Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Послуга як соціально-історична категорія, її сутність та значення

Вступ

Поняття «туризм» почало формуватися з початком масовості, тобто переміщень значної кількості людей з метою змістовного проведення дозвілля, хоча можна з впевненістю стверджувати, що подорожування завжди було властиве людині перш за все як біологічній істоті, для якої рух є невід’ємною потребою організму, а з часів посилення урбанізаційних процесів спілкування з природним середовищем все більшою мірою стає психофізіологічною потребою. По-друге, подорожування є формою пізнання середовища і розширення людських можливостей з адаптації до довкілля, а також одним з найдавніших засобів комунікації, культурного обміну, економічних контактів. Нарешті, подорожування є формою наукового осягнення світу і одним з етапів розвитку сучасної цивілізації.

Туризм, як явище суспільного життя, є похідною суспільного розвитку. Своєю появою він завдячує індустріальній стадії розвитку людства, якій був притаманний прискорений розвиток продуктивних сил, поглиблення поділу праці, розвиток урбанізаційних процесів. Прискорені інноваційні зміни, пов’язані з науково-технічним прогресом, сприяли загальному соціально-економічному розвиткові певних країн, підвищенню рівня життя їх населення, змінювали характер праці, спосіб та стиль життя, що особливо позначилось в XX ст. розвитком урбанізації та змінами в системі розселення, постіндустріальною фазою розвитку економіки, поглибленням екологічних проблем та осягненням глобальних масштабів діяльності людства, гуманізацією всіх сфер суспільного життя. Саме за цих умов, що докорінно змінювали суспільні моделі життєдіяльності людства, туризм перетворився у форму проведення дозвілля, забезпечену діяльністю міжгалузевого комплексу по задоволенню потреб населення у відпочинку та оздоровленні, у потужну комунікативну складову глобалізаційного процесу.

1. Послуга як  соціально-історична категорія

1.1.   Послуга та її характеристика

Туристичні послуги — послуги суб’єктів туристичної діяльності  щодо розміщення, харчування, транспортного, інформаційно-рекламного обслуговування, а також послуги закладів культури, спорту, побуту, розваг тощо, спрямовані на задоволення потреб туристів [2, с. 11].

Послуга — це будь-яка дія чи вигода, яка надається однією стороною іншій і на відміну від товару має специфічні, тільки їй притаманні характерні риси.

До переліку таких особливостей можна віднести її незбереженість, уявність, зміну якості та ін.

Незбережсність послуги визначається тим, що вона надається одноразово і її неможливо залишити для використання ще раз. При повторному використанні це вже буде нова послуга.

Уявність послуги — це уява результату, який буде після отримання послуги.

Але ніяку послугу неможливо побачити до її отримання.

Зміна якості послуги — якість послуги змінюється в кожний момент її надання. Кожна нова послуга надається в змінених умовах: настрій, стан здоров’я, вплив зовнішнього середовища, пора року, ступінь втоми та ін. [2, 12].

Згідно з Міждержавним стандартом (ГОСТ 28681.0), «Туристична послуга — результат діяльності туристичного підприємства по задоволенню відповідних потреб туристів» [9, с. 25].

До складу туристичних послуг входять: бронювання, оформлення документів, всі види перевезень, розміщення, харчування, екскурсії й атракції, медичний супровід і страхування, послуги гідів-перекладачів та інше забезпечення. Перелік послуг кожного туру різний і визначається програмою перебування.

Туристична послуга є складовою туристичного продукту. І якщо туристична послуга може бути придбана і спожита тільки в місці її виробництва, то туристичний продукт може бути придбаний і за місцем проживання, але спожитий тільки на місці виробництва туристичних послуг.

Інколи туристичний продукт асоціюють з поняттям «туристичний пакет», тобто основним (обов’язковим) комплексом послуг, які надаються під час подорожі по індивідуальному або груповому плану та мають серійний характер і пропонуються в широкий продаж. Але туристичний продукт — це набагато ширше та вагоміше поняття, про що мова піде трохи нижче. Туристичний ж пакет включає мінімальний набір обов’язкових елементів, необхідних для здійснення подорожі [8, с. 46].

Виробництво туристичного продукту — це процес перетворення ресурсів на туристичний продукт, який відбувається на різних господарюючих суб’єктах: від натурального селянського господарства до сучасного підприємства.

Комплексна система організації виробництва такого продукту називається індустрією туризму, яка об’єднує спеціалізовані підприємства, організації та установи.

1.2. Поняття туру та його види

Тур — це первинна одиниця туристичного продукту, яка реалізується споживачу як єдине ціле, на визначений маршрут та конкретний термін [8, с. 48].

Закон України «Про туризм» дає наступне визначення: «Тур — туристична подорож (поїздка) за визначеним маршрутом у конкретні терміни, забезпечена комплексом туристичних послуг (бронювання, розміщення, харчування, транспорт, рекреація, екскурсії тощо)» [9, с. 27].

Складовими туру є туристичний пакет та комплекс послуг на маршруті, які клієнт просить включити в обов’язкову програму і сплачує за них заздалегідь.

Розрізняють два основних види туру:

— пекидж-тур — комплексна туристична послуга, яка містить в собі розміщення, харчування, екскурсійне обслуговування, транспортні, побутові, спортивно-оздоровчі та інші послуги.

— інклюзив-тур — окремі туристичні послуги: харчування, розміщення, транспорт, екскурсійне обслуговування (на вибір) [8, с. 49].

На практиці більшою популярністю користується інклюзивний тур, коли турист замовляє мінімальний набір основних послуг, купуючи додаткові послуги при необхідності.

Додаткові туристично-екскурсійні послуги — це послуги, не передбачені ваучером чи путівкою і доводяться до споживача в режимі його вільного вибору.

Додаткові послуги не входять в основну вартість путівки. До них належать прокат, побутове обслуговування, додаткове харчування, стоянка для автомобіля, зберігання речей, розваги, придбання квитків, користування міні-баром і т.п.

Товари — це специфічна матеріальна частина туристичного продукту (туристичне спорядження, буклети, сувеніри, листівки, плани і карти міст і т.п.) та неспецифічна частина туристичного продукту, куди входить велика кількість товарів, які є дефіцитними або більш дорогими в місцях постійного проживання туристів [8,с. 51].

Як свідчить статистика, структура вартості туристичного продукту при організації туристичної поїздки з України, наприклад в Болгарію, складає:

ТП(100%) = Т(45-50%)+ДТЕП(35-40%)+ Т( 10-20%), де ТП — вартість туристичного продукту; Т — вартість туру;

ДТЕП — вартість додаткових туристично-екскурсійних послуг; Тв — вартість куплених товарів [8, с. 51].

І зовсім іншою буде структура туристичного продукту при організації комерційної поїздки в Туреччину або Китай, де у відсотковому відношенні буде переважати вартість куплених товарів.

Туристичний продукт оцінюється як сумарний обсяг товарів і послуг, вироблених в сфері туризму. Він може бути оцінений двома способами:

а) як сума всіх проведених затрат на виробництво турпродукту;

б) як сума всіх витрат туристів, тобто дохід від туризму.

Отже, сумарний обсяг товарів і послуг, вироблених (спожитих) у сфері туризму, і є валовим туристичним продуктом, який і в першому, і другому випадках вимірюється у вартісному виразі.

Згрупуємо їх за спеціалізацією:

  1. Підприємства, які надають послуги по розміщенню:

— готелі, мотелі, кемпінги;

— пансіонати, приватні будинки і квартири;

— туристичні бази, будинки відпочинку, притулки;

— інші засоби розміщення.

  1. Підприємства харчування:

— ресторани, їдальні;

— кафе, бари;

фабрики-кухні та інші.

  1. Транспортні підприємства;

— автопідприємства;

— авіаційні підприємства;

— залізничні відомства;

— підприємства морського та річкового транспорту.

  1. Туристичні фірми по виробництву та реалізації туристичногопродукту:

— туристичні бюро (туроператори);

— туристичні агентства;

— екскурсійні бюро;

— бюро реалізації путівок.

  1. Рекламно-інформаційні туристичні установи:

— рекламні агентства;

— рекламні бюро;

— інформаційні агентства.

  1. Виробничі туристичні підприємства:

— фабрики з виробництва сувенірів;

— підприємства з виробництва туристичного спорядження;

— підприємства з виробництва комплектуючих для готелів та туристичних офісів (меблі, спальні предмети та ін.).

  1. Підприємства торгівлі:

— магазини з реалізації туристичного спорядження;

— магазини з реалізації сувенірів;

— пункти прокату.

  1. Підприємства дозвілля:

— кіноконцертні зали;

— клуби за інтересами;

— зали ігрових автоматів та ін.

  1. Заклади самодіяльного туризму:

— туристичні клуби;

— альпіністські, водні, спелеологічні клуби;

— кінні, велосипедні та інші клуби.

  1. Навчальні та науково-проектні туристичні заклади:

— вищі і середні спеціальні навчальні туристичні заклади;

— інститути підвищення кваліфікації та перепідготовки;

— навчальні курсові комбінати;

— науково-дослідницькі та проектні інститути.

  1. Органи управління туризмом:

— комітети, департаменти, управління туризму;

— громадські туристичні організації та об’єднання [10, с. 90-91].

Я навела  далеко не повний перелік підприємств, організацій установ, які беруть участь у виробництві туристичного продукту і вважаю, що туристичну індустрію опосередковано формують підприємства зв’язку і торгівлі, дорожні і комунальні служби, прикордонні і митні переходи та багато інших.

2. Екологічна функція туризму

2.1. Функції туризму

Туризм можна визначити як здійснення туристської активності та організацію туристичної діяльності, що спрямована на задоволення рекреаційних, пізнавальних, економічних та духовних потреб особи шляхом переміщення соціальних суб’єктів в соціальному просторі. Туристська активність розуміється як подорожі по країні або виїзд за кордон соціальних суб’єктів з метою безпосереднього задоволення своїх фізичних, пізнавальних, оздоровчих, спортивних, ділових, релігійних, духовних та інтелектуальних потреб. А туристична діяльність – це підприємницька діяльність підприємств, установ, організацій, фірм на туристичному ринку, спрямована на задоволення потреб суб’єктів туризму [5, с.42].

Суб’єктом туризму виступають, з одного боку, ті соціальні суб’єкти, які подорожують країною або виїзджають за кордон, задовольняючи свої фізичні, духовні та інтелектуальні потреби, тобто туристи; з іншого боку, суб’єктами туризму виступають підприємства, установи, організації, які здійснюють та регулюють підприємницьку діяльність, спрямовану на задоволення пізнавальних, оздоровчих, спортивних, ділових, релігійних та інших потреб туристів [5, с. 42].

До об’єктів туризму належать сполучення природних комплексів та культурних цінностей, які приваблюють увагу та можуть задовольнити духовні потреби туристів та сприяти відновленню та розвитку їхнього фізичного та інтелектуального потенціалу.

Туристська активність виступає однією з форм творчості людини, за допомогою якої здійснюється самопізнання, реалізація свого «Я», пошук соціального призначення; в ХХІ столітті стає однією з форм боротьби за виживання; дозволяє отримувати переваги в конкурентній боротьбі з іншими соціальними суб’єктами. Туристська свобода обумовлена світоглядними орієнтирами особи, можливістю використання нею соціального досвіду інших при здійсненні власного життєвого проекту.

В суспільстві туризм виконує декілька функцій. Базовими є соціально-демографічна, культуротворча, економічна, людинотворча, гуманістична та екологічна.

2.2. Екологічна функція туризму

Говорячи про екологічну функцію туризму, необхідно відзначити, що туризм, як правило, не виснажує екологію, не порушує природну рівновагу. Використовуючи у своїй діяльності природні об’єкти, автодороги, пам’ятники культури, історії, архітектури, туристична галузь зацікавлена в тому, щоб вони знаходилися в порядку, а в разі потреби вчасно відновлювалися і реставрувалися. Задоволення туристських потреб не повинно наносити збитку навколишньому середовищу й особливо природним ресурсам, що є одним з основних чинників залучення туристів.

Туристичні ресурси різних країн складаються як із природних багатств, так і з матеріальних цінностей. Всі туристичні ресурси є надбанням людства. Національні суспільства і міжнародна спільнота повинні проводити необхідні заходи по їх захисту. Захист природних, історичних, культурних та релігійних місць за будь-яких обставин, а особливо під час конфліктів, повинен бути однією з основних обов’язків держави.

Однак сучасний туризм у певній мірі наносить шкоди навколишньому середовищу. Відбувається зміна природних умов, особливо погіршення життєвих умов людей, представників тваринного і рослинного світу.

Завантаженість природи туризмом перетворилося зараз у центральну проблему людства. Вплив, що зазнають природні комплекси з боку туристської активності людей, не минає безслідно. Так, наприклад, дослідження в одному з національних парків США довели, що якщо гірською тундрою протягом декількох днів в сезон щороку проходять невеликі групи людей (менше п’яти), то це не призводить до значної зміни рослинного покрову. Але ж групи в сотні людей протягом одного-трьох тижнів можуть повністю знищити траву альпійських луків. А відтворення первозданної рослинності в місцевості, що відвідувалася постійно туристами протягом 25 років, може зайняти понад 500 років [5, с. 45].

Для управління туристськими потоками з метою збереження екологічної рівноваги використовується інструментарій візитного менеджменту, який контролює час поїздок (максимальну тривалість перебування, час відвідувань), види відвідувань (дозволені види спорту) або інтенсивність використання реґіону (максимально припустиме число відвідувачів). Обмежувальні міри вводяться інформуванням населення, підвищенням вартості подорожей або державних указів [5, с. 45].

Збереження цілісності навколишнього середовища є найважливішою передумовою розвитку туризму, тому що тільки первинна природа залучає туристів і сприяє їх повноцінному відпочинку. Руйнування навколишнього середовища рано чи пізно призводить до зникнення в реґіоні туризму як галузі економіки.

Я думаю, що проблематику в розвитку туризму можна визначити таким чином: з одного боку, ми не хочемо відмовитися від туризму як від чинника економічного зростання держави; з іншого боку, він несе загальну відповідальність за руйнування нашого життєвого простору. Ця дилема вирішується – на індивідуальному рівні – через усвідомлення кожним туристом необхідності збереження навколишнього середовища і зміни його відношення до цього середовища; на державному рівні – через розвитокм’якого туризму, що прагне зберегти рівновагу між навколишнім середовищем, відпочинком і економічним відтворенням, або між екологією, суспільством і економікою [5, с. 46]. чином, стан екології впливає на систему туризму, тому що туристична галузь сильніше всіх інших галузей економіки залежить від цілісності навколишнього середовища. Туризм же як масове явище значно руйнує навколишнє середовище.

          3. Основні туристичні регіони світу за ВТО

3.1. Туристичні регіони світу

Статистика під поняттям «туризм» розуміє одну з форм міграції населення, не пов’язану зі зміною місця проживання чи роботи. На даний момент у міжнародній практиці застосовують визначення Міжнародної конференції по статистиці подорожей та туризму (Оттава 1991 р.) і схвалене ВТО, згідно його турист – це відвідувач, тобто особа, яка подорожує та здійснює перебування у місцях, що знаходяться за межами звичайного середовища, на термін не більше 12 місяців з будь-якою метою, крім занять діяльністю, що сплачується з джерела місця відвідування [1,с. 37].

В зарубіжній практиці згідно аналізу концентрації руху в масштабах світу використовується розподіл туристичних макрорегіонів, запропонований Всесвітньою туристичною організацією:

  1. Європа;
  2. Америка;
  3. Східна Азія та регіон Тихого океану;
  4. Африка;
  5. Південна Азія;
  6. Близький Схід [1, с. 38].

Але такий розподіл дає дуже загальне уявлення про певне явище. Такі регіони, як Америка чи Африка, є територіями з дуже великою площею. Туристичний рух та пропозиція по території поширюється нерівномірно. Подібна ситуація і в меншому регіоні, яким є Європа.

У зв’язку з цим з’явилася необхідність виділення в рамках регіонів території меншої площі – субрегіонів. Початково їх виділяли тільки в трьох регіонах: Африці, Америці та Європі, пізніше – у Східній Азії. Субрегіонів не виділяють тільки у двох регіонах, т.т. в Південній Азії на Близькому Сході. Причиною цього є надто мала частка цих територій у світовому туристичному русі та відносно невелика їх площа [1. с. 38].

У Європі виділяють 5 субрегіонів:

  1. Західна Європа (Австрія, Бельгія, Франція, Голландія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Німеччина, Швейцарія).
  2. Північна Європа (Данія, Фінляндія, британські острови каналу Ла-Манш, Ісландія, Норвегія, Свальбард (Шпицберген та ін., острови архіпелагу Норвегія), Швеція, Великобританія, о. Ман (Великобританія), Овечі острови (Данія).
  3. Центрально-східна Європа (Болгарія, Чехія, Польща, Словаччина, Румунія, Угорщина, Білорусь, Естонія, Литва, Латвія, Молдова, Росія, Україна).
  4. Південна Європа (Албанія, Андора, Гібралтар, Греція, Іспанія, Мальта, Португалія, Сан-Маріно, Югославія, Чорногорія, Словенія, Боснія і Герцеговина).
  5. Східно-середземноморська Європа (Кіпр, Ізраїль, Туреччина) [1, с. 40].

В Європі виразно простежується вплив політичного критерію у виділенні субрегіонів. Це особливо помітно в Центрально-Східному та Східно-середземноморському субрегіонах.

Америка нараховує 4 субрегіони: Північний; Центральний;  Південний; Кариби.

Східна Азія і регіон Тихого океану формують такі 6 субрегіонів:

— Північно-Східна Азія;

— Південно-Східна Азія;

— Австралія;

— Мікронезія (Океанія);

— Меланезія (Океанія);

— Полінезія (Океанія) [1, с. 41].

В Африці виділяють 5 субрегіонів: Східний;  Північний;  Середній;  Південний;  Західний [1, с. 41].

Іншим важливим критерієм сегментації ринку, на який слід звернути увагу, є поділ світу за рівнем економічного розвитку.

Вирізняють три групи держав:

  1. Розвинуті (перший світ);
  2. Ті, що розвиваються (третій світ);
  3. Інші (другий світ). У цю групу входять колишні соціалістичні країни разом з Китаєм, Монголією та В’єтнамом [1, с. 41].

Серед туристичних таксономічних одиниць, які найчастіше вживаються у вітчизняній літературі, можна назвати такі: туристична територія, туристичний регіон, туристичний район, туристична місцевість.

Показником туристичних потоків є кількість прибуттів  та тривалість перебування. Під кількістю прибуттів (прибуваючих) розуміється число зареєстрованих туристів, що прибули в ту чи іншу країну (або вибули  з неї) за певний період часу за звичай календарний рік [1, с. 43].

Найбільш розвинутими туристичними регіонами світу є Європа і Північна Америка. В цих регіонах містяться  центри формування туристичних потоків. На частку Європи та Північної Америки припадає 4/5 усіх надходжень від іноземного туризму і 2/3 платежів.

Динаміка міжнародного туризму по регіонах світу показує, що при збільшенні туристичних потоків в Європі та Америці, швидше за останні роки розвиваються молоді туристичні регіони: Азіатсько-Тихоокеанський, Близько-Східний та Африканський. Але ці регіони менш стійкі до впливів (часто негативних) політичних та економічних факторів. За останні десятиріччя найбільш динамічним був Азіатсько-Тихоокеанський регіон, в якому темпи приросту числа прибуттів у 9 разів випереджали середньосвітові [1, с. 43].

Африканський континент та Близький Схід, відвідуваність яких збільшується швидко, при низьких абсолютних значеннях показника прибуттів чинять слабкий вплив на світову динаміку туризму.

3.2. Міжнародний туризм в ХХІ ст.

У ХХІ столітті територіальна структура міжнародного туризму буде продовжувати змінюватись при збереженні колишніх тенденцій розвитку. За прогнозами ВТО на 2020 р. Європа утримає домінуючі (хоча послаблені) позиції (717 млн. прибуттів). Азіатсько-Тихоокеанський регіон вийде на друге місце (438 млн. прибуттів). Америка переміститься на ступінь нижче і буде замикати трійку лідерів (284 млн. прибуттів) [11, с. 152].

Для оцінки інтенсивності туристичних обмінів кількість прибуттів розраховується на 100 чоловік населення, т. т. у вигляді відносної величини.

За даними ВТО, на 100 чоловік в середньому припадає 10 поїздок. По окремих регіонах значення цього показника значно відрізняється від середньосвітового. Так, в Центральній Африці, Південній Азії (1995 р.) реєструвалось 0,5 прибуттів на 100 чоловік, а в Карибському басейні та Океанії не менше 40. Найвища активність відмічається в Європі. У всіх субрегіонах Європи кількість прибуттів з розрахунку на 100 чоловік більше середньосвітового рівня. Для прибуттів максимальне значення показник приймає в Південній та Західній Європі – більше 60 прибуттів на 100 чоловік, для поїздок за кордон в Північній та Західній Європі – більше 70 виїздів на 100 чоловік [11, с. 153].

У розрізі туристичних потоків світу простежуються певні закономірності. Головні туристичні потоки направляються, як правило, з розвинутих країн світу. Це пояснюється відносно високим середнім життєвим рівнем населення в цих країнах, густою сіткою транспортних комунікацій, високою насиченістю транспортними засобами, прагненням населення провести відпустки вдалині від промислових центрів. Помітна тенденція інтенсифікації туристичних потоків між країнами з подібними мовами. У Великобританії, наприклад, 60% доходів від туризму становлять надходження від гостей з англомовних країн. Така тенденція, хоч і меншою мірою, притаманна туристичним контактам Франції і Бельгії, Австрії та Німеччини.

У міжконтинентальних туристичних зв’язках переважають потоки туристів між Північною Америкою та Європою. В Європі і Північній Америці внутріконтинентальні туристичні потоки переважають над міжконтинентальними. Для Європи та Північної Америки характерною є сезонна концентрація туристів у трьох приморських зонах – Середземноморській, Чорноморській і Карибській. Пересування жителів північних країн на відпочинок у південні причорноморські райони обумовлює меридіональний характер туристичних потоків у Європі, меншою мірою – в Північній Америці [11, с. 154].

Витрати відвідувача країни визначаються вартістю товарів та послуг, що були отримані для задоволення потреб (від послуг по переміщенню, розміщенню та харчуванню до туристичних товарів та сувенірів). Виїзний туристський потік відноситься до категорії міжнародних туристських витрат, а в’їзний – до поступлень від міжнародного туризму.

В 2006 році міжнародні туристські витрати (без транспортних перевезень) склали 400 млрд. американських доларів. Більша їх частина припадає на Європу, яка генерує більше половини всіх туристських потоків в світі. Європейці витрачають на подорожі стільки, скільки туристи всіх регіонів світу узяті разом. На другому місці знаходиться Америка. Останнім часом до неї наближається Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Основні витрати на міжнародний туризм, за даними ВТО, несе населення індустріально розвинутих країн (США, Німеччини, Великобританії, Японії). Крім них значну роль у формуванні міжнародних туристичних витрат грають інші члени «великої сімки» — Франція, Італія, Канада [11, с. 155].

У другій половині 90-х років в групу країн із значними витратами на міжнародний туризм входили Скандинавські країни (Швеція, Норвегія, Фінляндія), деякі західноєвропейські країни (Австрія, Швейцарія, країни Бенілюксу), нові індустріальні країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Венесуела), а з країн Азії – Китай, Сінгапур, Малайзія [11, с. 155].

Доля країн Центральної та Східної Європи у загальному об’ємі міжнародних туристських витрат поки що невелика.

Субрегіон Австралія і Нова Зеландія займає незначні позиції на світовому туристичному ринку, але за показником витрат на одну поїздку за кордон Австралія – лідер (пояснюється віддаленістю субрегіону від основних центрів туризму).

Поступлення від міжнародного туризму концентруються в групі розвинених країн Північної Америки (США, Канада) та Західної Європи (Франція, Великобританія, Німеччина), середземноморських країн (Італія, Іспанія) та альпійських (Австрія, Швейцарія) країнах. Список найдоходніших туристських країн очолюють США. Друге місце – Франція, далі Італія, Іспанія. На 7 місці – Китай [11, с. 155].

Отже, на мою думку, найбільш розвиненими регіонами світу є Європа і північна Америка. В цих регіонах містяться центри формування туристичних потоків. Динаміка міжнародного туризму показує швидкий розвиток молодих туристичних регіонів: Азіатсько-Тихоокеанського, Близькосхідного та Африканського.

Подальші дослідження передбачається провести у напрямку вивчення інших проблем тенденцій розвитку міжнародного туристичного руху.

На межі XX і XXI ст. у світі продовжувалося зростання кількості туристичних подорожей. За прогнозом ВТО, до 2010 р. загальна кількість туристичних подорожей сягне 937 мли, а прибутки від туризму зростуть до 1,1 трлн. дол. США. У зв’язку з чим зросте й зайнятість у туристичній індустрії. На межі XX і XXI ст. кожна 15-та людина на Землі прямо чи опосередковано була пов’язана з індустрією туризму [11, с. 156].

За кількістю відвідувань іноземними туристами першість на рубежі ХХ-ХХІ ст. була за Європою, хоча темпи росту там невеликі — лише 1 %. Поступово збільшувалася кількість туристів в Африці і Південній Азії. Постійно популярним у туристів всього світу залишається Близький Схід.

4. Рекреаційні системи світу

Рекреаційні ресурси — сукупність природних та антропогенних об’єктів і явищ, що їх можна використовувати для відпочинку, лікування й туризму. Природні рекреаційні ресурси — це особливості природи, природні та природно-технічні геосистеми, об’єкти і явища природи, їхні компоненти й властивості, природоохоронні об’єкти, пам’ятки історії, архітектури, етнографічні особливості території [6, с. 24].

Рекреаційна система — сукупність взаємопов’язаних структур, елементів та явищ, яка спрямована на забезпечення рекреаційних потреб суспільства [6, с. 25].

Рекреаційні ресурси океанів і морів характеризуються значною різноманітністю. До основних рекреаційно-туристських берегових районів належать: в Антлантичному океані — Середземноморське узбережжя Південної Європи та Північної Африки, узбережжя Біскайської затоки, Північного, Балтійського та Чорного морів півострова Флорида, островів Куба, Гаїті, Багамських, райони міст міських агломерацій Атлантичного узбережжя Північної та Південної Америки; у Тихому океані — Гавайські острови і східне узбережжя Австралії, острів Хайнань (Китай), узбережжя Японського моря, райони міст і міських агломерацій Тихоокеанського узбережжя Північної та Південної Америки; в Індійському океані — острів Шрі-Ланка, райони прибрежних міських агломерацій Індії, східне узбережжя острова Мадагаскар. Нині поширення набувають туристські подорожі на кораблях (круїзи), підводне полювання, спортивне рибальство, віндсерфінг, подорожі на вітрильниках, яхтах, катамаранах, мисливські сафарі, відвідування значних спортивних культурних подій [6, с. 28].

Загальний обсяг світових рекреаційних ресурсів не може бути визначений повністю якісно або кількісно. Для оцінки світових рекреаційних ресурсів треба враховувати географічне положення, особливості клімату і ландшафтів. До основних видів рекреаційних ресурсів належать: узбережжя теплих морів; береги річок, озер і водосховищ; лісові та лучні масиви; передгір’я та гірські країни; міста — столичні та історичні центри; міста-курорти або курортні місцевості; релігійно-культові комплекси та окремі споруди, розташовані поза межами населених пунктів; давні міста, фортифікаційні споруди (печерні міста, фортеці тощо), каменярні [6, с. 28].

Рекреаційні ресурси — компоненти природного середовища і феномени національного характеру, які, завдяки певним рисам, можуть бути використанні для організації рекреаційної діяльності. Для рекреаційних ресурсів характерна національно просторова і часова відносність. У цілому, для рекреаційних ресурсів характерна контрастність із звичайним середовищем мешкання людини і поєднання різних природних і культурних середовищ. Рекреаційним ресурсом визначається, чи не будь-яке місце, яке відповідає таким двом критеріям: 1. місце відрізняється від звичайного середовища мешкання людини; 2. представлено поєднання двох і більше різних у природному відношенні середовищ.  Статистично найбільш привабливі крайові зони, стик різних середовищ (вода – суходіл, ліс – галявина, пагорб – рівнина та інше). Найбільш привабливі  поєднання кількох контрастних середовищ: гори + море + різноманітне культурне довкілля. Це створює найбільш високо поціновані рекреаційні райони [6, с. 30].

Рекреаційний потенціал – сукупність природних і національних передумов для організації рекреаційної діяльності на певний території. Дуже часто під рекреаційним потенціалом розуміють наявність на території певних унікальних чи, у всякому разі, цікавих не тільки для місцевих жителів відносно легко досяжних природних об’єктів. Хоч це не зовсім обов’язкова ознака, а тільки бажаний варіант. Рекреаційний потенціал території дуже змінюється [6, с.30].

З початку 90-х років у Західній Європі альтернативою приморському відпочинку на берегах Середземного і Чорного моря почав виступати „сільський туризм”, який має тенденцію розвиватися і далі. У 1971 р. у Франції створена асоціація „Туризм у сільський місцевості”, яка координувала організацію сільського туризму в національному масштабі. Сільським туризмом охоплені практично всі департаменти Франції (сільська місцевість займає 80 % площі країни), хоч у загальному доході від туризму він становить біля 10 %. Сенс сільського туризму у Франції  — це підтримка освоєння території країни на досягнутому рівні через зміни  функцій населених пунктів. Сільське господарство країни не в змозі більше підтримувати ту систему розселення, яка склалася раніше, тому у сільській місцевості починає розвиватися рекреація, сільський туризм. Не можна утриматися, щоб не відзначити високий ступінь патріотичності цього напряму рекреаційної діяльності [6, с. 36].

Туризм у Швейцарії важливий не тільки для отримання прибутку і збільшення ВНП, скільки для підтримання системи розселення і закріплення населення у віддалених від міст місцевостях, як надійна можливість зайнятості (хай навіть тільки сезонної) частини населення. Це закономірний процес: коли немає іншої можливості для підтримання території на певному досягнутому у процесі довготривалого господарського освоєння рівні, на ній починає — інтенсивно розвиватися рекреаційна діяльність.

Рекреаційне освоєння це рівень трансформації незайманого простору у процесі рекреаційної діяльності. Суть поняття саме у змінах, які можуть носити як природний, так і соціально-культурний характер.

Територіальна рекреаційна система (ТРС) – форма організації рекреаційної діяльності на певній території, в межах якої досягається максимальний взаємозв’язок, просторова і функціональна координація різних підсистем ,які приймають участь у реалізації рекреаційної функції даної території [6, с. 37].

Рекреант – відпочиваючий. Додатковою ознакою рекреанта можуть бути використання ним сфери рекреаційних послуг; іншою ознакою  — використання сфери послуг за межами свого основного місця проживання. Однак ці дві ознаки не є обов’язковими. Важливо налагоджувати високий рівень рекреаційного сервісу і добиватися відтворення рекреаційних потоків. Говорити про стійкий розвиток рекреації в регіоні можна тільки у тому випадку, коли люди відвідують його з рекреаційною метою вдруге і втретє. З просторової точки зору виділяють два стандарти рекреації – пасивний і активний. Під „пасивною рекреацією” розуміють відпочинок по місцю свого основного мешкання; „активна рекреація” зв’язана з переміщеннями за межі свого основного місця проживання [6, с. 38].

Рекреаційне районоутворення – окремий випадок загального процесу районоутворення. Воно також пов’язано з певним типом освоєння території, яке набуває рекреаційних функцій і, як наслідок, спеціалізацію у межах загального поділу праці цілісного національного простору. Тривалість процесу початкового визначення рекреаційної спеціалізації можна оцінити у „Х” років. Потім біля „n” років проходить інтенсивний розвиток рекреаційної спеціалізації і далі наступає її спад. Тобто процеси районоутворення мають досить довготривалий характер і навіть у випадку визначення рекреаційної спеціалізації вона, як правило, не відіграє особливо значущої ролі у господарстві і не є приваблюючою навіть у самих рекреаційних районах [6,с. 38].

На розвиток рекреаційних районів суттєво впливають багато факторів:

— рівень економічного розвитку території;

— транспортна доступність території у межах національних утворень;

— наявність достатньої кількості трудових ресурсів;

— існування системи розселення [6, с. 38].

Це реальні фактори конкретного процесу розвитку рекреаційного району. Рекреаційна спеціалізація може стати одним з шляхів освоєння території.

Західна Європа має прекрасно розвинуту і динамічну рекреаційну сферу. Тут  рівномірне освоєння території, дуже  висока щільність населення, абсолютне переважання міського населення над сільським. Важливо  і наявність багатьох держав на достатньо обмеженій території. Все це стимулює розвиток іноземного туризму і просторову активність рекреаційної діяльності на рівні не тільки річного, а й квартального, і навіть тижневого циклів.

Я вважаю, що в умовах нових реалій рекреаційне районування суттєво змінюється і стає інструментом не тільки великих, але і середніх, і навіть дрібних управлінських рішень; на основі рекреаційного районування і знань тенденцій рекреаційного ринку можна ефективно планувати й освоювати інвестиції на рівні окремих туристичних компаній і банків. Досвід Європи свідчить про те, що рекреація відіграє все більші важливу роль у підтриманні рівня освоєння території.

До прикладу, найбільш популярні місця відпочинку в департаментах Франції береги природних водойм (ставків і озер). Місцева влада стимулює забудову прибережних зон легкими будинками і створення штучних піщаних пляжів, де влітку організовують свята, конкурси рибалок, різноманітні заходи для дітей.

Основні заняття відпочиваючих у сільській місцевості – це пішохідні, водні та кінні прогулянки, різні форми пасивного відпочинку. Сільський туризм стимулював і значне зростання числа туристичних маршрутів в околицях традиційних морських курортів. Так, особливістю розвитку туризму на узбережжі Вандеї в останні роки стало залучення в  „рекреаційний обіг” нових прибережних територій, що сприяло відтворенню пам’яток природи і культури в цих районах. Туристи, природно, відпочивають у конкретних населених пунктах, тому розробка окремих проектів з розвитку сільського туризму проводиться на рівні селищ – приклад створюваних у Провансі рекреаційних об’єктів і територій. Тут на площі в 1100 га розмістилися три поля для гри в гольф, три першокласних готелі, бальнеологічний санаторій [6, с. 40].

Висновки

Отже, я вважаю, що зміна пріоритетів суспільного розвитку позначилась і на розвиткові туризму, який, набирає рис, притаманних галузі світового господарства. Зміна суспільних орієнтирів змінила механізм формування попиту, а реформування економіки на ринкових засадах призвело до утворення ринку туристичних послуг. Саме туристичний ринок як механізм врівноваження попиту/пропозиції є формою організації споживання. Дедалі більше в розвитку туризму увага акцентується на ролі закону порівняльних переваг, який базується на співвідношенні чинників, що забезпечують порівняльні переваги певної країни перед її торговими партнерами і впливає на формування пропозиції, відповідно створюючи попит. На мою думку, вирішальним чинником формування господарських структур і, відповідно, ринкового механізму в туризмі є капітал, гроші, інвестиції. Як приклад такої інвестиційної орієнтації  я можу назвати туристичні центри, практично створені на «голому місці», де привабливість місцевих природно-рекреаційних ресурсів була практично нульовою (Лас-Вегас, Діснейленд). Саме співвідношення чинників та рух факторів виробництва визначає інвестиційну привабливість країн та окремих територій, створюючи фінансові потоки і стимулюючи розвиток пропозиції та формування попиту, тобто стимулюючи розвиток ринку туристичних послуг. Таким чином, в умовах глобалізації суспільного життя, розвитку ринкових відносин саме ринок туристичних послуг є основою функціонування туризму. Тому саме дослідження ринкових процесів в туризмі, що відбивають динамічність попиту/пропозиції в часі та відтворюються в формах його територіальної організації повинні становити предметну сутність географії туризму.

Список використаних джерел

  1. Александрова А.Ю. Международный туризм /Учебное пособие. – М.: Аспект пресс, 2001. – 463 с.
  2. Бейдик О.О. Географія туризму: Навч.-метод. комплекс для студ. спец. «Туризм». – К.: ВГЛ «Обрії», 2007. – 108 с.
  3. Бейдик О.О. Словник-довідник з географії туризму, рекреалогії та рекреаційної географії. – К.: Палитра, 1998. – 130 с.
  4. Луцишин Н.П., Луцишин П.В. Економіка і організація міжнародного туризму: Навч.посібник.-Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. держ. ун-ту ім.Л.Українки, 2003.- 230с.
  5. Литовченко Г.О. Буланов О.М. Рябов В.В. Екологічне виховання та формування здорового способу життя засобами туризму //Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – Харків, ХДАДМ (ХХПІ). — 2005. — №20. – С. 42-50
  6. Фоменко Н.В. Рекреаційні ресурси та курортологія. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 312 с.
  7. Явкін В.Г., Руденко В.П., Король О.Д. Економіка та менеджмент туристичної діяльності. – Чернівці: Рута, 2006. – 260с.
  8. Мальська М. П. Туристичний бізнес: теорія та практика. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 422, с.
  9. Туристична діяльність: Нормативна база / Упор. О. М. Роїна. — К. : КНТ, 2005. — 448 с.
  10. Волков Ю. Ф. Гостиничный и туристический. — Ростов-на-Дону : Феникс, 2009. — 636, с.
  11. Філософія туризму. — К. : Кондор, 2004, 2009. — 265, с.