Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Середньовічні єресі: правові і політичні проблеми

Вступ

Поняття єресь означає «особливе вчення», «спосіб думання», «спільнота послідовників». Воно є протилежним до поняття «догма», яке в перекладі з грецької означає «думка», «загальноприйнята теза». Таким чином, значення цих двох слів вже передбачає певний процес думання, вільнодумство як вихід, протистояння загальноприйнятій думці. Перші єресі проти догматів християнства — монтанізм, іудеохристиянство, гностицизм, аріанство — виникли у II — ПІ ст. н. е.

Дослідженню тогочасних ересей присвячено праці таких українських дослідників, як В.Горський, М.Грушевський, М.Кашуба. В.Любащенко. І.Паславськин. В.Патерикіна. П.Яременко, а також зарубіжних — М.Громова, В.Милькова та інших.

Розвиток правової і політичної ідеології у Середньовіччі характеризується зміною доктринальних основ уявлень про право і державу. Міфологічне та філософсько-етичне пояснення природи державно-правових явищ, яке панувало в давнину, витісняється релігійним, носієм якого виступає католицька церква. Єресі (в т.ч. й іконоборські) відзначаються складністю і строкатістю. Це зумовлено самою природою явища, що полягає у відході від офіційно стверджуваної схеми. Оскільки дослідження іконоборства пов’язане з певними труднощами, зумовленими насамперед з приховуванням історичних свідоцтв та не достатньо розробленою проблематикою, все ж таки спробуємо проаналізувати ті основні єретичні напрямки, які містили в собі іконоборські уявлення.

1. Розвиток правової і політичної ідеології у Середньовіччі

1.1. Головні правові і політичні проблеми

Початок Середньовіччя пов’язують із падінням Західної Римської імперії 476 р., а закінчення – з буржуазними революціями (у Європі – це дванадцять століть, у Азії – чотирнадцять) та поділяють на три періоди:

І. (V-X) Падіння Західної римської імперії (476 р.) започаткувало історію середньовіччя.

ІІ. (початок ХІІ – середина ХІІІ) розпочинає епоху пізнього середньовіччя, політична доктрина якого розвивалась під впливом відкриття творів Аристотеля (Х. Аквінський, Д.Аліг’єрі, М. Падуанський).

ІІІ. (XIV-XVI) третім періодом є епоха Відродження і Реформації; коли формуються національні держави та абсолютні монархії (Н. Макіавеллі, Ж. Боден та ін.).

Термін «середньовіччя» ввели італійські гуманісти для позначення періоду від падіння Західної Римської імперії до сучасного їм Відродження. Середньовіччя вони характеризували як період суспільного регресу.

У XVIII ст. діячі епохи Просвітництва пов’язують Середньовіччя із розвитком феодалізму, під яким розуміли соціальний порядок, який суперечив ідеальним уявленням про «природні права» і мав такі ознаки:

— роздробленість політичної влади;

— поєднання політичної влади із земельною власністю;

— станова, ієрархічна структура суспільства, що базується на відносинах сюзеренітету-васалітету, «пан-слуга»;

— панування релігійного світогляду і особливе становище Церкви та духовенства. А відтак правові і політичні уявлення розвивались у боротьбі світської і духовної влади [5, c. 39-40].

Головні правові і політичні проблеми, навколо яких дискутували середньовічні мислителі:

1)       теза про примат духовної влади над світською, тобто Церкви над державою, бо «нема влади не від Бога, а існуюча влада від Бога встановлена»;

2)       теза про верховенство релігійних норм над правовими як прояв могутності церковної влади.

Дуалізм духовної і світської влади зумовив плюралізм у поглядах на право і державу. Католицька релігія стала доктринальною основою різноманітних теократичних теорій, які обгрунтовували політичні посягання Церкви. А проблема співвідношення Церкви і держави стимулювала аналіз суті держави, її цілей і завдань, які відрізняють її від Церкви. Таким чином, поряд із релігійною традицією у дослідженні права і держави продовжує розвиватись і раціоналістична. Завдяки їй формуються: концепція державного суверенітету, виявляється різниця між власне правом як засобом, що регламентує зовнішню поведінку індивіда, органами державної влади і законами віри, совісті, моралі, які звернені до внутрішнього світу людини.

Однак, саме у період Середньовіччя посилюється раціоналістична критика теологічного світогляду, яка відобразилась у культурі Відродження (Ренесансу). Філософи, вчені, діячі мистецтва замінили вивчення Бога вивченням людини. Гуманізм став основною темою західного мислення, у зв’язку з чим право і держава раціоналістично інтерпретувалися, виходячи із природи людини [7, c. 57-58].

1.2. Поширення єретичних рухів у Західній Європі

Християнство вже від початку виникнення вимушено було вести вперту боротьбу з різними опозиційними течіями і рухами. Найбільш поширеними і небезпечними для раннього християнства течіями були: Гностицизм, маніхейство, монтаністи та ін. Представники цих течій, виражаючи інтереси простих громадян, виступали проти єпископів, пресвітерів, дияконів, які претендували на привілейоване становище в релігійній громаді (церкві), вимагали відновлення початкової демократичної організації громади, повернення церкви до її початкового стану. Названі течії були прообразом середньовічних опозиційних рухів, з якими церква, та й держава, вели вперту боротьбу. Течії, опозиційні або просто ворожі офіційному віровченню, дістали назву єресі.

За формальною ознакою єресь є рухом релігійним і належить до історії церкви. Але за сутністю вона (єресь) являє собою протест не тільки проти панівної церкви, а й проти всього феодального ладу. Це пояснювалося тим, як уже було відзначено, що церква в той час була найвищим узагальненням і найвищою санкцією феодального ладу. За цих умов загальні нападки на церкву були одночасно нападками й на феодальну державу.

Поширення єретичних рухів у Західній Європі припало на початок XI ст. Це було зумовлено, з одного боку, встановленням зв’язків зі Сходом, звідки до Європи проникали ворожі католицизмові вчення (в 1054 р. християнська церква переділилася на східну православну і західну католицьку). З іншого боку, поширення єретичних рухів у Західній Європі зумовлювалось ослабленням католицької церкви через запеклу боротьбу між нею та світською владою.

Але основною передумовою виникнення єретичних рухів став розвиток у Західній Європі антифеодальних елементів, тісно пов’язаних із розвитком міст, торгівлі, появою міського плебсу, міських соціальних низів і зростанням їхньої участі в громадянському й політичному житті [9, c. 81].

Найбільше поширились єретичні рухи в країнах і містах з найбільш розвиненою економікою та культурою. Міста в цих країнах стали вогнищами єресей, впливаючи на навколишнє сільське населення.

На першому етапі розвитку феодальних відносин (VI — середина XI ст.) єресі, які існували в Західній Європі, ще не мали масової бази. Піднесення єретичних рухів відбулося наприкінці XI—XII ст. У них уже брала участь досить значна кількість людей. Єресь поширювалася в Італії, Південній Франції, частково в Німеччині -місцях інтенсивного розвитку міст. В XI—XIII ст. потік опозиційних єретичних рухів іще не був суворо диференційований за соціально-становими ознаками. Згодом, у ХІУ-ХУ ст. єретичні рухи чітко вирізнились у самостійні течії, зокрема такі, як бюргерська і селянсько-плебейська єресь.

Першим великим єретичним рухом, який мав європейський резонанс, було богомильство (від імені священика Богомила). Філософську основу вчення богомилів становило вчення про боротьбу добра і зла у світі. Ці два начала уособлювались ним у Бо-зі та дияволі. Доброму Богові Христу протистоїть злий диявол, якому теж належать усі царства світу. Богомили твердили, що ніхто не може одночасно служити цим двом началам. Не можна служити і Богові, і момоні (багатству). З цього випливає, що диявол — це багатство.

Богомили вказували шлях подолання зла. Людина може спастися, але їй необхідно вдатися до найсуворішого аскетизму, відмовитися від споживання м’яса, шлюбних відносин, занять звичайною фізичною працею. Бідність проголошувалася богомилами вищою доброчинністю і необхідною умовою становлення праведної людини. Ось чому вони виступали проти багатства, феодальних порядків, називаючи їх диявольськими.

Богомили засуджували православне духовенство за негідний християнської віри спосіб життя, гонитву за земними благами, не веліли рабам працювати на своїх панів.

Не зовсім послідовною була позиція богомилів щодо держави, яку уособлював цар. Спершу вони були відкритими противниками царя і його чиновників. І зовсім по-іншому вони почали ставитися до своїх князів після того, як в XI ст. Болгарія опинилася під візантійським пануванням. Місцеві правителі минулого (тобто X ст.) зображалися богомилами майже святими, а плоди їхнього управління — земним раєм.

У цілому богомили у своїх політичних вимогах не заходили далі стихійної боротьби і засудження конкретного правителя чи форми правління, а весь комплекс політико-правового обновлення зводився до загальнодемократичної вимоги знищення несправедливості, яка була в суспільстві, через морального вдосконалення, відмову від гонитви за земними благами, усуспільнення майна в рамках релігійної громади [12, c. 67].

2. Політико-правові ідеї середньовічних єресей

2.1. Основні ідеї середньовічних єресей

Єрессю в середні століття у Європі називалося релігійне вчення, що не визнавалося офіційним. Воно проповідувало основні ідеї — догмати християнства, але розуміло і тлумачило навчання інакше, ніж пануюча церква.

Єресі — ідейний протест проти перетворення християнства в ідеологію станового ладу. Вони виглядають як свого роду демократичні вчення того часу, що відхилилися від офіційної доктрини. Церква в очах єретиків робила все неправильно. У середні віки єресі — це теологічна юриспруденція, яка переглядала феодальну державу і право. Єретична юриспруденція пройшла три фази розвитку, котрі відрізняються одна від одної.

Єресі були такого характеру і напрямку: 1. Багато єресей — чисто богословські і не стосувалися суспільно-політичних проблем. 2. Небезпечні єресі для церкви були ті, які, волаючи до текстів Нового завіту, обвинувачували духовенство у відступі від апостольських правил, у користолюбстві, дармоїдстві, гордині, зарозумілості і зневазі до заповідей Христа. 3. Були єресі антифеодального характеру. Засуджували не тільки церкву, а й кріпосництво, дворянські привілеї і право.

Наприкінці V — в середині VI ст. єресі в Західній Європі ще не мали масової бази. Але в ХІ-ХП ст. відбувається різке піднесення єретичних вчень і рухів. Це стосується передусім Північної Італії, Південної Франції, Німеччини. Першими єретиками Європи, які мали європейський резонанс і поклали початок широкому суспільно-політичному рухові, були болгарські богомоли (Болгарія Х-ХШ ст.).

У 864 р. Болгарія вводить християнство. Це збіглося зі створенням слов’янської писемності, поширенням релігійних книг і періодом бурхливого розвитку феодальних відносин. Руйнування общинно-патріархального ладу, захоплення селянських земель царем, царськими слугами, церквою, убогість, безправ’я селян породили масові сумніви в тому, що все це відбувається з волі Бога, доброго і справедливого. Ці сумніви знайшли підтвердження в Новому завіті, де протиставлялися один одному Бог і світ, дух і плоть, добро і зло, диявол і багатство [13, c. 79-80].

На противагу феодальній церкві богомоли створили на принципах раннього християнства свою організацію. їхнє вчення поширилося в Х-ХІ ст. ст. на Візантію, Сербію, Боснію, Київську Русь. «Добрі люди»

—         так називали єретиків прості люди, добралися практично до всіх міст Європи. З Біблією в руках вони критикували католицьку церкву На Півночі Італії і Півдні Франції католицька церква поступово втратила свій вплив.

Для боротьби з єрессю римські папи організували ряд хрестових походів, відомих як Альбігойські війни. Була заснована інквізиція, ордени домініканців і францисканців. Римський Папа Інокентій III повелів знищити всі книги священного писання, переведені на народну мову. Але це не допомогло. Тоді папа Григорій IX у 1231 р. видав документ

—         «буллу» про заборону читати мирянам головну книгу християнства

—         Біблію [10, c. 57].

2.2. Характеристика основних течій єресей

Самі радикальні єретики і єретичні вчення сприйняли ідеї манихейства. Згідно з цим вченням, увесь тілесний світ (природно-космічний, соціальний, людський) манихеї оголосили породженням диявола, втіленням зла, яке треба знищити.

У ХІУ-ХУ ст. з’являються дві течії ще однієї нової єресі: 1. Бюргерська. 2. Селянсько-плебейська. Головна ідея цієї єресі полягала у вимозі «дешевої церкви», що передбачало скасування стану священиків, ліквідацію привілеїв, багатства і нарешті, повернення до раннього християнства і його обрядів.

Бюргерські єресі представляли доктор богослов’я Оксфордського університету в Англії Джон Уікліф (1330-1384) і чеський теолог Ян Гус (1374-1415).

Джон Уікліф у своєму політико-правовому вченні: 1. Наполягав на незалежній від Рима англійській церкві. 2. Був проти принципу непогрішності пап. 3. Виступав проти втручання церкви у справи держави. 4. Захищав приватну власність. 5. Відстоював розподіл суспільства на стани. При цьому доводив, що все це йде від Бога.

Ян Гус підтримував вчення Джона Уікліфа. Але висловив і свої погляди: проти привілеїв дворянства і церковних багатств. Його погляди збіглися з мотивами національно-визвольної боротьби мас Чехії проти німецьких феодалів. У 1415 р. Яна Гуса стратили за його ідеї. Після цього розгорнулася національно-чеська війна проти верховної влади німецького імператора.

У «Гуситському русі» незабаром визначилися два напрямки чи дві течії: 1. Чашники. 2. Таборити. Програма чашників висувала такі вимоги: а) ліквідувати привілеї духовенства; б) позбавити церкву світської влади; в) передати церковні багатства державі; г) визнати самостійність чеської церкви. Програма таборитів полягала: а) у знищенні привілеїв німецького і чеського дворянства; б) у ліквідації церковної ієрархії; в) у ліквідації кріпосного права; г) у ліквідації феодальних повинностей; д) у забороні діяльності католицької церкви. їхні вимоги були більш радикальними [5, c. 40].

Селянсько-плебейські єресі та їхній рух у XIV-XV ст. представляли лолларди (жебруючі священики) в Англії і таборити в Чехії.

Лолларди хотіли: 1. Передати землю селянським громадам. 2. Звільнити хліборобів від пут кріпацтва. 3. Вести простий і аскетичний спосіб життя ранніх християн.

Бажання таборитів: 1. Скасувати виключні права дворянства. 2. Заборонити римсько-католицьку церкву в тому вигляді, в якому вона знаходилась на той час. 3. Встановити рівність усіх людей.

Ні лолларди, ні таборити не змогли домогтися своїх цілей. Усі вони скінчили життя або на багатті, або в петлі. Католицька церква жорстоко розбиралася з єретиками. Але ідеї єретиків використовувалися під час Реформації XVI ст. і в ранніх буржуазних революціях XVI-XVII ст. Німеччини, Голландії й Англії.

Найбільш поширеною формою єресі в Західній Європі XI-XIII ст. було катарство. Катари були відомі в різних країнах під різними назвами. У Франції — альбігойці (від м. Альбі, центру їхнього руху), в Ломбардії — гуміліати, в Німеччині — катари.

Єресь альбігойців складалася з нижчих верств феодального суспільства і висувала радикальні вимоги, зокрема закликала вірян повернутися до ранньохристиянської організації церкви. Рух альбігойців призвів до багатьох кровопролитних війн, які закінчилися розоренням цього краю.

Найцікавішою, а водночас і найчисленнішою була єретична течія катарів, найбільш поширена в Німеччині та Південній Франції.

Катари вважали, що матерії притаманне зло, а тому весь навколишній світ визнавали світом зла і темноти. Негативно ставлячись до матеріального світу як прояву зла, катари вороже сприймали і всі встановлені державою порядки: військову службу, страти і взагалі пролиття крові. Вони вірили в те, що праведні не воскресають тілом, зате нечестиві переселяються в тіла тварин. Тому були вегетаріанцями, не споживали не тільки м’яса, а навіть яєць, сиру та молока. Споживання м’яса та інших продуктів тваринництва було для них гріховним. Натомість уживали рибу, гадаючи, що риби розмножуються нестатевим способом. Шлюб і сім’ю катари теж вважали породженням зла. Деякі навіть казали, що шлюб іще гірший за розпусту, бо одружені надовго поринають у само-втішання.

Проповідники катарів і справді відзначалися високими моральними якостями, що порівняно з надмірною амбіціозністю католицького духовенства перетворювало їх в очах широких мас у людей святих, гідних великої шани й поваги [2, c. 83-84].

Особливу проблему для католицької церкви становила єресь вальденсів, послідовників П’єра Вальдо. Вальденси вирізнялися суворою дисципліною, а також повагою до керівників своїх братств. Повстаючи проти громіздкої церковної бюрократії, вальденси визнавали тільки ступені єпископа, священика і диякона. Вони категорично виступали проти смертної кари, проголошуючи, зокрема, що суди чи власті не можуть засуджувати до смерті, не скоюючи гріха.

Сумніваючись у можливості очищення від гріхів після земного життя, вальденси водночас фанатично дотримувалися текстів Святого Письма, ставлячи під сумнів усю подальшу літературу святих отців.

Розглянувши стисло вчення лише деяких найголовніших видів середньовічних єресей, можна дійти висновку, що всі вони вимагали відновлення ранньохристиянської рівності у відносинах між членами релігійної громади, а також визнання цієї рівності і для громадянських відносин. Зрівняння дворянства з селянами, міських патриціїв з плебеями, скасування панщини, оброків, податків, привілеїв і майнових відмінностей — ось ті практичні висновки, яких доходили ідеологи богомилів, вальденсів, катарів та інших єретичних рухів із вчення раннього християнства.

Сказане свідчить і про те, що середньовічні єресі становили небезпеку як для церкви, так і для світської влади. Тому не дивно, що і Папа, і світські власті вживали рішучих заходів для їх придушення. З цією метою церква розробила низку теорій, як ідеологічну зброю проти єретиків, а також утворила монаший орден домініканців. У 1233 р. Папа Григорій IX заснував інквізицію, яка боролася не тільки зі звичайною єрессю, а й із чаклунами й відьмами.

Домініканці стали інквізиторами та блискуче впоралися з цим завданням, проявляючи виняткову жорстокість до всіх противників католицизму. Результатом посилених переслідувань єретиків, масового фізичного їх знищення стало те, що єретичні рухи почали слабшати.

Але затишок тривав недовго. Вже у другій половині XIV — на початку XV ст. в ряді країн знову спалахнули великі повстання селян, трудового населення міст проти феодалів, іще більшого розмаху набули єресі. У загальному потоці опозиційних єретичних рухів чітко вирізнилися дві самостійні течії: бюргерська і селянсько-плебейська єресі [8, c. 62-63].

Бюргерська єресь відобразила суспільно-політичні інтереси заможної верхівки міщан та інших соціальних груп, близьких до них. Вона також тісно стикалася з бюргерськими концепціями держави, в яких теоретично усвідомлювалася назріла потреба утворення єдиної національної державності.

Видатним представником бюргерської єресі був доктор богослов’я і професор Оксфордського університету в Англії Джон Вікліф, який дав теоретичне обґрунтування постанові англійського парламенту про заборону апеляції до Папи на судові рішення духовних осіб, а також про скасування щорічної данини Папі. Водночас він заперечував усю католицьку церковну ієрархію, визнавав лише священика і диякона. Главою церкви в Англії мав бути король, із повноваженнями заміщати вакантні єпископські посади.

Дж. Вікліф вимагав заборонити церкві володіти матеріальними багатствами, провадити фінансові операції, торгувати індульгенціями. Гонитва священиків за матеріальними благами, писав він, є причиною їх морального падіння.

Мислитель вважав, що лише Святе Письмо — єдино непогрішиме й таке, що задовольняє всі необхідні вимоги, джерело віри. Із цих фундаментальних положень випливали важливі наслідки.

  1. У своїй вірі й своїй поведінці християни повинні дотримуватися правил Святого Письма.
  2. Вказівки отців і вчителів церкви, веління церковних властей мали значення мірою їх опертя на богодуховний текст.

Спершу Дж. Вікліф тримався завдяки підтримці короля і знаті, які співчували його ідеям про необхідність позбавити церкву майна, що перешкоджало їй виконувати своє призначення. Але тільки-но це вчення привело до масового народного руху, що виявився небезпечним для верхівки англійського суспільства і держави, справу Вікліфа було програно [4, c. 61-62].

Ще більшого розмаху набув у XV ст. єретичний рух у Чехії, де він був спрямований не тільки проти римо-католицької церкви, а й проти феодалів, а також проти засилля німецьких феодалів у Чехії. Очолив цей рух чеський патріот, професор Празького університету Ян Гус. У своїх виступах він сміливо викривав Папу, духовенство і міську аристократію, звинувачуючи їх у жадобі та прагненні захопити великі багатства. Причину всіх ґанджів духовенства Ян Гус убачав у тому, що церква володіє великою земельною власністю і зосередила в руках великі багатства, тож пропонував відчуження церковних земель на користь держави [3, c. 9].

Будучи послідовником Дж. Вікліфа, Ян Гус сприйняв деякі його положення. Він, як і Вікліф, заперечував верховну владу Папи і вважав, що джерелом релігії є тільки Святе Письмо.

Скоро після цих виступів Яна Гуса відлучили від церкви, а 1414 р. зібрався Констанцький собор із метою підняти авторитет церкви. На собор викликали Яна Гуса. Професор сподівався, що йому дозволять викласти свої переконання і він зуміє їх обстояти. Але з ним не стали навіть розмовляти, його схопили і кинули до в’язниці, а потім засудили до спалення. 6 липня 1415 р. Яна Гуса було страчено.

Мученицька смерть Яна Гуса викликала бурхливий рух у Чехії. Спершу керівну роль серед гуситів відігравали рицарі й міщани. Вони утворили поміркований табір, програмою якого були «чотири празькі статті», в яких містилися вимоги: 1) секуляризації (конфіскації) церковного майна; 2) причащання для мирян, як і для духовенства; 3) заборони іноземцям (зокрема німцям) обіймати державні посади; 4) заборони набуття іноземцями майна. Прихильників цієї програми називали чашниками. Чашники готові були вести війну за незалежність, але не хотіли революційного перетворення феодального суспільства. Здійснивши свою програму, поміркований табір бажав припинення селянської війни [3, c. 12].

Головною рушійною силою селянської війни та єретичного руху став селянсько-плебейський табір, центром якого було м. Табор. Очолив таборитів відомий полководець Ян Жижка.

Таборити заперечували церковний культ, який складався століттями, поклоніння іконам і мощам, виступали за скасування присяги і смертної кари, відкидали не тільки вчення, а й усю організацію католицької церкви. Селянсько-плебейський табір вимагав скасування феодальних поборів і панщини, знищення всіх станових привілеїв, відносин панування й підлеглості. Представники таборитів вважали всіх людей рівними, називали себе братами і сестрами. Серед селянської бідноти і міського плебсу ширилися вимоги скасування приватної власності і введення спільності майна.

Однак зі смертю єретиків зовсім не гинули і не щезали безслідно з історичної арени опозиційні єретичні ідеї. Частина бюргерських єресей увійшла в духовний арсенал бюргерсько-церковної Реформації ХУ-ХУІ ст. Частина елементів селянсько-плебейських єресей влилася в ідеологію революційних мас, які взяли участь у ранніх буржуазних революціях ХУІ-ХУП ст. (Голландія, Англія). Отже, вчення єретичних рухів вплинули на подальший розвиток політичної думки в країнах Західної Європи [6, c. 92].

Висновки

За вченням таборитів, основу державної влади становила віра в доброчесність. Державне верховенство мало належати «товариству святих», які могли б передати владу своєму обранцеві, контролювати його і за необхідності взяти її назад.

Таборити, отже, виражали й захищали інтереси селянсько-плебейських мас, зацікавлених у руйнуванні феодального ладу. Вони надіялися на те, що настане «тисячолітнє царство» і гадали, що в ньому, зрештою, утвердиться рівність і загальні справи почнуть вирішуватися людьми разом. Але ні таборити, ні інші течії не зуміли домогтися своїх цілей. їх було розбито об’єднаними зусиллями церкви та світських феодалів.

Бюргерська єресь, або єресь міст, вважалась офіційною єрессю середньовіччя, була спрямована головно проти багатства і політичного становища церков. Подібно до того, писав Енгельс, як теперішня буржуазія вимагає здешевлення уряду, так само середньовічні бюргери вимагали насамперед здешевлення церкви. Ця вимога означала відновлення простого устрою ранньохристиянської церкви і скасування замкнутого стану святенників. А дешевий устрій церкви усував ченців, прелатів, усю римську курію, словом, усе, що в церкві коштувало дуже дорого.

Список використаної літератури

  1. Андрусів Л.З. Елементи раціоналізму в єретичних рухах стригольників та богомілів ХV – першої половини ХVІ ст. // Гілея. – 2010. – Вип. 41.
  2. Биля-Сабадаш І. О., Дашковська О. Р., Демиденко Г. Г., Литвинов О. М., Лук’янов Д. В., Максимов С. І.. Історія вчень про державу і право: підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (ред.), О.В. Петришин (ред.). — Х. : Право, 2009. — 256с.
  3. Головін Ю. Ян Гус, його життя і діяльність // Історія України. — 2007. — № 7. — С. 9-15
  4. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.
  5. Кормич А. Історія вчень про державу і право: навч. посібник. — К. : Правова єдність, 2009. — 312с.
  6. Левченков О. Історія вчень про державу і право: навч.-метод. посіб. для слухачів ф-ту заоч. та дистанц. навч. / Луганський держ. ун-т внутрішніх справ ім. Е.О.Дідоренка. — Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е.О.Дідоренка, 2009. — 216с.
  7. Мироненко О., Горбатенко В. Історія вчень про державу і право: навч. посіб. / О. М. Мироненко, В. П. Горбатенко. — К. : Академія, 2010. — 454 с.
  8. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. / Національна академія внутрішніх справ України. — К. : Атіка, 2004. — 223с.
  9. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.
  10. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. / Східноукраїнський національний ун-т ім. Володимира Даля. — Луганськ : СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.
  11. Сиротинин Андрей Флайшганс. Ян Гус. / Андрей Сиротинин // Исторический вестник. — 1917. — № 1 . — С. 237-239
  12. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк : Юго-Восток, 2005. — 170с.
  13. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права «КРОК». — К. : Магістр — ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.
  14. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 301с.
  15. Ян Гус ; Лютер ; Кальвин ; Цвингли ; Патриарх Никон: Биогр. повествования / Н.Ф. Болдырев (сост.,общ.ред.и послесловие). — Челябинск : Урал, 1996. — 524с.