Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Система міжнародного публічного права

Міжнародне публічне право — це самостійна, відмінна від на­ціональних правових систем конкретних держав сис­тема права. Міжнародне право функціонує в міжнарод­ній системі, будучи її нормативною підсистемою.

Міжнародна система охоплює міжнародні (міждер­жавні) організації, різноманітні об’єднання держав (рух неприєднання, група 77 та інші), нації і народи, що бо­рються за незалежність.

Міжнародна система включає не тільки зазначені суб’єкти, але і відносини між ними (міжнародні відно­сини у вузькому значенні слова), міжнародно-правові й інші соціальні норми (норми міжнародної моралі, між­народної ввічливості, міжнародні порядки), а також вза­ємодії між усіма компонентами міжнародної системи і між нею та її компонентами.

Основна своєрідність міжнародної системи полягає в тому, що головні її компоненти — держави — лише частково інтегровані в ній. Вони існують і функціону­ють насамперед як самостійні системи — суверенні дер­жави. Водночас кожна з них має різноманітні і постійні зв’язки з іншими державами й у цьому плані виступає як інтегральний компонент міжнародної системи, при­чому ступінь такої інтеграції в різних міжнародних системах неоднаковий.

Міжнародних систем дуже багато. Насамперед, існує загальна міжнародна система, що охоплює всіх суб’єк­тів, усі відносини між ними і всі інші компоненти. Але поряд із цим є універсальні, функціональні системи — такі, наприклад, як система міжнародних економічних відносин. Крім того, є значна кількість локальних між­народних систем різного характеру, зокрема система європейських економічних співтовариств.

Основні риси сучасної загальної міжнародної систе­ми визначаються також науково-технічним прогресом (НТР).

НТР впливає на міжнародну систему і міжнародне право:

— як безпосередньо, розширяючи сферу відносин між державами і, отже, сферу міжнародної системи і міжна­родного права (наприклад, поява міжнародного косміч­ного, міжнародного екологічного права);

— так і через відповідні соціальні процеси, що вона викликає, і які, у цілому, ведуть до росту прогресивних сил у світі.

У сучасний період розвитку НТР, завдяки володінню людством ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення, загостренню світової екологічної кризи, виникає ряд глобальних проблем, від розв’язання яких залежить подальше існування людської цивілізації. Це насамперед збереження миру й усунення загрози світо­вого термоядерного конфлікту, охорона навколишнього середовища, боротьба з голодом і наслідками економічної кризи, використання Світового океану, міжнародні енер­гетичні проблеми й інші. У процесі визначення і розв’я­зання цих проблем сучасне міжнародне право відіграє найважливішу роль інтегративного і координаційного характеру.

Система міжнародного публічного права — це об’єктивно існу­юча цілісність внутрішньо взаємозалежних елементів:

—  загальновизнаних принципів;

—  норм міжнародного права (договірних і звичай­но-правових);

—  рішень і рекомендаційних резолюцій міжнарод­них організацій;

—  рішень міжнародних судових органів;

—  а також інститутів міжнародного права.

Міжнародне публічне право, як і внутрішньодержавне право, складається з юридичних норм.

Під нормою міжнарод­ного публічного права розуміється правило поводження, що при­знається державами й іншими суб’єктами міжнародно­го права в якості юридичне обов’язкового.

Тому що міжнародне публічне право розвилося зі звичаю, що й у даний час не втратив свого значення, норми міжна­родного публічного права поділяються на дві групи: норми звича­євого права і норми, що виникли в результаті узгодження воль держав. Остання група норм міжнародного права займає в його нормативному масиві значне місце, тому що, поступаючись об’єктивним вимогам стабільності міжнародного права, однозначності у визначенні прав і обов’язків учасників міжнародних відносин, договірні норми витиснули норми звичаєвого права.

У процесі створення договірних норм міжнародного публічного права знаходить свій прояв марксистська теорія узгод­ження воль держав, що лежала в основі радянської доктрини міжнародного нормотворення.

Оскільки переважне число норм міжнародного публічного права створюється державами, що виступають у якості основ­них авторів міждержавної системи, цю теорію для стислості звичайно називають теорією узгодження воль держав, маючи на увазі, що її положення відносяться і до створення міжнародно-правових норм іншими суб’єк­тний міжнародного права.

До основних положень цієї теорії належать наступ­ні посилання:

— процес створення норм міжнародного права е про­цесом узгодження воль держав. Його результатом е угода щодо конкретного правила поведінки і визнання ного в якості юридичне обов’язкового;

— зміст волі держави складає його міжнародно-пра­вова позиція, тобто позиція держави з усіх питань між­народного права, що знаходить своє вираження не тіль­ки в його заявах, але й у практичних діях на міжнарод­ній арені.

Така позиція має системоутворюючий характер і мі­стить у собі:

а) загальне ставлення держави до міжнародного права, його прогресивного розвитку і дотримання принципів і норм;

б) уявлення про характер міжнародного права і його соціально-політичної ролі у функціонуванні суспільст­ва і держави;

в) принципи і норми, що держава виробила в процесі своєї зовнішньополітичної діяльності, і за впроваджен­ня яких у міжнародне право вона виступає;

г)  розуміння принципів і норм чинного міжнарод­ного права і т.д.

У процесуальнім аспекті більшість міжнародно-пра­вових норм створюється в два етапи:

1)  узгодження воль суб’єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

2)  надання суб’єктами міжнародного публічного права згоди на юридичну обов’язковість узгоджених правил пове­дінки.

Вони можуть збігатися хронологічно, якщо міжна­родний договір набирає сили з моменту його підписан­ня — тоді підписання договору означає остаточне узгод­ження тексту договору (правил(а) поведінки) і Одноча­сно надання узгодженому текстові сили міжнародної договірної норми. Якщо в міжнародному правилі поводження відсутня юридична обов’язковість, то мож­на говорити про реалізацію лише першого етапу ство­рення міжнародно-правової норми.

На відміну від більшості міжнародно-правових норм, процесуальна характеристика створення так званих ім­перативних норм (норми), включає три етапи.

У відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, імператив­ність міжнародно-правової норми означає, що вона «приймається і признається світовим співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої непри­пустимо і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить та­кий же характер». Таким чином, можна зробити ви­сновок про те, що, по-перше, імперативні норми мають більшу, у порівнянні з іншими міжнародно-правовими нормами, юридичну чинність; по-друге, всі знову прий­няті норми повинні їм відповідати і не можуть їм суперечити.

Процес створення імперативних норм містить у собі наступні етапи:

1)  узгодження волі суб’єктів міжнародного права щодо правила поводження;

2)  узгодження воль цих суб’єктів щодо надання цьо­му правилу поводження вищої юридичної чинності в конкретній правовій системі;

3)  надання суб’єктами міжнародного права згоди на юридичну обов’язковість узгодженого правила пове­дінки.

Необхідність окремого розгляду процесу створення імперативних норм міжнародного публічного права пояснюється насамперед тим, що ці норми утворюють основу сучас­ного міжнародного публічного права, надаючи йому внутрішній вза­ємозв’язок і узгодженість, здійснюючи тим самим без­посередній вплив на його стабільність, ефективність і обов’язковість. Імперативними нормами є основні прин­ципи міжнародного публічного права, розгляду яких присвячений окремий розділ.

Структура норм міжнародного публічного права має свої від­мінності. Якщо в загальній теорії права визнано, що правові норми мають тричленну структуру (гіпотезу, диспозицію, санкцію), то специфіка норм міжнародно­го публічного права полягає в тому, що вони складаються звичайно з двох елементів — гіпотези і диспозиції.

Гіпотеза норми міжнародного публічного права містить опис умов, при наявності яких застосовується правило пове­дінки. Наприклад, відповідно до статті 1 Конвенції про права дитини 1989 року дитиною визнається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, застосовним до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше.

Диспозиція міжнародно-правової норми вказує на саме правило поведінки (права й обов’язки) суб’єкта міжнародних правовідносин. Так, наприклад, стаття 2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року встановлює, що особи, які стверджують, що яке-небудь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, порушено і вичерпані усі внут­рішні засоби правового захисту (гіпотеза), можуть пред­ставити в Комітет з прав людини ООН письмову заяву про це (диспозиція).

У деяких випадках міжнародні норми можуть скла­датися лише з однієї диспозиції. Так, наприклад, стат­тя 3 Угоди СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року визначає, що статус біженця і вимушеного переселенця підтверджується видачею від­повідного документа.

Відсутність санкції в більшості міжнародно-право­вих норм пояснюється тим, що міри відповідальності і санкції в міжнародному праві відділені від самих пра­вил поведінки, тому що держави й інші суб’єкти між­народного публічного права самостійно вибирають примусові за­ходи з арсеналу таких заходів, що допускаються між­народним публічним правом стосовно правопорушників. Як еле­мент міжнародної норми санкція зустрічається в нор­мах, застосовуваних до правовідносин приватного хара­ктеру (у міжнародному приватному праві). Наприклад, стаття 4 Конвенції ООН про морське перевезення ван­тажів 1978 року встановлює відповідальність перевіз­ника за вантаж.

Види міжнародно-правових норм визначаються за різноманітними класифікуючими ознаками:

І. За змістом і місцем в системі міжнародного публічного пра­ва:

У свою чергу, в залежності від обсягу змісту і значення, норми діляться на два види:

а) основні — регулюючі найважливіші суспільні відносини між суб’єктами міжнародного права;

б)  підпорядковані — які конкретизують і допов­нюють основні норми.

II. За способом створення і формою існування (за джерелами): договірні, звичаєві;

III. За сферою дії: а)  універсальні,б) партикулярні;

IV. За юридичною силою: імперативні, диспозитивні;

V. За змістом правил поведінки: матеріальні, процесуальні;

VI. За своєю роллю в механізмі міжнародно-право­вого регулювання: регулятивні, охоронні;

Існують такі інститути міжнародного публічного права, як ін­ститут міжнародного визнання, інститут правонаступництва стосовно договорів, інститут міжнародної відпо­відальності й інші.

Всі ці елементи системи в різних сполученнях скла­дають галузі міжнародного публічного права. Такі, як галузь мор­ського права, галузь дипломатичного права, галузь пра­ва міжнародних договорів та інші.

Кожна галузь являє собою самостійну систему, але кожна може вважатися і підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного публічного права.