Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Проблеми зайнятості сільського населення України

Вступ

У зв’язку із складним шляхом переходу України до ринкової економіки процеси лібералізації соціально-економічних відносин суттєво вплинули на зайнятість населення. Додатково погіршили економічну ситуацію, а відповідно й ситуацію на ринку праці, процеси, пов’язані з інтеграцією України до Світової організації торгівлі, стрімке зростання цін на енергоносії та негативні наслідки всесвітньої фінансово-економічної кризи.

У щорічному огляді (за 2010 р.) тенденцій зайнятості експерти МОП вказують, що, незважаючи на різке відновлення темпів економічного зростання в багатьох країнах, чисельність офіційних безробітних у світі в 2010 р. становила 205 млн осіб і практично не змінилася у порівнянні з 2009 р., але була на 27,6 млн більше, ніж напередодні фінансово-економічної кризи (у 2007 р.). Протягом 2011 р. зазначена чисельність прогнозується на рівні 203,3 млн осіб, що відповідає рівню безробіття 6,1%. У доповіді зазначається, що 55,0% підвищення безробіття в період між 2007 і 2010 рр. припадає саме на розвинені країни та регіони Європейського Союзу, тоді як цей регіон нараховує лише 15,0% світової робочої сили. Але в низці економічно розвинених країн, таких як Бразилія, Казахстан, Шрі-Ланка, Таїланд та Уругвай, рівні безробіття впали нижче своїх докризових відміток [1]. В Україні у 2009 р. рівень безробіття складав 8,8%,  у 2010 р. – 8,1%.

Найбільш гострою проблемою для України залишається сільське безробіття. За радянських часів пріоритетним завданням економіки було забезпечення стовідсоткової зайнятості населення, тобто створення в усіх секторах економіки, у тому числі й у сільському господарстві, такої кількості робочих місць, що дорівнює чисельності працездатного населення країни. Підвищення продуктивності праці в сільському господарстві сприяло вивільненню працівників, що було загрозою для зазначеного фундаментального принципу радянського суспільства. Крім того, обмеженість доступу СРСР до передових західних технологій і небажання влади бачити проблеми села залишили Україні у спадок село з неефективними технологіями, методами та формами господарювання.

Приватизація землі та державного майна, а також пов’язані із цим нові форми господарювання на засадах приватної власності докорінно змінили не тільки соціально-трудові відносини селян, а й їхню ідеологію щодо ставлення до землі та напрямів розвитку сільськогосподарського виробництва. Крім того, прискорений перехід до ринкових відносин та усунення держави від управління процесами стихійного перерозподілу державного та спільного майна на селі, спричинили суттєву диференціацію населення за рівнями доходів та приналежністю до власності землі та майна, що соціально роз’єднало селян.

Виходячи з досвіду радянських часів, на початку економічних реформ незалежної України сільська місцевість вважалася працедефіцитною, тобто здатною забезпечити роботою, крім сільських, також і частину міських мешканців. Але такі прогнози не виправдалися. Падіння рівня споживання сільськогосподарської продукції загострило проблеми її збуту, а зміна форм власності в сільськогосподарському виробництві автоматично не створила прогресивні форми ведення господарської діяльності, і, таким чином,
за рівнем доходів та зайнятості сільське населення опинилось у більш гіршому становищі, ніж мешканці міст. До того ж, скорочення попиту на працю в сільській місцевості має низку побічних негативних ефектів і,
крім наявних результатів, таких як зростання рівня безробіття та збільшення трудової міграції населення, призводить до зростання прихованого безробіття, а також зайнятості в неформальному секторі економіки.

Оскільки питання зайнятості сільського населення має складну
й багатофакторну природу, а сучасні темпи зменшення чисельності економічно активного сільського населення створюють для України передумови продовольчої загрози, вирішення цієї проблеми потребує розроблення і реалізації нових та дієвих комплексних заходів.

З урахуванням вищенаведеного, виникає гостра потреба в дослідженні динаміки та сучасного стану сфери зайнятості сільського населення та визначенні на основі цього пріоритетних напрямів розвитку сільських територій, що забезпечить збереження трудового потенціалу.

SWOT-аналіз проблеми зайнятості сільського населення

Сильні сторони (Strengths) Слабкі сторони (Weaknesses)
Ø  Більший (у порівнянні з міськими регіонами) відсоток багатодітних родин.

Ø  Високий рівень шлюбності та ролі родини.

Ø  Збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції
в особистих селянських та фермерських  господарствах.

Ø  Відносно високий рівень підготовки вітчизняними навчальними закладами фахівців агропромислового виробництва.

Ø  Низький попит на робочу силу, у тому числі кваліфіковану.

Ø  Скорочення робочих місць для найманих працівників.

Ø  Збільшення чисельності зайнятих у неформальному секторі економіки.

Ø  Великі обсяги міграції (із сільської місцевості) економічно-активного населення, у першу чергу, молоді.

Ø  Висока смертність працездатного населення
у зв’язку з низьким рівнем медичного обслуговування та соціальними хворобами (алкоголізм, наркоманія, соціальна депресія, апатія).

Ø  Відсутність мотивації до праці, у зв’язку з низькою заробітною платою, що знецінює сільськогосподарську працю та знижує роль заробітної плати у формуванні доходів сільського населення.

Ø  Низька продуктивність праці та важкі й неналежні умови праці пов’язані із застарілим обладнанням
і технологіями та малими обсягами виробництва.

Ø  Значні економічні ризики для сільгоспвиробників,
що гальмує розвиток сільськогосподарського виробництва, у тому числі й особистого.

Ø  Занепад економічної та соціальної інфраструктури сільських поселень.

Ø  Поширення ідеології ставлення до землі лише
як до джерела доходу (одержання плати за її оренду) або ставлення до землі, як до власного майна,
яке можна вигідно реалізувати за сприятливих умов
на ринку продажу землі.

Можливості (Opportunities) Загрози (Threats)
Ø  Наявність внутрішніх та зовнішніх резервів людських ресурсів, тобто працівників, частину яких можливо повернути до роботи на сільськогосподарських підприємствах при покращенні умов праці та збільшенні розміру доходів (оплати праці) у сільськогосподарському виробництві.

Ø  Низька заробітна плата сільських працівників, невисока конкуренція серед малих та середніх сільськогосподарських виробників, зростаючі ціни й дефіцит сільськогосподарської продукції на світовому ринку, що в сукупності забезпечує привабливість для інвестування в сільськогосподарське виробництво та зростання зайнятості.

Ø  Погіршення ситуації щодо можливості відновлення трудового потенціалу сільськогосподарських регіонів через інтенсивне (більш швидкими темпами порівняно з містами) старіння та зменшення чисельності населення.

Ø  Втрата сільською молоддю своєї природної ідентифікації щодо приналежності до сільського укладу життя, тобто менталітету селянина, заснованого на любові до землі й праці на ній
як до засобу існування в сільській місцевості.

Ø  Загальнодержавна продовольча загроза.

1. Загальний аналіз динаміки основних показників і тенденцій у сфері зайнятості сільського населення України

Структура та риси сучасного ринку праці, крім галузі соціально-трудових відносин, формується під дією таких чинників, як: демографічно-міграційні, виробничо-економічні, природно-ресурсні, культурно-освітні та організаційно-управлінські.

Основними показниками, що характеризують галузь соціально-трудових відносин та безпосередньо впливають на ринок праці є: середня та мінімальна заробітна плата, їх відношення до прожиткового мінімуму, а також рівень соціального захисту безробітних (механізми надання безробітним соціальних послуг та розміри виплати на випадок безробіття).

У макроекономічному аспекті ефективну, тобто конкурентоздатну, економіку можна розглядати як механізм, що виробляє товари (надає послуги), які користуються попитом та реалізуються (надаються) при раціональному використанні ресурсів. У соціальному аспекті ефективну економіку можна розглядати як механізм, що задовольняє потреби людини товарами та послугами, а також (що більш важливо) продуктивною та прийнятно оплачуваною роботою.

Докорінна зміна в Україні суспільного укладу за останнє 20 — річчя суттєво вплинула на методи та форми господарювання. Для сільського господарства зміни у відносинах власності та формах господарювання проявились найбільш явно. Зазначене створило умови для розширення сфери зайнятості сільського населення при одночасному зменшенні попиту
на найману працю та сприяло підвищенню рівня активності сільського населення на ринку праці. Крім того, важливою обставиною, що змінює зміст сучасного поняття зайнятості, є визнання державою права громадян
на добровільну незанятість. Таким чином, питання зайнятості перестало бути винятково державною справою, відтепер для кожної працездатної людини, яка не має інших джерел для існування, воно стало головним [15].

Агропромисловий комплекс, який за радянських часів вважався однією з найбільш трудомістких галузей і постійно потребував залучення додаткової робочої сили, виявився нездатним миттєво адаптуватись до нової ліберальної системи. Державна підтримка села була неефективною та не дала позитивного результату.

Починаючи з 2009 р. негативна ситуація на ринку праці в сільській місцевості ускладнилася ще й тим, що до села частково повертаються колишні сільські мешканці, які раніше працювали в містах, де вони були вивільнені внаслідок фінансово-економічної кризи.

Актуальною проблемою для нашої держави залишається вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів, але лише констатації цього вкрай недостатньо. Зрозуміло, що необхідно зменшувати внутрішньорегіональні соціально-економічні дисбаланси між міськими та сільськими територіями шляхом «вливання» величезних фінансових, управлінських та інституціональних ресурсів.

Відомо, що починаючи з 1954 р. Україна є членом МОП (внаслідок ратифікації її Статуту). Стосовно захисту прав мешканців сільської місцевості з огляду на міжнародні трудові норми, то із 10 конвенцій МОП, що стосуються захисту соціально-трудових прав селян, Україною ратифіковано лише 4 (з урахуванням переглянутих 5) (Додаток 1).

Зазначимо, що за станом на 2011 р. майже третина населення України мешкає в сільській місцевості. Чисельність населення України поступово зменшується, але скорочення сільського та міського населення відбувалось
у різні періоди різними темпами. Так, у період із 1994 до 2002 року міське населення зменшувалося більш інтенсивними темпами. Тобто, внаслідок зростання міського безробіття впродовж зазначеного періоду, окрім іншого, відбувся перерозподіл трудових ресурсів між міською та сільською місцевістю на користь останньої. Але починаючи з 2002 р. більш інтенсивними темпами стало зменшуватися саме сільське населення.
Так, за останні 9 років частка сільського населення (по відношенню до міського) знизилася на 1,5 відсоткових пунктів (з 32,8% за станом на 01.01.2002 р., до 31,3% за станом на 01.01.2011 р.)  (Додаток 2).

Сучасний стан справ із відтворенням сільського населення носить загрозливий характер. Так, щороку з географічної карти України зникають у середньому 26 сільських поселень. Загрозу демографічної кризи на селі слід розглядати як наслідок тривалої негативної демографічної мотиваційної поведінки сільських мешканців, що відображає такі тенденції, як погіршення умов життя та збільшення соціальних ризиків.

Напевно, не може викликати сумнів те, що погіршення умов життя та збільшення соціальних ризиків селян є наслідком змін соціально-економічної ситуації на селі, тому проблему зайнятості сільського населення доцільно розглядати крізь призму виробничо-економічної діяльності сільськогосподарських підприємств.

Так, за організаційно-правовими формами господарювання співвідношення діючих сільськогосподарських підприємств останнім часом суттєво змінилось. За період із 2002 до 2009 року зменшилась кількість: виробничих кооперативів – на 52,6%, державних підприємств – на 39,5%, господарських товариств – на 16,3%, фермерських господарств – на 1,6%.
Поряд з цим, кількість приватних підприємств зросла на 5,3% (Додаток 3).
Але слід ураховувати те, що за останні 12 років, у найсприятливіший для сільгосппідприємств 2008 рік, продукція підприємств становила лише 46,1% від загального обсягу сільськогосподарської продукції (Додаток 4).
Таким чином, фактично не маючи підтримки з боку держави, провідним постачальником сільськогосподарської продукції були та залишаються в Україні особисті селянські господарства, що є вкрай негативним явищем, так як їх діяльність характеризується низькою продуктивністю праці та якістю продукції.

Чисельність працівників, які зайняті у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві, також зменшується із року в рік.
Так, в абсолютних величинах за останні 10 років чисельність працівників зменшилась на 1 218,5 тис. осіб (з 4 334,1 тис. осіб у 2000 р. до 3 115,6 тис. осіб у 2010 р.), або на 28,1 %. Одночасно відбувається зменшення частки селян у загальній чисельності зайнятих у всіх видах економічної діяльності. За вказаний період означена частка зменшилася з 21,5%
у 2000 р. до 15,4% у 2010 р., або на 6,1 відсоткових пунктів (Додаток 5).

Скорочення зайнятості селян зумовлено негативними тенденціями падіння обсягів виробництва, втратою аграрним сектором виробничого потенціалу, занепадом та зникненням цілих підгалузей. Крім того, приватні суб’єкти господарювання виявляють суттєву зацікавленість у підвищенні продуктивності праці та зменшенні витрат на заробітну плату, у зв’язку з чим постійно скорочується чисельність найманих працівників. Таким чином, середньооблікова чисельність штатних працівників сільськогосподарських підприємств постійно зменшується, тоді як чисельність зайнятих
у особистих селянських господарствах збільшується. Так, чисельність найманих працівників (працівників, які працюють у сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві) на селі у 2000 р. становила 2 753 тис. осіб, а у 2009 р. — лише 806 тис. осіб (зменшення в 3,4 рази), проте чисельність самозайнятих з 2003 р. практично стабілізувалась і за станом на 2010 р. склала 2 310 тис. осіб (Додаток 6).

В умовах кризового стану зайнятості у крупнотоварному сільськогосподарському виробництві особисте селянське господарство для значної частини мешканців села стало засобом самовиживання та основною сферою прикладання праці як економічно-активної частини населення, так і майже всіх членів їхніх родин. Не маючи змоги працевлаштуватись за наймом, селяни все більше вдаються до створення власних одноосібних господарств на виділених їм земельних ділянках (паях) [15]. Продуктивність праці в таких господарствах, як вже відмічалося, вкрай низька, через мінімальну механізацію та повну відсутність автоматизації, тобто виробнича діяльність носить переважно натуральний характер із важкими
та неналежними умовами праці. При цьому, оскільки позитивна економічна ефективність такого виробництва фактично відсутня, у зв’язку з низькою продуктивністю праці та малими обсягами виробництва продукції, вкладати кошти в механізацію такого виробництва вкрай невигідно. Подібне повернення у «феодальне минуле» сільськогосподарського комплексу України робить його вкрай неефективним, продукцію наднеконкурентоспроможною, а зайнятість — непрестижною. Крім того, виробництво сільськогосподарської продукції в господарствах із землекористуванням до 1 га, а таких господарств у загальній кількості більше половини (56,3%) (Таблиця 1), спрямоване, головним чином, на первинне задоволення матеріальних потреб родини.

Таблиця 1. Розподіл домогосподарств, які мають земельні ділянки та мешкають у сільській місцевості, за розміром площі землі, яку вони використовують [17]

 

Площа земельної ділянки 2010 р., % 2011 р., %
10 соток і менше 6,0 4,9
10,1 – 25 соток 15,2 16,8
25,1 – 50 соток 16,8 16,3
50,1 – 100 соток 17,7 18,3
1,1 – 2 га 8,6 8,6
2,1 – 5 га 16,5 17,0
5,1 – 10 га 12,3 11,7
10,1 га і більше 6,9 6,4
Усього 100,0 100,0

Із 2005 р. в Україні щорічно зменшується потреба в найманих працівниках підприємств за напрямом економічної діяльності «Сільське господарство, мисливство та лісове господарство», так з 2005 по 2010 рр. відбулося зменшення потреби у працівниках за вказаним напрямом в 3,9 рази (з 10,4 тис. осіб у 2005 р. до 2,7 тис. осіб у 2010 р.) (Додаток 10).

Одночасно слід відмітити, що площа ділянок, які здаються мешканцями села в оренду, не зменшується. Так, за статистичними даними 2011 р. домогосподарствами, які мають земельні ділянки, здається в оренду 71,3% земельної площі, у 2010 році – 71,1% (Таблиця 2).

Таблиця 2. Розподіл земельної площі домогосподарств, які мають земельні ділянки та мешкають у сільській місцевості, за видом її використання [17]

Призначення частки
земельної ділянки
2010 р., % 2011 р., %
Для вирощування продукції лише для власних потреб 13,9 13,9
Для вирощування продукції для власних потреб і на продаж 13,3 13,8
Здається в оренду 71,1 71,3
Тільки розпочали освоювати та інше 1,7 1,0
Усього 100,0 100,0

Як позитивний момент можна відзначити те, що середньомісячна заробітна плата в сільському господарстві, мисливстві та пов’язаними з ними послугами за останні 9 років поступово зростала, а також те, що найбільш важливо, щорічно збільшується відношення зазначеної заробітної плати до середньомісячної в економіці (у 2002 р. – 47,3%, за І півріччя 2011 р. – 65,0%) (Додаток 7).

На відміну від 2004 р. та починаючи з 2005 р., рівні економічної активності та зайнятості сільського населення були суттєво вище (по відношенню до показників міського населення), як для населення у віці 15 – 70 років (за методологією МОП), так і для населення працездатного віку (Додатки 16 – 20). Також, при майже однакових для сільського та міського населення величинах рівня безробіття у 2004 р., з 2005 р. рівень безробіття сільського населення залишається суттєво нижчим (Додатки 13, 14).
При цьому, усереднена середньомісячна чисельність зареєстрованих безробітних на 1000 осіб наявного населення для сільського населення з 2005 р. є більшою, хоча ця різниця поступово зменшується (Додаток 9).

При середньому по Україні навантаженні чисельності незайнятих та зареєстрованих у державній службі зайнятості осіб, на 10 вакантних робочих місць, яке за станом на 01.07.2010 складало 52 особи (чисельність незайнятих осіб — 411 202, вакансій — 79 695 одиниць), відповідний показник усереднений
за 20 нижченаведеними провідними професіями (посадами) сільсько-господарського виробництва становив 96 осіб (на 10 вакантних місць).
Таким чином, навантаження на одне вільне робоче місце (вакансію)
за провідними професіями (посадами) сільськогосподарського виробництва майже у два рази перевищує середнє значення по країні (Таблиця 3).

Таблиця 3. Попит та пропозиція на професії (посади) сільськогосподарського виробництва по Україні за станом на 01.07.2010 р.  [18]

з/п

Назва професії (посади) сільськогосподарського виробництва Попит, робочі місця

(вакансії)

Пропозиція,

особи

Навантаження,
чисельність осіб
на 10 вакантних місць
1 Садовод 38 117 31
2 Оператор машинного доїння 52 202 39
3 Тракторист-машиніст сільськогосподарського (лісогосподарського) виробництва 273 1527 56
4 Агроном із захисту рослин 6 36 60
5 Головний агроном 17 104 61
6 Апаратник оброблення зерна 38 245 64
7 Зоотехнік 27 195 72
8 Овочівник 81 587 72
9 Птахівник 65 509 78
10 Оператор свинарських комплексів
і механізованих ферм
4 38 95
11 Мельник 10 100 100
12 Робітник на низькокваліфікованих ручних роботах у сільському господарстві 888 8971 101
13 Головний зоотехнік 5 51 102
14 Плодоовочівник 5 65 130
15 Оператор із штучного осіменіння тварин
та птиць
4 84 210
16 Свинар 25 531 212
17 Керуючий фермою 2 67 335
18 Дояр 51 1720 337
19 Технік з племінної справи 1 48 480
20 Завідувач господарства підсобного сільського 1 90 900
Усього 1593 15287 96

Найбільш вираженою особливістю зайнятості населення сільської місцевості є високий рівень зайнятості в неформальному секторі (Додаток 23). Це як незареєстровані виробничі одиниці домогосподарств,
що здійснюють економічну діяльність і не пройшли державну реєстрацію, так і особи, які працюють без укладання у встановленому порядку трудових договорів. Так, за віковими групами з 15 до 49 років рівень зайнятості сільського населення в неформальному секторі у 3,5 рази перевищує відповідний показник для мешканців міст, а за віковими групами
з 50 до 70 років – у 5 разів. Зазначене певним чином пов’язане із зменшенням сфери найманої праці, а також створюваною цим явищем відмінної (у порівнянні з містами) структури зайнятості. Так, у 2010 р. у міських поселеннях працюючі за наймом становили 91,6% від усіх зайнятих, а в сільській місцевості — лише 58,7%  (Таблиця 4).

Таблиця 4. Частка зайнятого населення за статусом зайнятості та місцем мешкання (у % до загальної чисельності працюючих)  [19]

  2009 р. 2010 р.
Сільська місцевість Міські поселення Сільська місцевість Міські поселення
Працюючі за наймом 59,9 91,8 58,7 91,6
самозайняті (включаючи роботодавців та членів сім’ї) 40,1 8,2 41,3 8,4
Усього 100,0 100,0 100,0 100,0

За 2005 – 2008 рр. частка трудових мігрантів за кордон із базовою та повною загальною середньою освітою становила для сільської місцевості 80,5%, а для міських поселень – 59,0%. Частка трудових мігрантів за межі країни із повною вищою освітою із сільської місцевості в 3 рази нижче (по відношенню до міських поселень), а частка осіб із базовою або неповною вищою освітою – в 1,7 раза (Таблиця 5). З урахуванням наявності обставин мовного бар’єра (для мігрантів до країн Євросоюзу), із сільської місцевості працездатне населення виїжджає за кордон переважно для працевлаштування на низькооплачувані некваліфіковані роботи. Тобто, у більшості випадків працевлаштування за кордоном йдеться саме про фізичну працю, яку умовно можна порівняти із фізичною працею робітників сільської місцевості.
Таким чином, сільська місцевість України втрачає найбільш придатний для роботи в сільському господарстві трудовий потенціал.

Таблиця 5. Трудові мігранти України за рівнем освіти до виїзду за кордон  за 2005 – 2008 рр. (за місцем мешкання)  [20]

  Сільська місцевість Міські поселення Відношення

міської до сільської місцевості

Чисельність трудових мігрантів,

усього, тис. осіб

у тому числі за рівнем освіти

у % до загальної чисельності:

672,9 803,2 1,19
повна вища освіта 6,7 19,9 2,97
базова або неповна вища освіта 12,8 21,1 1,65
базова загальна середня 66,7 52,5 0,79
повна загальна середня 13,8 6,5 0,47
Усього 100,0 100,0 х

За статистичними даними 2009 р. до п’ятірки з найвищим показником рівня безробіття в сільській місцевості входили Рівненська, Полтавська, Закарпатська, Кіровоградська та Донецька області. Найнижчий показник рівня безробіття в сільській місцевості був у Одеській, Львівській, Київській, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській та Харківській областях. Тобто, переважно потужні промислові регіони (за винятком Донецької області) мають у сільській місцевості нижчий рівень безробіття  (Додаток 24).

По відношенню показника рівня безробіття в сільській місцевості до рівня безробіття в міських поселеннях, майже всі регіони України мають більш високі показники саме в міських поселеннях, але є й винятки, тобто області, де рівень безробіття в сільській місцевості більш високий – це Закарпатська та Полтавська області. Незначну різницю за вказаним співвідношенням мають Кіровоградська, Донецька та Хмельницька області (Додаток 24).

Загальні для України та більшості її регіонів особливості співвідношень показників зайнятості сільського та міського населення полягають у тому, що в сільській місцевості рівні економічної активності та зайнятості населення вищі, при тому, що вищим є й рівень зареєстрованого безробіття. Такий, більш «благополучний», по відношенню до міст, стан справ із зайнятістю в сільській місцевості пов’язаний, по-перше, з міграцією із сільської місцевості переважно молодого покоління.
Тобто зменшення чисельності сільської молоді, яка переїжджає до міст у пошуках роботи та кращого життя, значно покращують показники зайнятості сільської місцевості та одночасно погіршують показники зайнятості в міських поселеннях. Саме відсутність перспектив знайти в сільській місцевості роботу з гідною оплатою праці впливає на стан справ з імміграцією молоді до міст, де набагато більше можливостей одержати високооплачувану роботу та «краще» життя, але, як свідчить статистика, реалізувати ці можливості непросто. Так, рівень безробіття молоді у віковій групі від 15 до 29 років у міських поселеннях істотно вищий (Додаток 15). Таким чином, значно «гірші» показники із зайнятістю та безробіттям молоді у віковій групі від 15 до 29 років у містах суттєво впливають на загальну картину зайнятості, але слід ураховувати, що частина цієї молоді – колишні сільські мешканці.

По-друге, через приховане безробіття у зв’язку із сезонністю сільськогосподарського виробництва, а також статусом осіб, які працюють в особистих селянських господарствах. Так, із набуттям чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення» від 25.12.2008 р. № 799 членів особистих селянських господарств було віднесено до категорії тих, хто забезпечує себе роботою самостійно, тобто належать до зайнятого населення за умови, що робота в цьому господарстві є для них основною. Таким чином, велика частка селян, зайнятих у вказаних селянських господарствах, відтепер вважаються працюючими. Крім того, вони позбавлені права на отримання в центрах зайнятості допомоги на випадок безробіття.

Стосовно ситуації з високим рівнем зареєстрованого безробіття в сільській місцевості, то його можна пояснити, з одного боку, більшою довірою селян до центрів зайнятості, а з іншого – обмеженими можливостями знайти собі підходящу роботу, а також відсутністю іншого вибору, крім одержання допомоги на випадок безробіття. Тобто, середньовікова частина незайнятого сільського населення, яка набагато сильніше за молоде покоління «прив’язана» до села (через соціально-економічні, сімейні та інші обставини), не маючи можливості мігрувати
до міст, створює основну частину постійного контингенту сільських центрів зайнятості.

Таким чином, саме міграційні процеси та приховане безробіття покращують показники стану зайнятості на селі (по відношенню до міст), тому помилково вважати, що ці показники дійсно відображують реальну ситуацію з більш сприятливим станом справ розвитку трудового потенціалу сільської місцевості.

2. Зарубіжний досвід розвитку сільськогосподарського виробництва та підтримки сільгоспвиробника

2.1 Країни Євросоюзу

За оцінкою фахівців Обсерваторії європейських промислових відносин, у країнах ЄС в сільськогосподарському секторі зайнято 13,3 млн осіб, що становить близько 6,6% загальної чисельності зайнятих. При цьому, розподіл за країнами досить нерівномірний. Так, у 13 «старих» країнах ЄС середній відсоток зайнятості у сільськогосподарському секторі становить 3,6% від загальної чисельності зайнятих (від 1,2% у Великій Британії, до 16,3% у Греції), у «нових» країнах ЄС – 12,4% (від 4,5% у Чехії, до 18,7% у Литві) [2].

Рівень відношення заробітної плати в сільськогосподарському секторі до середньої по економіці у країнах ЄС також відрізняється, але заробітна плата в сільськогосподарському секторі майже на третину нижча середньої по економіці. Так, за останніми дослідженнями, у Фінляндії середньогодинний заробіток працівників сільського господарства (фізична праця) дорівнює 62,3% заробітку чоловіків у промисловості та 74,4% заробітку жінок. В Австрії середній валовий заробіток найманих працівників у сільському та лісовому господарствах і рибництві становить 65,3% середнього по економіці, в Естонії – 65,9%, у Великій Британії середня валова заробітна плата за тиждень у сільському та лісовому господарствах
і рибництві – 66,5%, у Чехії – 71,7%, Болгарії – 73,8%, Литві – 74,0%, Словаччині – 77,2% відповідно [2].

У цьому контексті розглянемо, у чому ж все-таки полягає «секрет» високої конкурентоздатності продукції сільгоспвиробників країн ЄС, при одночасно високому рівні життя виробників цієї продукції, тобто мешканців сільської місцевості.

Однією з найважливіших і найвитратніших сфер діяльності ЄС є «Загальна сільськогосподарська політика» (далі – ЗСГП) (англ. Common Agricultural Policy, CAP). ЗСГП зародилася наприкінці 1950-х — на початку
1960-х рр. До 1962 р., були встановлені три головні принципи проведення ЗСГП: цілісність ринку, перевага продуктів співтовариства та фінансова солідарність. ЗСГП є центральним елементом європейської інституційної системи й часто трактується як результат політичного компромісу між Францією та Німеччиною: німецька промисловість отримує доступ до ринку Франції, а Німеччина, у свою чергу, допомагає платити французьким фермерам. Німеччина і до теперішнього часу залишається найбільшим вкладником до бюджету ЄС, проте Франція теж є донором бюджету, а такі сільськогосподарські країни, як Іспанія, Греція й Португалія, є найбільшими реципієнтами. Витрати бюджету ЄС на ЗСГП у 2006 р. становили 49,8 млрд євро, або 46,7% бюджету ЄС, у 2005 р. – 48,5 млрд євро, до 1992 р. витрати складали 49,0% бюджету ЄС. Останніми роками Франція отримувала найбільший обсяг цих субсидій. До 2013 р. частка витрат на ЗСГП у бюджеті ЄС має становити 32,0%. ЗСГП включає як прямі виплати, у вигляді субсидій за поля та землю, яка може бути культивована, за допомогою механізму підтримки цін, включаючи гарантії мінімальних цін, імпортних тарифів, так і квоти на певні товари, що завозяться з інших країн до ЄС [3].

Метою нової європейської політики є сприяння встановленню для фермерів прийнятного рівня життя, забезпечення споживачів якісною продукцією за справедливими цінами, та збереження сільськогосподарської спадщини. Реформи 2000-х років. пов’язані із вступом до Євросоюзу десяти нових членів і подальша лібералізація світової торгівлі в рамках СОТ. Головними засадами реформування визначають обмеження витрат, а також зміщення акцентів на безпеку харчових продуктів, розвиток села та збереження навколишнього середовища. На заміну дотацій на виробництво поступово запроваджуються прямі виплати фермерам, як форма допомоги й засіб заохочення сільгоспвиробників дотримуватись харчових та екологічних норм [3].

Таким чином, лише надвеликі обсяги фінансової підтримки сільгоспвиробника надають Європі можливість задовольняти свої потреби в продуктах харчування та забезпечувати високу конкурентоспроможність сільгосптоварам.

2.2 Сполучені Штати Америки

За статистичними даними, у США в 2000 р. у сільській місцевості мешкало 25,0% населення, 18,0% від усіх працюючих у країні були зайняті на фермах або у сфері із обслуговування фермерських господарств (безпосередньо в сільському господарстві на цей час працює лише 1,8%
осіб від загалу). Виробниками сільськогосподарської продукції є, головним чином, сімейні ферми (90,0% обсягу), яких у країні близько 2 млн, партнерські господарства виробляють 9,0%, інкорпорації – 1,0%. Фермерська родина найчастіше складається всього з 3 осіб, де середній вік працівника – 54 роки. Земля перебуває в приватній власності. Капіталовкладення
в сільське господарство дають дохід у середньому на 30,0% менше, ніж в інші види бізнесу. Заробітна плата в сільському господарстві на 33,0% менше, ніж в інших галузях. До малих відносять сімейні ферми,
що не використовують найманої праці, в основному це подружжя, які мають земельні ділянки до 500 акрів (202,34 га). Фермерські господарства оснащені високопродуктивною технікою, завдяки чому з польовими роботами може справлятись одна особа, з урахуванням одержання двох врожаїв на рік. Фермерам поставляється все необхідне для їх діяльності: збалансовані корми, курчата, індичата, поросята, а потім забирається готова продукція. Тобто, завдання фермерів – забезпечити правильний догляд відповідно до розроблених технологій [4].

Державний Департамент сільського господарства США має свої офіси в кожному регіоні кожного штату. Через ці офіси здійснюється безкоштовне обслуговування фермерів. На прохання сільгоспвиробника беруться на аналіз проби ґрунту. Крім того, існує державна Служба інспекції стану здоров’я тварин і рослин (The Animal and Plant Health Inspection Service — APHIS),
а це також безкоштовний сервіс. Стабільність сільськогосподарському виробництву надає система страхування врожаю. У врожайні роки держава виплачує фермерам гроші за «невирощування врожаю». Також, для реалізації фермерами своєї продукції, в уряді створена служба Agricultural Marketing Service (AMS), яка регулює ринок збуту сільгосппродукції, здійснює спостереження й прогнозування. Частину продукції закуповує держава [4].

Таким чином, вплив держави на сільгоспвиробників реалізується за допомогою непрямих заходів регулювання, а підтримка держави – через створення сприятливих умов та переважно носить сервісний характер, що надається безкоштовно [4].

Але є й відмінний (від наведеного вище) погляд на шляхи розвитку сільського виробника в США, згідно з яким у зв’язку зі зростанням продуктивності сільськогосподарської праці та зменшенням потреби
в робочій силі, сільське господарство перестає бути основним джерелом доходу селян. Так, якщо у 1970 р. 54,0% фермерів мали джерела доходів поза сільським господарством, то у 2002 р. таких було вже 93,0%. Комерційне аграрне виробництво зосереджується на найкрупніших підприємствах, а сімейні ферми розглядаються сільськими мешканцями лише як додаток до доходу від основної зайнятості в сільській місцевості (туризм, торгівля, лісонасадження, вантажоперевезення і т.д.) [5].

Слід також зазначити, що ціни на продукти харчування на внутрішньому ринку в США не є заниженими, а допомога в придбанні малозабезпеченими верствами населення сільськогосподарських товарів здійснюється через спеціальну діючу з 1939 р. Програму пільгової покупки продуктів (англ. Supplemental Nutrition Assistance Program). За станом на травень 2011 р. зазначеною програмою скористалось 44,6 млн осіб – найбільше число з моменту початку її дії. Середній місячний розмір допомоги на 1 особу склав 134,21 долари [6].

Таким чином, можна констатувати той факт, що сільськогосподарське виробництво США – це, з одного боку, потужні агропромислові підприємства, де необхідні великі ресурси, у т.ч. трудові (наприклад, виробництво з наступною переробкою м’яса та птиці), а з іншого – раціонально інтегровані до національного агропромислового комплексу сімейні ферми, де не потрібні значні працевитрати (наприклад, вирощування зернових), а продукція виробника за допомогою держави легко реалізується, оскільки фактично виробляється за рекомендованим державою національним планом (прогнозом).

2.3 Російська Федерація

У Російській Федерації найбільш крупні та ефективні сільгоспвиробництва (так званий Клуб «Агро-300»), використовуючи лише 3,2% загальної площі сільгоспугідь, у 2004 – 2006 рр. виробили близько 29,0% товарної продукції всіх сільгосппідприємств, отримавши 67,9% прибутків. Вартість товарної продукції в розрахунку на середньорічного працівника підприємств Клубу «Агро-300» у 3 рази вища, ніж на інших.
За 2004 – 2006 рр. чисельність зайнятих на сільгосппідприємствах зменшилась на 24,7%, тоді як на підприємствах-членах Клубу «Агро-300» персонал практично був збережений. За означений період підприємства-члени Клубу збільшили свої площі сільгоспугідь на 7,5%, посівів – на 12,9%, у той час як інші сільгосппідприємства їх скоротили на 18,9% та 11,9% відповідно. Таким чином, ситуація на російському селі буде розвиватись за напрямком створення та розвитку великих агрохолдингів та зменшення на сільгосппідприємствах загальної чисельності зайнятих [5].

2.4 Республіка Білорусь

Попередній позитивний досвід Республіки Білорусь у розвитку сільського господарства був пов’язаний із використанням російських кредитів та дешевого природного газу, що надало їй можливість побудувати значну кількість ферм та агроміст, які з моменту їх створення були спрямовані на споживчий ринок РФ. Крім того, Білорусь продає за кордон винятково готову продукцію: вивіз первинної продукції (наприклад, молока) законодавчо заборонений. Це багатократно підвищує ціну на кінцевий продукт та створює додаткові робочі місця в переробній помисливості [3].

3. Шляхи вирішення проблем зайнятості сільського населення з урахуванням досвіду інших країн

Протягом тривалого часу радянське село було постачальником малокваліфікованої робочої сили. Якщо в Україні в 1913 р. сільське населення становило 28,4 млн осіб (80,7% від загальної чисельності), то за станом на 01.01.2011 року чисельність сільського населення становить 14,3 млн осіб (31,3% від загальної чисельності). При цьому, чисельність зайнятого населення в сільському господарстві, мисливстві та лісовому господарстві у 2010 р. становила 3 115,6 тис. осіб (15,4% від загальної чисельності зайнятого населення України).

В економічно розвинутих країнах частка сільського населення, як правило, не перевищує 25,0%, а частка населення, безпосередньо зайнятого в сільському господарстві, коливається в межах від 1,2% до 18,7%.
Тобто, зменшення чисельності сільських мешканців в Україні є тенденцією, цілком подібною до світової. Але слід зазначити, що у США 1,8% зайнятих у сільському господарстві (II сфера АПК) не враховує: І, ІІІ та ІV сфери агропромислового комплексу, де на одного фермера США працює значно більше працівників по відношенню до українського виробника (I сфера забезпечує постачання сільському господарству засобів виробництва
та здійснює виробничо-технічне обслуговування; III сфера забезпечує заготівлю, переробку, зберігання, транспортування та реалізацію продукції; ІV сфера – інфраструктура (дорожньо-транспортне господарство, зв’язок тощо). Крім того, слід ураховувати, що критерії визначення міської та сільської місцевості в різних країнах вкрай різноманітні.
Тому, порівнювати показники зайнятості населення в сільському господарстві, а також мешканців сільських територій у різних країнах слід дуже обережно.

Однією з основних проблем зайнятості населення сільських територій України є суттєве та тривале скорочення попиту на найману працю, але з урахуванням саморегуляції ринку праці це не призводить до суттєвого зростання рівня безробіття, а лише до збільшення обсягів трудової міграції, прихованого безробіття та зайнятості в неформальному секторі економіки.

Наявні у сільській місцевості тривалий час негативні демографічні процеси суттєво впливають на обсяги пропозиції робочої сили та на рівень зайнятості. Одним із головних негативних демографічних факторів виступає міграція сільського населення. Як вже відмічалася вище, у період з 1994 до 2002 року міське населення зменшувалось більш інтенсивними темпами, а вже починаючи з 2002 р. – сільське населення. Крім того, найбільшою активністю серед мігрантів сільської місцевості виділяється молодь. Це впливає на зниження народжуваності на селі, «постаріння» населення та інтенсивне зменшення робочої сили. Молодь мігрує до міст
з метою продовження навчання або пошуку роботи з прийнятною заробітною платою. Серед молоді, яка виїжджає до міст, переважають особи з неповною середньою та середньою загальною і середньою спеціальною освітою.
Це об’єктивний процес, але проблемою є те, що після навчання в місті молодь не бажає повертатися до сільської місцевості через відсутність перспектив на селі. Стрімке зростання частки осіб непрацездатного віку
в загальній чисельності сільського населення збільшує економічне навантаження на працездатне населення, тому відновлення втраченого трудового потенціалу на селі для України буде надскладним завданням.

У розвинутих країнах світу основна кількість програм зайнятості стосується окремих категорій населення, які потребують додаткової підтримки з боку держави (наприклад: інваліди, молодь, жінки, особи передпенсійного віку). В Україні безпосередня державна політика зайнятості реалізується через державні та регіональні програми зайнятості. Уперше
в Україні як елемент стратегії формування соціально-ринкової моделі управління ринком праці державна програма зайнятості населення була розроблена в 1995 році. Наявні державні та регіональні програми зайнятості  в Україні також спрямовані на підтримку зазначених груп населення (інваліди, молодь, жінки, особи передпенсійного віку). Крім того, ці програми передбачають такі основні напрямки, як: сприяння розвитку та структурній перебудові економіки; попередження та зменшення безробіття шляхом підвищення економічної зацікавленості підприємств у створенні нових та збереженні наявних робочих місць; покращення якості робочої сили шляхом поліпшення професійної орієнтації, підготовки та перепідготовки безробітних; сприяння професійній мобільності робочої сили та розвитку підприємницької діяльності; організація громадських робіт; розвиток соціального партнерства; сприяння зайнятості населення, яке мешкає
в сільській місцевості; захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття та інші заходи. Але слід ураховувати те, що програми зайнятості, головним чином, спрямовані на адаптацію ринку праці до існуючих економічних реалій, у зв’язку з чим кардинально вирішити питання ефективної зайнятості населення вони не мають можливості.

Відомо, що ринок праці є достатньо саморегульованим, але надто інертним, тому в умовах глобалізації вітчизняної економіки, у зв’язку з чим відбувається інтенсивна трудова міграція населення, Україна буде змушена або змінити пріоритети, спрямовані на підвищення рівня життя працюючих,
або рано чи пізно проводити активну імміграційну політику, спрямовану на заміщення населення, що зумовить втрату національної самобутності, культури, духовності та унікальності держави. Іншого шляху для забезпечення зростання доходів зайнятих селян, що буде гальмувати процеси втрати власного трудового потенціалу, а також надасть можливість обходитись відносно невеликою кількістю робочої сили, крім забезпечення високих темпів зростання продуктивності праці, тобто забезпечення інноваційного розвитку економіки в країні на сьогодні не існує.

Таким чином, головне завдання полягає не в тому, як зберегти чисельність мешканців сільських регіонів України (що за об’єктивними причинами зробити неможливо), а як зберегти трудовий потенціал та населення сільських територій, забезпечивши йому достойний рівень життя, а державу – якісними, екологічно безпечними та конкурентоспроможними
на світовому ринку продуктами харчування.

Забезпечити збереження трудового потенціалу сільських територій можна шляхом підвищення добробуту сільських мешканців, вирішення
їх соціальних питань та збереження специфічного укладу життя. У свою чергу, підвищення добробуту сільських мешканців та вирішення їх соціальних питань можливе лише способом комплексного вирішення проблеми розвитку сільських територій. Головними напрямками такого розвитку мають бути: підвищення темпів зростання продуктивності праці, збільшення продуктивної зайнятості, розвиток економічної та соціальної інфраструктури, а також підприємництва, у тому числі несільсько-господарського спрямування.

Сталий розвиток сільського господарства передбачає зрівноважену реалізацію таких взаємопов’язаних складових його системи, як: економічна, соціальна та екологічна, що забезпечуватиме підвищення еколого-економічної ефективності, соціально-економічної прогресивності та екологічної безпечності цього виду екологічної діяльності в інтересах людини та суспільства. У цьому контексті повинні відбуватись зміни в системі життєзабезпечення, освіти та організації соціальних відношень людини [9].

Особливості розширення сфери зайнятості на селі пов’язані з розвитком двох, на перший погляд, суперечливих, а насправді взаємопов’язаних, процесів. Перший – відродження сільськогосподарського виробництва, зокрема його трудомістких галузей. При цьому відродження
не на базі застарілих технологій, а на основі нових технологій та інноваційного розвитку. Другий процес – деагроризація сільської економіки, тобто зменшення частки аграрного виробництва в її структурі. Це створює умови для розвитку приватної ініціативи та підприємництва в сільській місцевості [12].

Для вирішення поставлених завдань доцільно не обмежуватись традиційними підходами до питання збереження трудового потенціалу сільських територій, а використати такі комплексні та універсальні заходи,
як «Золоті правила конкурентоспроможності», пристосувавши й адаптувавши  їх  до  сільських  територій.

«Золоті правила конкурентоспроможності» [7] (Інститут менеджменту та розвитку, Швейцарія), за якими досягнення високого конкурентного статусу забезпечується завдяки:

1) Створенню стабільного, передбачуваного законодавства та середовища.

2) Забезпеченню оперативності, прозорості й підзвітності в системі адміністрування бізнесу, а також легкості його ведення.

3) Інвестуванню в розвиток і підтримку як економічної (дороги, повітряний транспорт, телекомунікації тощо), так і соціальної інфраструктури (охорона здоров’я, культура, освіта тощо).

4) Посиленню ролі середнього класу як ключового джерела добробуту та довгострокової стабільності.

5) Розвитку середнього бізнесу як головного елемента диверсифікації економіки.

6) Підтримуванню балансу співвідношень між рівнями заробітної плати, продуктивності й податків та високого рівня добробуту людей.

7) Розвитку місцевих ринків шляхом стимулювання приватних заощаджень і внутрішніх інвестицій.

8) Умінню уряду ефективно просувати національного виробника на зовнішні ринки.

За цими 8 пунктами «Золотих правил конкурентоспроможності» визначимо конкретні заходи, спрямовані на кінцевий результат: підвищення рівня продуктивної зайнятості сільського населення та якості життя мешканців села.

3.1 Створення стабільного, передбачуваного законодавства та середовища

Відтепер, пристосувавшись до сільських територій, цей захід має такий вигляд: «Створення стабільного, передбачуваного законодавства, що захищає права сільгоспвиробника, активний пошук закордонних
і вітчизняних інвесторів, державна фінансова підтримка сільгоспвиробника та екологічна безпека навколишнього середовища».

Розвинені зарубіжні держави, у тому числі країни – члени ЄС, мають відносно невисокі експортні ціни на сільськогосподарську продукцію, що забезпечують їй конкурентоздатність на міжнародному ринку, а також високий рівень життя мешканців сільської місцевості через дуже велику фінансову та іншу державну (а для країн ЄС – наддержавну) підтримку сільськогосподарського виробника.

Зрозуміло, що незадовільний рівень розвитку сільського господарства України пов’язаний, перш за все, із незначною фінансовою підтримкою
з боку держави та відсутністю регулювання внутрішнього ринку. Собівартість вітчизняної сільськогосподарської продукції дуже висока через неефективність виробництва, зокрема низьку продуктивність праці, а також недостатність обсягів виробництва, які неможливо збільшити за браком коштів на розвиток, у зв’язку з низьким цінами імпортних продуктів харчування. На якість і собівартість продукції також впливають значні втрати під час збору врожаю, його транспортування і, головне, – зберігання.
Втрата під час зберігання за оцінками вітчизняних експертів складає не менш як 30,0% врожаю. Таким чином, реформування села без оновлення сільськогосподарської техніки і технологій виробництва неможливе. Державна підтримка зводиться в основному лише до надання сільгоспвиробникам безвідсоткових кредитів, чого недостатньо для забезпечення розвитку галузі.

Крім того, на діяльність сільськогосподарського комплексу України негативно впливають складні природно-кліматичні умови: збирати два врожаї на рік, як це роблять фермери США, вітчизняні товаровиробники можливості не мають, тому без суттєвої державної підтримки розвиток сільського господарства в Україні неможливий.

Необхідною складовою розвитку сільськогосподарського комплексу України є усунення надмірної лібералізації економічної політики України, тобто захист вітчизняного виробника від дешевої та неякісної закордонної сільськогосподарської продукції.

Головним елементом сучасного напрямку розвитку сільських територій
є створення державою умов для їх інвестиційної привабливості, у тому числі за рахунок віднесення до територій пріоритетного розвитку. Але низька прибутковість, а часом і збитковість сільськогосподарських галузей, а також відсутність політичної стабільності, високий податковий тиск, часті зміни
в податковій системі, непрозорість і незрозумілість правил і процедур ведення бізнесу в Україні, слабкий захист прав власності, високий рівень корупції та інші негативні причини роблять аграрний сектор малопривабливими для іноземних інвесторів [11].

Фінансова державна підтримка повинна включати:

  • стабілізацію фінансового-економічного стану сільсько-господарських бюджетоутворюючих підприємств;
  • створення потужних сільськогосподарських підприємств із глибокої переробки продукції;
  • поліпшення сільгоспвиробникам доступу до кредитів
    з безвідсотковими (за рахунок державного бюджету) ставками, у першу чергу, підприємств, які нарощують виробництво та створюють нові робочі місця;
  • зниження податкового тиску на новостворені сільськогосподарські підприємства шляхом їх звільнення від оподаткування протягом встановленого періоду.

Підвищення загальної економічної стабільності агропромислового комплексу із збереженням існуючих робочих місць можливе також шляхом забезпечення рівних можливостей існування сільськогосподарських виробників різних форм власності. Зазначене забезпечить здорову конкуренцію сільськогосподарському виробнику та надасть системі певну збалансованість та міцність. Крім того, максимальне використання переваг
і можливостей великих сільськогосподарських підприємств, із одночасним створенням умов для взаємовигідної взаємодії з ними дрібних особистих селянських господарств, створить передумови для розвитку інтегрованих сільськогосподарських виробничих комплексів (кооперативів) [15].

Комплексна програма створення нових робочих місць у сільській місцевості повинна включати: законодавчу, правову та економічну підтримку суб’єктів різних форм підприємницької діяльності, а також проведення відповідної інформаційно-роз’яснювальної роботи щодо її реалізації.

Комплексний підхід, спрямований на наявні потреби сільського населення, заснований на державно-приватному партнерстві, надасть можливість найбільш ефективно поєднувати різні напрямки державної підтримки села та забезпечить його розвиток і, відповідно, продуктивну зайнятість населення. Тому важливим інструментом поступового розвитку села в цілому та ринку праці зокрема є стратегічне комплексне планування на державному та місцевому рівнях. При цьому, під час розробки планів слід розмежовувати наміри та шляхи розвитку з чіткими заходами, спрямованими на досягнення конкретного результату.

Екологічна загроза головному природному багатству України – чорноземам – з кожним роком зростає. Сільськогосподарське освоєння територій в Україні становить 72,0%, рівень розораності – 56,0%, у той час
як у світі означені показники складають відповідно 37,0% та 11,0%.
В Україні фактично не залишилось резервів залучення нових земель для сільськогосподарського обробітку, і, таким чином, шлях екстенсивного розвитку сільськогосподарського виробництва надалі для держави неможливий, але комерціалізація сільськогосподарського виробництва сприяє хижацькому ставленню орендарів до землі. Із року в рік орендарі вирощують найбільш прибуткові рослинницькі культури, які сильно виснажують землі. Так, за останні 20 років посівні площі під соняшник було збільшено на 279,5% (з 1636 тис. га у 1990 р. до 4572 тис. га у 2010 р.). Виробництво насіння соняшника за цей період зросло на 263,4%
(з  2571 тис. т  у  1990 р.  до  6772 тис. т  у 2010 р.). У зв’язку з цим держава має забезпечити суворий контроль за виконанням сільськогосподарськими виробниками зобов’язань щодо збереження екології земельних ресурсів (розробити та запровадити механізм контролю з адекватними фінансовими санкціями до порушників землекористування) та сприяти переходу сільгоспвиробників до екологічно чистого органічного землеробства, а також альтернативного використання земель сільськогосподарського призначення.

3.2 Забезпечення оперативності, прозорості й підзвітності в системі адміністрування бізнесу, а також легкості його ведення

У нашому контексті — це: «Забезпечення легкості ведення виробництва сільгоспвиробниками шляхом кооперації та нефінансової державної підтримки».

Однією з головних проблем сільгоспвиробників і, у першу чергу, виробників особистих селянських господарств, є проблема реалізації продукції.  Відсутність достовірної інформації про ринки збуту продукції змушує «малих» виробників здавати свою продукцію посередникам-реалізаторам за низькими цінами, що набагато простіше, ніж кооперуватись із метою реалізації продукції або її перероблення.

У світі існує близько 1 млн кооперативних організацій більш як 120 видів і різновидів, які об’єднують близько 600 млн працівників. Кооперативи об’єднують усі сільськогосподарські підприємства у Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, Нідерландах та Японії. У ФРН та Франції кооперативним рухом об’єднано 80,0% сільськогосподарських підприємств, у США, Італії, Великобританії – 25,0 – 30,0% фермерських господарств. Фермери одночасно беруть участь у декількох (до 5) кооперативах різної спеціалізації. Сільськогосподарська кооперація включає об’єднання за напрямами: переробка й реалізація продукції; постачання засобів виробництва; кредитування; виробниче обслуговування. Також сільгоспвиробники об’єднаються у виробничі кооперативи. Розширення кооперативного руху в Україні можливе шляхом надання кооперативам пільг.

Використовуючи позитивний досвід США, доцільно максимально спростити несільськогосподарську діяльність агровиробників, у першу чергу, фермерів та осіб, які зайняті в особистих селянських господарствах, шляхом запровадження системи нефінансової державної підтримки, тобто надання державою безкоштовних послуг (забезпечити фінансування в повному обсязі витрат на Державну цільову програму сільськогосподарської дорадчої діяльності надання соціально спрямованих дорадчих послуг, яка передбачена Законом України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність» від 17.06.2004 № 1807-IV). Запровадити: державне регулювання збуту продукції (спостереження й прогнозування цін); здійснення аналізу проб ґрунтів, води, здоров’я тварин; надання консультацій для різних індустрій виробників; сприяння забезпеченню транспортування продукції. Також необхідно сприяти забезпеченню сільгоспвиробників сортовим насінням, мінеральними добривами, племінним молодняком худоби та птицею.

Нефінансова державна підтримка суттєво підвищить рівень доходів через реальну можливість їх планування, у зв’язку з чим створить передумови для розвитку виробництв.

Іншим кроком має бути запровадження будівництва централізованих державних та приватних сховищ продукції, а також системи обов’язкового страхування врожаю.

3.3 Інвестування в розвиток і підтримку як економічної (дороги, повітряний транспорт, телекомунікації тощо), так і соціальної інфраструктури (охорона здоров’я, культура, освіта тощо)

Пристосувавши до сільських територій: «Інвестування в розвиток
і підтримку як економічної (дороги, телекомунікації тощо),
так  і  соціальної  інфраструктури».

Інвестування в розвиток і підтримку економічної та соціальної інфраструктури сільських територій є з комерційного погляду справою неприбутковою або малоприбутковою, тому чекати надходження інвестицій на вирішення в повному обсязі цих питань немає сенсу.

Таким чином, програми соціально-економічного розвитку сільських територій мають складатись із [12]:

  • цільових державних (галузевих) програм розбудови економічної
    та соціальної інфраструктури та поселенської мережі, що розробляються
    на національному й обласному рівнях управління, які реалізуються профільними міністерствами і спеціалізованими об’єднаннями
    з комунального забезпечення, освіти, охорони здоров’я тощо;
  • комплексних програм соціально-економічного розвитку сільських (селищних) громад та сільських рад;
  • регіональних комплексних програм соціально-економічного розвитку сільських територій району, області;
  • річних планів і відповідних бюджетів соціального розвитку сільських (селищних) громад, сільських рад, сільських територій району, області, що конкретизують завдання програм соціально-економічного розвитку на поточний рік.

3.4 Посилення ролі середнього класу як ключового джерела добробуту та довгострокової стабільності

У нашому випадку — це: «Посилення ролі середнього класу в сільській місцевості (фермерів, осіб, які працюють у особистому селянському господарстві, найманих працівників сільсько-господарських підприємств)».

У зв’язку з комерціалізацією виробництва постійно зменшується кількість працересурсних сільськогосподарських підприємств. Так, орієнтація вітчизняних підприємств на вирощування високоінтенсивних культур та згортання працевитратних напрямків рослинництва, таких як льонарство, хмелярство та інше, призвело до суттєвого скорочення найманої праці у сфері рослинництва. Одночасно постійно зменшується кількість підприємств найменш прибуткового тваринництва. Але достеменно відомо, що саме тваринництво є найбільш працемістким напрямком агропромислового комплексу. Скорочення найманої праці на сільськогосподарських підприємствах не зупиняється і до теперішнього часу  (1990 р. – 4,3 млн, 2000 р. – 2,8 млн, 2010 р. – 0,8 млн осіб). На цей час сільськогосподарські підприємства України забезпечують зайнятість лише п’ятої частини працездатного населення сільської місцевості.

Збереження трудового потенціалу сільської місцевості можливе шляхом забезпечення високих темпів зростання рівня життя працівників, безпосередньо зайнятих у сільському господарстві відповідного регіону,
а також забезпечення реалізації спеціальних соціальних програм для молоді, у першу чергу, програм житлового будівництва на селі.

Слід ураховувати те, що розвиток вітчизняного сільськогосподарського виробництва відбувається в умовах зростання кількості особистих селянських господарств, де привалює тяжка немеханізована праця майже всіх членів родини, а також ненормований робочий день. Тому допомога держави має бути спрямована на забезпечення цих господарств сільськогосподарською технікою або реалізовуватися шляхом організації державних підприємств, що надають відповідні послуги особистим селянським господарствам, або, що значно менш витратніше, шляхом сприяння державними органами утворенню таких комерційних підприємств.

Питання навчання або підвищення кваліфікації персоналу в умовах скорочення найманих працівників у сільськогосподарському секторі економіки для роботодавців не є дуже актуальним. Але перехід до сучасних технологій сільськогосподарського виробництва неможливий без кваліфікованих працівників, здатних працювати на сучасному обладнанні. Одночасно слід враховувати, що підвищення якості людського трудового ресурсу, тобто знань і навичок працівників, без забезпечення їх «якісними» робочими місцями, у т.ч. з відносно високою оплатою і прийнятними умовами праці, буде лише зумовлювати збільшення відтоку кваліфікованих кадрів із сільської місцевості. Таким чином, саме держава має забезпечити відповідний професійний рівень працівників сільського господарства
та сприяти зростанню їх доходів.

Для створення можливостей повернення частки трудових мігрантів в Україну, крім розробки та реалізації програм їх реінтеграції в Україні, які обов’язково повинні передбачати суттєві привілеї, у т.ч. у сільській місцевості висококваліфікованим мігрантам, необхідно забезпечити й достатньо широке інформування про реалізацію таких програм та про соціально-економічні зміни в політично-економічному курсі розвитку держави.

3.5 Розвиток середнього бізнесу як головного елемента диверсифікації економіки

Для сільських територій – це: «Розвиток малого та середнього бізнесу як головного елемента диверсифікації економіки сільських територій».

Актуальність збільшення малих господарських підприємств сільської місцевості пов’язана з величезною нерозвиненістю виробничої та соціальної інфраструктури сільської місцевості та негативними процесами, пов’язаними
зі згортанням сільськогосподарських підприємств.

Альтернативним напрямом забезпечення створення додаткових робочих місць у сільській місцевості є активізація підприємницької діяльності в несільськогосподарській сфері. Крім вирішення питання створення додаткових робочих місць та збереження трудового потенціалу сільських територій, такий розвиток сприятиме зменшенню залежності сільських територій від економічно розвинутих міст, а також надасть можливість збільшити чисельність зайнятого населення серед категорій,
які мають невисоку конкурентоспроможність на ринку праці: інваліди, пенсіонери.

Так, здійснюючи вагомий внесок у роздрібний товарообіг на селі, надання населенню послуг та збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської та несільськогосподарської продукції, малий бізнес сприяє вирішенню основних соціальних питань сільської місцевості, а саме забезпечення зайнятості та, відповідно, зменшення безробіття, створення умов для розвитку конкуренції, підвищення ефективності праці, раціонального використання ресурсів та стимулювання інноваційних процесів, – а також (що не менш важливо) – наповненню місцевого бюджету.

Основною сферою підприємницької діяльності на селі залишається торгівля, перевагами якої є швидкий обіг грошових коштів та відносно малий обсяг необхідного стартового капіталу. Розвиток несільськогосподарських видів діяльності в сільській місцевості створює умови для працевлаштування осіб, яких було вивільнено із сільськогосподарського виробництва, без зміни місця мешкання. Таким чином зберігається природна демографічна база відтворення трудового потенціалу сільської місцевості та резерв для можливого повернення на сільськогосподарські підприємства [10].

Напрямами розвитку підприємництва на селі можуть також бути комерційна реалізація проектів виробництва нетрадиційних видів товарів за місцевими рецептами та технологіями на базі місцевої сировини, відродження народних промислів.

Джерелом для започаткування власної підприємницької діяльності можуть бути безвідсоткове надання фінансової допомоги безробітним на поворотній основі, а також надання фінансової допомоги за рахунок спеціальних фондів.

Політика центральних та місцевих органів влади, спрямована на активізацію підприємницької діяльності, впливає на формування економічної та соціальної привабливості територій, а покращення економічної та соціальної привабливості територій, у свою чергу, сприяє активізації підприємницької діяльності.

3.6 Підтримування балансу співвідношень між рівнями заробітної плати, продуктивності праці й податків та високого рівня добробуту людей

Цей напрямок є універсальним для всіх видів економічної діяльності та типів поселень.

Вважається, що ринкова економіка регулюється внутрішніми ринковими механізмами, побудованими на базисному принципі балансування попиту і пропозиції. Але ринкові механізми не здатні вирішувати загальнодержавні питання суспільства, тому держава має забезпечувати регулювання економіки законодавчо-правовими, адміністративними та економічними інструментами. Крім завдання забезпечення поступового розвитку економіки та визначення пріоритетів
її розвитку, державне регулювання має виконувати складні (за механізмами реалізації) функції розподілу та перерозподілу доходів.

Під час економічної кризи соціальна відповідальність бізнесу суттєво зменшується. Тому в цей період пріоритетами державної політики регулювання мають бути сфера трудових відносин та політика якості, цінова, екологічна, підприємницька й податкова політики, а також банківське регулювання [8].

За спрощеною соціально-економічною моделлю рівень заробітної плати залежить, з одного боку, від фінансової можливості підприємства, тобто результатів його економічної діяльності, а з іншого – від бажання власника віддавати справедливу частину цих фінансових результатів найманим працівникам. Таким чином, є помилковою думка, що шляхом економічного зростання підприємства буде автоматично забезпечено підвищення рівня оплати праці найманих працівників.

Система оплати праці у вітчизняному аграрному секторі втратила стимулюючу та регулюючу функції. Роботодавці сільгосппідприємств
не намагаються збільшувати оплату праці через те, що нібито нікому працювати на землі, а працездатне населення сільської місцевості не бажає працювати за мізерну заробітну плату. Тому, найбільш активна частка сільського населення віддає перевагу поїздкам на заробітки до міст, поєднуючи таку трудову діяльність з веденням особистого селянського господарства [9].

У науковій літературі існує думка, що конкурентоспроможний для підприємств рівень відношення фонду оплати праці до собівартості  продукції підприємства знаходиться в межах 25,0%. За даними Державного комітету статистики України, у 2009 р. частка річного фонду оплати праці
у собівартості продукції за сільськогосподарськими підприємствами становила лише 9,7%, зокрема за найбільш рентабельними підприємствами (рентабельність яких була не менше 50,0%) зазначений показник склав 4,7%. Для порівняння, у господарствах Клубу «Агро-300» (300 найбільших та найефективніших сільськогосподарських виробників РФ) цей показник був на рівні 18,0%, а в інших сільськогосподарських підприємств – 33,0% [9]. При цьому необхідно зазначити, що суттєву різницю в Україні та РФ мають також і ціни на пальне та добрива, що об’єктивно збільшує собівартість продукції вітчизняного сільгоспвиробника. Але все ж таки слід визнати,
що український власник сільськогосподарського підприємства занадто сильно підвищує конкурентоспроможність свого виробництва саме
за рахунок мізерної оплати праці найманим працівникам. Додатково
до заниженого розміру заробітної плати, значна кількість сільськогосподарських підприємств має тривалу заборгованість із її виплати (за рекомендаціями МОП, працівники, яким вчасно не виплачується заробітна плата, можуть вважатися безробітними).

Державна політика має формувати поведінку суб’єктів економічної діяльності, у першу чергу, роботодавців, на засадах сталого збалансованого розвитку, ухиляючись від беззастережного економічного детермінізму та превалювання інтересів капіталу, приділяти більшу увагу ефективності соціальних інвестицій [9]. Таким чином, з метою збереження трудового потенціалу сільської місцевості, крім сприяння зростанню дохідності сільськогосподарських підприємств, у тому числі й шляхом підвищення продуктивності праці, державна політика обов’язково має бути спрямована на збалансоване підвищення мінімальних соціальних стандартів (мінімальна заробітна плата та посадові тарифи/оклади), а також (що не менш важливо)
на стимулювання власників підприємств збільшувати частку фонду неосновної заробітної плати (додаткові виплати: доплати, надбавки, премії, матеріальна допомога).

3.7 Розвиток місцевих ринків шляхом стимулювання приватних заощаджень і внутрішніх інвестицій

У нашому випадку — це: «Забезпечення можливості спрощеного доступу виробника сільськогосподарської продукції до основного споживача – мешканця міста».

Останнім часом за цим напрямком з боку держави здійснюються певні кроки, спрямовані на збільшення можливості для сільгоспвиробників реалізовувати свою продукцію уникнувши посередників та реалізаторів.
Так, у крупних містах країни будуються великі оптово-роздрібні сільськогосподарські ринки, на яких передбачається надання комплексу послуг для виробника.

Також доцільно зменшити фінансове навантаження на виробника сільськогосподарської продукції шляхом зменшення на торгових ринках податків (зборів) для осіб, які торгують власноруч вирощеною сільськогосподарською продукцією.

3.8 Уміння уряду ефективно просувати національного виробника на зовнішні ринки

Відносно сільських територій — це: «Спрямування зовнішньої державної політики на лобіювання інтересів вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції, а також забезпечення її високої якості, шляхом встановлення державних стандартів якості, адаптованих
до країн-потенційних споживачів, а також стимулювання експорту виключно готової продукції (переробленої в Україні)».

Останнім часом тенденціями на світовому ринку продовольчої продукції є суттєве збільшення її дефіциту та, виходячи з цього, цін на неї. Це пов’язано із зростанням обсягів споживання продовольчої продукції країнами із швидкозростаючою економікою, збільшенням обсягів виробництва технічних культур (за рахунок зниження обсягів виробництва продовольчих культур), а також підвищеною кількістю стихійних лих у таких країнах-лідерах серед експортерів продовольчої продукції, як Австралія
та Бразилія. Україні цим можна скористатись для збільшення експорту продукції вітчизняного сільськогосподарського виробника, але в багатьох випадках вона не відповідає «високим стандартам якості» продукції країн ЄС, що пов’язано із застарілими технологіями виробництва та відсутністю технологічного контролю якості протягом усього етапу виробництва продукції. Таким чином, необхідно враховувати сучасні тенденції зростання попиту країн ЄС саме на екологічно чисті продукти харчування.

Слід також справедливо зазначити, що, крім завдання забезпечення громадян країн ЄС якісною харчовою продукцією, ці «високі стандарти якості» одночасно виконують функцію захисту внутрішнього сільськогосподарського ринку Європи від зовнішніх виробників.
Помилково вважати, що Україні завжди буде достатньо лише східного ринку збуту. З метою захисту внутрішнього виробника, та виходячи з будь-яких політичних причин, РФ також може в будь-який час поставити перед українським виробником обмеження постачання товарів, посилаючись нібито на низькі стандарти якості (що в останні роки саме й відбувається). Тобто, диверсифікація ринку збуту та навіть наявність можливості потенційної диверсифікації забезпечить українському сільгоспвиробнику гарантований збут продукції.

Таким чином, Україна має найближчим часом розробити нові стандарти якості сільськогосподарської продукції, адаптовані до вимог країн, що є потенційними її споживачами, після чого проводити державну політику, спрямовану на скасування обмежень щодо експорту власних сільгосптоварів. Одночасно слід запровадити дієвий фінансовий механізм стимулювання вивезення з України лише готової сільськогосподарської продукції.

Висновки

1. Найбільш гострою проблемою для України залишається сільське безробіття. Протягом досить тривалого часу сільська місцевість характеризується такими негативними явищами, як низький попит на робочу силу, скорочення робочих місць для найманих працівників, збільшення чисельності зайнятих у неформальному секторі економіки та великі обсяги міграції, що у кінцевому результаті призводить до скорочення чисельності
та погіршення вікової структури сільського населення.

На цей час майже третина населення України мешкає в сільській місцевості. У період із 1994 до 2002 року міське населення зменшувалося більш інтенсивними темпами. Але починаючи з 2002 р. більш активно стало скорочуватися саме сільське населення. Так, за останні 9 років частка сільського населення знизилася на 1,5 відсоткових пунктів
(з 32,8% станом на 01.01.2002 р., до 31,3% станом на 01.01.2011 р.).

Скорочення зайнятості у сільському господарстві зумовлено негативними тенденціями падіння обсягів виробництва, втратою аграрним сектором виробничого потенціалу, занепадом та зникненням цілих галузей. Приватні суб’єкти господарювання постійно скорочують чисельність найманих працівників, яка у 2000 р. становила 2,8 млн осіб, а у 2009 р. – лише 0,8 млн осіб (зменшення у 3,4 рази). Проте чисельність самозайнятих
з 2003 р. практично стабілізувалась, та за станом на 2010 р. склала 2,3 млн осіб.

В умовах кризового стану зайнятості у крупнотоварному сільськогосподарському виробництві особисте селянське господарство для значної частини мешканців села стало засобом самовиживання. Однак, продуктивність праці в таких господарствах вкрай низька, оскільки виробнича діяльність носить переважно натуральний характер. При цьому,
ці господарства є провідними постачальниками сільськогосподарської продукції. Подібне часткове повернення у «феодальне минуле» сільськогосподарського комплексу України робить його вкрай неефективним, продукцію наднеконкурентоспроможною, а зайнятість — непрестижною.

Найбільш вираженою особливістю зайнятості населення сільської місцевості є високий рівень зайнятості в неформальному секторі. Так, за віковими групами з 15 до 49 років рівень зайнятості сільського населення в неформальному секторі у 3,5 рази перевищує відповідний показник для мешканців міст, а за віковими групами з 50 до 70 років – у 5 разів.

Загальні для України та більшості її регіонів особливості співвідношень показників зайнятості сільського та міського населення полягають у тому, що в сільській місцевості рівні економічної активності
та зайнятості населення вищі, при тому, що вищим є й рівень зареєстрованого безробіття. При цьому, переважно потужні промислові регіони України в сільській місцевості мають нижчий рівень безробіття. Такий стан справ із зайнятістю в сільській місцевості пов’язаний
з міграційними процесами, прихованим безробіттям у зв’язку із сезонністю сільськогосподарського виробництва, а також статусом осіб, які працюють
в особистих селянських господарствах (з 2009 року ці особи вважаються працюючими відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення»).

2. Аналіз зарубіжного досвіду щодо функціонування аграрного сектора економіки свідчить про те, що агропромисловий комплекс економічно розвинутих країн складається із потужних агропромислових підприємств
(де потрібні великі ресурси, у т.ч. трудові) та раціонально інтегрованих
до нього сімейних ферм (де не потрібні значні працевитрати). При цьому, розвиток сільськогосподарського виробництва відбувається завдяки дуже великим обсягам фінансової та нефінансової підтримки з боку провідних держав світу.

3. У сучасних умовах глобалізації економіки України та саморегуляції ринку праці скорочення попиту на найману працю у сільській місцевості не призводить до суттєвого зростання рівня безробіття, а лише до збільшення обсягів трудової міграції, прихованого безробіття та зайнятості в неформальному секторі економіки. Тому для збереження трудового потенціалу сільських територій доцільно використати такі комплексні та універсальні заходи, як: «Золоті правила конкурентоспроможності» (Інститут менеджменту та розвитку, Швейцарія), пристосувавши й адаптувавши їх  до  сільських  територій.

3.1 Створення стабільного і передбачуваного законодавства та суттєва державна фінансова підтримка сільгоспвиробника є обов’язковими елементами забезпечення сталого розвитку сільських територій та відтворення їх трудового потенціалу. Так, головним елементом розвитку має стати створення державою умов для інвестиційної привабливості сільських територій. Крім того, необхідно захистити вітчизняного виробника від дешевої та неякісної закордонної сільськогосподарської продукції. Фінансова державна підтримка сільськогосподарських підприємств повинна включати: стабілізацію фінансового-економічного стану бюджетоутворюючих підприємств, створення потужних підприємств із глибокої переробки продукції, поліпшення доступу до кредитів та зниження податкового тиску.

Максимальне використання переваг і можливостей великих сільськогосподарських підприємств, із одночасним створенням умов для взаємовигідної взаємодії з ними дрібних особистих селянських господарств, створить передумови для розвитку інтегрованих сільськогосподарських виробничих комплексів. Одночасно держава має забезпечити суворий контроль за виконанням сільськогосподарськими виробниками зобов’язань щодо збереження екології земельних ресурсів та сприяти переходу до екологічно чистого органічного землеробства й альтернативного використання земель сільськогосподарського призначення.

3.2 Забезпечення легкості ведення сільгоспвиробником виробництва має відбуватися за рахунок розвитку кооперації та запровадження системи нефінансової державної підтримки. Так, крім об’єднань сільгоспвиробників у виробничі кооперативи, кооперація також має передбачати об’єднання за напрямами: переробка й реалізація продукції; постачання засобів виробництва; кредитування; виробниче обслуговування. Нефінансова державна підтримка має включати: державне регулювання збуту продукції (спостереження й прогнозування цін); здійснення аналізу проб ґрунтів, води, здоров’я тварин; надання консультацій для різних індустрій виробників; сприяння забезпеченню транспортування продукції. Іншим кроком має стати запровадження будівництва централізованих державних та приватних сховищ продукції, а також системи обов’язкового страхування врожаю.

3.3 Розвиток економічної і соціальної інфраструктури сільських територій повинен відбуватися шляхом реалізації узгоджених (одна з одною) програм соціально-економічного розвитку сільських територій, у т.ч. цільових державних (галузевих), комплексних сільських (селищних) та регіональних (обласних). Програми повинні містити тільки конкретні заходи та чітко визначені й обґрунтовані джерела фінансування.

3.4 Збереження трудового потенціалу сільської місцевості можливе шляхом забезпечення високих темпів зростання рівня життя працівників, безпосередньо зайнятих у сільському господарстві відповідного регіону.
Для реалізації цього необхідна підтримка держави в організації підприємств, що надають послуги з використанням сільськогосподарської техніки, та реалізація спеціальних програм підтримки молоді й реінтеграції трудових мігрантів.

3.5 Для забезпечення диверсифікації економіки сільських територій та створення додаткових робочих місць державна політика має бути спрямована на активізацію на селі підприємницької діяльності в несільськогосподарській сфері.

3.6 З метою збереження трудового потенціалу сільської місцевості, політика держави має бути спрямована на збалансоване підвищення мінімальних соціальних стандартів (мінімальна заробітна плата та посадові тарифи/оклади), а також на стимулювання власників підприємств збільшувати частку фонду неосновної заробітної плати (додаткові виплати: доплати, надбавки, премії, матеріальна допомога).

3.7 Необхідно забезпечити спрощений доступ виробника сільсько-господарської продукції до основного споживача – мешканця міста, у зв’язку із чим реалізувати у повному обсязі програму будівництва у крупних
містах країни великих оптово-роздрібних сільськогосподарських ринків.
Крім того, доцільно зменшити на торгових ринках податки (збори) для осіб, які торгують власноруч вирощеною сільськогосподарською продукцією.

3.8 Враховуючи світові тенденції збільшення дефіциту сільськогосподарської продукції, Україна має скористатись сприятливою ринковою кон’юнктурою та найближчим часом розробити нові стандарти якості сільськогосподарської продукції, адаптовані до вимог країн,
що є потенційними її споживачами, після чого проводити державну політику, спрямовану на скасування обмежень щодо експорту власних сільгосптоварів. Одночасно слід запровадити дієвий фінансовий механізм стимулювання вивезення з України лише готової сільськогосподарської  продукції.

Література

  1. Доповідь МОП попереджає: слабке відновлення робочих місць буде тривати впродовж 2011 року / сайт Федерації роботодавців України. – Режим доступу: http://ua.fru.org.ua/dopovid-mop-poperedzhaye-slabke-vidnovlennya-robochix-misc-bude-trivati-vprodovzh-2011-roku/.
  2. Кузменко В.В. Заробітна плата працівників сільського господарства: європейська практика та вітчизняні реалії / В.В. Кузменко // Праця і заплата – 2011. – №15. – С. 4 – 5.
  3. Единая сельскохозяйственная политика Европейского союза. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/ Единая_сельскохозяйственная_ политика_Европейского_союза.htm.
  4. Бакмастер В. Сельскохозяйственная политика США / В. Бакмастер // Русский Журнал, 26.10.2001. – Режим доступа: http://old.russ.ru/politics/20011026-buck-pr.html.
  5. Нещадин А. Развитие сельских территорий: проблемы и перспективы / А. Нещадин // Человек и труд — 2011. – №3. С. 65 – 66.
  6. Американская программа льготной покупки продуктов. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/Американская_программа _льготной_покупки_продуктов.htm.
  7. Антонюк Л.Л. Виробнича конкурентоспроможність регіонів України / Л.Л. Антонюк, В.І. Сацик // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – №5. – С. 160.
  8. Царик І.М. Особливості ринкового і державного регулювання соціальної відповідальності бізнесу в умовах циклічності економіки / І.М. Царик // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – №1. – С. 158.
  9. Попова О.Л. Соціальні та екологічні параметри діяльності сільськогосподарських підприємств: диференціація за економічними класами / О.Л. Попова, Л.Л. Панкратова, М.Г. Бетлій // Економіка і прогнозування. – 04.2010. – С. 110 – 125.
  10. Воронич К.М. Активізація підприємницького потенціалу сільських територій регіону / К.М. Воронич // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – №6. – С. 131 – 136.
  11. Махсма М. Інвестиції і зайнятість в аграрному секторі / М. Махсма // Україна аспекти праці. – 2011. – №3. – С. 14 – 22.
  12. Малік М.Й. Концептуальні засади розвитку сільських територій / М.Й. Малік, В.А. Пулім — Інститут аграрної економіки. – С. 156 – 162.
  13. Богиня Д. Українське село вмирає: національна небезпека / Д. Богиня, К. Якуба // Економіка України. – 04.2011. – С. 56 – 66.
  14. Конвенції та рекомендації, ухвалені Міжнародною організацією праці. — Женева.
  15. Решитько Т.В. Розвиток сфери зайнятості сільського населення
    в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.07 «Демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика» / Т.В. Решитько – ДВНЗ «Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана». – Київ, 2008. – С. 1 – 17.
  16. Ермакова А.М. Рынок труда сельских территорий промышленно-аграрного региона: факторы и тенденции развития (на примере Тюменской области) : автореф. дис. на соискание уч. степени канд. экон. наук : спец. 08.00.05 «Экономика и управление народным хозяйством (региональная экономика)» / Анна Михайловна Ермакова. – Тюмень, 2008. – С. 3 – 28.
  17. Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України у 2011 році / К. — Державний комітет статистики України, 2011. – С. 14.
  18. Чисельність незайнятих громадян та кількість вакансій, зареєстрованих в державній службі зайнятості за станом на 1 липня 2010 р. / Державний центр зайнятості, 2010.
  19. Доповідь : Ринок праці у 2010 році / К. Державний комітет статистики України – від 19.04.2011 №09/2-24/115 – С. 6.
  20. Зовнішня трудова міграція населення України / К. Український центр соціальних реформ, Державний комітет статистики України,
    – С. 31.