Вступ

Актуальність теми дослідження. Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще в античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, в якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко загине.

Різноманітні аспекти правової держави активно досліджувались і в дореволюційній Росії та Україні. Однак після 1917 р. вчення про правову державу зводиться нанівець, оголошується шкідливим і на його зміну приходить теорія законності.

Активізація досліджень в СРСР аспектів правової держави припадає на кінець 80–х і  90–і рр.  В СРСР цей термін почав активно використовуватися після прийняття Конституції СРСР 1977 р., хоча при цьому мова йшла про соціалістичну правову державу, головна ідея якої зводилася, головним чином, до посилення ролі конституції  і закону та дотримання їх вимог у реальному житті. З розвитком демократичних процесів це потягло за собою увагу до гарантування прав і свобод громадян, в першу чергу, права на вибори, свободу слова, зборів та ін.

Ідея правової держави в СРСР отримала могутній імпульс з так званою перебудовою в 1985 р. після XIX Всесоюзної партійної конференції. Однак вивчення її на новій методологічній та теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після демократизації політичного режиму.

Зі здобуттям Україною незалежності поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського конституціоналізму. Зрозуміло, що стійких традицій правової держави Україна не мала, але її ідеї в теорії держави і права та конституційному праві України мають досить глибокі корені. Саме тому вони були так швидко відроджені в українській юридичній науці на початку 90–х рр. і її термінологічно-понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить широкого використання відповідної термінології. Ідеї правової держави з великою одностайністю були сприйняті і інтерпретовані відповідно до сучасного розуміння вченими-юристами – укладачами нової Конституції України 1996 р. Нова Конституції України, яка проголосила принцип правової держави в якості фундаментальної ознаки української держави, започатковує, без сумніву, новий і важливий етап розвитку вчень про правову державу в Україні. Інтерпретація відповідних конституційних положень, наповнення їх адекватним змістом є, без сумніву, одним з важливих завдань сучасної вітчизняної науки.

Поняття правової держави було і залишається однією з центральних категорій теорії держави і права, історії держави і права, філософії права, науки конституційного права, ряду інших правових дисциплін. Крім того, значний внесок у дослідження правової держави зроблено представниками таких наук, як: філософія, історія, політологія, соціологія тощо.

Найбільш ранній етап формування правової думки з досліджуваної проблематики пов’язаний з такими мислителями, як: Платон, Аристотель, Цицерон, М. Падуанський, Ф. Аквінський, Т. Гоббс, Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш.Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін.

Поняття правової держави обґрунтовано в роботах таких німецьких мислителів, як: І. Кант, Р. Моль, К. Велькер, Ф. фон Аретин, Гегель, а також деяких політичних мислителів ХІХ століття, у тому числі Б. Констана, А. де Токвиля, Г. Єллінека. Кращі традиції прогресивної політико-правової думки знайшли продовження у працях вітчизняних політичних мислителів та правників ХІХ-початку ХХ ст., насамперед, М. Драгоманова, Б. Кістяківського, С. Дністрянського, М. Палієнка, С. Котляревського, Ф. Тарановського, М. Ковалевського та ін.

Спираючись на ці та інші напрацювання, у роботах сучасних українських науковців: О. Бандурки, Р. Гринюка, В. Денисова, О. Зайчука, М. Козюбри, В. Копєйчикова, Н. Крестовської, О. Мироненка, В. Погорілка, Ю. Римаренка, А. Селіванова, В. Сіренка, В. Тимошенка, І. Усенка, В. Цвєткова, Ю. Шемшученка та інших досліджено історичний розвиток ідей правової держави.

Тематика сучасної правової держави в тих чи інших аспектах стала предметом наукового аналізу в роботах вітчизняних науковців-правників: Ю. Битяка, С. Бобровник, О. Ганзенка, Р. Гринюка, В. Грищука, О. Дашковської, В. Євдокимова, В. Журавського, А. Зайця, А. Колодія, В. Костицького, О. Крупчан, О. Лавриновича, В. Медведчука, Г. Мурашина, Н. Оніщенко, В. Опришка, П. Пацурківського, О. Петришина, П. Рабіновича, О. Святоцького, О. Скакун, В. Скрипнюка, В. Тація, С. Тимченка, В. Тихого, Г. Федоренка, О. Ярмиша та ін.

Політологічний аналіз поняття, сутності, механізмів формування правової держави, порівняльний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду зроблено в роботах таких сучасних українських політологів, як: В. Бабкін, О. Бабкіна, Д. Видрін, Ф. Кирилюк, А. Кудряченко, І. Курас, М. Михальченко, Ю. Римаренко, Ф. Рудич, С. Рябов, Л. Шкляр, В. Якушик та ін.

Концептуальні проблеми становлення та функціонування правової держави в сучасних умовах посідають чільне місце у працях російських вчених С. Алексєєва, Т. Архипової, М. Баглая, Н. Бобрової, А. Глєбова, Б. Ебзєєва, Л. Ентіна, Б. Замбровського, В. Корельського, В. Кудрявцева, Б. Лазарєва, Р. Лівшиця, В. Нерсесянца, В. Перевалова, А. Піголкіна, О. Рум’янцева, В. Смірнова, Л. Спірідонова, Б. Топорніна, В. Туманова, Р. Халфіної, В. Четверніна та ін.

У вітчизняній літературі проблематика правової держави як принципу державного ладу є майже не дослідженою. Тематична актуалізація на сучасному етапі розвитку державного ладу пов’язана з вирішенням наступних питань: вплив правосвідомості і правової культури (як синтезуючих факторів) на формування правової держави; визначення коеволюційного, синергетичного розвитку правової держави та дієздатного громадянського суспільства і посилення його впливу на державні інституції; співвідношення формальної та матеріальної концепцій правової держави на сучасному етапі розвитку державного ладу; специфіка взаємозв’язку держави та особи в понятійних конструкціях та практичній реалізації принципу правової держави.

Метою дослідження визначена розробка конституційних засад правової держави і уточнення на цій  основі загальнотеоретичної концепції правової держави.

Для реалізації вказаної мети необхідно розв’язати наступні завдання:

— ґрунтуючись на методологічних засадах порівняльного аналізу дослідити специфіку феномену правової держави;

— визначити головні ознаки правової держави;

— охарактеризувати соціальні функції правової держави та проілюструвати їх дію на вітчизняному досвіді.

Об’єктом дослідження є правова держава, історичні передумови її становлення та цивілізаційні засади функціонування.

Предметом дослідження виступає генезис, функціонування і розвиток  інститутів правової держави.

1. Ідея правової держави як загальнолюдська цінність

1.1. Становлення ідей правової держави

Протягом багатьох століть розвивалося і вдосконалювалося суспільство, виникали нові форми співіснування індивідуумів, змінювалися погляди людей щодо взаємодії між собою. Ще з давніх часів існували прогресивні ідеї утворення людської спільноти, а потім і побудови держави на засадах справедливості, гуманізму та законності. У Середні віки до цих вимог додалися верховенство права, рівність перед законом, розподіл владних повноважень і з’явилася назва держави, яка б мала такі риси, – правова держава. Зараз значно розвинулася правознавча думка, що дало змогу на основі досягнень минулих поколінь розвинути сучасну теорію правової держави та перевести це вчення в якісно новий ракурс. Останнім часом все більше уваги приділяється не теоретичному розвитку правової держави, а питанням, вирішення яких дало б змогу побудувати таку державу в реальному житті.

Багато держав поставили собі за мету побудувати правову державу, але жодна з них не досягла цього. В деяких країнах виникають однакові проблеми на етапі державного будівництва. Не є виключенням і Україна. Тому вивчення історії ідеї правової держави є надзвичайно важливим процесом сучасного розвитку української правової думки.

Теорія правової держави формувалась протягом великого історичного періоду розвитку людства. Через це існує багато літератури, у якій ця проблема піддається аналізу і яка охоплює поетапний розвиток теорії правової держави від стародавніх часів до сучасності.

Ідея правової держави в розумінні верховенства чинних законів сягає в далекі часи античного світу. Аристотель, Платон, Геракліт, Цицерон у пануванні законів вбачали запобігання сваволі і міць держави.

Платона можна вважати одним з перших давньогрецьких філософів, який у систематичній формі подав своє розуміння держави. Суспільно-політичним питанням Платон присвячує два найбільших своїх твори — «Держава» та «Закони». Платон висунув свій проект ідеальної держави, який є першою соціальною утопією в історії суспільства. Ідеальна держава, згідно з філософією Платона, повинна бути заснованою на засадах справедливості. Але Платон передбачав жорстку ідеологічну диктатуру влади. Платонівська держава — це теоретична схема утопічної держави, в якій життя суспільства підпорядковується державному контролю [7, с. 52].

Ідеї піднесення ролі прав у Стародавній Греції, Стародавньому Римі та інших рабовласницьких країнах були позбавлені гуманістичної основи. Це були ідеї, що відбивали інтереси лише панівної частини тогочасного суспільства — рабовласників. Доля ж сотень тисяч рабів майже не бралася до уваги.

Найбільш яскравим прихильником рабовласницької держави античного світу був Аристотель. Відхиляючи «ідеальну державу» Платона, він пропонує свою теорію держави, засновану на рабовласництві. Ця держава, на думку Аристотеля, являє собою найкращу форму людської спільноти. В ній влада має належати не багатим і бідним, а середньому прошарку рабовласників. «У кожній державі ми зустрічаємо три класи громадян: дуже заможні, дуже бідні й треті, які стоять в середині між тими та іншими» [8, с. 115]. Рабство як явище Аристотель вважав існуючим від природи. Найкращими формами держави Аристотель називав: монархію, аристократію, політію. Внутрішній взаємозв’язок права і держави філософ сформулював так: «Поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування» [8, с. 117].

Античні філософи та правознавці зв’язували державу правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та її чиновників і регулювали політичні відносини.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Тулій Цицерон. Він писав: «Закон — опора того високого становища, яким ми користуємося у державі, основа свободи, джерело правосуддя: розум, душа, мудрість і сутність держави зосереджені у законах» [9, с. 215]. Філософ розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ — це не всяке об’ єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ — це об’єднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів [9, с. 59]. Перевершивши своїх учителів: Платона, Аристотеля, Полібія, Цицерон показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за Цицероном, є необхідним джерелом державності [9, с. 67]. Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це право — природне право народу, узгоджене і впорядковане. З його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Цицерона, є справедливими. Вчений вважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади, а й міру підкорення [9]. Він сформулював дуже важливий принцип права, стверджуючи, що чинність закону поширюється на всіх. Цицерон відстоював формальну правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав державу як загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності — це не приватна, а загальна справа держави.

Поширення християнства в Європі спричинило певні зміни в оцінці ролі права. Видатний християнський теолог IV — V ст. н.е. Аврелій Августин піддає гострій критиці право рабовласницького Риму як таке, що суперечить праву, наділеному «божественною благодаттю» [1, с. 47]. Згодом ці ідеї знайшли яскравий прояв у трактаті християнського мислителя Фоми Аквінського [1, с. 50], у якому стверджувалася ідея держави і права як тих, що є елементом Божого управління Всесвітом і засобом сприяння загальному благу. Отже, закладається ідея не просто значущості права в житті держави, а права як інструменту забезпечення добра і справедливості для всіх людей.

Та відомий філософ Гоббс вважав, що державній владі має підпорядковуватись і церковна влада [10, с. 8]. Гоббс відстоював теорію сильної централізованої влади, створеної шляхом суспільного договору. Така влада забезпечує політичний порядок і виживання людства. Суспільний договір дає мир «лише одним шляхом, а саме шляхом зосередження усієї влади й сили в одній людині, або в зборах людей, які більшістю голосів могли б звести всі волі громадян в єдину волю» [10, с. 10-24]. Необмежена влада держави розповсюджувалась Гоббсом як на поведінку, так і на світогляд людини. Хоча Г оббс був монархістом, він визнавав можливість існування необмеженої державної влади в різних формах.

Таким чином ми бачимо, що ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі Середньовіччя і Нового часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність, відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

1.2. Формування ідеї правової держави в Європі

У ХVIII ст. розвиток ідеї правової держави в Європі значною мірою обумовлюється прагненням протидіяти всевладдю чиновницько-бюрократичних апаратів тогочасної монархії. Так, Локку належить заслуга висунення вперше в історії політичної думки ідеї розподілу верховної влади на законодавчу, виконавчу і федеративну, так як за умов їхньої незалежності одна від одної можна забезпечити права особистості. Суб’єктивні права він вважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філософ розглядав ці права як свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини [1, с. 95]. Локк фактично виступає як теоретик конституційних режимів, за яких закон і виконавча влада підпорядковані правосуддю і природному праву. Політична система стає поєднанням народу і держави, у якому кожен з них повинен відігравати свою роль в умовах рівноваги і контролю. Вчений не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї філософа були покладені в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у ХVII столітті.

Ідею Джона Локка про розподіл влади розвинув інший відомий філософ та юрист Шарль Луї де Монтеск’є. Він вважав, що розподіл влади має бути за будь-якої форми правління, як при монархії, так і при демократії. Спираючись на вчення Локка, Монтеск’є обґрунтував необхідність у демократичній державі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної. Законодавча влада має належати парламенту, виконавча — королю, судова — незалежному суду присяжних. Кожна з названих гілок влади повинна мати стримування і противаги з метою недопущення узурпації однією владою інших владних повноважень [11]. Лише за таких умов існування самостійних, незалежних одна від одної гілок влади людина може отримати повну свободу, бути вільною у виборі певного варіанта поведінки в межах чинних у державі законів. Якщо в суспільстві не забезпечено реалізації прав і свобод людини та громадянина, не проведено поділу влади на вищезгаданих засадах, це суспільство не має конституції і не може вважатися демократичним. Монтеск’є розглядав поділ і взаємне стримування гілок влади як головну умову забезпечення політичної свободи. Тільки подібний державний устрій, у якому всі ці влади розділені, може забезпечити таке положення, за якого нікого не будуть примушувати робити те, до чого його не зобов’язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє [11, с. 100-105]. Концепція поділу влади у Монтеск’є, що стала основою буржуазного конституціоналізму і теорії правової держави, вирізнялася, порівняно з попередніми теоріями поділу влади, значною новизною, а саме: він об’єднав ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення самого механізму поділу влади, а в систему влади ввів ще й судову владу як незалежну. Ця концепція Монтеск’є мала великий демократичний зміст і не втратила свого значення до цього часу.

Значний вклад у розвиток ідеї правової держави зробив видатний німецький філософ Еммануїл Кант. У правовій філософії Канта — одного з перших авторів, який обґрунтував буржуазний лібералізм, — яскраво вирізняється конфлікт ліберальних і естетичних нотаток. Він — прихильник справедливості, а водночас не залишає людині можливості відстоювати справедливість, протистояти тиранії: справедливою організацією суспільства, на його думку, повинно бути встановлення «вічного миру» [12, с. 200]. Досягти цього в майбутньому можна завдяки утворенню федеративного союзу незалежних рівноправних держав республіканського типу. У такому суспільстві, на думку Канта, особі буде забезпечено реалізацію повної свободи й недоторканості. Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.

Концепція філософії Канта направлена проти феодалізму та абсолютизму.

Термін «правова держава» [1, с. 67] введено до наукового обігу німецьким юристом першої половини ХІХ ст. Р. фон Молем. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

1.3. Розвиток ідеї правової держави в Росії та Україні

У Росії ідея правової держави набуває розвитку з ХІХ ст., але ще у другій половині XVIII ст. професор права Московського університету, член Російської академії наук С. Десницький та вчений і дипломат В. Малицький відстоювали ідею рівності права усіх людей і націй, верховенство права, засуджували кріпацтво [2, с. 67]. Ідеї правової держави розроблялись відомими юристами М. Коркуновим і П. Новгородцем [2, с. 195]. Значну увагу ролі права у державі приділяв філософ В.Соловйов, вбачаючи в ньому поєднання інтересів «особистої свободи і загального блага» [2, с. 69], необхідну умову для подолання зла, «щоб світ не перетворився в пекло» [2, с. 69].

Глибокі розробки питань становлення правової держави на початку ХХ ст. здійснено українськими вченими-юристами Б. Кістяківським і С. Котляревським. Після революції 1905 р. Б. Кістяківський у відомому збірнику «Вехи» публікує статтю «На захист права», у якій виступає переконаним прибічником непорушності права і застерігає інтелігенцію, яка у своїй революційній діяльності вважала за можливе не зв’язувати себе правовими нормами і навіть боротися проти «деспотизму закону» [2, с. 300], про можливі непередбачені наслідки таких поглядів. Це положення було покладене Б. Кістяківським в основу докторської дисертації, яку він захистив 1917 р. і після того став деканом юридичного факультету Київського університету.

Таким чином, слід зазначити, що:

—         історія вчення про правову державу охоплює систему ідей, думок, концепцій, без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави;

—         без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи України;

—         використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні та негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

І нарешті, розвиток ідеї правової держави тривав століттями, але його закріплення в конституціях низки держав відбулося лише у ХХ столітті, що може бути предметом іншого дослідження.

Правова держава — це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділів законодавчої, виконавчої і судової влади.

Сучасна правова держава — це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників).  Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте цивільне суспільство.  У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільних об’єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси і т.п.

Отже, кажучи простими словами, правова держава – це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

2. Основні ознаки правової держави

2.1. Загальні ознаки правової держави

У різних країнах основи правової державності складалися по-різному, але загальним у цих процесах було одне — визнання свободи людини і суспільства від необмеженого втручання держави в їх справи, верховенство права, визнання і забезпечення незалежності суду, зобов’язання держави у всій своїй діяльності дотримуватися закону, демократичність функціонування державних органів.

Правова держава — це підсумок світового досвіду розвитку цивілізації, це новий стан у становленні і розвитку державності. Правову державу не можна проголосити — вона повинна скластися як результат реформи економічних, політичних, державних і правових інститутів, реальної зміни характеру взаємовідносин між громадянським суспільством, державою і особистістю.

Сучасні вітчизняні і закордонні концепції правової держави сходяться на тому, що тільки та держава може вважатись правовою, яка в своїх відносинах з громадянами самообмежується до такого ступеню, при якому загальне благо і благо кожної особи утворюють гармонійне ціле. Правовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права й закону і де реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина.

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на принципах верховенства права і закону, взаємній відповідальності держави і особи, визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства в цілому [9, c. 65-66].

Крім загальних ознак, характерних для будь-якої держави, правова держава має низку специфічних ознак, а саме:

1) законодавче закріплення і реальне забезпечення прав і свобод людини, тобто визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Правова держава зобов’язана послідовно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх, будь-яке обмеження прав людини неприпустимо. Крім того, правова держава законодавчо закріплює правову рівність для представників різних соціальних верств, що створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів державної влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві;

2) верховенство і панування в суспільному і державному житті права та законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Право, по відношенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридично завершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справедливість, що об’єктивно склалося в суспільстві і потребує державного захисту. Панування права в житті суспільства забезпечує створення демократичних державних структур, незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, гарантує верховенство конституції та правових законів. Верховенство права означає, що не тільки громадянин, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно у межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон і доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою;

3) здійснення принципу поділу державної влади. За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовими засобами: державні органи діють строго у рамках своєї компетенції, не підмінюючи один одного, в їх взаємовідносинах установлюється збалансованість, рівновага та взаємний контроль.

Принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, по-перше, що кожна з гілок влади діє незалежно, самостійно, і не втручається в повноваження іншої, а по-друге — існування й ефективне функціонування конституційного механізму системи стримувань і противаг, яка являє собою сукупність правових обмежень однієї гілки влади з боку інших гілок влади;

4) взаємна відповідальність особи і держави, тобто як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання своїх обов’язків. При цьому слід підкреслити, що захищеність інтересів держави та особи в правовій державі повинно знаходитися на одному рівні, а правові відносини ґрунтуватися на основі рівності та взаємної відповідальності сторін;

5) врегулювання відносин між особою і державою на підставі загальнодозвільного принципу, коли особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом. Тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави. У правовій державі діє й інший принцип, відповідно до якого державним органам, їх посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом;

6) наявність високого рівня правосвідомості та правової культури як у окремого індивіда, посадової особи, так і у суспільства в цілому. А це насамперед передбачає наявність досить високого рівня правових знань, стійких переконань усіх правових суб’єктів у необхідності виконання Конституції, законів тощо;

7) наявність незалежного, ефективного суду та забезпечення його провідної ролі у суспільному житті. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості суддів, доступності судового захисту для всіх громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і особа чи їх об’єднання — з іншого боку, повинні розглядатися як рівноправні суб’єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля з боку держави;

8) наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів та режиму законності усіма учасниками суспільного життя і насамперед — державними органами. У правовій державі існують соціально-економічні, політичні, юридичні й міжнародні гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Законність вимагає безумовного дотримання чинного законодавства усіма суб’єктами правової сфери, насамперед у діяльності владних структур — державних органів влади та їхніх посадових осіб [4, c. 85-86].

У різних країнах основи правової державності складались по-різному, але всюди у цих процесах загальним було одне — це рух до свободи, свідоме прагнення ліквідувати тоталітарний характер держави, змусити її поважати права і свободи громадян.

2.2. Соціальні та формальні ознаки правової держави

Справді, правові держави характеризуються ознаками як соціального змісту (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними, процедурними).

Ознаки соціального змісту:

• юридичне закріплення основних прав і свобод людини в конституції та їх фактичне забезпечення;
• верховенство в суспільному та державному житті права й закону;
• врегулювання відносин між собою і державою на основі загального принципу: «Особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом»;
• взаємна відповідальність та взаємодопомога особи й держави;
• притаманність усім громадянам високої правової культури;
• демократичний плюралізм та гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації тощо.

Формальні ознаки:

• чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими системами, її органами (принцип поділу влади);
• юридична захищеність особи;
• верховенство громадянського суспільства та його представника — парламенту — над державою та її апаратом, значуще становище судових органів у суспільному та державному житті.

Правова держава може бути розбудованою лише там, де наявні інститути громадянського суспільства, в центрі якого перебуває людина, її права, свободи та інтереси [11, c. 104-105].

3. Основні завдання та шляхи формування правової держави

3.1. Тенденції формування правової держави

Перед будь-якою державою постає більше чи менше коло завдань, для вирішення яких вона використовує свої економічні, ідеологічні та політичні сили, бюджет тощо. З усієї сукупності цих завдань можна виділити такі, що визначають її сутність, без яких вона не може повноцінно діяти, наприклад, забезпечити перехід до ринкових відносин, гарантувати свободу підприємництва та вільної конкуренції, створити умови для реалізації кожною особою права бути власником, провести політичну реформу в інтересах народу для подальшої демократизації політичної системи.

Мета правової держави — служіння закону й зумовленому ним соціальному та політичному ладу. Критерій для зарахування певної держави до правових — це стабільність суспільства, оперативність державного управління, задоволення громадян діяльністю владних органів. Головне завдання правової держави полягає в юридичному забезпеченні життєвих інтересів, життєвого простору кожної людини. Йдеться про таке суспільство, якому держава підкорюється і якому служить, виконуючи його волю, — про громадянське суспільство, яке є основою правової держави.

Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності у сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань і особливо таких загальнолюдських цінностей як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок.

З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція почала знаходити свій вплив і в Україні. Ідея правової держави стала програмною вимогою всіх політичних партій і знайшла своє юридичне закріплення в Конституції України. В країні створені конституційно правові засади функціонування правової державності та її основні механізми: закладені основи парламентаризму, реалізовано принцип поділу влади, створено Конституційний Суд, Вищу раду юстиції, Рахункову палату України.

Українська держава визнала юрисдикцію європейських інститутів захисту прав і свобод людини та оновила значну кількість своїх правових інститутів, які забезпечують реалізацію прав і свобод громадян, а також забезпечила ідеологічну і політичну свободу, вільну діяльність політичних партій [3, c. 128-129].

Відбувається трансформація національної системи законодавства. Переглянуто багато галузей законодавства на проголошених Конститу­цією України принципах. Особливих змін зазнало конституційне, цивільне, сімейне, адміністративне, кримінальне, земельне законодавство. Прийняті основні виборчі закони, закладені правові основи статусу Автономної Республіки Крим тощо.

Однак слід мати на увазі, що правову державу не можна побудувати, обмежившись прийняттям законів. Крім демократичного, про­гресивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого додержання і виконання законів усіма суб’єктами: державою, держав­ними органами, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами.

3.2. Конституційно-правові засади функціонування правової держави в Україні

В Україні за роки незалежності створені конституційно-правові засади функціонування правової державності та її основні механізми: закладені основи парламентаризму, реалізовано принцип поділу влади, створено Конституційний Суд, Вищу раду юстиції, Рахункову палату України. Тим самим сформовані основні структурні елементи правової держави, що дало можливість цивілізованого функціонування влади, її утримання від силового вирішення спорів і протиріч між її окремими гілками. Почалася реформа судової влади з тим, щоб досягти незалежності суду, перетворити його з каральної системи на ефективний засіб вирішення спорів.

Відбулись зрушення в оцінці прав і свобод людини, у їх конституційно-правовому регулюванні, намічено шляхи їх реалізації та створені відповідні правові механізми. Україна визнала юрисдикцію європейських інститутів захисту прав і свобод людини. Піддана глибокій трансформації національна система законодавства. Оновлена значна кількість правових інститутів, які забезпечують реалізацію прав і свобод громадян. Відбувся перегляд багатьох галузей законодавства на проголошених Конституцією України принципах. Особливих змін зазнало конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, земельне законодавство. Прийнята більшість кодексів, у тому числі Цивільний, Кримінальний, Земельний, Митний, Бюджетний, Сімейний, Господарський та інші. Визначені нові засади місцевого самоврядування, органів виконавчої влади, Кабінету міністрів України, прийняті основні виборчі закони, закладені правові основи статусу Автономної Республіки Крим. Прийняті закони, що визначають статус Збройних Сил України, регулюють питання національної безпеки, захисту державного кордону, діяльності правоохоронних органів. Створена основа для плідного функціонування так званого «третього сектора», тобто громадських організацій, як одного з найважливіших елементів громадянського суспільства. Забезпечена ідеологічна і політична свобода, вільна діяльність політичних партій.

Однак більшість ознак української правової державності мають формальний характер, а побудувати правову державу лише за формальними ознаками неможливо. Без органічного поєднання легітимної влади із забезпеченою у суспільстві свободою, без ефективного функціонування поділеної влади з дотриманням її окремими гілками вимог закону і забезпечення верховенства закону в діяльності держави та усіх сферах суспільного життя, законодавствування — з відповідністю самих законів суспільній етиці правова державність залишиться формальним лозунгом, недосяжною мрією [12, c. 98-99].

Фундаментом, передумовою правової державності є формування громадянського суспільства, у якому був би забезпечений вільний і всебічний розвиток кожної особистості, суспільства, у якому функціонували б демократичні громадські інститути, що забезпечують свободу слова та інформації, гарантують силою громадської думки і суспільної моралі вільні вибори, наявність легальної опозиції та багатопартійність і цим самим унеможливлюють узурпацію влади. На жаль, традиції демократії в Україні ще досить слабкі. Причому показовий той факт, що коли на теоретичному рівні чимало питань функціонування демократичних інститутів розроблено досить детально, то справа з їх практичною реалізацією у діях державних органів значно відстає.

Численними є порушення основних прав і свобод, у тому числі також фундаментальних прав (на свободу і особисту недоторканність, на життя, на власність тощо). Ратифікація багатьох конвенцій ООН і європейських конвенцій з питань захисту прав і свобод особи не спричинила створення ефективних механізмів дотримання вимог останніх та ефективного їх впровадження. Не одержало розвитку право громадян на підприємництво, а самі підприємці зазнають великого тиску як з боку держави, так і кримінальних структур. Законодавство не має необхідного рівня стабільності, що негативно впливає на захищеність і доступність до нього громадян. Не викорінена практика прийняття без подальшого опублікування актів, які торкаються прав і свобод громадян.

Суспільство у цілому криміналізоване, чим створюються значні перешкоди формуванню стійкої суспільної моралі, прагненню і надалі йти шляхом розвитку демократії, що гарантувало б від повернення до авторитарних методів здійснення влади.

Побудова правової держави глибоко пов’язана також зі зміцненням демократичних традицій функціонування державної влади. Ці традиції ще лише формуються і досягнення усталеності у здійсненні влади є довготривалим процесом. За умови збереження вільних виборів, демократичного політичного режиму, свободи преси, формування поваги до прав і свобод громадян з боку держави та її посадових осіб дані традиції, безперечно, сформуються. І варто сподіватись, що саме вони стануть чи не найбільшою запорукою правової держави та її спадкоємності [10, c. 67-68].

Побудова реальної правової держави значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку країни, накопичення матеріальних благ, що давало б можливість здійснення ефективної соціально-економічної політики, забезпечення соціально-економічних прав громадян. Адже не випадково поняття правової держави у багатьох країнах є невід’ємним від поняття соціальної держави.

Однак загострення соціально-економічної кризи в Україні, яка існує протягом тривалого часу, не дає підстав для ефективного здійснення соціально-економічної політики. Населення розчароване нездатністю держави надати ефективні соціальні гарантії, пенсійне забезпечення на рівні проголошеного Конституцією України гарантованого достатнього життєвого рівня для особи та її сім’ї. Відтак, це негативно впливає на підтримку населенням державної політики, актів законодавства, які приймаються парламентом, позначається на легітимності самої влади. Знижується рівень законослухняності громадян, поваги до закону.

Хоча традиції демократії і правової державності в Україні не міцні, є підстави сподіватись, що вона не зверне зі шляху побудови правової держави. Адже — це європейська держава з багатими історичними і культурними традиціями. Рівень культури її народу, «правового почуття» дає можливість побудувати політичну організацію суспільства, яка відповідала би необхідному рівню забезпечення прав і свобод особи та громадянина, ефективністю функціонування влади сучасним цивілізованим державам. Звичайно, доля правової державності в Україні буде не простою. Реальна дія механізмів правової державності і формування стійкого демократичного політичного режиму, що гарантував би неможливість повернення до авторитаризму, не є автоматичним. Це вимагає гігантської напруги сил усього народу, мудрості, далекоглядності і патріотизму політичної та культурної еліти суспільства, відмови від авторитарної спадщини.

Конституція, проголосивши Україну правовою державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави. В Україні на сьогодні створено лише правові передумови для становлення і подальшого розвитку правової держави. Це процес складний і тривалий. Для того, щоб побудувати в Україні правову державу, треба передусім сформувати громадянське суспільство, в якому:

1) був би забезпечений вільний і всебічний розвиток кожної особистості та суспільства. При цьому громадяни і держава повинні виступати як рівноправні партнери, а їх взаємовідносини здійснюватися на основі права і розумних меж свободи;

2) функціонували різноманітні, незалежні, демократичні громадські інститути (політичні партії, громадські і релігійні організації, профспілки, кооперативи, органи самоорганізації населення тощо);

3) забезпечена свобода слова та інформації, багатоманітність ідеологічного та культурного життя громадян;

4) здійснювався громадський контроль за діяльністю державних органів і їх посадових осіб; через демократичні інститути громадяни впливали на формування та здійснення державної політики;

5) формувався правовий механізм щодо подолання відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності і державного управління;

6) забезпечена реальна незалежність судової системи, чітка робота законодавчого і виконавчих органів;

7) постійно підвищувався рівень загальної і правової культури громадян, їх правова свідомість, а також усвідомлення необхідності співвідношення особистих інтересів з інтересами суспільства і держави [7, с. 52-53].

Отже, поняття правової держави у багатьох країнах є невід’ємним від поняття соціальної держави, тому побудова реальної правової держави значною мірою залежить від рівня соціально-економічного розвитку країни, накопичення матеріальних благ, що давало б можливість здійснення ефективної соціально-економічної політики, забезпечення соціально-економічних прав громадян.

Нездатність держави надати ефективні соціальні гарантії, створити умови для достатнього життєвого рівня своїх громадян негативно впливає на підтримку населенням державної політики, знижує рівень їх законослухняності та поваги до закону.

Подолання цієї ситуації можна досягнути лише за умови ефективності функціонування державної влади, напруги сил усього народу, відмови від авторитарної спадщини. Коли ідея розбудови України як соціальної, правової держави стане цільовою настановою діяльності не тільки політичної та культурної еліти, але й суспільства в цілому.

Висновки

Отже, підводячи підсумки, можна сказати:

—         історія вчень про правову державу охоплює систему ідей, думок і концепцій (закордонних і власних авторів) без знань і врахування яких є неможливим теоретичне розроблення концепції правової держави;

—         без теоретичної моделі правову державу не втілити в практичне життя під час розбудови державності й правової системи;

—         використовуючи метод історизму, слід зважати на досвід минулого, його позитивні й негативні аспекти, щоб не припускатися помилок під час розбудови правової соціально-відповідальної держави в Україні.

Правова держава — багатомірне явище, що розвивається. У ході суспільного прогресу воно набуває нових властивостей, наповнюється новим змістом, відповідним конкретним умовам існування суспільства і рівню його розвитку. Нешвидкоплинним загальним початком будь-якої правової держави є його зв’язаність правом. Правова держава — це така форма організації і діяльність державної влади, яка будується у взаємовідносинах з індивідами і їх різними об’єднаннями на основі норм права. При цьому право грає пріоритетну роль лише в тому випадку, якщо воно виступає мірою свободи всіх і кожного, якщо чинні закони реально служать інтересам народу і держави, а їх реалізація є втіленням справедливості. Громадянське суспільство і правова держава можуть співвідноситись як необхідні одна одній та взаємодоповнювальні системи. Правова держава підпорядковує свою діяльність громадянському суспільству і конкретній людині, відповідає перед ними за свою діяльність. Формування в Україні громадянського суспільства і правової держави є нагальною проблемою.

Оскільки складовою існування правового режиму влади є наявність ефективних механізмів, що гарантують баланс гілок влади та політичних сил, то з метою його впровадження необхідно здійснити конституційну реформу, яка б чіткіше легітимізувала поділ влади за функціональною ознакою. У цьому відношенні ініціатива щодо реформування системи влади об’єктивно назріла необхідність, яка сприятиме подоланню конфліктів як у системі державного управління, так і політичних відносин у цілому;

Будь-яка система влади демократичного типу – парламентська чи президентська – передбачає наявність інституту опозиції, що спирається на відповідну політико-правову базу. У цьому відношенні Україна як держава, що проголосила своєю метою стати правовою ще перебуває на стадії формування такого інституту і насамперед у його правовому відношенні, оскільки де-факто на сьогодні є підстави говорити про різні прояви та форми як парламентської, так і позапарламентської опозиційності;

Держава є правовою, якщо поряд із суспільними верствами та політичними структурами правову захищеність мають такі громади як етнічні спільноти, що належать до категорії національних (етнічних) меншин.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28 червня 1996року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №30. — Ст.141.
2. Національна програма правової освіти населення, затверджена Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року // Офіційний вісник України. — 2001. — №43. — Ст. 1921.
3. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій «Право для України». — Львів: Фонд «Право для України», 2007. — 198 с.
4. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
5. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 2007. — 317 с.
6. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.
7. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
8. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2008. — 243 с.
9. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.
10. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 174 с.
11. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.
12. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. «Правознавство»/ Петро Рабінович,. — К., 2003. — 172 с.
13. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2009. — 775 с.
14. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2010. — 536 с.
15. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 367 с.
16. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.
17. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.