Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права

Питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права.

Міжнарод­на доктрина в цьому питанні виробила наступні основні підходи: дуалістичний, моністичний, радянський.

В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основопо­ложник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єд­ності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи пра­ва. При цьому прихильники цих концепцій розходять­ся тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем.

Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німе­цька юридична література другої половини XIX — початку XX в.). Так, один із видатних представників цьо­го напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Між­народне право юридичне є правом лише тоді, коли воно є державним правом». А його колега А. Лассон стверд­жував, що «держава лишає за собою свободу вирішува­ти, дотримуватися міжнародного права або ні, в залеж­ності від того, чи диктується це її інтересами».

Обґрунтування позиції прихильників іншого різно­виду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XX в. X. Кельзеяа, у повоєнні роки, професора Каліфор­нійського університету (США). Ототожнюючи державу л корпорацією, Кельзеп писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку І внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція по цьому питанню ґрунтувалася на таких посилках:

—  міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи самостійними правовими системами, знаходяться в по­стійній взаємодії, що опосередковується волею держав-учасниць міжнародного спілкування;

—  оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповід­ні об’єктивній реальності існування суверенних держав, не можна заперечувати можливого переважного зна­чення тієї або іншої системи права в процесі їхньої тісної взаємодії;

—  якщо вплив норм внутрішньодержавного права на міжнародне можна назвати первинним, тому що ко­жна держава, що бере участь у створенні міжнародного права, виходить із характеру і можливостей свого вну­трішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих норм вона не може не визнавати принципу переважно­го значення норм міжнародного права. Цей принцип одержав чітке вираження в статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, від­повідно до якої учасник договору *не може посилатися па положення свого внутрішнього права в якості ви­правдання для невиконання ним договору».

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на ста­новлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов’язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов’язував Віден­ський документ НБСЄ 1989 р.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне публічне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прий­няття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропа­ганди війки призвело до того, що в статті 20 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права, при­йнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з’яв­илася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного публічного права створюють права й обо­в’язки тільки для суб’єктів міжнародного публічного права. Орга­ни державної влади й інші суб’єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародно­го права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов’язань на внутрішньо­державному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного публічного права в норми внутрішньодержав­ного права.