Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Психічні стани

Вступ

Актуальність дослідження. Важливість вивчення психічних станів пояснюється тим, що від їхньої зміни залежить ефективність поведінки й діяльності. Особливо це стосується людей, специфіка діяльності яких та умови її виконання часто мають складний, надзвичайний характер.

М.Д. Левітов зазначав, що психічні стани, як складне явище, є єдністю психічних процесів, їхнім підсумком. Але психічні процеси, що виникли, «накладаються» на психічні властивості особистості, які залежно від свого психоенергетичного потенціалу, тобто ступеня розвинутості й міцності, гальмують, стримують їх або сприяють розвитку, тобто підсилюють.

Отже, психічний стан, з одного боку, можна розглядати як інтегроване відображення у психіці взаємодії внутрішніх умов і зовнішніх впливів у відносно статичний відрізок часу. З іншого — як проекцію психічних процесів на психічні властивості людини, унаслідок чого зіштовхуються психоенергії різних потенціалів, що зумовлює появу тимчасової надлишкової психоенергії, яка й визначає психічний стан людини. Після її нейтралізації зникає стан, який вона зумовила.

Під психічним станом розуміють тимчасовий функціональний рівень психіки, який відображає взаємодію впливу внутрішнього середовища організму або зовнішніх чинників та визначає спрямованість перебігу психічних процесів у цей момент і вияв психічних властивостей людини.

З позицій функціонування психічний стан особистості виражається в тому, наскільки швидко чи повільно відбуваються в ньому реакції і процеси, як виявляються наявні психічні властивості.

Специфіка психічного стану передусім означає специфіку перебігу психічних процесів. Для стану неуважності часто характерні відхилення у сфері відчуття й сприйняття, пам´яті, мислення, послаблення вольової активності, нерідко специфічні емоційні переживання (печаль, роздратування).

Мета: розкрити сутність психічних станів людини.

Завдання роботи:

— розкрити поняття психічних станів;

— визначити специфічні стани психіки людини: стрес, гіпноз, сон тощо;

— охарактеризувати свідоме та неусвідомлене в людській психіці;

— показати негативні психічні стани та методи їх попередження;

— окреслити перспективи гармонійного розвитку людини.

1.     Поняття психічних станів

Психічні стани – це цілісні характеристики психічної діяльності за певний період часу. Змінюючись, вони супроводять життя людини в її відносинах з людьми, суспільством тощо. В будь-якому психічному стані можна виділити три загальні виміри: мотиваційно-спонукальний, емоційно-оцінний і активаційно-енергетичний (визначним виступає перший вимір) [4, с. 236].

Нарівні з психічними станами окремої людини існують і “масовидні” стани, тобто психічні стани певної спільності людей (мікро- і макрогруп, народів, товариств). У соціологічній і соціально-психологічній літературі спеціально розглядаються два види таких станів – громадська думка і суспільний настрій.

Психічні стани людської спільності характеризуються цілим рядом ознак, не властивих взагалі або властивих меншою мірою станам індивіда: масовидність; яскраво виражений соціальний характер; велика політична значимість у житті суспільства; “заразливість”, тобто здатність до швидкої іррадіації (поширення); “ефект групи”, тобто збільшення сили і значення станів людської спільності; інформативність; тенденція до закріплення.

Психічні стани людини характеризуються цілісністю, рухливістю і відносною стійкістю, взаємозв’язком з психічними процесами і властивостями особистості, індивідуальною своєрідністю і типовістю, крайнім різноманіттям, полярністю.

Цілісність психічних станів виявляється в тому, що вони характеризують у певний проміжок часу всю психічну діяльність загалом, виражають конкретне взаємовідношення всіх компонентів психіки. Складний, цілісний характер психічних станів можна проілюструвати на прикладі стану переконання людини в чому-небудь. Тут у наявності і пізнавальні, і емоційні, і вольові компоненти: знання і об’єктивний погляд на докази чого-небудь, упевненість в правильності цього знання і, нарешті, вольовий стимул, який спонукає до практичної діяльності і спілкування.

Рухливість психічних станів полягає в їх мінливості, в наявності стадій протікання (початок, певна динаміка і кінець). Психічні стани мають відносну стійкість, їх динаміка менш виражена, ніж у психічних процесів (пізнавальних, вольових, емоційних). При цьому психічні процеси, стани і властивості особистості найтіснішим чином взаємопов’язані між собою. Психічні стани впливають на психічні процеси, будучи фоном їх протікання. У той же час вони виступають як “будівельний матеріал” для формування якостей особистості, передусім характерологічних. Наприклад, стан зосередженості мобілізує процеси уваги, сприйняття, пам’яті, мислення, волі й емоцій людини. У свою чергу, цей стан, неодноразово повторюючись, може стати якістю особистості – зосередженістю [4, с. 238].

Під впливом психічних станів, які виникають у ході життєвих відносин, конфліктних ситуацій, трудової діяльності можлива також перебудова або навіть зміна відносно стійких якостей особистості.

Психічні стани відрізняються крайнім різноманіттям і полярністю. Останнє поняття означає, що кожному психічному стану людини відповідає протилежний стан (упевненість – невпевненість, активність – пасивність, фрустрація – толерантність тощо).

Для вивчення і діагностики психічних станів велике значення має їх класифікація. Психічні стани людини можна класифікувати наступ ним чином:

1) залежно від ролі особистості і ситуації у виникненні психічних станів – особистісні і ситуативні;

2) залежно від домінуючих (провідних) компонентів (якщо такі чітко виступають) – інтелектуальні, вольові, емоційні тощо;

3) залежно від міри глибини – стани (більш або менш) глибокі або поверхневі;

4) залежно від часу протікання – короткочасні, затяжні, тривалі тощо;

5) залежно від впливу на особистість – позитивні і негативні, стенічні, що підвищують життєдіяльність, і астенічні;

6) залежно від міри усвідомлення – стани більш або менш усвідомлені;

7) залежно від причин, що їх викликають;

8) залежно від міри адекватності об’єктивної обстановки, що викликала їх [6, с. 55].

Виникнення і протікання психічних станів людини залежать від її індивідуальних психічних і нейрофізіологічних якостей, попередніх психічних станів, життєвого досвіду (в тому числі професійного), віку, фізичного стану, конкретної ситуації тощо.

Однак можна виділити типові позитивні і негативні психічні стани, притаманні більшості людей як у повсякденному житті (любов, щастя, горе тощо), так і в професійній діяльності, особливо в діяльності, пов’язаній з екстремальними (крайніми, незвичайними) умовами.

Сюди потрібно віднести психічні стани професійної придатності, усвідомлення значимості своєї професії, стан радості від успіхів у роботі, стан вольової активності тощо.

Професійна зацікавленість

Величезне значення для ефективності трудової діяльності має психічний стан професійної зацікавленості. Глибокий, обгрунтований, суспільно і особистісно мотивований, сильний інтерес до професійної праці є найважливішим чинником професійної придатності. Саме професійний інтерес у поєднанні з волею людини до праці створює емоційно-вольову готовність до професійної роботи. Для успішного здійснення трудової діяльності важлива професійна зацікавленість як особистісний психічний стан, що виражає спрямованість особистості, бо втрата стійкого інтересу до роботи означає дискваліфікацію фахівця [8, с. 198].

Фахівець же, що має сильний професійний інтерес, сам шукає ситуації, які дозволили б йому пережити стан професійної зацікавленості, тобто працює активно, з повною віддачею сил, знань і здібностей. Для стану професійної зацікавленості характерні: усвідомлення значимості професійної діяльності; прагнення більше дізнатися про неї і активно діяти в її області; концентрація уваги на колі об’єктів, пов’язаних з даною областю, і при цьому вказані об’єкти починають займати пануюче положення у свідомості фахівця. Нарешті, стан професій ної зацікавленості в переважній більшості випадків супроводиться приємними емоційними переживаннями.

Але потрібно зазначити, що для уникнення вузького професіоналізму, для запобігання професійній деформації особистості стан професійної зацікавленості повинен поєднуватися і протікати на фоні допитливості як спрямованості людини на отримання знань в різних областях культури і життя взагалі, так і загальної інтелектуальної обізнаності. У свою чергу, допитливість тут буде виступати і як риса особистості, і як активний особистісний психічний стан, що виражає потребу в орієнтуванні і пов’язаний з виборчим ставленням до дійсності.

Творче натхнення

Різноманітність і творчий характер професійної діяльності роблять можливим виникнення у працівника психічних станів, близьких за своїм змістом і структурою до стану творчого натхнення, властивого вченим, письменникам, художникам, акторам, музикантам. Стан творчого натхнення – це складний комплекс інтелектуальних і емоційних компонентів. Він виражається в творчому підйомі; загостренні сприйняття; підвищенні здатності відтворення раніше закріпленого; зростанні потужності уяви; виникненні цілого ряду комбінацій оригінальних вражень; виявів великої кількості думок і легкості знаходження істотного; повній зосередженості і зростанні фізичної енергії, які приводять до дуже великої працездатності, до психічного стану радості творчості і нечутливості до втоми. Цей стан підготовлюється систематичною працею професіонала, його широкими знаннями і тривалими роздумами над конкретною справою. Натхнення професіонала – це завжди єдність його таланту, знань і кропіткої щоденної праці [8, с. 200].

Важливе значення для ефективності професійної діяльності має психічний стан готовності до неї загалом і до окремих її елементів зокрема.

Рішучість

В багатьох професіях важливу роль відіграє рішучість як психічний стан готовності швидко прийняти рішення і виконати його. Однак рішучість – це в жодному разі не поспіх, квапливість, необдуманість, зайва самовпевненість. Необхідними умовами рішучості є широта мис лення, проникливість, мужність, великий життєвий і професійний досвід, знання, планомірність роботи. Поспішна ж “рішучість”, як і нерішучість, тобто психічний стан, що характеризується недоліком психологічної готовності прийняти рішення, що призводить до необгрунтованої відстрочки або невиконання дій, здатні викликати несприятливі наслідки і не раз приводили до життєвих, в тому числі і професійних, помилок [8, с. 201].

2.     Специфічні стани психіки людини: стрес, гіпноз, сон тощо

Традиційно сучасні психологи виділяють два періодичні стани психіки (передусім свідомості), властиві всім людям: бадьорість – стан, що характеризується активною взаємодією людини із зовнішнім світом, і сон – стан, що розглядається передусім як період відпочинку.

Залежно від комплексу вегетативних, моторних і електроенцефалографічних показників виділяють рівні бадьорості: крайній рівень напруження, активна бадьорість, спокійна бадьорість.

Сон відноситься до так званих змінених станів свідомості, що повністю відрізають людину від фізичного і соціального оточення. Розрі знюють дві основні фази сну, що чергуються: “повільний” (“повільно-хвильовий”) сон і “швидкий” (“парадоксальний”) сон. У фазі “повільного” сну на останній його стадії (глибокого сну) можливе виникнення сомнамбулізму (сноходіння, “лунатизм”) – стану, пов’язаного з поведінкою, що не усвідомлюється, здійснюється при переході від сну до гіпнозоподібного стану, а також сноговоріння і нічні жахи у дітей, про які вони не пам’ятають після пробудження. Після “швидкого” сну індивід, як правило, згадує про сновидіння (уявлення, що суб’єктивно переживаються, передусім зорові, які виникають на даній фазі сну), що містять компоненти фантастичності, нереальності. На “швидкий” сон відводиться 20% всього періоду сну [2, с. 339].

Сон – це періодичний функціональний стан організму людини, який характеризується вимкненням свідомості й зниженням здатності нервової системи відповідати на зовнішні подразники.

Сновидіння з давніх-давен вражають і хвилюють людей своєю таємничістю. Але вивчення діяльності мозку під час сну не дає нам підстав пов’язувати сновидіння з впливом якихось надприродних сил. Сновидіння мають цілком матеріальну основу і є результатом психофізіологічних процесів мозку. За І. П. Павловим, фізіологічною основою сновидіння є часткове незагальмування (чи розгальмування) кори кінцевого мозку. І. М. Сєченов вважав їх «небувалими комбінаціями минулих вражень» [2, с. 340].

У результаті дослідів виявлено, що під час фази швидкохвильового сну процеси в мозку переходять з підсвідомого на свідомий рівень. Але оскільки загальмована кора великих півкуль не може забезпечити їхній аналіз, то ця інформація може поєднуватись у найрізноманітніших комбінаціях. Тому сновидіння можуть бути логічними, як і реальна діяльність незагальмованого мозку, або й неймовірними. Буває, що зміст сновидінь і свідоме мислення не відрізняються одне від одного. За сучасною точкою зору, сновидіння- це результат перекомбінації, перегляду інформації, що зберігається у пам’яті.

Сновидіння з’являються протягом життя людини в результаті її спілкування із зовнішнім світом. Тому сліпі від народження не мають у сновидіннях зорових образів, а глухонімі — мовних елементів і звуків. Це також свідчить про те, що сновидіння є результатом діяльності мозку.

Ще в XVI ст. Відомий лікар Парацельс дотримувався тієї думки, що природний сон повинен тривати 8 годин. За тривалістю сну люди також значно відрізняються між собою. З віком потреба у сні змінюється – від 16-20 годин у новонароджених до 7-8 годин у дорослих. Але є люди, які сплять по 3-4 години на добу (серед них були: французький імператор Наполеон І (Наполеон Бонапарт) або 9-10 годин (як-от всесвітньо відомий фізик-теоретик Альберт Ейнштейн). Тривалість і якість сну в нормі зумовлені спадковою схильністю [2, с. 342].

Біологічне значення сну полягає в необхідності відновлення енергетичного потенціалу і структури нервових клітин розвантаження мозку від надмірної інформації, переведення важливої інформації в довготривалу пам’ять. Потреба в сні є життєво необхідною.

Сон може порушуватися через екологічні впливи, інформаційні перевантаження, надмірну роботу в нічні години. Так виникає безсоння, що завдає людині неймовірних страждань. Тривале недосипання або зовсім неспання негативно впливає на функціональний стан людини. Після тривалого неспання в людей спостерігається мікросон — надзвичайно небезпечне явище, під час якого людина періодично засинає на 1-3 с.

Медитації і гіпноз

Під медитацією в сучасній психології розуміються два явища: по-перше, змінений, за бажанням індивіда, особливий стан свідомості, пов’язаний зі сповільненням діяльності мозку шляхом концентрації уваги на будь-якому об’єкті або думці, а по-друге – техніка досягнення такого стану. У стані медитації суб’єкт отримує реальне задоволення, передусім через настання релаксації (зменшення напруження, розслаблення, зняття стресу). Можливе настання і того, що у буддистів називається нірваною, стану вищої безтурботності, спокою, злиття душі з Всесвітом.

Існує декілька технік (прийомів) медитації.

А) Йога – давньоіндійська техніка, що перебуває в повному відключенні від зовнішньої реальності завдяки цілому ряду прийомів (восьмичленна йога), багато в чому пов’язаних з володінням тілесними позами (84 пози або “асани”) і контролем дихання (пранаяма).

Б) Зазен – японська техніка, що перебуває у відверненні від предметів, пасивно концентруючи увагу на них (“дивлюся, але не бачу”). Йога, зазен, як і даосизм у Китаї, з точки зору східних релігій, передбачає при медитації розчинення свідомості індивіда в безособовому океані абсолюту (“ соляна лялька, що розчиняється у воді моря”). У християнстві медитація трактується як злиття людської і божественної особистостей.

Близький до стану медитації в даному плані й екстаз – викликаний проповіддю і молитвами стан, в якому знаходиться віруючий, що ніби вийшов з себе. При цьому надмірна активація мозку явно знаходиться в контрасті з нерухомістю тіла і вираженням піднесеного щастя.

В) Техніка дервіш-турнерів полягає в тому, що дервіш-турнери (мусульмани-проповідники, як правило, перси і сирійці, що належать до цього братства) співом псалмів і ритмічними танцями викликають у себе настання зміненого стану медитації. Близька до цього і техніка камлання шаманів, а також прийоми, що застосовуються в деяких християнських сектах (“п’ятидесятники”, “хлисти” тощо).

Г) Техніка трансцендентальної медитації грунтується на використанні мантри – соціального слова, що вибране звичайно “вчителем” (“гуру”) для учня і складається із звуків О, М, Н, легко вступаючих у резонанс з електричною активністю мозку. Учень повторює свою мантру спершу вголос, а потім про себе, поки не досягне повної релаксації і стану “чистої свідомості”. З цього стану, на думку деяких прихильників даної техніки, виключені всі сприйняття зовнішнього світу, і він межує з “почуттям вічності”.

Д) Специфічною, не пов’язаною з будь-якими релігійними ідеями, технікою медитації є системи психофізичного тренування, розраховані на терапевтичний ефект (аутогенний тренінг Г. Шульца, “система біологічного зворотного зв’язку” тощо) [10, с. 311].

Термін “гіпноз”, як і термін “медитація”, має два значення:

а) тимчасовий стан свідомості, пов’язаний із звуженням його об’єму і різким зосередженням на змісті навіювання, із зміною індивідуального контролю і самосвідомості;

б) техніка впливу на індивід з метою звузити поле свідомості і підпорядкувати його контролю гіпнотизера, навіювання якого він буде виконувати [10, с. 312].

У перекладі з англійської мови слово «стрес» означає «натиск, тиск, напругу». А енциклопедичний словник дає наступне тлумачення стресу: «Сукупність захисних фізіологічних реакцій, що виникають в організмі тварин і людини у відповідь на вплив різних несприятливих факторів (стрессоров)» [10, с. 312].

Стрес має фізіологічні, психологічні, особистісні і медичні ознаки. Крім того, будь-який стрес обов’язково включає емоційна напруга.

Фізіологічні ознаки: хекання, частий пульс, почервоніння або збліднення шкіри особи, збільшення адреналіну в крові, потіння.

Психологічні ознаки: зміна динаміки психічних функцій, найчастіше Уповільнення розумових операцій, розсіювання уваги, ослаблення функції пам’яті, зменшення сенсорної чутливості, гальмування процесу ухвалення рішення.

Особистісні ознаки: повне придушення волі, зниження самоконтролю, пасивність і стереотипність поводження, нездатність до творчих рішень, підвищена сугестивність, страх, тривожність, невмотивоване занепокоєння.

Медичні ознаки: підвищена нервозність, наявність істеричних реакцій, непритомності, афекти, головні болі, безсоння.

Зштовхнувши з екстремальною ситуацією (або сприйнявши її такий), людина випробує різкий ріст емоційної напруги. Він боїться, що не справиться з цією ситуацією, що остання нанесе йому збиток. У результаті в людини з’являється стан тривоги. Емоційне порушення росте і починає заважати виконанню тієї діяльності, який людина зайнята. Діяльність дезорганізується: з’являються помилки, збільшується час виконання окремих дій, порушується процес планування й оцінки діяльності. Усе це викликає негативні емоції, додає занепокоєння, викликає непевність у своїх силах, знижує самооцінку. Як наслідок, росте стан напруга, що приводить до ще великих помилок і дефектів діяльності. Виходить замкнуте коло «утягування» людини в стрес [10, с. 314].

Наше життя складається з нескінченного ланцюжка хвилювань:

  1. Свідомість зіштовхується з якоюсь проблемою;
  2. Свідомість боре, щоб розв’язати цю проблему [10, с. 315].

Дуже розповсюджена помилка полягає в тім, що ми додаємо занадто багато зусиль для рішення незначної проблеми й у результаті викликаємо мимовільне збільшення емоційної напруги. Друга часта помилка — зосередження на відсутність успіху, остраху помилки. Плідним є запам’ятовування своїх досягнень, а не невдач. Не так багато людей, для яких виправдується приказка «на помилках учаться». Для більшості вона звучить по-іншому: «на помилках заробляють комплекси неповноцінності». Не можна будувати життя на невдачах.

3.     Свідоме та неусвідомлене в людській психіці

Свідомість людини має складну структуру, яка відображає, з одного боку, те, з чого складається цей феномен, а з іншого — спосіб, характер його функціонування.

Розглядаючи свідомість з точки зору бачення її існування як певних станів, вияву людської сутності стосовно відображення дійсності, ми говоримо про свідомість як єдність емоцій, мислення, пам’яті та волі.

Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме вам з власного досвіду. Оскільки людина живе більшою мірою емоційним, ніж раціональним життям (що інколи спричинює непередбачуваність її поведінки), можна зробити висновок про роль і значення емоцій, почуттів у її життєдіяльності.

Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин (тут ми знаходимо відповідь на постійно дискутовані питання: «Чи мислять люди? Чи мислять тварини? Чи мислять машини?»). Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.

Пам’ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає «накази» іншим органам і є немов­би головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки) зв’язку з руками, ногами, легенями. Різновиди пам’яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає психологія [11, с. 144].

Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим потребам. Вольові зусилля потрібні людині не тоді, коли вона бажає, хоче щось зробити чи чогось досягти, а тоді, коли цього вимагає обов’язок (пригадаймо українську приказку: «Хіба хочеш — мусиш»).

Якщо розглядати свідомість з точки зору бачення суб’єкта, тобто носія цього явища, то вона постає перед нами як органічна єдність індивідуальної, колективної, соціально-групової, етносоціальної (національної), суспільної та іншої свідомості. Ще один підхід до структури свідомості — прояв її духовно-практичного характеру. В цьому аспекті свідомість постає перед нами як явище міфологічної, релігійної, філософської, наукової, політичної, правової, моральної, естетичної чи іншої свідомості. Насамкінець, при розгляді свідомості з точки зору глибини і суттєвості відображення світу ми виділяємо буденну та теоретичну свідомість [11, с. 145].

Таким чином, свідомість є тією надзвичайною силою, яка підносить людину над світом і водночас підкреслює слабкість людини, її недосконалість стосовно багатьох явищ дійсності. Адже свідоме втручання людини у світ здійснюється і шляхом абсолютизації інтересів, потреб людини чи людських спільнот. Егоцентризм людини, її експансія в природу — це і її радість, і біль. Завдяки свідомості людина, обираючи той чи інший шлях розвитку, фактично освячує, абсолютизує певний спосіб діяльності, а він часто виявляється недосконалим, завдає більше зла, ніж приносить добра. І тому можна сказати, що людина чинить свідомо й у своїй регресивній діяльності. І нарешті, свідомість, виявляючи свою силу у вольовому керуванні почуттями, збіднює діяльність людини, фактично принижує її свободу і гідність.

Свідомість є особливою здатністю людини творити суб’єктивні образи об’єктивного світу, активно й цілеспрямовано перетворювати світ відповідно до своїх потреб та інтересів. Свідомість — це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її життєдіяльності, суспільною організацією, здатністю до пошуку сприятливих умов для свого існування.

У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людському, як і будь-яка інша жива істота.

Як синонім свідомості ми часто вживаємо поняття «психічне життя людини». Але зміст їх не тотожний. Поняття «психіка» ширше, ніж поняття «свідомість». Структуру свідомості ми вже з’ясували. Під психічними ж явищами ми розуміємо всі усвідомлені й неусвідомлені пізнавальні процеси й утворення — відчуття, сприйняття, уявлення, пам’ять, мислення; психічні стани охоплюють емоції, настрої, бадьорість, втомленість тощо; психічні властивості людини — це й спостережливість, і винахідливість, і риси характеру, тип темпераменту тощо [11, с. 146].

«Людина не затримується довго у свідомості і має втікати у несвідоме, в якому знаходяться її корені», — говорив Й.-В. Гете. Отже, несвідоме не є відокремленим від свідомості якоюсь «непрохідною стіною». Процеси, які починаються в ньому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки, значне свідоме витісняється нами в несвідому сферу [11, с. 146].

Згадаймо звичну ситуацію — під час розмови ви хочете щось пригадати, але, як не напружуєте пам’ять, вам не вдається цього зробити. Тоді ви говорите: «Хвилинку, почекайте, я пригадаю» і продовжуєте розмову. Раптом, через якийсь час, те, що ви намагалися пригадати, спадає вам на думку. Як це відбулося, ми не знаємо. Свідомість, мабуть, працювала, «намацуючи і шукаючи у пітьмі» відповідь, хоча нам здавалося, що ми були зайняті іншими думками. У зв’язку з цим буде слушним зауваження, що чим більше ми вивчаємо процес мислення, тим більше переконуємось, що цей процес значною мірою пов’язаний з автоматичною, несвідомою роботою мозку. Ідеї та уявлення, які є в нашій свідомості, — це лише ніби каміння, по якому ми хочемо перейти через потік.

Відомий вчений 3. Фрейд, заслуга якого в пізнанні несвідомого і спробі створити вчення про нього надзвичайно велика, слушно порівнював мозок людини з айсбергом, менша частина якого, що здіймається над поверхнею води, — сфе­ра свідомого, а більша частина, що перебуває під водою, — несвідоме (це співвідношення становить 1:10). Тому інформація, яку сприймає наша свідомість, — це лише вузенький струмок порівняно з тим океаном, який омиває наше буття. За одиницю часу, протягом якої наша свідомість сприймає, наприклад, 1 біт інформації, несвідомо психічний рівень сприймає 10 000 000 таких умовних бітів [11, с. 148].

Підсвідомість відіграє роль своєрідного резервуару свідомості. Це та підводна частина «айсберга», яка є передумовою свідомості й має соціокультурну природу. Саме в ній міститься незапитувана інформація свого і чужого досвіду, закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Водночас підсвідомість є й основою репродуктивної (повторної) діяльності людини, адже людська діяльність можлива лише за умови, що максимальна кількість складових цієї діяльності здійснюється неусвідомлено, проходячи лише один раз через контроль свідомості й закріплюючись у певних стереотипах.

Але підсвідомість не є лише системою забезпечення діяльності свідомості, у ній завжди було і є те, що не проходить через свідомість, те, з чим пов’язане існування непізнаних явищ психіки, яких і на нинішньому етапі розвитку наукових знань досить багато.

Надсвідомість утворює той рівень, де відбувається синтез свідомого і підсвідомого, де закладаються основи творчої, а не репродуктивної діяльності. Інтуїція, про яку багато написано як у спеціальній, так і в художній літературі, про наявність якої ми часто говоримо у повсякденному житті як про якесь «осяяння», не виникає на порожньому місці. Потрібні значні зусилля, своєрідний «інкубаційний період» для раптового розв’язання тієї проблемної ситуації, яка тривалий час була предметом ретельного розгляду. Для інтуїції характерні безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нових знань, про що добре відомо з історії науки [11, с. 150].

Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. «Всі душевні процеси, по суті, несвідомі», — наголошував 3. Фрейд. Поняття «несвідоме» застосовується також для характеристики групової поведінки, мета і наслідки якої не усвідомлюються членами тієї чи іншої групи і навіть їхніми лідерами [11, с. 150].

Отже, те, що перебуває поза сферою свідомості, належить до несвідомого. Можна говорити про два види неусвідомлених дій: наші дії, які ніколи не усвідомлювалися, і раніше усвідомлені дії. Згадаймо такі прояви несвідомого, як психічні травми: нав’язливі ідеї, марення, немотивований страх.

Прояви несвідомого різноманітні, серед них інформація, яка накопичується як неусвідомлений досвід і залишається у пам’яті людини, — сфера сновидінь, обмовок, інстинктів, «витіснені» бажання, прагнення тощо.

Несвідоме не може активно створювати дійсність, воно — результат свідомої зміни. Несвідоме своїм існуванням охоплює весь світ і все у світі, включаючи й саму людину (хоча існує й протилежна точка зору, згідно з якою свідомість є властивістю всієї матерії: існує свідомість Всесвіту, галактик, зірок, планет і свідомість організму, клітини, молекули, атома, елементарної частинки тощо).

Сама людина є яскравим прикладом єдності свідомого і несвідомого. Навіть у такій підвалині свідомості, як чуттєва, без якої не може бути свідомості, теж проявляється несвідоме, тому що образ не має логічної завершеності, він лише вказує на щось, не розкриваючи, не пояснюючи, чи це «щось» є.

Але очевидним є також те, що поділ на свідоме й несвідоме є умовним. Цей поділ і умовність використовуються лише для того, щоб показати, що людині притаманна особлива здатність — творити суб’єктивний образ об’єктивного світу, а в цьому процесі творення завжди є такі моменти людської діяльності, яких вона не може пояснити.

4.     Негативні психічні стани та методи їх попередження

Поряд з позитивними (стенічними) станами у людини в процесі її життя (діяльності, спілкування) можуть виникати і негативні (астенічні) психічні стани. Наприклад, нерішучість як психічний стан може виникнути не тільки за відсутності у людини самостійності, упевненості в собі, але і у зв’язку з новизною, неясністю, заплутаністю тієї або іншої життєвої ситуації в екстремальних (крайніх) умовах. Такі умови призводять і до виникнення стану психічного напруження.

Можна і треба говорити про стан суто операційного (операторного, “ділового”) напруження, тобто напруження, яке виникає як результат складності діяльності (складність сенсорного розрізнення, що виконується, стан пильності, складність зорово-рухової координації, інтелектуальне навантаження тощо) і емоційного напруження, викликаного емоційними екстремальними умовами (роботою з людьми, в тому числі з хворими, правопорушниками тощо) [4, с. 252].

Необхідно також зазначити, що рішення складних розумових завдань взагалі неможливе без певного емоційного напруження. Емоційне напруження є необхідною умовою продуктивної інтелектуальної діяльності, тому що свідомій оцінці завжди передує емоційна, що виконує функцію попереднього відбору гіпотез. “Емоційне рішення” значно випереджає інтелектуальне рішення, виступаючи як емоційне передбачення знаходження основного принципу вирішення завдань. Виступаючи проти помилкових вербальних (словесних) оцінок, емоції можуть виконувати позитивну функцію “корекції” пошукової діяльності, що приводить до об’єктивно вірних результатів.

Попереднє емоційне переживання ситуації дозволяє людині:

а) відчути, що діяльність, яку вона виконує є “її діяльністю”;

б) ніби дистанційно оцінювати умови протікання діяльності, що планується, тобто здійснювати так зване попереднє “емоційне планування”.

Тут навіть негативні емоції можуть виконувати позитивну роль у зв’язку з тим, що відбувається взаємодія “інтелектуальних” (емоційна активізація, що є продуктом інтелектуального процесу) і “ситуативних” (емоційна активація, що породжується загальною ситуацією, в якій протікає інтелектуальний процес) емоцій [4, с. 253].

Стрес

Але вплив екстремальних умов діяльності може привести до виникнення у людини специфічного стану нервово-психологічного напруження, який називається стресом (з англ. – напруження).

Поняття стресу в сучасній психології є багатозначним. Ним називається як ситуація цього стану, так і він сам. Цим терміном визначають як власне стресові явища, що виражаються в дезорганізації погодження аж до появи нервово-емоційного зриву, так деякі проміжні стани, які точніше було б вважати виявом психічного напруження (а його крайньою формою – стрес). Ось чому іноді описуються випадки, коли незначний стрес викликав прилив сил, активізацію діяльності, мобілізацію всіх сил людини. Родоначальник теорії стресу Г. Сельє у своїх останніх роботах взагалі поділяв стреси на “хороші” (евстрес) і “погані” (дистрес) [4, с. 253].

Не вдаючись у теоретичні і термінологічні питання, при подальшому викладі під стресом буде розумітися тільки негативний психологічний стан, який погіршує протікання діяльності, тобто те, що в літературі означає дистрес або емоційний стрес. Таким чином, стресом треба вважати тільки таке емоційне напруження, яке в тій або іншій мірі погіршує протікання життєдіяльності, знижує працездатність людини і її надійність в роботі.

Відносно стресу у людини не виникає цілеспрямованих і адекватних реакцій. У цьому полягає основна відмінність стресу від напруженого і важкого завдання, на яке (незалежно від його тягаря) людина, що виконує його, реагує адекватно. У стані стресу виникають ускладнення у здійсненні функцій, пов’язаних зі спрямованістю мислення на вирішення певних завдань. Це відбувається у зв’язку з тим, що стрес виступає як чинник, що руйнує попереднє “емоційне планування”, а в кінцевому результаті і всю схему майбутньої діяльності або спілкування. При сильному стресі виникає загальна реакція збудження, і поведінка людини стає (більшою або меншою мірою) дезорганізованою, рівень виконання різко падає. Ще більше посилення стресу призводить до загального гальмування, пасивності, бездіяльності.

Неможливо виділити групу емоціогенних, екстремальних чинників, які завжди і для всіх людей виступали б як “стресори”, тобто завжди б спричиняли стан стресу. Як правило, стресорами виступають емоційно-негативні подразники (наприклад, невдачі в діяльності і спілкуванні, страх критики або прийняття відповідального рішення, “цейтнот”, перевантаження інформацією тощо). Але не виключені випадки, наприклад, приїзд близької людини, що певною мірою дозволяє говорити про емоційні стреси, адекватні і не адекватні об’єктивній обстановці, що викликала їх [4, с. 254].

Міра стресовості реакцій людини залежить не тільки від сили і тривалості зовнішнього емоціогенного впливу (стресора), але і від сили нервової системи, від багатьох якостей її особистості, від минулого досвіду, тренованості тощо. Стрес – це передусім емоційний стан. Але з тісним зв’язком емоцій з інтелектуальною діяльністю можна говорити про “інтелектуальний стрес”, “інтелектуальну фрустрацію” і навіть “інтелектуальну агресію”. Після стресу, як і після інших сильних емоційних переживань, згідно з психоаналітичною концепцією, у людини настає катарсис (очищення) як душевне полегшення [4, с. 254].

Неспокій – тривога

Стан стресу у людини нерідко може супроводжуватися таким складним психічним станом, як неспокій, тривога, тривожність. Тривожність – це психологічний стан, який викликається можливими або вірогідними прикрощами, несподіванкою, змінами в звичній обстановці і діяльності, затримкою приємного, бажаного і виражається у специфічних переживаннях (побоювання, хвилювання, порушення спокою та інші), реакціях. За переважаючим компонентом тривожність може бути прирахована до емоційних станів. Але цей стан відіграє велику роль і у процесі мотивації людської поведінки, в певних випадках прямо виступаючи як мотив. Умовами, що викликають неспокій – тривогу (“порушники спокою”) будуть, наприклад, несподівані зміни в обстановці діяльності; невдачі і помилки; можливість різних прикрощів, зумовлених специфікою діяльності або спілкування; очікування (іноді тривале) певного результату тощо.

Як показують дані багатьох досліджень, “тривожні” випробувані перевершують “нетривожних” в рішенні простих завдань, але відстають у рішенні складних [4, с. 255].

Чи виходить зі сказаного, що стан тривожності завжди перешкоджає успішній діяльності? Такий висновок був би поспішним. Все тут буде залежати, з одного боку, від конкретного змісту, глибини і тривалості стану тривожності, а з іншого – від адекватності цього стану подразникам, від наявності або відсутності самоконтролю, від форм реакції і міри “в’язкості” даного стану. Так, тривожність буде позитивним психічним станом, якщо вона викликається у людини через те, що вона близько до серця сприймає долі інших людей, діло, якому служить. Без подібного стану взагалі неможливе успішне здійснення багатьох видів професійної діяльності і спілкування, і вказана тривожність повинна бути не тільки тривалим психічним станом людини, але і рисою її особистості, властивістю її характеру.

“М’які” форми тривожності служать людині сигналами до усунення недоліків, що є в роботі, до виховання рішучості, сміливості, упевненості у власних силах. Якщо ж тривожність виникає з нікчемних причин, не адекватна об’єктам і ситуації, що її викликали, приймає форми, що свідчать про втрату самоконтролю, є тривалою, “в’язкою”, погано позбавлюється, то такий стан, безумовно, негативно впливає на здійснення діяльності і спілкування [4, с. 256].

Фрустрація

Труднощі і можливі невдачі в життєдіяльності за певних умов можуть призвести до виникнення у людини не тільки психічних станів стресу і тривожності, але і стану фрустрації. Буквально цей термін означає переживання розладу (планів), знищення (задумів), краху (надій), марні очікування, переживання невдачі. Однак фрустрація повинна розглядатися в контексті витривалості в життєвих труднощах і реакціях на ці труднощі [4, с. 257].

Стосовно людини фрустрацію в найзагальнішому вигляді можна визначити як складний емоційно-мотиваційний стан, що виражається в дезорганізації свідомості, діяльності і спілкування і виникає внаслідок тривалого блокування цілеспрямованої поведінки об’єктивно непереборними або суб’єктивно представленими труднощами.

Фрустрація виявляється тоді, коли особисто значимий мотив залишається незадоволеним або його задоволення гальмується, а почуття незадоволення, що виникло при цьому, досягає міри вираженості, що перевищує “поріг терпимості” конкретної людини і виявляє тенденцію до стабілізації.

Можна виділити стани, типові реакції, що з’являються у людей при впливі фрустраторів, тобто перешкод, подразників, ситуацій, що викликають фрустрацію. Типовими реакціями на вплив фрустраторів є агресія, фіксація, відступ і заміщення, аутизм, регресія, депресія та інші [4, с. 257].

Агресію при фрустрації розуміють у широкому значенні, відносячи сюди не тільки прямий напад, але і загрозу, ворожість, задиркуватість, озлобленість тощо. Вона може бути спрямована не тільки на осіб, винних у створенні “бар’єру”, але і на всіх навколишніх або навіть на неживі предмети, на яких у даних випадках “зривається зло” [4, с. 257].

Нарешті, можливе перенесення агресії на самого себе (“автоагресія”), коли людина починає “батожити себе”, нерідко при цьому приписуючи собі неіснуючі недоліки або сильно їх перебільшуючи. Необхідно зазначити, що, з одного боку, не кожна агресія як психічний стан провокується фрустраторами, а з іншого – фрустрація часто не супроводиться агресією, а виливається в інші стани і реакції. Так, фрустрація виступає у формі депресії, коли людина, в зв’язку з блокуванням її цілеспрямованої поведінки, ніби йде в “себе” і стає байдужою до зовнішніх подразників. Фрустрація розуміється у двох планах: як продовження колишньої діяльності через інерцію, коли вона, будучи блокованою, стає некорисною або навіть небезпечною (стереотипність діяльності і рухів); і як свого роду прикованість до фрустратора, який поглинає всю увагу (стереотипність сприйняття і мислення). Дія фрустраторів може приводити і до того, що людина підмінює діяльність, що виявилася блокованою, іншою, яка для неї більш доступна або представляється такою [4, с. 259].

Якщо у людини часто повторюються фрустрації, то її особистість може набути деформаційних рис, таких як: агресивність, заздрісність, озлобленість (при фрустраціях у формі агресії) або втрата ділового оптимізму і нерішучість (при “автоагресії”), млявість, байдужість, безініціативність (при депресії); персеверативність, ригідність (при фіксації) тощо. Частковий же вихід зі стану фрустрації шляхом зміни діяльності приводить до втрати наполегливості, працьовитості, посидючості, організованості, цілеспрямованості.

Персеверація і ригідність

Закінчуючи розмову про негативні психічні стани, які можуть виникати у людини в процесі її діяльності і спілкування, необхідно хоч би стисло зупинитися на станах персеверації і ригідності. Деякі автори, особливо зарубіжні (Г. Айзенк, Р. Кеттелл та інші), часто об’єднують ці стани, і в них дійсно багато спільного. Однак персеверація – пасивний стан, який виникає через інерцію, нав’язливий, стереотипний, в’язкий; ригідність – більш активний стан, що характеризується опором змінам, близький до упертості. Ригідність – більш особистісний стан, ніж персеверація, показує відношення або установку людини до змін [4, с. 259].

Найважливішими чинниками, що запобігають виникненню негативних психічних станів у людини, є формування і розвиток у неї почуття обов’язку і відповідальності, самоконтролю, мужності, наполегливості, самокритичності, інтелектуальної активності й інших позитивних етичних, характерологічних, інтелектуальних і психофізіологічних якостей, а також оволодіння методами психічної саморегуляції (аутогенне тренування тощо).

5.     Перспективи гармонійного розвитку людини

Такі поняття, як адаптація, психічна стійкість, гармонія мають антоніми: дезадаптація, психологічна нестійкість, дисгармонія. Саме єдність ознак здоров´я і нездоров´я, стійкості й нестійкості, гармонії й дисгармонії виявляється в житті людини, одночасно відхиляючись у той чи інший бік.

Здоров´я пов´язували з рівновагою і гармонією вже в античні часи. Алкмеон трактував здоров´я як гармонію або рівновагу протилежно спрямованих сил (різних станів, теплого і холодного, активного і нерухомого тощо). Хвороба настає як наслідок єдиновладдя одного з таких елементів над іншими. За Платоном, здоров´я, як і краса, визначається пропорційністю, вимагає «згоди протилежностей» і виражається в розмірному співвідношенні душевного і тілесного [9, с. 366].

Про дисгармонію особистості психологи і психотерапевти пишуть частіше, ніж про гармонію. Можливо, тому, що стан гармонії єдиний, а дисгармоній багато. Однак вивчення гармонії особистості актуально щонайменше з двох причин. По-перше, чимало розладів психіки починаються з різного ступеня глибини дисгармонії особистості. Оскільки початковим і бажаним (для повернення) станом є гармонія, необхідні якнайточніші знання про неї.

Гармонію особистості неможливо обговорювати, якщо розглядати особистість у відриві від середовища, поза її зв´язками зі світом. Аналізуючи те, що відбувається в сучасному світі, варто вибрати як початкову точку аналізу основні виміри людського світу. Такими є: світ природний (і нежива, і жива природа), світ соціальний (світ людей, націй, етносів, суспільств, груп різного масштабу) і світ предметний (рукотворний, інструментальний, техногенний). Усі вони становлять буття окремої людини і людства загалом [9, с. 367].

Для цього періоду розвитку людства характерний конфлікт між трьома названими світами. Під конфліктом розуміють виражену неузгодженість цих трьох світів, трьох аспектів людського буття — неузгодженість, що завдає цілком відчутного збитку кожному з трьох світів. Особливе значення має невротичне прагнення людини все переробити в природному світі, й по змозі швидко.

Становлення предметного світу відбувалося паралельно з розвитком соціального. Збільшуючись та ускладнюючись, предметний світ посилював свій вплив на світ соціальний. Нині можна говорити вже не лише про вплив, а й про перебудову соціального світу під впливом техногенного. Наприклад, сучасні ЗМІ, насамперед електронні, перетворилися на монстра, недостатньо контрольованого соціумом. Деякі з них, на жаль, не відображають усіх потреб суспільства в цій сфері. Особливо це виявляється в Україні, де нема не тільки багатьох необхідних механізмів контролю, а й регулювання.

Маючи змогу користуватися предметами, людський вид значно збільшив свою численність. З іншого боку, за допомогою інструментального світу людина підкоряла (а часто просто знищувала) природу. З цим пов´язаний ще один конфлікт. Природа людини двоїста: біологічна і соціальна. Людей стало настільки багато, що фахівці дедалі частіше говорять про перевантаженість планети біомасою, про неминуче скорочення ресурсів, які дають їжу, змогу задовольняти вітальні потреби. Чи може інструментальний світ ліквідувати цей конфлікт — питання відкрите. Крім того, долучається шкідливий вплив промисловості, транспорту й багатьох інших галузей практичної діяльності людини на природу (забруднення, техногенні катастрофи, парниковий ефект тощо).

Сьогодні предметний світ досяг значного розвитку і є досить складним. Він дедалі більше перебудовує не лише спосіб життя, а й багато душевних і тілесних процесів. До наслідків такої «перебудови» потрібно зарахувати:

— пришвидшення ритму життя;

— гігантське збільшення виробництва і споживання психоактивних ліків (снодійних, седативних, тонізуючих, стимулюючих та ін.);

— збільшення виробництва і споживання психоактивних наркотичних речовин (алкоголю, наркотиків, токсикантів) [9, с. 369].

Пришвидшення ритму життя призвело до значного підвищення стресового навантаження. Найсумніші наслідки цього — значне збільшення психічних розладів, суїцидів, психогенних захворювань. Часом інструментальний світ починає дублювати, заміщувати або закривати світ природний. Крім того, інструментальний світ має надзвичайно багато можливостей для побудови ілюзій. Наприклад, виникла віртуальна комп´ютерна реальність і нові види психологічної залежності (залежність від комп´ютерних ігор, інтернет-залежність).

Ще один аспект гармонії особистості — узгодженість розвитку й функціонування основних сфер особистості. З Середніх віків у західній цивілізації домінують цінності розвитку пізнавальної (когнітивної) сфери особистості. Однак велика кількість знань не робить автоматично людину ні гармонійнішою, ні благополучнішою, ні щасливішою. Такий однобічний розвиток призвів у XX ст. до науково-технічної революції без адекватних, розмірених просувань у гуманітарному розвитку. Саме в цьому причина руйнування екології планети й «топтання на місці» в духовній сфері. Це також спричинює брак розвитку емоційно-почуттєвої сфери, невротизацію суспільства і заниження життєвого тонусу людей у багатьох, зокрема й високорозвинених (технологічно) країнах. На контроль і стримування емоцій затрачають чимало енергії [9, с. 370].

Розглядаючи гармонію, широко використовують різні поняття: загальнонаукові (рівновага, цілісність, інтегрованість), природничі (адаптація, здоров´я), гуманітарні (благополуччя, соціальна зрілість, особистісна зрілість, душевна рівновага). Здебільшого поняття гармонії розкривають через поняття узгодженості й доцільності. «Узгоджений» — це такий, що досяг єдності, «доцільний» — у якому правильно співвідносяться його частини.

Гармонія — вищий рівень інтегрованості особистості порівняно зі стійкістю особистості, а стійкість — вищий рівень інтегрованості особистості порівняно з адаптованістю [9, с. 371].

Інтегрованість особистості — це її цілісність (відповідно до етимології терміна «інтеграція»). Поняття гармонії та інтегрованості досить тісно пов´язані, але не еквівалентні. Особистість може бути інтегрованою й негармонійною. Але не може бути гармонійною і неінтегрованою.

Гармонія особистості — це узгодженість і пропорційність основних аспектів буття особистості: багатовимірного простору особистості, часу й енергії особистості (і потенційної, і реалізованої). Пропорційність кількісних характеристик простору, часу й енергії особистості можна конкретизувати як пропорційність між обсягом простору особистості, швидкістю особистісного часу і рівнем енергії особистості [9, с. 371].

Крім того, це зіставлення зовнішнього і внутрішнього простору особистості, їхня досить тісна пов´язаність; зіставлення зовнішнього і внутрішнього часу особистості; співвіднесеність потенційної й реалізованої енергії; пропорційність енергетичних та інформаційних ресурсів. Гармонія — це також рівновага між відчуттям самодостатності і відчуттям спільності (спільності, наприклад, в адлерівському значенні).

У вивченні особистості застосовують загальнонаукові поняття. Простір, час і енергію особистості варто розглядати в чотирьох основних аспектах її буття: фізичному (предметному), вітальному, соціальному, духовному. Оскільки особистість є вищим інтегратором у людині, то одна з граней особистісної гармонії — узгодженість усіх аспектів її буття.

Існування у фізичному просторі (фізичне буття) — це існування у світі тіл і предметів, залученість у світ неживої природи (залученість індивіда як тіла). Жодне функціонування людини, ефективна поведінка, діяльність і життєдіяльність неможливі поза світом предметів і речей, без адекватного відображення характеристик цього світу. Тіло будь-якої людини має цілком очевидні фізичні характеристики. У фізичному просторі людина існує як (фізичне) тіло.

Існування у вітальному просторі (біологічне буття) — це життєдіяльність, залученість у світ живої природи як індивіда. Уся життєдіяльність людини підпорядкована біологічним законам і неможлива поза світом живої природи.

Існування в соціальному просторі (соціальне буття) — це соціальне життя, залученість у світ людей як особистості, як члена макро- і мікросоціуму. Соціальне буття — це заглибленість у міжособистісні відносини, реалізація прагнення зберегти міжособистісні відносини або змінити їх у бажаному напрямі, розширити свій вплив, посилити авторитет тощо. Поза соціальним простором людина не може задовольнити свої соціальні потреби. У ньому представлені минулі покоління цього соціуму і його історія. Соціальне буття зберігає їх у вигляді традицій, стійких соціальних норм, правил. Але соціальний простір є насамперед простором сучасників, співтовариством людей, які виявляють активність, безпосередньо спілкуються один з одним і впливають один на одного.

Існування в духовному просторі — це духовне життя, залученість у світ духовний як суб´єкта, що має духовні потреби; залучення до вищих цінностей людського буття. Духовне життя — це також реалізація прагнення внести свою частку в збереження вищих цінностей. Діяльність, спрямована на розширення кола людей, які приймають ті цінності, які суб´єкт обґрунтував, або цінності, до яких він приєднався як послідовник. У духовному просторі суб´єкт належить усьому людству, є його частиною. Простір духовного буття – особливий [9, с. 373].

Духовний світ відносно незалежний від інших просторів — фізичного, вітального і соціального. Духовне буття більш інерційне, ніж соціальне, оскільки природні, економічні та інші зміни чинять на нього опосередкований вплив.

Внутрішній простір особистості існує, оскільки людина має здатність до рефлексії. В процесі розвитку в особистості виникає самосвідомість. Уявлення про світ і про себе, переживання різних подій, ставлення до себе і саморегуляція, життєві цілі й плани особистості — все це становить її внутрішній простір (суб´єктивний світ). Зовнішні простори представлені у внутрішньому світі. З іншого боку, у зовнішній активності особистості так чи інакше відображається її внутрішнє життя.

Отже, зовнішній простір і внутрішній простір не розділені, а перетинаються. Тому точніше буде говорити не лише про різні частини особистісного простору, а й про багато його вимірів.

Для гармонії особистості важлива рівновага подій наповненості зовнішнього й внутрішнього життя людини і рівновага в активності, яка може бути розділена на два потоки — екстраактивність (активність, спрямована на зовнішній простір) та інтроактивність (активність, спрямована на внутрішній простір).

У суб´єктивному аспекті гармонія — це переживання благополуччя в різних його аспектах.

Духовне благополуччя — відчуття причетності до духовної культури суспільства, усвідомлення можливості долучатися до багатств духовної культури. Для духовного благополуччя важливе просування в розумінні сутності й призначення людини, досить повне усвідомлення сенсу життя [9, с. 374].

Соціальне благополуччя — це задоволеність особистості своїм соціальним статусом та актуальним станом суспільства, до якого особистість себе зараховує. Це також задоволеність міжособистісними зв´язками, статусом у мікросоціальному оточенні [9, с. 375].

Вітальне (тілесне) благополуччя — гарне фізичне самопочуття, тілесний комфорт, відчуття здоров´я, що задовольняє індивіда, фізичний тонус.

Щодо психічної стійкості особистості гармонію можна розглядати як рівновагу між окремими опорами стійкості, узгодженість між ними, рівність їхньої значущості. Душевну рівновагу варто розуміти і як рівновагу віри в себе, у свої сили й у сили оточення. Зокрема, це рівновага між силою причини, яка впливає, і силою відгуку.

Людська особистість розвивається в анатомо-фізіологічному, психічному, соціальному напрямах. Анатомо-фізіологічні зміни — збільшення і розвиток кісткової та м’язової систем, внутрішніх органів, нервової системи. Психічні зміни — передусім розумовий розвиток, формування психічних рис особистості. Набуття соціальних якостей, необхідних для життя в суспільстві — соціальний розвиток особистості.

Розвиток особистості залежить від спадковості, середовища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні і зовнішні суперечності: процеси збудження і гальмування; в емоційній сфері — задоволення і незадоволення, радість і горе; між спадковими даними і потребами виховання (дитина-інвалід завдяки вихованню досягає певного рівня розвитку); між рівнем розвитку особистості й ідеалом: оскільки ідеал завжди досконаліший за конкретного вихованця, він спонукає до самовдосконалення особистості; між потребами особистості та моральним обов’язком: щоб потреба не вийшла за межі суспільних норм, вона «стримується» моральним обов’язком людини, сприяючи формуванню здорових матеріальних і духовних потреб особистості; між прагненням особистості та п можливостями: коли особистість прагне досягти певних результатів у навчанні, а рівень її пізнавальних можливостей ще не достатній, для вирішення суперечності їй потрібно посилено працювати над собою.

Різнобічний розвиток особистості вимагає формування різноманітних здібностей та інтересів, які відповідають різним сферам людської життєдіяльності.

Коли йдеться про ідеал різнобічно розвиненої особистості, то мається на увазі, що цей розвиток буде гармонійним. Гармонійні взаємини між особистістю і світом означають гармонію того, що особистість жадає від інших, і того, що вона може їм дати. Гармонійна особистість перебуває в єдності зі світом, людьми і сама собою. Така людина є безпосередньо моральною особистістю. Порушення моральних норм для неї — це порушення цілісності власної особистості.

Становлення гармонічно розвинутої людини пов´язане з формуванням ієрархічної структури мотивів і цінностей: домінуванням вищих рівнів над нижчими. Рівень мотивів і цінностей визначається мірою їхньої спільності, починаючи з особистих мотивів (найнижчих) через інтереси близьких людей, колективу, суспільства — до загальнолюдських універсальних цілей. Наявність таких ієрархій у особистості не порушує її гармонії, тому що складність, множинність інтересів, поліспрямованість за наявності домінанти забезпечують різноманіття зв´язків зі світом, загальну стійкість.

Навпаки, простота особистості (наявність єдиної мети, заглибленість в одну діяльність, звуження кола спілкування і проблем) найчастіше призводить до її дисгармонійності. Системним параметром, який характеризує гармонійну особистість, є високий рівень збалансованості відносин різних особистісних утворень (потреб, мотивів, ціннісних орієнтацій, самооцінки, образа Я-реального і Я-ідеального та ін.) [9, с. 376].

Гармонійність особистості залежить від того, наскільки домінування вищого рівня є у згоді з нижчим рівнем. Наприклад, яке співвідношення свідомих і неусвідомлюваних, безпосередніх і навмисних, природних і духовних рівнів.

Повноцінне формування людської особистості залежить від саморегуляції особистісних процесів.

Висновки

Психічний стан тісно пов´язаний з індивідуальними властивостями особистості, оскільки він характеризує психічну діяльність не загалом, а індивідуально. Стан страху в однієї людини може виявлятися у психічному збудженні, а в іншої — у психічному «паралічі», гальмуванні психічної діяльності. Так само, як психічні властивості відбиваються на психічних станах, психічні стани можуть переходити у психічні властивості. Якщо людина дуже часто переживає стан тривоги, можливе формування особистісної властивості — тривожності. Але відповідність між психічним станом і рисою особистості не є правилом. Зокрема, поруч з «нестримністю» як стійкою властивістю холеричного типу існує «нестримність» як стан, який може виникати в кожної людини і не бути характерною властивістю поведінки.

Психічні стани можуть позитивно впливати на виконувану діяльність, на процес спілкування, а можуть і дезорганізовувати їх. Психічний стан — це своєрідне накопичення психоенергії.

Під психічним станом розуміють не стан організму, а «стан душі», різноманітні її відгуки на свої власні відчуття та уявлення. Психічний стан — цілісна характеристика психічної діяльності, що фіксує момент стійкості та специфічності в перебігу психічних процесів, це форма реагування, що відображає ставлення особистості до власних психічних явищ у певний момент часу за певних умов.

Кожний психічний стан є переживанням суб´єкта й водночас діяльністю його різних систем, він має зовнішнє вираження і виявляється у зміні ефекту діяльності, яку виконують. Тільки за сукупністю показників, що відображають кожний з цих рівнів, можна зробити висновок про наявність у людини того чи іншого стану. Ні поведінка, ні різні психофізіологічні показники, взяті окремо, не можуть достовірно диференціювати один стан від іншого. Провідне місце в діагностиці станів належить переживанням, пов´язаним зі ставленням особистості. Виокремлення останнього як чільного чинника психічного стану особистості дає змогу розглядати психічний стан саме як якісну характеристику психіки особистості, що об´єднує у собі психічні процеси та властивості особистості та здійснює вплив на них.

Структура особистості набуває гармонійності в результаті максимального розвитку тих здібностей людини, які створюють домінуючу спрямованість її особистості, що додає зміст усій її життєдіяльності. Гармонійність особистості досягається лише в тому разі, коли свідомі прагнення людини цілковито відповідають її безпосереднім, часто навіть неусвідомлюваним нею самою, бажанням. Мотивуюча сила таких несвідомих утворень настільки велика, що в умовах протиріччя зі свідомими прагненнями людини, вони спричиняють найгостріші афективні конфлікти, які спотворюють і навіть руйнують особистість. Афективні переживання, які виникають у результаті конфлікту різноспрямованих мотиваційних тенденцій, за певних умов стають джерелом формування дисгармонійної особистості.

Список використаних джерел

  1. Бандурка О. М. Основи психології і педагогіки: Підручник. — Харків: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. — 334, с.
  2. Выготский Л. С. Психология. — М.: Апрель Пресс; М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. — 1006, с.
  3. Джемс, Уильям. Психология. — М.: Педагогика, 1991. — 367, с.
  4. Загальна психологія: Навч. посібник /Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. — К.: А.П.Н., 2002. — 461 с.
  5. Казарновська Г. Б. Загальна вікова і педагогічна психологія: Зб. завдань. — К. : Вища шк., 1990. — 141, с.
  6. Макарова Л. Л. Загальна психологія: — К.: Центр навчальної літератури, 2005. -198 с.
  7. Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз.; Міжрегіональна академія управління персоналом. — 2-е вид., стереотип.. — К., 2001. — 455 с.
  8. М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз. — К.: Вища школа, 1998 2000. — 479 с.
  9. Немов Р. С. Психология: в 3 кн.: Учебник для студентов пед. вузов. — М.: ВЛАДОС, 2006 — Кн. 2: Психология образования. — 2006. — 606 с.
  10. Психологія: Підручник для студ. вуз. /За ред. Ю.Л.Трофімова. — К.: Либідь, 2000. — 558 с.
  11. Цимбалюк І. М. Психологія: Навчальний посібник. — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 214 с.
  12. Шадських Ю. Г. Психологія і педагогіка: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів. — Львів : Магнолія. — 2007 . — 319, с.