Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Спеціалізовані кредитно-фінансові установи та їх діяльність

Зміст

  1. Парабанківська система
  2. Страхування та страхові компанії.
  3. Пенсійні фонди України.
  4. Інститути спільного інвестування.

 

  1. Парабанківська система

Парабанківська система — це система, елементами якої є сукупність різноманітних видів небанківських фінансово-кредитних інститутів у їх взаємозв’язку та взаємозалежності, що існує в тій чи іншій країні в певний історичний проміжок часу, та функціонує в межах єдиного фінансового механізму. Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств. Парабанківські (небанківські) фінансово-кредитні установи відрізняються від банківських наявністю вузької спеціалізації запропонованих послуг. Крім того, основною сферою банківської діяльності є виконання трьох базових операцій — депозитних, кредитних та розрахункових. У сукупності їх можуть здійснювати лише банківські установи. Ті ж фінансові посередники, для яких такі операції не є базовими, відносяться до парабанківських [5].

Основними видами парабанківських фінансово-кредитних установ є:

— інвестиційні компанії та фонди;

— лізингові компанії;

— факторингові компанії;

— брокерські та дилерські фірми;

— страхові компанії;

— пенсійні фонди;

— фінансові компанії;

— ломбарди;

— кредитні товариства;

— трастові компанії тощо [5].

Основними напрямами діяльності небанківських кредитно-фінансових інститутів є акумуляція збережень населення шляхом їх залучення на вклади, випуск акцій, облігацій, продаж страхових полісів. Небанківські кредитно-фінансові інститути можуть надавати кредити певним сферам економіки та видам господарської діяльності, корпораціям та державі через облігаційні позички, довготермінові іпотечні та споживчі кредити, а також здійснюють операції кредитної взаємодопомоги. На відміну від банків, спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові інститути виконують обмежену кількість фінансових операцій і послуг та тільки окремі банківські операції. Усі інститути домінують лише у відносно вузьких секторах ринку позичкових капіталів і мають специфічну клієнтуру. До певних переваг небанківських інститутів слід віднести й те, що на відміну від банків, вони можуть акумулювати грошові збереження на доволі значні терміни, а отже, і здійснювати довгострокові інвестиції. Прикладом таких структур є страхові компанії, пенсійні фонди. Спроможність небанківських інститутів акумулювати значні обсяги коштів на тривалі строки робить їх привабливими для співпраці з державними установами. Тому держава в багатьох країнах використовує небанківські інститути для фінансування за їх допомогою провідних галузей економіки, фінансування програм розвитку недостатньо розвинутих регіонів тощо [4].

 

  1. Страхування та страхові компанії

Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо  захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних   подій   (страхових   випадків),   визначених  договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що  формуються  шляхом  сплати  фізичними  особами  та  юридичними особами  страхових  платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів [11].

Страховиками, які    мають    право   здійснювати   страхову діяльність на території України, є:

  • фінансові установи, які створені у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю
  • зареєстровані Уповноваженим органом постійні  представництва  у  формі філій   іноземних   страхових   компаній,  які  також  одержали  у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової  діяльності (тобто філії страховиків-нерезидентів).

Страховиками-нерезидентами вважаються фінансові установи,  що створені та мають ліцензію  на  провадження  страхової  діяльності відповідно  до  законодавства  тих  іноземних держав,  у яких вони зареєстровані.

Страхувальниками визнаються  юридичні  особи   та   дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

Страхувальники можуть укладати із страховиками  договори  про страхування  третіх  осіб  (застрахованих осіб) лише за їх згодою, крім випадків,  передбачених чинним  законодавством.  Застраховані особи  можуть  набувати  прав і обов’язків страхувальника згідно з договором страхування.

Страхування може бути добровільним або обов’язковим.

Добровільне страхування — це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком.  Загальні умови і  порядок  здійснення  добровільного   страхування   визначаються правилами  страхування,  що  встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог законодавства.  Конкретні  умови  страхування визначаються  при  укладенні  договору  страхування  відповідно до законодавства.
Видами добровільного страхування можуть бути [11]:

  • страхування життя;
  • страхування від нещасних випадків;
  • страхування здоров’я на випадок хвороби;
  • страхування транспорту;
  • страхування вантажів та багажу (вантажобагажу);
  • страхування майна (за деякими винятками);
  • страхування цивільної відповідальності    власників транспорту (включаючи відповідальність перевізника);
  • страхування відповідальності перед   третіми  особами;
  • страхування кредитів (у  тому  числі   відповідальності позичальника за непогашення кредиту);
  • страхування сільськогосподарської продукції;
  • інші види добровільного страхування.

В Україні здійснюються такі види обов’язкового страхування:

  • медичне страхування;
  • страхування життя і  здоров’я  спеціалістів ветеринарної медицини;
  • особисте страхування від нещасних випадків на транспорті;
  • авіаційне страхування цивільної авіації;
  • страхування відповідальності морського  перевізника   та виконавця   робіт,  пов’язаних   із   обслуговуванням   морського транспорту,  щодо  відшкодування  збитків,   завданих   пасажирам, багажу, пошті, вантажу, іншим користувачам морського транспорту та третім особам;
  • страхування цивільно-правової відповідальності власників
    наземних транспортних засобів;
  • страхування засобів водного транспорту;
  • страхування працівників (крім  тих,  які  працюють  в установах і організаціях,  що фінансуються  з  Державного  бюджету України),  які  беруть участь у наданні психіатричної допомоги,  в тому  числі  здійснюють  догляд  за  особами,  які  страждають  на психічні розлади;
  • страхування фінансової відповідальності, життя і здоров’я тимчасового адміністратора, ліквідатора  фінансової  установи та працівників  центрального  органу  виконавчої  влади,  що реалізує державну  фінансову  політику,  які  визначені  ним  для вирішення питань щодо участі держави у капіталізації банку;
  • страхування медичних та  інших  працівників державних і комунальних  закладів  охорони  здоров’я  та  державних наукових установ (крім  тих,  які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Державного бюджету України) на випадок захворювання на  інфекційні хвороби,  пов’язаного з виконанням ними професійних обов’язків  в  умовах  підвищеного  ризику  зараження   збудниками інфекційних хвороб;
  • страхування предмета іпотеки  від  ризиків  випадкового знищення,  випадкового  пошкодження  або псування;

ü інші види обов’язкового страхування [11].

Детальніше про обов’язкове страхування фізичних осіб розказано у розділі 10.

Одним з ключових понять страхування є поняття страхового випадку. Страховий випадок — подія,  передбачена договором страхування або  законодавством,  яка  відбулася  і  з  настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити виплату страхової суми  (страхового відшкодування)  страхувальнику,  застрахованій  або  іншій  третій особі. У разі настання страхового випадку страхувальнику відшкодовується певна сума. Страхова виплата – це грошова сума, яка виплачується страховиком відповідно до умов договору страхування  при  настанні  страхового випадку. Сам процес виплати називається страховим відшкодуванням. Плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику згідно з договором страхування називається страховим платежем (страховим внеском,  страховою премією). Перед укладанням договору з страхувальником та визначенням суми страхових платежів страхова компанія обов’язково аналізує ймовірність настання страхового випадку та очікувані витрати страхової компанії. Процес визначення витрат для страхування об’єкта, які здійснює страхова компанія, називають актуарними розрахунками. Відповідно, особа, що проводить актуарні розрахунки, називається актуарієм.

Відповідальність страховика перед страхувальником обмежена страховою сумою, що вказується у договорі. Страхова сума   —  це грошова  сума,  в  межах  якої  страховик відповідно до умов страхування зобов’язаний провести  виплату  при настанні страхового випадку. Але відповідальність страховика обмежена не тільки зверху страховою сумою. Можливе і обмеження знизу, якщо згідно з договором страхувальник бере участь у відшкодуванні збитку. Тоді у договорі обумовлюється обмеження відповідальності страховика при відповідному зменшенні внесків страхувальника – це франшиза, яка може бути умовною чи безумовною [3, c.15]. Франшиза — частина збитків, що не відшкодовується страховиком згідно з договором страхування [11]. Якщо договір страхування передбачає умовну франшизу, то страховик повністю звільняється від відшкодування збитків, які менші вказаної суми, але відшкодовує весь збиток, який більший за неї [3, c.15].

Розглянемо ще дві схеми участі страхувальника у відшкодуванні збитку: пропорційне відшкодування та відшкодування за правилом першого ризику. У останньому випадку передбачено повне відшкодування збитку. У іншому випадку сума виплат розраховується за спеціальною формулою [3, c.16].

Предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором   страхування   та  за  згодою  страхувальника  кількома страховиками  (співстрахування).  При  цьому  в  договорі  повинні міститися   умови,   що   визначають  права  і  обов’язки  кожного страховика.

Самі страхові компанії також страхують свої ризики у інших страхових компаніях. Цей процес називається перестрахуванням. Перестрахування — страхування  одним  страховиком  (цедентом, перестрахувальником)   на   визначених   договором  умовах  ризику виконання частини своїх обов’язків перед страхувальником у  іншого страховика  (перестраховика)  резидента або нерезидента,  який має статус страховика  або  перестраховика,  згідно  з  законодавством країни, в якій він зареєстрований. Перестраховик, який приймає ризик називається цесіонарій. Таким чином, перестраховик – це страхова організація, яка приймає об’єкти в перестрахування. Компанія, яка здійснює виключно операції з перестрахування, називається професійним перестраховиком [11].

У перестрахуванні слід також розрізняти поняття цесія та ретроцесія.
Цесія — процес передання вже застрахованого ризику в перестрахування від перестрахувальника (його у цьому випадку називають цедентом) до перестраховика (його називають цесіонарієм). Ретроцесія — процес подальшої передачі раніше прийнятих у перестрахування ризиків іншим перестраховикам. Ретроцесія реалізовується шляхом поділу великих ризиків, розподілом відповідальності між більшою кількістю страховиків.

За даними Національної комісії що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, загальна кількість страхових компаній станом на 31.12.2014 становила 382 [8].

2.Пенсійні фонди України

В Україні діють державний та недержавні пенсійні фонди. Про пенсійну систему України загалом говориться  у розділі 10 цього конспекту.

Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню.

Пенсійний фонд України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

  • реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню;
  • внесення пропозицій Міністрові соціальної політики щодо забезпечення формування державної політики із зазначених питань;
  • виконання інших завдань, визначених законом.

Пенсійний фонд України відповідно до покладених на нього завдань:

1) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх Міністрові соціальної політики;

2) здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

3) вивчає та аналізує ситуацію у сфері пенсійного забезпечення, забезпечує проведення щорічних актуарних розрахунків фінансового стану системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

4) розробляє проект бюджету Пенсійного фонду України та подає його Міністрові соціальної політики для внесення в установленому порядку на розгляд Кабінетові Міністрів України, здійснює ефективний розподіл фінансових ресурсів для пенсійного забезпечення, складає звіт про виконання бюджету Пенсійного фонду України;

5) формує та веде реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування;

6) організовує, координує та контролює роботу територіальних органів щодо:

  • забезпечення додержання підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, вимог актів законодавства про пенсійне забезпечення;
  • забезпечення надходжень від сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, інших коштів, ведення обліку їх надходжень відповідно до законодавства;
  • внесення відомостей до реєстру застрахованих осіб та їх використання;
  • здійснення контролю за додержанням вимог законодавства про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, правильністю нарахування, обчислення, повнотою і своєчасністю сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інших платежів, за достовірністю поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, призначенням (перерахунком) і виплатою пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та іншими виплатами, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, інших джерел, визначених законодавством;
  • стягнення у передбаченому законодавством порядку своєчасно не нарахованих та/або не сплачених сум страхових внесків та інших платежів;
  • застосування фінансових санкцій, передбачених законом;
  • призначення (перерахунку) і виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці;
  • забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання та інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;
  • обліку коштів Пенсійного фонду України, ведення статистичної та бухгалтерської звітності;
  • надання страхувальникам та застрахованим особам інформації, визначеної законодавством;

7) забезпечує проведення конкурсного відбору банків, які здійснюють виплату та доставку пенсій;

8) вживає відповідно до законодавства та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, заходів до переказування пенсій громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, та виплати пенсій пенсіонерам іноземних держав, які постійно проживають в Україні;

9) здійснює у межах повноважень, передбачених законом, контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України, інших коштів, призначених для виплати пенсій та щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці;

10) аналізує та прогнозує надходження коштів від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, організовує взаємодію та обмін інформацією з питань нарахування та сплати єдиного внеску, персоніфікованого обліку надходжень від його сплати, розрахунку показників середньої заробітної плати працівників для призначення пенсії;

11) подає Мінсоцполітики пропозиції щодо:

  • зміни розміру єдиного внеску та розподілу коштів від його сплати, що спрямовуються на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування;
  • застосування законодавства про ведення обліку застрахованих осіб у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування та разом з Міністерством надає роз’яснення з питань призначення, перерахунку та виплати пенсій;

12) вносить пропозиції Мінсоцполітики та іншим центральним органам виконавчої влади щодо розроблення прогнозних показників економічного і соціального розвитку України та проекту Державного бюджету України, ведення обліку сплати єдиного внеску, формування та подання звітності в частині ведення обліку застрахованих осіб у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування;

13) здійснює міжнародне співробітництво, забезпечує виконання зобов’язань, узятих за міжнародними договорами України з питань, що належать до його компетенції;

14) організовує професійну підготовку та підвищення кваліфікації працівників Пенсійного фонду України, узагальнює та поширює прогресивні форми і методи роботи;

15) проводить у межах повноважень, передбачених законом, інформаційно-роз’яснювальну роботу серед населення;

16) готує звітність, передбачену законодавством;

17) здійснює розгляд звернень громадян з питань, пов’язаних з діяльністю Пенсійного фонду України, його територіальних органів, а також підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Пенсійного фонду України;

18) забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, реалізацію державної політики стосовно державної таємниці та інформації з обмеженим доступом, контроль за її збереженням в апараті Пенсійного фонду України;

19) виконує у межах повноважень, передбачених законом, функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління;

20) здійснює інші повноваження, визначені законом [6].

Недержавний пенсійний фонд (далі — пенсійний фонд, НПФ) — юридична особа, створена відповідно закону, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному законом порядку [10]. Недержавні пенсійні фонди створюються на підставі рішення засновника (зборів засновників) та не мають на меті одержання прибутку на користь одноосібного засновника або для його подальшого розподілу між засновниками. Недержавне пенсійне забезпечення є для пенсійних фондів виключним видом діяльності. Провадження пенсійними фондами іншої діяльності, не передбаченої законом, забороняється. Активи пенсійного фонду формуються за рахунок внесків до пенсійного фонду (пенсійних внесків) та інших надходжень до пенсійного фонду [10].

Види недержавних пенсійних фондів. НПФ бувають трьох видів: відкриті, корпоративні та професійні.

Учасниками відкритого НПФ можуть бути будь-які  фізичні особи незалежно від місця та характеру їх роботи. Засновниками такого фонду можуть бути одна чи декілька юридичних осіб з урахуванням обмежень, встановлених для бюджетних організацій. Такий НПФ дозволяє отримати максимально широке коло вкладників та учасників.

Корпоративний пенсійний фонд може бути  заснований тільки юридичною особою, що є роботодавцем (або декількома такими юридичними особами) для участі в ньому своїх працівників. До такого фонду  можуть приєднуватися роботодавці-платники. Роботодавець-платник не є засновником корпоративного пенсійного фонду, але користується багатьма правами і обов’язками по відношенню до обслуговування своїх працівників у такому НПФ. Такий роботодавець має укласти договір про участь  у корпоративному  пенсійному фонді з  радою  цього фонду. Учасниками корпоративного НПФ можуть бути виключно фізичні особи, які перебувають (перебували) у трудових відносинах з роботодавцями-засновниками та роботодавцями-платниками цього фонду.

Професійний НПФ може бути  заснований об’єднанням юридичних осіб-роботодавців, об’єднанням фізичних осіб, включаючи професійні спілки (об’єднання професійних спілок), або фізичними особами, пов’язаними за родом їх професійної діяльності (занять). Учасниками такого фонду можуть бути виключно фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять), визначеної у статуті НПФ. Роботодавці можуть сплачувати пенсійні внески на користь своїх працівників до НПФ будь-якого виду. Інші категорії вкладників, в т.ч. учасники на свою користь, також можуть сплачувати пенсійні внески до НПФ будь-якого виду [7].

Пенсійний фонд не може бути проголошений банкрутом та ліквідований за законодавством про банкрутство. Порядок створення, функціонування та ліквідації пенсійних фондів, а також особливості їх реєстрації як фінансової установи визначаються законом [10].

НПФ є  юридичною особою (непідприємницьким  товариством),  яка  має  статус неприбуткової  організації (тобто прибуток не розподіляється на користь засновників НПФ, а спрямовується на формування пенсійних активів) [7].

Учасниками фонду можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Участь фізичних осіб у будь-якому недержавному пенсійному фонді є добровільною, крім випадків, встановлених законом. Фізична особа може бути учасником кількох пенсійних фондів за власним вибором [10].

Пенсійні виплати можуть здійснюватися учаснику фонду або його спадкоємцю. Учасником НПФ може бути будь-яка фізична особа як громадяни України, так іноземці та особи без громадянства [7]. Особа, що сплачує кошти (що називаються пенсійними внесками) на користь учасника НПФ, є вкладником фонду [7]. Вкладником фонду будь-якого виду на користь учасника фонду може бути:

  • роботодавець учасника фонду;
  • професійна спілка, об’єднання професійних спілок щодо своїх членів;
  • сам учасник фонду;
  • подружжя, діти, батьки, рідні брати і сестри, дід і баба учасника фонду, діти подружжя учасника фонду, у тому числі усиновлені ним (нею) діти, батьки подружжя учасника фонду.

У будь-якому пенсійному фонді його учасники можуть бути одночасно і вкладниками такого фонду.

Учасники відкритого та професійного пенсійного фонду мають право залишатися його учасниками у разі припинення здійснення пенсійних внесків на їх користь, припинення (розірвання) пенсійних контрактів, укладених на їх користь.

Пенсійні кошти, що обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду, є власністю такого учасника та використовуються на цілі, визначені законодавством.

Інформація про суму накопичених пенсійних коштів, належних кожному учаснику фонду, відображається на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду, який ведеться в системі персоніфікованого обліку [10].

Гроші, що надходять до НПФ, інвестуються з метою отримання доходу та відповідно примноження суми пенсійних накопичень.

Кожний учасник НПФ є власником своїх пенсійних накопичень, що сформовані за рахунок пенсійних внесків, сплачених на його користь, та частини інвестиційного доходу, отриманого НПФ від інвестування [7].

НПФ здійснює свою діяльність не самостійно, а обов’язково користуючись послугами інших осіб:

—      послуги з адміністрування надаються адміністратором пенсійних фондів;

—      послуги з управління активами – компанією з управління активами;

—      послуги зі зберігання активів – банком-зберігачем.

Послуги з адміністрування та з управління активами можуть надаватися однією юридичною особою.

Основні функції адміністратора полягають в обслуговуванні вкладників та учасників НПФ, та самого НПФ як юридичної особи (адміністратор веде бухгалтерський та податковий облік НПФ). Саме адміністратор володіє інформацією скільки коштів накопичено на користь кожного учасника НПФ.

Компанія з управління активами займається інвестуванням коштів НПФ. Банк-зберігач відповідає за банківське обслуговування НПФ, зберігання та облік його активів. Діяльність кожного надавача послуг суворо регулюється та контролюється. Кожний з них повинен мати спеціальну ліцензію [7].

Для того, щоб до НПФ почали надходити внески, вкладник повинен укласти з адміністратором НПФ пенсійний контракт. Розмір пенсійних внесків визначає вкладник НПФ у пенсійному контракті. Рада  пенсійного  фонду  має  право встановити мінімальний розмір пенсійних внесків — 10 відсотків мінімальної заробітної плати у розрахунку на один місяць. Здійснення пенсійних внесків до НПФ є добровільним [7].

Пенсійні виплати бувають трьох видів: одноразова пенсійна виплата, пенсія на визначений строк, довічна пенсія.

Одноразова пенсійна виплата виплачується з НПФ адміністратором незалежно від пенсійного віку учасника фонду:

  • за наявності медично   підтвердженого   критичного    стану    здоров’я
  • настання  інвалідності учасника Фонду
  • у разі виїзду учасника НПФ на постійне проживання  за межі України,
  • а також при досягненні учасником Фонду  пенсійного  віку,  якщо сума належних учаснику фонду пенсійних  коштів  на  дату настання пенсійного віку учасника не досягає суми, достатньої для забезпечення протягом 10 років щомісячної виплати  у  розмірі  50% офіційно затвердженого прожиткового мінімуму,  визначеного законом для непрацездатних громадян.

Пенсія на визначений строк також виплачується з НПФ адміністратором протягом установленого учасником фонду строк (не менше 10 років) після досягнення ним пенсійного віку.

Довічна пенсія виплачується страховиком, що має ліцензію на страхування життя, учаснику фонду протягом життя останнього за рахунок пенсійних коштів, переведених з НПФ до такого страховика. Страховика учасник обирає самостійно.

Пенсійний вік визначається учасником фонду самостійно та може дорівнювати величині пенсійного віку для осіб відповідної статі, який дає право на отримання пенсії за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, або бути більшим чи меншим від нього (але не більш ніж на десять років).

Для того, щоб почати отримувати пенсійну виплату учасник повинен подати адміністратору відповідну заяву [7].

Нині в Україні діє 81 пенсійний фонд [14].

 

3.Інститути спільного інвестування

Інвестиційні компанії в Україні називаються інститутами спільного інвестування (ІСІ). Інститут спільного інвестування (ІСІ) — це форма колективного інвестування, за якої кошти учасників об’єднуються та інвестуються управляючою компанією в різні активи (нерухомість, цінні папери тощо) з метою отримання доходу інвесторами. До інститутів спільного інвестування відносяться як корпоративні, так і пайові інвестиційні фонди.

Класифікація інститутів спільного інвестування.

Інститути спільного інвестування в Україні діють у формі корпоративного або пайового фонду.

Корпоративний інвестиційний фонд — це юридична особа, яка створюється у формі відкритого акціонерного товариства з метою здійснення діяльності зі спільного інвестування. Засновники фонду формують статутний капітал за рахунок грошових коштів, цінних паперів, допущених до торгів на фондовій біржі або в офіційних торгово-інформаційних системах, і об’єктів нерухомості, необхідних для забезпечення статутної діяльності. Корпоративний інвестиційний фонд здійснює діяльність, якщо 70 і більше відсотків середньорічної вартості активів, що належать йому за правом власності, вкладені в цінні папери. Акції фонду підлягають викупу самим товариством на вимогу власника згідно з умовами, визначеними проспектом емісії акцій.

Пайовий інвестиційний фонд — це сукупність активів, які належать інвесторам-учасникам фонду, знаходяться в управлінні компанії з управління активами і обліковуються окремо від результатів її господарської діяльності. Залежно від терміну, на який організовується ПІФ, розрізняють терміновий, якщо в проспекті емісії визначено термін, на який створюється ПІФ і після закінчення якого ПІФ ліквідовується або реорганізовується; і безстроковий, якщо ПІФ створюється на невизначений термін. Виділяють також диверсифіковані та недиверсифіковані ПІФи [1].

Інститут спільного інвестування залежно від порядку провадження діяльності може бути відкритого, інтервального та закритого типу.

Інститут спільного інвестування належить до відкритого типу, якщо інститут (компанія з управління його активами) бере на себе зобов’язання здійснювати у будь-який час на вимогу учасників цього інституту викуп цінних паперів, емітованих таким інститутом (компанією з управління його активами).

Інститут спільного інвестування належить до інтервального типу, якщо інститут (компанія з управління його активами) бере на себе зобов’язання здійснювати на вимогу учасників цього інституту викуп цінних паперів, емітованих таким інститутом (компанією з управління його активами), протягом обумовленого у проспекті емісії строку (інтервалу).

Інститут спільного інвестування належить до закритого типу, якщо інститут (компанія з управління його активами) не бере на себе зобов’язань щодо викупу цінних паперів, емітованих таким інститутом (компанією з управління його активами), до моменту його припинення [9].

Інститут спільного інвестування може бути строковим або безстроковим.

Строковий інститут спільного інвестування створюється на певний строк, встановлений у його регламенті, після закінчення якого зазначений інститут спільного інвестування припиняється, якщо відповідно до закону не прийнято рішення про продовження строку діяльності такого інституту спільного інвестування.

Інститут спільного інвестування закритого типу може бути лише строковим.

Строк діяльності строкового корпоративного фонду може бути продовжено за рішенням загальних зборів учасників фонду. Строк діяльності строкового пайового фонду може бути продовжено за рішенням органу компанії з управління активами фонду, уповноваженого вносити зміни до його регламенту.

У разі продовження строку діяльності строкового інституту спільного інвестування обов’язково здійснюється викуп цінних паперів такого інституту в його учасників, які протягом трьох місяців з дня прийняття зазначеного рішення подали письмову заяву про викуп у них цінних паперів, а в учасника корпоративного інвестиційного фонду — також за умови, що цей учасник не голосував за прийняття відповідного рішення. Такий викуп здійснюється за розрахунковою вартістю станом на день прийняття рішення про продовження строку діяльності строкового інституту спільного інвестування, а кількість цінних паперів, які викуповуються в учасника, не може перевищувати кількості цінних паперів, власником яких він був на день прийняття зазначеного рішення [9].

Строк, на який продовжується діяльність строкового інституту спільного інвестування, не може перевищувати строку діяльності такого інституту спільного інвестування, передбаченого його регламентом на день реєстрації цього регламенту. Кількість рішень про продовження строку діяльності строкового інституту спільного інвестування не обмежується.

Безстроковий інститут спільного інвестування створюється на невизначений строк.

Інститути спільного інвестування можуть бути диверсифікованого, недиверсифікованого, спеціалізованого або кваліфікаційного виду [9].

Інститут спільного інвестування вважається диверсифікованим, якщо він одночасно відповідає таким вимогам:

1) сумарна вартість цінних паперів одного емітента в активах інституту спільного інвестування не перевищує 10 відсотків загального обсягу цінних паперів відповідного випуску цінних паперів такого емітента;

2) сумарна вартість цінних паперів, які становлять активи інституту спільного інвестування в обсязі, що перевищує 5 відсотків загального обсягу випуску цінних паперів, на момент їх придбання не перевищує 40 відсотків вартості чистих активів;

3) не менш як 80 відсотків загальної вартості активів інституту спільного інвестування становлять кошти, в тому числі на банківських депозитних рахунках, ощадні (депозитні) сертифікати, банківські метали, облігації підприємств та облігації місцевих позик, державні цінні папери, а також цінні папери, що допущені до торгів на фондовій біржі.

Інститут спільного інвестування вважається спеціалізованим, якщо він інвестує активи виключно у активи визначені законом про ІСІ.

До спеціалізованих інститутів спільного інвестування належать інвестиційні фонди таких класів:

1) фонди грошового ринку;

2) фонди державних цінних паперів;

3) фонди облігацій;

4) фонди акцій;

5) індексні фонди;

6) фонди банківських металів.

Інститут спільного інвестування вважається кваліфікаційним, якщо він інвестує активи виключно в один із кваліфікаційних класів активів та кошти, а також не має будь-яких вимог до структури активів.

До кваліфікаційних належать такі класи активів:

1) об’єднаний клас цінних паперів;

2) клас нерухомості;

3) клас рентних активів;

4) клас кредитних активів;

5) клас біржових товарних активів;

6) інші класи активів, які Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку може вводити та відносити до кваліфікаційних.

Інститути спільного інвестування, які не відповідають вимогам закону та нормативно-правових актів Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку до диверсифікованого, спеціалізованого або кваліфікаційного інституту спільного інвестування, є недиверсифікованими.

Відкритими інститутами спільного інвестування можуть бути тільки диверсифіковані інститути спільного інвестування та спеціалізовані інститути спільного інвестування.

Інтервальними інститутами спільного інвестування можуть бути тільки диверсифіковані інститути спільного інвестування, спеціалізовані інститути спільного інвестування та кваліфікаційні інститути спільного інвестування.

Біржовими інститутами спільного інвестування можуть бути відкриті спеціалізовані інвестиційні фонди які є індексними фондами чи фондами банківських металів.

Біржовим інститутом спільного інвестування є інститут спільного інвестування, проспектом емісії цінних паперів якого передбачається, що:

1) цінні папери такого інституту підлягають обов’язковому обігу на фондовій біржі, визначеній проспектом емісії;

2) придбання цінних паперів під час їх первинного розміщення чи продаж емітентом раніше викуплених цінних паперів або пред’явлення до викупу цінних паперів такого інституту здійснюється учасниками такого інституту чи інвесторами через андеррайтера таких цінних паперів або андеррайтером за власний рахунок чи за рахунок його клієнтів;

3) андеррайтер цінних паперів такого інституту зобов’язаний підтримувати котирування (ціни попиту та пропозиції) таких цінних паперів на визначеній проспектом емісії фондовій біржі;

4) оплата цінних паперів такого інституту під час їх продажу або викупу емітентом може здійснюватися у відповідній пропорції активами, визначеними інвестиційною декларацією зазначеного інституту.

Проспектом емісії цінних паперів біржового інституту спільного інвестування можуть встановлюватися вимоги щодо мінімальної кількості або вартості цінних паперів, що можна придбати при їх розміщенні або пред’явити до викупу.

Порядок взаємодії компанії з управління активами біржового інституту спільного інвестування та андеррайтером цінних паперів такого інституту встановлюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Недиверсифікований інститут спільного інвестування закритого типу, який здійснює виключно приватне розміщення цінних паперів інституту спільного інвестування серед юридичних та фізичних осіб, є венчурним фондом.

Забороняється змінювати тип та вид інституту спільного інвестування, клас спеціалізованого або кваліфікаційного інституту спільного інвестування та належність інституту спільного інвестування до біржових або венчурних [9].

Загальна кількість зареєстрованих ІСІ  в Україні станом на 30.09.2015 р. становила 1556 [12].

Важливу роль у діяльності ІСІ відіграють компанії з управління активами. Компанія з управління активами (КУА) — це юридична особа, яка здійснює професійну діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування (ІСІ) на підставі ліцензії, яку видає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, і не може поєднувати цю діяльність з іншими видами професійної діяльності на ринку цінних паперів. КУА здійснює управління активами ІСІ за винагороду, розмір якої встановлюється  відповідно до регламенту фонду. КУА може одночасно здійснювати управління активами кількох ІСІ. Діяльність КУА жорстко регулюється і обмежується законодавством та контролюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Основні функції компанії з управління активами:

  • створення пайових інвестиційних фондів;
  • випуск, розміщення та викуп цінних паперів ІСІ; залучення агентів, які розміщують/викуповують цінні папери ІСІ серед інвесторів;
  • управління активами ІСІ: після надходження грошових коштів  на рахунок ІСІ, КУА
  • спрямовує їх на придбання активів для формування структури портфелю даного ІСІ, яка вказана в Інвестиційній декларації;
  • аналіз ринку цінних паперів, нерухомості  та інших ринків, інструменти яких перебувають у складі активів ІСІ;
  • пошук нових об’єктів для інвестицій;
  • регулярна переоцінка активів, оформлення договорів придбання і продажу активів,
  • підготовка звітності до державних контролюючих органів;
  • забезпечення поточної діяльності ІСІ [13].