Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Порядок обмеження конституційних прав і свобод особи в зарубіжних країнах

Вступ

Актуальність теми. При здійсненні прав й основоположних свобод часто виникає проблема визначення меж правомірної поведінки особи. При цьому можливі різноманітні варіанти здійснення прав й основоположних свобод, які виходять, власне, за межі їх обсягу:

1)       при такій реалізації порушуються права і законні інтереси інших осіб;

2)       має місце утискання та перешкоджання у здійсненні прав і законних інтересів іншим особам;

3)       порушується правопорядок, публічний порядок загалом;

4)       виникає дилема між особистими та корпоративними інтересами тощо.

З іншого боку, боротьба із тероризмом, маргінальними політичними рухами, несумісними із конституційним ладом, злочинністю, діяльність держави із запобігання правопорушень та вжиття інших профілактичних заходів з метою забезпечення благополуччя в суспільстві також породжує проблему обмеження прав людини й основоположних свобод. Визначення правових критеріїв обмеження свободи індивіда призводить до проблеми співвідношення приватних і публічних інтересів, з’ясування природи свободи індивіда, співвідношення між лібералізмом та протекціонізмом у політиці держави.

Обмеження свободи індивіда також зачіпає питання законодавчого регулювання, зокрема у сфері законодавства про воєнний і надзвичайний стан, оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство тощо. У сфері адміністративної практики виникають питання щодо функціонування відповідних адміністративних режимів, які засновані на забезпеченні публічного порядку та запобіганні правопорушень. Спірні питання щодо визначення правових критеріїв обмеження прав людини й основоположних свобод таким чином стають предметом судового розгляду.

Проблемі меж здійснення прав людини й основоположних свобод приділено увагу у працях вітчизняних вчених Д. Бусуйок, К. Волинки, О. Горун, А. Зайця, М. Козюбри, А. Колодія, О. Марцеляка, М. Орзіха, І. Панкевича, П. Рабіновича, М. Селівона, М. Хавронюка, С. Шевчука та інших. Це питання також розглядається у працях зарубіжних вчених, таких як Б. Візер, Л. Генкін, К. Екштайн, В. Карташкін, І. Ледях, О. Лукашева, Р. Маккоркводейл, В. Не-рсесянц, С. Пчелінцев, К. Роч, Б. Уестон, Р. Феарбразер, Г. Франкенберг, А. Шайо та інших.

Метою цього дослідження є розкриття конституційних критеріїв обмеження прав людини й основоположних свобод, виходячи із порівняльно-правового дослідження вітчизняного та європейського досвіду природи таких заходів.

Відповідно до мети, завдання роботи полягає у аналізі співвідношення природи свободи індивіда та правопорядку, підстави та зміст основних критеріїв для обмеження прав людини.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що пов’я­зані з формуванням та встановленням обмеження прав і свобод людини.

Предметом дослідження є теоретико-прикладні аспекти обмеження конституційних прав і свобод людини в зарубіжних країнах.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти визначення обмеження конституційних прав і свобод особи

1.1. Поняття обмежень особистих конституційних прав і свобод людини

Проблема обмеження конституційних прав і свобод людини й громадянина стала предметом досліджень ще радянської правової науки. Втім реального змістовного наповнення вона набула в сучасний період державотворення та розвитку юридичної думки на пострадянському просторі. В цьому аспекті варто відзначити праці класиків правничої науки — як українських, так і російських авторів, яких з усією впевненістю можна вважати вітчизняними, оскільки фундамент та методологія їхніх досліджень беруть початок ще за радянської доби. Це насамперед праці таких теоретиків права і конституціоналістів, як С.С. Алексєєва, М.В. Баглая, В.А. Карташкіна, М.І. Козюбри, В.В. Копєйчикова, О.А. Лукашевої, В.С. Нерсесянца, П.М. Рабіновича[24], М.Ф. Селівона, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького ін. У роботах цих науковців питання обмеження прав і свобод людини й громадянина є складовою їхніх досліджень загальних проблем теорії держати та права й конституціоналізму.

Праці, зокрема українських авторів-конституціоналістів опосередковано стосуються проблем обмеження прав людини у контексті дослідження окремих категорій прав, і майже відсутні посилання на зарубіжну теорію і практику, за деяким винятком дисертацій останніх десяти років, спеціально присвячених означеній проблематиці.

Зважаючи на те що права і свободи людини є предметом майже всіх галузей права, то й останні дослідження українських науковців здійснено саме в теорії держави та права (О .В. Осинська, 2010)[20], конституційного права (А. Є. Стрекалов, 2010) [30], цивільного права, зокрема питання обмеження права власності (О.О. Михайленко, 2003, Є.О. Мічурін, 2009; І.В. Міщенко, 2008; О.В. Розгон, 2005), аграрного права, зокрема питання обмеження права на земельні ділянки (Д.В. Бусуйок, 2005; Н.В. Черкаська, 2008); адміністративного права (Ю.В. Дика, 2008), кримінального процесу (Д.Л. Василенко, 2008; В.В. Король, 2002; В. В. Назаров, 2009 [17]; Т.В. Садова, 2009).

Обмеження прав і свобод людини в суб’єктивному розумінні можна розглядати в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні обмеження прав людини в суб’єктивному розумінні включає суб’єктивне право та суб’єктивний обов’язок. Особливість обмеження прав людини як суб’єктивного права полягає в тому, що воно являє собою, крім певної міри дозволеної поведінки управомоченої сторони, ще і необхідність утримання від вчинення певних дій з боку зобов’язаної сторони. У свою чергу, встановлення обмеження права людини як суб’єктивного обов’язку утриматися від вчинення певних дій передбачає звуження обсягу прав суб’єкта обов’язку [26, c. 148].

У вузькому значенні обмеження прав і свобод людини в суб’єктивному розумінні є лише суб’єктивним обов’язком. У цьому випадку обмеження прав і свобод людини як суб’єктивне право можна забезпечити тільки шляхом одночасного покладення на зобов’язаного суб’єкта обов’язку у формі вимоги щодо утримання від вчинення певних дій, якими можуть бути порушені права, які належать уповноваженій особі. Тому, на думку дисертантки, домінуюче значення в суб’єктивному розумінні обмеження прав і свобод людини має виключно суб’єктивний обов’язок зобов’язальної сторони.

Отже, обмеження прав і свобод людини є багатоаспектним явищем, під ним необхідно розуміти як функціональний інститут права, як правовідносини щодо обмеження прав і свобод людини та як суб’єктивний обов’язок щодо утримання від вчинення певних дій, які можуть порушити права іншої людини.

Гарантією прав людини й основоположних свобод є правовий порядок у суспільстві. Основою такою правового порядку є забезпечення свободи індивіда. Свобода індивіда тлумачиться багатоаспектно. Здатність індивіда реалізувати можливості свого розвитку безпосередньо залежить від його поваги до аналогічних можливостей та прав інших осіб. При цьому індивід вільний у виборі варіанта своєї поведінки. Однак такий вибір обмежений, оскільки поведінка повинна відповідати правовим критеріям. Інакше інтереси індивіда не будуть забезпечені правовими засобами, а у випадку порушення ним норм права — переслідуватися державою на законних підставах. Таким чином, зворотною стороною медалі гарантій основних прав і свобод є критерії обмеження основних прав.

Відповідно до принципу зв’язаності держави правом сутність обмежень основних прав полягає у забезпеченні легітимного втручання держави у приватну автономію індивіда з метою забезпечення загального блага. Саме критерії обмеження основних прав свідчать про те, що сучасна концепція основних прав і свобод не може тлумачитися в межах вузьких рамок лібералізму [30, c. 14].

Принцип зв’язаності правом визначає, що основні права можуть бути обмежені обґрунтовано, виключно на правових засадах із додержанням пропорційності. Такі обмеження повинні переслідувати легітимну мету. Розглянемо ці критерії.

  1. Законність. Обмеження основних прав допускається виключно на основі закону, оскільки таке повноваження народ делегує виключно парламенту як вищому представницькому органові влади. Прийняття закону саме парламентом гарантує відкриту дискусію стосовно правового характеру можливих обмежень, які можуть накладатися на індивіда при здійсненні суб’єктивного права.

У випадку регулювання соціальних прав парламент надає досить широку свободу розсуду уряду та адміністрації у сфері здійснення політики соціально-правового захисту. При цьому в законі повинні бути визначені засоби та інструменти можливого обмеження прав людини, тобто такі засоби уряд і адміністрація не вправі визначати на свій розсуд. Неправомірним є також делегування законодавцем урядові повноважень стосовно обмеження прав людини.

Однак на практиці такі повноваження парламент в окремих випадках делегує місцевим представницьким органам. Місцеві ради як місцеві колегіальні органи вправі накладати окремі обмеження, якщо це прямо випливає із Конституції та законів, які визначають їхній статус і повноваження. Однак такі дії місцевих органів влади підлягають правовому контролю адміністративних судів. Принципово важливе у цих випадках, щоб дії виконавчої влади та органів місцевого самоврядування базувалися на Конституції і законах України.

  1. Легітимність. Правовою основою обмеження прав людини є загальне визнання його суспільної необхідності, існування настійної потреби визначення меж здійснення суб’єктивного права з урахуванням інтересів інших осіб. Гарантією загального визнання необхідності обмеження є вільне обговорення наслідків, що випливають із обмеження суб’єктивного права. Важливим є визначення такого обмеження, яке б не посягало на сутність права людини і не створювало надмірних обмежень у його здійсненні. Інакше обмеження буде нелегітимним.

Визначення меж, форм і засобів обмежень основних прав можливе у рамках парламентської процедури шляхом прийняття закону. Делегування парламентом повноважень урядові щодо обмеження прав людини не відповідає принципу верховенства права, а тому таке делегування є нелегітимним. Гарантією конституційності обмежень основного права є судовий контроль над конституційністю закону.

Прикладом неправомірного обмеження прав людини в актах органів виконавчої влади є Постанова Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 р. № 1169, якою уряд намагався врегулювати питання щодо отримання дозволу суду на обмеження прав людини й основоположних свобод . Така постанова суперечить конституційним принципам верховенства права (стаття 8), законності (частина друга статті 19), сутнісному змісту обмежень прав людини й основоположних свобод (стаття 64), а також є втручанням уряду в законодавчу сферу парламенту, як це визначено статтею 92 Конституції України. Цей правовий акт відображає традиційне розуміння природи влади з боку суб’єктів владних повноважень, що грубо суперечить ідеї обмеження влади правом [31, c. 121].

1.2. Дотримання законності за обмеженням конституційних прав і свобод людини

Зміст критеріїв обмежень основних прав чітко не визначений Конституцією України. Конституційна регламентація обмежень основних прав є диференційованою і залежить від особливостей здійснення конкретного суб’єктивного публічного права. Наприклад, право власності (стаття 41) обмежене його соціальною функцією, зобов’язальним характером (стаття 13), правами, свободами та гідністю інших громадян, інтересами суспільства, охороною екології і природних якостей землі. Тому у теорії основних прав і свобод, зарубіжній практиці та діяльності Європейського суду з прав людини вироблені такі критерії обмеження основних прав і свобод.

Суспільна необхідність обмеження основних прав базується на тому, що таке обмеження необхідне для суспільства, оскільки існує потреба захисту більш важливих суспільних цінностей, ніж особисті інтереси. В одному із своїх рішень Конституційний суд ФРН зазначив, що метою розгляду конституційних скарг є не лише захист індивідуальних інтересів, а забезпечення балансу приватного та публічного інтересу. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини обмеження основних прав повинно кореспондуватися із інтересами демократичного суспільства, тобто таке обмеження повинно бути забезпечене легітимними парламентськими процедурами. Сутність суспільної необхідності полягає в тому, що інтереси суспільства мають більшу вагу, ніж широке здійснення суб’єктивного публічного права, тому воно і потребує обґрунтованого обмеження.

В умовах реальної загрози нормальному функціонуванню інститутів публічної влади та суспільства існує можливість у виключних випадках обмеження здійснення основних прав. Таке обмеження ґрунтується на надзвичайному характерові загроз соціальним, політичним, економічним, інформаційним засадам суспільства, що несе в собі потенційну загрозу їх сталому розвитку. Воно може здійснюватись з міркувань відведення загроз від найважливіших життєвих благ людей (життя і здоров’я, забезпечення мінімальних життєвих благ для існування тощо). З міркувань національної безпеки існує необхідність обмеження прав людини й основоположних свобод в умовах воєнного і надзвичайного стану [20, c. 15-16].

Здійснення основних прав може бути обмежене задля запобігання масових безпорядків та заворушень. Причиною таких обмежень може служити припинення масових заворушень, якщо вони загрожують правам і здоров’ю людей, належному функціонуванню публічних служб тощо. В Україні такі обмеження застосовувалися судами щодо місця і часу проведення мітингів та зібрань з метою забезпечення упорядкованого функціонування установ та закладів, функціонування державних і муніципальних служб тощо. Цей критерій обмеження не може застосовуватися таким чином, щоб створювати істотні перепони у здійсненні суб’єктивного публічного права.

Необхідною умовою вільного розвитку індивіда у суспільстві є правова визначеність. Неправомірним є зловживання правом, тобто здійснення суб’єктивного публічного права на шкоду правам та інтересам інших осіб. Держава покликана забезпечити незалежний і неупереджений судовий розгляд таких обставин з метою забезпечення справедливості. Права і свободи інших людей можуть служити загальним критерієм для визначення конкретних обмежень законодавцем. Поліцейські структури на цій підставі можуть обмежувати основні права шляхом вчинення конклюдентних дій (законної вимоги припинити дії, якими вчинюються перешкоди правам і свободам інших людей, або затримання особи у невідкладних випадках при вчиненні правопорушення тощо).

Моральність населення є складним критерієм обмеження основних прав. За своєю логікою питання моралі є предметом судової оцінки, яка завжди носить суперечливий характер. Навіть Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях часто посилається на те, що національні органи такі питання можуть інтерпретувати більш компетентно. Тому визначення єдиних критеріїв моральності є складним завданням. Моральність тлумачиться в залежності від обставин конкретної справи. Питання моральності завжди тісно пов’язані із релігійними питаннями, культурою, традиціями та звичаями, загальноприйнятими для конкретної спільноти. Моральність може стосуватися і корпоративної етики, усталеної ділової практики чи трудових відносин тощо.

Повага до суду і правосуддя є важливою умовою здійснення неупередженого і незалежного правосуддя. Вчинення тиску у будь-якій формі на правосуддя може служити підставою для притягнення винних осіб до юридичної відповідальності. Якщо особа вчиняє дії, спрямовані на формування упередженої позиції суду у конкретній справі (наприклад, шляхом низки публікацій про особисте життя судді, що розглядає справу), можуть бути застосовані обмеження основного права, визначені безпосередньо законом. Це важливо, оскільки судді є вразливими і часто не можуть відповісти на критику. Разом з тим відкрите обговорення питань, пов’язаних із здійсненням правосудця, також складає значний суспільний інтерес, і тому його обмеження повинно бути законним, обґрунтованим та відповідати суспільним інтересам [17, c. 12].

Принцип пропорційності поширений у країнах Європи; він також передбачався у проекті Конституції України (стаття 64), однак з політичних міркувань був вилучений при її ухваленні. Цей критерій визначає сумірність між здійсненням основного права та необхідністю його обмежень. Саме критерій пропорційності забезпечує обґрунтований і легітимний характер обмежень основних прав. Придатність обмеження основних прав визначає лише законодавець, це не є прерогативою ні уряду, ні правосуддя.

  1. Адекватність засобів поставленій меті. Заходи, пов’язані з обмеженням основних прав, повинні бути необхідними для досягнення законної мети. При цьому можуть накладатися такі обмеження, які є достатніми для досягнення суспільного блага та створюють мінімальний вплив на здійснення основного права.

Б. Неприпустимість надмірних обмежень. Заходи, пов’язані з обмеженням основних прав, не можуть накладати такі обмеження, які б посягали на сутність права, забезпеченого конституційним захистом.

Прикладом надмірного обмеження є регулювання свободи пересування фізичних осіб. Сьогодні фактично зберігається режим прописки, що сягає своїм корінням в СРСР, з яким пов’язується доступ осіб до соціальних благ (надання медичних, освітніх послуг, деяких соціальних пільг тощо) та можливість здійснення окремих основних прав. У часи Радянського Союзу із режимом прописки були також пов’язані істотні перепони у реалізації права на освіту, на працю, на житло, доступ до соціальних послуг, вільний вибір місця проживання та свободи пересування.

Обмеження повинні кореспондуватися із характером та змістом суспільних цінностей, на забезпечення яких здійснюється таке обмеження. На практиці складно встановити, якими повинні бути критерії сутності основного права. Разом з тим важливо дотриматися таких вимог, котрі не дозволяли б накладати обмеження, які б унеможливлювали здійснення основного права. Сутність обмеження є відмінною від сутності заборони. Обмеження характеризує дозвільний правовий режим, тобто межі дозволеності.

Однак досвід деяких країн свідчить про випадки несумірності накладених обмежень, що призводить до їх критики у міжнародному співтоваристві. Зокрема антитерористичні заходи, що вживає уряд США, оцінюються як несумірні із ідеєю прав людини (особливо гарантії habeas corpus), оскільки посягають на їх сутнісний зміст та унеможливлюють їх здійснення. З іншого боку, в Україні спостерігається широка практика надання суддями дозволів спец-службам на прослуховування розмов, перегляд кореспонденції, що можна розглядати як непропорційне втручання у приватне життя особи (privacy).

  1. Неприпустимість сваволі. Держава повинна не допускати сваволі стосовно приватних осіб. Це суперечить довірливості у відносинах між особою та державою, що може стати джерелом взаємної ворожості у суспільстві.

Термін «сваволя» тлумачиться складно. Насамперед сваволя пов’язана із зловживанням владою, внаслідок чого створюються перепони у здійсненні основних прав. Із сваволею пов’язано прийняття очевидно необґрунтованих рішень, які мають вади законності. Свавільне застосування закону суперечить принципам правової держави та верховенства права. К. Екштайн виділяє такі форми прояву сваволі: сваволя при встановленні права, сваволя при застосуванні права, сваволя у результаті та в обґрунтуванні правового акта [38, с. 255-259]. Також як форма сваволі може служити приклад довільного тлумачення правової норми судом, але не помилки при їх тлумаченні. Свавільне застосування права є несправедливим та порушує принцип рівності.

Г. Заборона формалізму полягає у неприпустимості такого застосування права, що призводить до втрати його сенсу. Формальне застосування права може проявлятися у створенні штучних бар’єрів на шляху реалізації права, встановленні додаткових строків, умов для визнання прийнятності заяви або скарги. Прикладом надмірного формалізму є діяльність адміністративних та судових органів, якими створюються штучні перепони шляхом зволікання у строках розгляду або неповноти розгляду заяви чи скарги. Формалізмом також є витребування непотрібних довідок або документів, які не мають безпосереднього відношення до справи тощо.

Наприклад, при розгляді Європейським судом з прав людини справи Совтрансавто-Холдинг проти України було встановлено низку фактів формального застосування права судами загальної юрисдикції, що призвело до порушення права на справедливий і неупереджений суд: «Суд відзначає, що після першої касації арбітражні суди, здається, не виконали вказівки, викладені Вищим арбітражним судом у своїй постанові…, тоді як відповідно до українського законодавства ці вказівки були обов’язковими для судів нижчої ланки. Вищий арбітражний суд зробив зауваження судам нижчої ланки, що ті недостатньо взяли до уваги факти у справі та аргументи заявника, однак арбітражний суд Київської області у своїх двох рішеннях… обмежився тим, що знову відхилив позов заявника, не конкретизувавши мотиви відхилення. Крім того, рішення у справі… було винесене судом без надання заявнику можливості подати свої пояснення на слуханнях».

Важливим у обмеженні надмірного формалізму є вирішення справи у розумні строки. Однак для вітчизняного правосуддя термін «розумні строки» може служити джерелом свавільного застосування права. Процесуальне законодавство України тяжіє до детального визначення строків вчинення процесуальних дій та розгляду справи. У зарубіжних країнах надають перевагу критеріям «розумного строку». Тобто тривалість процесуальних дій визначає суд, виходячи із того, скільки необхідно часу для вчинення за звичайних обставин [35, c. 70-71].

Вичерпний характер переліку підстав для обмеження основних прав є очевидним критерієм, оскільки він випливає із принципу верховенства права. Головним критерієм визначення меж здійснення прав людини й основоположних свобод є Конституція України, на якій може базуватися закон у конкретизації та деталізації цих підстав. Обмеження прав і свобод людини може встановлюватися лише на основі закону і містити вичерпний перелік підстав таких обмежень. Обмеження прав людини й основоположних свобод неприпустимо здійснювати шляхом прийняття актів урядом, іншими адміністративними органами чи органами місцевого самоврядування.

1.3.  Використання зарубіжного досвіду щодо обмеження прав і свобод людини і громадянина в Україні

В основі гарантій основних прав і свобод є право людини на захист її гідності. Право на охорону державою гідності індивіда кореспондується із обов’язком посадових осіб і всіх працівників державних структур поважати гідність людини та означає:

1)       ніщо не може бути підставою для її приниження;

2)       будь-які заходи впливу на неправомірну поведінку особи з боку працівників правоохоронних органів не повинні бути спрямовані на приниження гідності;

3)       необхідне уважне, безкорисливе і моральне відношення до задоволення прав і законних інтересів людини;

4) повинні додержуватися етичні норми у поведінці державних органів у поводженні з людьми у складних для них життєвих ситуаціях, особливо з людьми похилого віку, інвалідами, учасниками війни [2, с. 151].

А. Колодій та А. Олійник розглядають гарантії основних прав і свобод у контексті конституційного механізму їх забезпечення [9, с. 217-245], а саме: конституційні норми, власне основні права і свободи, обов’язки, юридична діяльність, законність і правосвідомість, стадії реалізації конкретного основного права. Умовами забезпечення належних гарантій основних прав автори розглядають: наявність Основного закону, який не можна змінити довільно; похідний характер державної влади від волі народу; конституційне закріплення основних прав і свобод та засобів і способів їх здійснення; наявність незалежної судової влади; реальна можливість захисту основних прав і свобод у правозахисних установах [3, с. 223].

У західній правовій доктрині прийнято вважати, що змістом конституційного захисту основних прав і свобод є захист особи від необґрунтованого державного втручання [1, с. 59]. Безпосередньо держава не може втручатися у процес захисту прав приватної особи, оскільки це сфера приватно-правових відносин, а не публічно-правових. Конституційні норми як норми вищого порядку забезпечуються опосередковано. Насамперед Конституція спрямовує законодавця належним чином регулювати здійснення основних прав і свобод. У свою чергу це жодним чином не звільнює суд від обов’язку заповнювати прогалини у законодавстві при тлумаченні актів у сфері приватного права.

Неповнота законодавчого регулювання основних прав і свобод може спричинити труднощі у реалізації цих прав і навіть унеможливити їх реалізацію. Особливо важливим є законодавче регулювання соціальних прав, без чого уряд і адміністрація не будуть мати можливості забезпечення соціального страхування, здійснення соціального захисту, пенсійного забезпечення тощо. Ця проблема посилюється й тим, що забезпечення соціальних прав залежить від асигнувань з державного бюджету.

Проблеми законодавчого регулювання (неповнота, наявність прогалин, колізій тощо) веде до зловживання виконавчої влади у сфері прав людини, вибіркового застосування законодавства, створення невиправданих преференцій у забезпеченні основних прав окремим колам осіб. Така ситуація також створює можливості для зловживання з боку суддів, які уповноважені тлумачити норми права і заповнювати у ньому прогалини, усувати недоліки, пов’язані із колізіями [8, c. 19].

Висновок до розділу 1.

Діалектична єдність зобов’язального характеру основних прав і свобод та легітимності їх обмеження визначають зміст гарантій прав і свобод людини і громадянина. Обмеження прав людини й основоположних свобод сьогодні пов’язується із потребами боротьби із тероризмом, організованою злочинністю, запобіганням вчинення злочинів. Разом з тим такі міркування необхідно пов’язувати із підвищенням ефективності роботи спецслужб та інших правоохоронних органів. Неефективність державного апарату не може служити виправданням для встановлення на рівні закону додаткових обмежень у здійсненні прав людини чи надмірно широкої судової практики санкціонування доступу до інформації про особисті дані, затримання особи, проникнення в житло чи інше володіння особи, здійснення інших обмежувальних заходів.

Таким чином, обмеження прав людини й основоположних свобод впливає на ефективність і дієвість їх гарантій. З точки зору ефективності, такі обмеження повинні бути пропорційними та справедливими. Тому запровадження та здійснення обмежувальних заходів у сфері прав людини повинні забезпечувати баланс між приватними та публічними інтересами. У випадку вирішення питання судом про санкціонування владного втручання у здійснення суб’єктивного публічного права існує необхідність забезпечення такого балансу, виходячи із міркувань гуманітарного виміру діяльності публічної влади. Дієвість владних структур у забезпеченні прав людини й основоположних свобод вимірюється через процесуальну економію, доступність правових процедур захисту, відкритість та публічність владної діяльності, заборону владної сваволі, добросовісне і належне здійснення адміністративних процедур. Знаходження такого балансу між приватними і публічними інтересами і визначатиме вимір обмежень прав людини й основоположних свобод відповідно до принципів верховенства права.

 

Розділ 2. Зарубіжний досвід обмеження конституційних прав і свобод особи

2.1. Визначення конституційності законодавчих обмежень щодо реалізації конституційних прав і свобод в Канаді

У міжнародному праві існують стандарти обмеження прав і свобод, до яких можна віднести: 1) загальні умови встановлення обмежень (мети обмежень; вимога певної правової форми закріплення обмежень; межі обмежень; принципи рівності обмежень і заборони дискримінації за певними ознаками); 2) конкретні підстави й способи обмежень окремих прав і свобод (при цьому обмеження права на свободу й права на життя, закріплені міжнародними актами, мають вичерпний характер і розширенню не підлягають). Обмеження прав і свобод, закріплених у федеральних законах, повинні відповідати не тільки вимогам Конституції РФ, але й відповідати міжнародним стандартам [22, с. 15].

Принцип пропорційності застосовується судами у країнах, що належать до англосаксонської правової системи. Так, Верховний Суд Індії в одному з своїх рішень проголосив, що «про чинність закону треба судити за його впливом на основні права громадян та за його неминучими наслідками. Якщо вплив закону та його наслідки невигідно позначаються на правах громадян, його треба проголосити нечинним».

Верховний Суд Канади також часто звертається до принципу пропорційності при визначенні конституційності законів, що обмежують конституційні права людини. У рішенні по справі Dagenais v. Canadian Broadcasting Corp. Суд визнав, що традиційне нормативне положення загального права, яке забороняє поширення інформації каналами мас-медіа щодо кримінального процесу, має бути змінено з урахуванням необхідності дотримання рівного статусу, що надається Канадською Хартією Прав та Свобод — права на свободу висловлювання та права на справедливий (чесний) судовий процес. Оскільки заборона будь-яких публікацій щодо судового процесу, на думку Суду, обмежує свободу висловлювання третіх осіб, загальне право має врахувати цілі, для досягнення яких приймається така заборона, та зважити пропорційність впливу такої заборони на права, гарантовані Хартією. Зміни в загальному праві повинні врахувати наступне: заборона на публікації приймається лише у разі, коли 1) така заборона необхідна для реального усунення ризику несправедливого судового процесу; 2) позитивний ефект, спричинений забороною публікації, має переважати над ущемленням свободи висловлювання, спричиненого забороною. Тому заборона на поширення інформації каналами мас-медіа щодо кримінального процесу була визнана надто узагальнюючою та скасована на підставі невідповідності принципу пропорційності.

Після визнання принципу пропорційності невід’ємною складовою частиною конституційного права демократія збагачується новим змістом, набуває всіх ознак конституційної демократії, яка ще має синонімічну назву «судова», або «процесуальна», демократія. Це дозволяє вести розмову про призначення основних прав людини як засобу обмеження державної влади: обмеження щодо прав і свобод людини і громадянина, які містяться у законі, є недостатніми для визначення конституційності цього закону, оскільки ці обмеження можуть вияви-тиси непропорційними, а отже, неконституційними. Звичайно, діяльність суддів за таких умов не може бути зведена до простого, механічного нормозастосування, оскільки потребує творчого, «динамічного» та цільового тлумачення в процесі реалізації конституційних норм з метою встановлення конституційного судового контролю за змістом законів та визначення суддівських стандартів щодо пропорційності обмежень на основні права людини. Принцип пропорційності нормативно не закріплений в європейських конституціях, а сформульований суддями в процесі конституційного тлумачення. Хоча цей принцип не закріплений і в тексті Конституції України, проте вже настав час для обговорення питання про конституційні цілі нормативного регулювання у співвідношенні із засобами, що обираються для їх досягнення, в контексті обмеження та захисту основних прав і свобод людини і громадянина [25, c.22-23].

2.2. Використання принципу пропорційності обмежень щодо конституційних прав і свобод у Німеччині, Португалії

Здійснення прав і свобод людини і громадянина, перелічених у ст.ст. 29—36, 39,41—44, 47, 54 Конституції України, може бути обмежене законами і лише в інтересах та з метою: врятування життя людей та майна чи безпосереднього переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочину; запобігання заворушенням чи злочинам та з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати потрібну інформацію неможливо; забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку; охорони здоров’я і моральних цінностей населення; захисту репутації, прав і свобод інших людей; запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; підтримання авторитету та неупередженості правосуддя; економічного добробуту.

Виникає питання: чи можна вважати будь-які обмеження Щодо цих прав і свобод, встановлені в законі, конституційними, незалежно від змісту цих обмежень? Як зазначає з цього приводу П. Рабінович, «наведені підстави правообмеження сформулюєш здебільшого у формально невизначених поняттях — у вигляді оціночних понять, а тлумачення, інтерпретація таких понять нерідко буває, як відомо, досить неоднозначною. Останньою інстанцією у визначенні підставності чи безпідставності встановлення законодавчих обмежень прав людини має стати Конституційний Суд України; його висновки, як відомо, будуть остаточними, оскарженню не підлягатимуть (ч. 2 ст. 150 Конституції)» [24, c. 35].

Наука конституційного права та відповідна практика конституційного судочинства з метою визначення конституційності цих законних обмежень використовують принцип пропорційності.

Так, у Німеччині принцип пропорційності  здебільшого використовується Конституційним Судом ФРН для визначення відповідності законів та інших правових актів держави конституційним правам і свободам та слугує суддівським критерієм визначення відповідності (пропорційності) обраних засобів, закріплених у правових актах держави, певній легітимній меті. Хоча цей принцип прямо і н закріплений в Основному Законі ФРН 1949 р., тобто він н є позитивною конституційною нормою, Конституційний Су ФРН «вивів» його з кодифікації прусського права XVIII ст. коли Кодекс публічного права уповноважував адміністрації застосовувати тільки необхідні засоби для забезпечення громадського порядку, спокою та безпеки. Державна влада може накладати тільки ті обов’язки, які є необхідними для досягнення суспільної мети. Термін «необхідні засоби» тут розуміється я «вимушені» засоби і з мінімальними обмеженнями з боку державної влади основних прав людини. Принцип пропорційності можна сформулювати таким чином: індивідуальний тягар може бути покладений на особу правовим актом держави тільки тією мірою, яка необхідна для досягнення певної легітимної мети.

Вже у 1965 р. Конституційний Суд ФРН в одному з свої рішень зазначив: «У Федеративній Республіці Німеччина принцип пропорційності є неписаним конституційним принципом^ Він походить від принципу верховенства права і, в дійсності природи основних прав, оскільки вони відбивають загальне право на свободу громадянина від держави і можуть бути обмеженими державними органами тільки у разі переслідування абсолютно необхідного публічного інтересу». Принцип пропорційності виступає як правова гарантія захисту основних прав людини. Оскільки він має конституційне значення, то відповідно є обов’язковим не тільки для виконавчої та судової, а й до законодавчої влади. Принцип пропорційності застосовується при вирішенні спорів між державними органами та особам стосовно порушень та обмежень їх прав і свобод.

У ФРН застосування принципу пропорційності при здійсненні конституційного судочинства складається з трьох елементів: 1) засоби, які обираються законодавцем у нормативному акті, повинні оптимально слугувати досягненню легітимної мети; 2) обрані засоби мають мінімально обмежувати гарантовані конституційні права і цінності; 3) зазначені у законі засоби повинні розумно й адекватно співвідноситися з переслідуваними цілями . Разом з тим у ч. З ст. 14 Основного Закону ФРН вказується на можливість застосування принципу пропорційності при визначенні обмежень на право власності: «Відчуження власності допускається тільки з метою загального блага. Відшкодування визначається на підставі справедливого врахування інтересів суспільства та зацікавлених осіб» [35, c. 70].

Так, приймаючи рішення по справі щодо загальної заборони відеозйомок судового процесу, Конституційний Суд ФРН зазначив, що така заборона може порушувати принцип пропорційності, оскільки обмеження на здійснення свободи передачі інформації у телевізійний ефір мають бути пропорційними меті, яку переслідує забороняюча норма права. Але заборона може бути особливо непропорційною, якщо вона стосується судових процесів відомих політиків, про що мусить бути поінформована громадськість. У цій справі, на думку Конституційного Суду ФРН, телевізійній компанії мають бути дозволені зйомки судового процесу, принаймні перед початком слухань, протягом перерв та після його закінчення.

Принцип пропорційності застосовується при здійсненні конституційного судочинства і в інших європейських країнах. Так, Конституційний Суд Португалії у своєму рішенні зазначає, що положення Кримінального та Дисциплінарного Кодексу торгового мореплавства, згідно з якими член команди пароплава карається як дезертир у разі його невчасного повернення на борт, порушують конституційні принципи справедливості та пропорційності, оскільки поширюються на всіх членів команди, а не тільки на тих, хто виконує обов’язки по безпосередньому функціонуванню пароплава [35, c. 73].

Висновок до розділу 2.

Межі (обмеження) прав людини — це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, і юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У цьому випадку певні обмеження (межі) прав людини є продуктом, відповідно, нормотворчої діяльності міжнародних чи державних органів.

З огляду на викладене можна зазначити, що майже всі вчені дотримуються думки про те, що обмеження прав і свобод людини — це вплив па можливості особи обирати вид та міру своєї поведінки звуженням обсягу її прав і свобод або розширенням обсягу її обов’язків на підставах, умовах і в порядку, передбачених законом. Результатом такого впливу завжди повинно бути стримування протизаконного чи іншого діяння особи, через що створюються умови для задоволення інтересів інших осіб та інтересів суспільства.

Розділ 3. Правове обмеження прав людини як основа і критерій співвідношення публічних та особистих інтересів

3.1. Основні конституційні критерії обмеження прав людини й основоположних свобод

Важливими чинниками, які є основними показниками несформованої правової політики держави, які безпосередньо знижують ступінь правомірного встановлення обмеження прав і свобод людини, є: по-перше, відсутність державної концептуальної правової політики в сфері захисту прав людини, по-друге, відсутність чіткої диференціації передумов встановлення обмеження залежно від виду конституційного права; по-третє, відсутність національної ідеї щодо політико-правового напряму розвитку суспільства; по-четверте, відсутність офіційних перекладів нормативно-правових актів ЄС та рекомендацій ООН з прав людини; по-п’яте, загальність (абстрактність) норм закону, що встановлює обмеження, внаслідок чого суспільство отримує зарегламентовані процедури (інструкції, накази тощо) виконавчої влади, що спричиняє зловживання владою; по-шосте, нерозв’язаність проблем у реформуванні судової, адміністративної та парламентської систем.

Згідно з позицією Конституційного Суду (Трибуналу) Польщі принцип пропорційності належить до принципу справедливості та відповідає наступним стандартам: правові акт мають бути прийняті лише у разі необхідності захисту публічного інтересу; вони повинні бути максимально спрямовані н досягнення поставлених цілей; між цілями правових актів додатковими обов’язками, що покладаються на громадян в результаті їх прийняття, повинен існувати баланс.

Серед конституцій республік колишнього СРСР Конституція РФ найбільш повно закріплює принцип пропорційності у ч. З ст. 55: «Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені федеральним законом лише тією мірою, якою це необхідно з метою захисту основ конституційного ладу, моралі, здоров’я, прав та законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни та безпеки держави».

Конституційний Суд РФ у деяких своїх рішеннях розтлумачив значення цього принципу: будь-які обмеження можливі тільки на підставі закону в передбачуваних Конституцією цілях та лише у межах, необхідних для нормального функціонування демократичного суспільства; законодавець, визначаючи засоби та способи захисту (державних інтересів), повинен використовувати лише ті них, які у конкретній правозастосовній ситуації виключають можливість нерозмірного обмеження прав і свобод людини і громадянина; держава, навіть маючи на меті запобігти випадкам зловживання правом, для того, щоб здійснення конституційних прав не порушувало права і свободи інших осіб, повинна використовувати не надмірні, а тільки необхідні та суворо зумовлені цілями заходу Цей принцип відповідного обмеження прав і свобод, закріплені у ч. З ст. 55 Конституції РФ, означає, що публічні інтереси, перелічені у цій нормі, можуть виправдати правові обмеження прав і свобод, якщо вони адекватні соціально виправданим цілям [32, c. 163-164].

Принцип пропорційності визнає також Європейський Суд з прав людини, який розтлумачив положення Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.) — «обмеження, необхідні у демократичному суспільстві» та «згідно із законом» у світлі вимог цього принципу: обмеження на свободи, що гарантуються Конвенцією, мають бути «пропорційними легітимній меті, яка переслідується цими обмеженнями», «між засобами, що обираються, легітимною метою та встановленням відповідних обмежень має існувати розумне пропорційне співвідношення», оскільки «в основі всієї Конвенції лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда». Суд у Страсбурзі не тільки перевіряє здійснення повноважень, у тому числі дискреційних, розумно, обережно та чесно органами державної влади країн, що підписали Конвенцію, а й вимагає, щоб рішення цих державних органів ґрунтувалися «на належному сприйнятті відповідних фактів», а державне втручання було розумно необхідним для досягнення переслідуваної легітимної мети.

Принцип пропорційності є обов’язковим не тільки для країн — членів Ради Європи, а й для країн Європейського Союзу внаслідок доктрини прецедентного права, оскільки він сформульований Європейським Судом. Під таким принципом розуміється наступне: застосовані засоби мають бути адекватними очікуваному результату; відхилення від норми (дискреція) допускається тільки для досягнення поставленої мети; покарання повинно бути пропорційним вині; забороняється накладати непосильні обов’язки на осіб за рахунок інших.

Принцип пропорційності також дістав свій позитивний нормативний вияв у ст. Зв, яка була введена у Договір про Європейське Співтовариство Маастрихтським Договором 1996 р.: «Будь-які дії Співтовариства не мають поширюватися далі того, Що необхідно для досягнення цілей цього Договору».

Щось схоже на принцип пропорційності можна побачити у тексті першої української конституції Пилипа Орлика 1710 р «Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так саме він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладати над мірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв за межі рідної землі, аби полегшити подібні тягарі шукати життя кращого, спокійнішого і легшого». «Надмірні тягарі, утиски і надмірні вимоги», про що йдеться в українській конституції, можна назвати також непропорційними обмеженнями щодо реалізації основних прав і свобод [26, c. 149-150].

Принцип пропорційності закріплений у попередніх проектах Конституції України, зокрема у ст. 59 проекту Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 р.: «Конституційні права і свободи особи не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених цією Конституцією і прийнятими на її основі законами, з метою захисту прав і свобод інших осіб, охорони здоров’я, та громадської безпеки.

Такі обмеження мають бути мінімальними і відповідати засадам демократичної держави».

У висновку Венеціанської Комісії «Демократія через право», прийнятому на 30-му пленарному засіданні 7—8 березня 1997 р., щодо Конституції України 1996 р. окремо зазначається, що «на жаль, разом із загальними положеннями про можливі обмеження прав людини у попередньому варіанті частини першої статті 64 вилучено і принцип пропорційності, передбачений у частині другій цієї ж статті. Оскільки багато обмежень, передбачених окремими статтями Конституції, наприклад, обмеження свободи думки та слова, передбачені частиною третьою статті 34, є доволі широкими, то важливо, щоб Конституційний Суд України тлумачив різні обмеження прав людини у світлі загальноправового принципу пропорційності» [37, c. 28-29].

3.2.Випадки обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина

Правове регулювання суспільних відносин передбачає здійснення впливу на учасників цих відносин з метою спрямування їх поведінки в бажаному для суспільства напрямі. Одним із засобів здійснення такого впливу є правові обмеження. Встановлено, по-перше, що порядок застосування обмеження у правових режимах як засобу правового регулювання надає специфіки галузям і інститутам права, визначає особливий порядок організації суспільних відносин; по-друге, обмеження є інституційним явищем правової дійсності, що має регулятивний характер. Обмеження розглядається з погляду функціонального призначення, тобто як інструмент для вирішення політичних, громадянських, економічних та інших завдань; по-третє, встановлюються та охороняються примусовою силою держави, у такий спосіб здійснюється регулятивний вплив на суспільні відносини; по-четверте, призводять до правових наслідків, які відображають результат та ступінь ефективності або дефективності правового регулювання; по-п’яте, відображають цивілізованість та розвиненість суспільства, є показником державних стандартів рівня життя людини.

Обмеження прав і свобод людини безпосередньо впливають на суспільні відносини. Результатом цього регулюючого впливу є виникнення правовідносин щодо обмеження певного права людини. Обґрунтовано, що обмеження прав і свобод людини в об’єктивному розумінні є сукупністю законних нормативно-правових актів (Конституція України, закони та міжнародно-правові угоди, які стали частиною національного законодавства). Проаналізовані основні вимоги до положень закону, що містить обмеження прав і свобод людини, а саме: по-перше, встановлені у законі обмеження прав і свобод людини повинні відповідати напряму розвитку суспільства; по-друге, встановлені обмеження прав і свобод людини не повинні суперечити законним нормативно-правовим актам; по-третє, закон повинен бути правовим та містити точні й однозначні положення щодо змісту та (або) обсягу встановленого обмеження та порядку його застосування; по-четверте, природно доповнювати систему права [21, c. 48-49].

Враховуючи основний зміст статей 29-35 Конституції України, в яких закріплено як самі особисті права і свободи людини, так і основні вимоги щодо їх обмеження (цілі обмеження, умови та підстави обмеження, характер обмеження), можна дати визначення основних рис такого явища, як обмеження особистих конституційних прав і свобод людини. На нашу думку, до таких характерних рис належать:

♦        винятковий характер обмеження того чи іншого особистого права і свободи людини;

♦        повна визначеність цілей, умов, підстав і процедури обмеження того чи іншого особистого права і свободи людини у чинному законодавстві України;

♦        тимчасовість обмеження того чи іншого особистого права і свободи людини;

♦        законність і обґрунтованість обмеження того чи іншого особистого права і свободи людини;

♦        наявність судового захисту неправомірно обмежених тих чи інших особистих прав і свобод людини;

♦        рівність людей у застосуванні щодо їх особистих прав і свобод окремих обмежень;

♦        відповідність конкретних обмежень конкретним особистим правам і свободам людини тощо.

Існують і інші характерні риси обмеження особистих конституційних прав і свобод людини. Натомість зазначені риси є найважливішими порівняно з іншими, через що їх справедливо можна визначати і як певні принципи обмеження, на основі яких повинно бути здійснено застосування тієї чи іншої процедури правообмеження у конкретному випадку. На жаль, рамки нашої статті обмежують докладніший розгляд вказаного питання, тому далі зупинимося на класифікації обмежень особистих конституційних прав і свобод людини.

В. Устинов пропонує класифікувати правообмеження людини так: 1) конституційні та основані на інших законах; 2) загальні (які стосуються кожної людини) та групові (які стосуються окремих груп населення: іноземці, державні службовці, депутати та ін.); 3) постійні (такі, які застосовуються у будь-який час) та тимчасові (такі, що встановлюються під час воєнного чи надзвичайного стану) [33, с. 105].

У свою чергу, Б. Ебзєєв пропонує поділяти конституційно-правові обмеження на: 1) обмеження загального характеру, які стосуються загального конституційно-правового статусу та визначають допустимі межі винятків з основних прав і свобод та цілі, яким такі винятки повинні бути співмірні; 2) обмеження основних прав в умовах надзвичайного стану; 3) обмеження основних прав і свобод, зумовлені особливостями правового статусу окремих категорій громадян (посадові особи, військовослужбовці, особи, що відбувають покарання у місцях позбавлення волі) та їх стосунками з державою [37, с. 9].

Натомість П. Рабінович пропонує дещо більш розгорнуту порівняно із зазначеною вище класифікацію, в якій він виділяє такі різновиди меж прав людини, як:

1) залежно від онтологічної суті явища, яке обмежує права людини, — природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні);

2) за характером зв’язку з волею суб’єкта — абсолютно об’єктивні (явища природи), відносно об’єктивні (законодавчі обмеження), суб’єктивно-об’єктивні (фізичні потреби людини), суб’єктивні;

3) за обсягом прав людини, стосовно яких встановлено обмеження, — загальні (які стосуються усіх прав), спеціальні (поширюються на певну групу прав), виключні (поширюються тільки на одне право);

4) залежно від ступеня соціальної обґрунтованості — цілком підставні, в основному підставні, недостатньо підставні, безпідставні;

5) залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб’єкта — державні, міжнародні — всесвітні, регіональні, міждержавні; внутрішньодержавні і недержавні (тобто громадські);

6) залежно від юридичної значущості, закріпленості у законодавстві або інших юридичних джерелах — легальні (законні), позалегальні (юридично нейтральні), антилегальні (протизаконні);

7) за видовою належністю державного органу, яким здійснено правообмеження, — законодавчі, президентські, управлінські (адміністративні), судові;

8) залежно від регулятивної природи юридичного акту, яким встановлено розглядувані межі, — загальні (нормативні), індивідуальні (казуальні);

9)       залежно від юридичної природи нормативного акту, в якому встановлено межі прав, — законні (зокрема, конституційні) і підзаконні (з їх наступними відповідними діленнями);

10)     за характером тривалості (чинності у часі) — постійні, тимчасові (зокрема, надзвичайні);

11) за колом людей, чиї права обмежено, — загальногромадянські, групові, індивідуальні;

12) залежно від стадії правового регулювання, на якій відбулося правообмеження, — правотворчі, правоінтерпретаційні, правозастосувальні, правореалізаційні;

13) за ступенем змістовної визначеності — повністю визначені (формальні), відносно визначені (зокрема, оціночні);

14) залежно від характеру логіко-гносеологічної операції, що нею опосередковувалось визначення меж, — тлумачні, конкретизаційні, деталізаційні [24, с. 11].

Така різноманітність класифікацій зумовлена різноманітністю підходів щодо їх складання. З огляду на наведені класифікації і підходи до їх складання можна узагальнити їх і використати при складанні класифікації обмежень особистих конституційних прав і свобод людини.

Із врахуванням характерних рис обмеження особистих конституційних прав і свобод людини та основних підходів, які використовували вчені у наведених класифікаціях, пропонуємо таку класифікацію обмежень особистих конституційних прав і свобод людини.

Перша група обмежень залежно від характеру (природи) нормативного документа, яким встановлено обмеження: а) обмеження, що здійснюються на основі Конституції; б) обмеження, що здійснюються на основі інших законодавчих актів.

Друга група обмежень залежно від кола осіб, на яких поширюється певне обмеження: а) загальні (на всіх осіб); б) групові (на певне коло осіб); в) індивідуальні (на окрему особу).

Третя група обмежень залежно від тривалості обмеження: а) постійні; б) тимчасові.

Четверта група обмежень залежно від ступеня визначеності самого обмеження у нормативних документах: а) повністю визначені; б) частково визначені.

П’ята група обмежень залежно від того, чи відповідає воно чинному законодавству: а) правове; б) неправове.

Шоста група обмежень залежно від суб’єкта, який встановлює його: а) законодавчі; б) виконавчі; в) судові; г) контрольно-наглядові; д) президентські.

Сьома група обмежень залежно від мети, яка передбачає дане обмеження: а) обмеження для забезпечення прав і свобод інших людей; б) обмеження для забезпечення громадського порядку; в) обмеження для забезпечення запобігання злочинові; г) обмеження для забезпечення з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи; д) обмеження для забезпечення порятунку життя людей та майна; е) обмеження для забезпечення економічного добробуту; є) обмеження для забезпечення здоров’я і моральності населення; ж) обмеження для забезпечення запобігання поширенню інформації, отриманої конфіденційно; з) обмеження для забезпечення підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; и) обмеження для забезпечення запобігання заворушенням; і) обмеження для забезпечення територіальної цілісності.

Восьма група обмежень залежно від того, який вид особистих конституційних прав і свобод людини вони обмежують: а) обмеження прав-принципів; б) обмеження прав-гарантій; в) обмеження матеріальних прав; г) обмеження процесуальних прав [37, с. 69].

Отже, все викладене вище свідчить про те, що у будь-якому демократичному суспільстві повинні існувати певні обмеження, встановлені державою щодо реалізації особою своїх прав і свобод задля забезпечення прав і свобод інших осіб і суспільства. Крім цього, проведений у цій статті аналіз визначень щодо обмеження прав і свобод людини свідчить про необхідність подальшого узагальнення наявних в науковій літературі визначень і формулювання єдиного категоріального апарату, який слід закріпити і у чинному законодавстві.

На закінчення зазначимо, що наведена у цій роботі класифікація обмежень саме особистих конституційних прав і свобод людини дасть змогу усвідомити виняткову важливість забезпечення не тільки повної реалізації особистих конституційних прав і свобод людиною, а й правомірного обмеження особистих прав і свобод людини уповноваженими на це державними органами України, а також більш докладно визначитися із характером таких обмежень. Звісно, для того щоб виробити не тільки загальні, а й конкретні вимоги до застосування певних правообмежувальних процедур, доцільно здійснити аналіз саме правозастосовчої діяльності цих державних органів і вже на основі цього, із врахуванням визначень, що були розглянуті, та наведеної класифікації можна здійснити всебічне дослідження із відповідними висновками.

Висновок до розділу 3.

Виходячи з наведеного визначення поняття обмеження прав і свобод людини, а також із того, що у Конституції України положення пре обмеження містяться у більшості випадків саме у статтях, які стосуються особистих прав і свобод (наприклад, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на заборону втручання в особисте і сімейне життя, право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання, право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на свободу світогляду і віросповідання тощо), пропонуємо дати таке визначення цього поняття.

Обмеження особистих конституційних прав і свобод людини — це вся сукупність явищ, що здійснюють свій вплив на можливості особи обирати вид та міру своєї поведінки звуженням обсягу її особистих конституційних прав і свобод, які становлять сферу її індивідуальної свободи, або розширенням обсягу її обов’язків на підставах, умовах і в порядку, передбачених законом. Результатом такого впливу є правомірне стримування протизаконного чи іншого діяння особи, через що створюються умови для задоволення інтересів інших осіб та інтересів суспільства.

Загальний висновок

Отже, як дослідили, безмежних прав і свобод людини не існує. Держава може встановлювати обмеження прав і свобод людини, які визнаються законом з метою забезпечення загального добробуту в демократичному суспільстві, належного визнання та поваги прав і свобод інших людей. Визначається, що встановлення обмеження прав і свобод людини буде оптимальним, якщо законодавець виходитиме з ідеї, яка поєднує природно-правову та позитивну концепції та закріплює правило, відповідно до якого позитивне право ґрунтується на праві природному, не порушує його та не виходить за його межі. Державна діяльність в напрямку встановлення обмеження прав і свобод людини не може бути безмежною і саме права і свободи людини і громадянина, духовний і культурний рівень суспільства та закон є основними чинниками обмеження державної влади.

Свобода людини виявляється як можливість слідувати власному бажанню в усіх випадках, якщо це бажання не заборонено національним законодавством. Права людини закріплюють можливості індивіда діяти певним чином, щоб забезпечити свої життєві потреби. Зміст та обсяг прав людини залежать від економічних можливостей суспільства, духовно-морального рівня населення та політичного режиму. Встановлення обмеження прав і свобод людини є проявом необхідності узгодження інтересів і намагання досягнення розумного компромісу між інтересами людей, спільноти та правовою державою.

З метою уникнення зловживання владою та волюнтаризму діяльність держави стосовно встановлення обмеження прав і свобод людини повинна бути регламентованою. Конституція України, закони України та міжнародно-правові угоди, до яких приєдналася Україна, встановлюють певний перелік обмежень, які може встановити держава стосовно прав і свобод людини. Такі заходи є цивілізованим способом регулювання міри свободи людини в суспільстві та зумовлені тим, що нормальний процес функціонування та розвитку суспільства породжує ситуації, які потребують від держави встановлення обмеження прав і свобод людини.

Передумовами встановлення обмеження прав і свобод людини є певні соціально-колективні та особисті інтереси, задля забезпечення яких законотворчий орган вважає за необхідне обмежити певні права і свободи інших людини. Систему загальних передумов встановлення обмеження прав і свобод людини умовно можна згрупувати так: 1) державні інтереси (основи конституційного ладу, захист суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку); 2) суспільні інтереси (духовні інтереси суспільства (мораль, свобода віросповідання), біологічні інтереси суспільства (здоров’я населення, чистота навколишнього природного середовища), економічна й інформаційна безпеки; 3) права і свободи людини.

Всі передумови обмеження прав і свобод людини повинні бути передбачені законом, а встановлені обмеження повинні бути необхідними в демократичному суспільстві та відповідати цілям, заради яких вони запроваджуються.

Необхідність використання принципів встановлення обмеження прав і свобод людини має на меті стримувати державу від невиправданого втручання у права і свободи людини та досягати оптимального балансу між зустрічними інтересами різних суб’єктів права. Сформульовано ряд принципів, таких як пріоритет міжнародних європейських стандартів у галузі прав людини над стандартами, що встановлені у національному законодавстві; встановлення обмеження прав і свобод людини законом; збереження сутності права; обґрунтованість; пропорційність; соціалізація, правомірність обмеження прав і свобод людини.

Визначення принципів встановлення обмеження прав і свобод людини має як теоретичне, так і практичне значення, яке полягає у тому, що вони є критерієм правомірності встановлення обмеження прав і свобод людини в національному законодавстві.

Обмеження прав і свобод людини допускається у випадках, прямо передбачених Конституцією України, законами України та міжнародно-правовими актами, що набули статусу національного законодавства. Цим досягається універсальність до підходу встановлення обмеження прав і свобод людини та забезпечується належний рівень охорони прав і свобод людини у правовій державі.

Класифікацію обмеження прав і свобод людини можна проводити за такими критеріями: залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб’єкта, за метою встановлення, територією застосування обмеження, ступенем відповідності європейським стандартам прав і свобод людини, характером нормативної фіксації, ступенем визначеності, за обсягом та видом прав і свобод людини, колом осіб та сферою нормативного змісту, способом правового регулювання, юридичною природою нормативно-правового акта, стадією правового регулювання, видами впровадження, тривалістю у часі, юридичною природою нормативно-правового акта, залежно від юридичної дійсності.

За своїм характером фіксації правові обмеження можуть бути поділені на матеріальні та процедурні. Матеріальні обмеження означають звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки. Під процедурними обмеженнями слід вважати обмеження можливостей суб’єкта права стосовно порядку реалізації цього права. Встановлені у законі процедури або порядок здійснення права людини може вплинути на здатність суб’єкта права здійснити своє право або взагалі зробити таке здійснення фактично неможливим.

 Список використаної літератури

  1. Ашихмина А.В. Конституционно-правовой механизм ограничения прав и свобод человека и гражданина в Российской Федерации: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.02. — Волгоград, 2009.
  2. Беломестных Л.Л. Ограничение прав и свобод человека и гражданина (теоретический аспект): Автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01. — М., 2003.
  3. Боняк В.О. Контитуційне право людини і громадянина на освіту в Україні: Монографія. -Дніпропетровськ, 2008.
  4. Всеобщая декларация прав человека // Мсждунар. акты о нравах человека: Сб. документов. — М., 2000. — С. 39-44.
  5. Государственное право Германии: Пер. с нем. В 2-х т. — T. 2 / Отв. ред.: Топорнин Б.Н. — М.: Изд-во ИГиП РАН, 1994. — 320 с.
  6. Декларация прав человека и гражданина 1789 г. // Международные акты о правах человека. -М., 2000. — 784 с.
  7. Динько О.Ф. Зміст і гарантії забезпечення реалізації свободи пересування людини та громадянина в Україні: Автореф. дис. канд. юрид. наук. — К., 2003.
  8. Івершенко Л.А. Конституційне право людини і громадянина на приватну власність в Україні та забезпечення його реалізації органами внутрішніх справ: Автореф. дис… канд. юрид. наук. — К., 2006.
  9. Колодій A.M., Олійник А.Ю. Права людини і громадянина в Україні. -К.: Юрінком Інтер, 2004. — 336 с.
  10. Конституционное право / Отв. ред. В.В. Лазарев. — М.: Юристъ, 1999. — 605 с.
  11. Кузьменко П. Поняття, основні риси та класифікація обмежень особистих конституційних прав і свобод людини // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 6. — С. 40-43
  12. Лемак Р. Прокурорський нагляд як гарантія забезпечення правового статусу засуджених // Право України. — 2007. — № 3. — С. 69-73.
  13. Лемішко Ю.М. Конституційно-правові основи участі громадян України у масових публічних заходах: Автореф. дис… канд. юрид. наук. — Х., 2009.
  14. Малиновская В.М. Правомерное ограничение конституционньгх прав и свобод человека и гражданина в Российской Федерации: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. — М., 2007.
  15. Малько А. В. Стимулы и ограничения в праве // Общая теория государства и права: Акад. курс в 2 т. / Под ред. проф. М. Н. Марченко. — Т. 2. Теория права. — М., 1998. -С. 483-505.
  16. Международный пакт о гражданских и политических нравах // Междунар. акты о нравах человека: Сб. документов. — М., 2000. -С. 53-69.
  17. Назаров В.В. Обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. — Дніпропетровськ, 2009.
  18. Наташев А. Е. Правовое положение осужденных // Исправительно-трудовые учреждения. -1979. — № 7. — С. 33-34.
  19. Нестеренко О.В. Право на доступ до інформації в Україні: конституційно-правовий аспект: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — Х., 2008.
  20. Осинська О. В. Обмеження прав і свобод людини: теоретико-прикладні аспекти: Автореф. дис… канд. юрид. наук. — К., 2010.
  21. Панкевич І. М. Здійснення прав людини: проблеми обмежування (загальнотеоретичні аспекти): Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01. -Л., 2000. — 160 с.
  22. Переверзев А. А. Основания ограничения конституционньх прав и свобод человека и гражданина в Российской Федерации: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. — Ростов н/Д, 2006.
  23. Принципы, пределы, основания ограни-чения прав и свобод человека по российскому законодательству и международному праву. «Круглый стол» // Государство и право. — 1998. -№ 7 и № 8.
  24. Рабінович П. М. Межі здійснення прав людини (загальнотеоретичний аспект) // Вісник Академії правових наук України. — X., 1996. — № 6.
  25. Савчин М. Основні конституційні критерії обмеження прав людини й основоположних свобод // Вибори та демократія. — 2008. — № 2. — С. 21-28
  26. Самотуга А.В. Обмеження конституційних прав і свобод людини й громадянина: необхідність порівняльно-правового дослідження // Юридична відповідальність: проблеми теорії та практики: Альманах права; Науково-практичне видання. — К., 2010. — С. 148-151.
  27. Саунина Е. В. Сфера действия правовых ограничений при ведении боевых действий немеждународного характера // Теория и практика ограничения прав человека но российскому законодательству и международному праву. Ч. II. Т. 2 / Под ред. В. М. Баранова. — Н. Новгород. -1998. — С. 122.
  28. Смирнов А.А. Ограничение прав и свобод человека и гражданина Российской Федерации при обеспечении обороны страны и безопасности государства: дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.02. — М., 2007.
  29. Спенсер Г. Опыты научные, политические и философские: Пер. с англ. — Минск, 1999. — 1022 с.
  30. Стрекалов А.Є. Обмеження основних прав та свобод людини і громадянина як інститут конституційного права України: Автореф. дис… канд. юрид. наук. — Х., 2010.
  31. Стрельбіцька Л. Обмеження конституційних прав засудженого // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 7. — С. 121-122
  32. Тодыка Ю.Н., Тодыка О.Ю. Конституционно-правовой статус человека и гражданина в Украине. — К., 2004.
  33. Устинов В. С. Основания и критерии ограничения прав и свобод личности в законодательстве и теории. Теория и практика ограничения прав человека но российскому законодательству и международному нраву. — Ч. 1 / Под ред. В. М. Баранова. — Н. Новгород, 1998.
  34. Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів). — К., 1997. -208 с.
  35. Шевчук С. Значення загальноправового принципу пропорційності для визначення конституційності законодавчих обмежень щодо реалізації конституційних прав і свобод (зарубіжний досвід) // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 1. — С. 69-76
  36. Шевчук С. Порівняльне прецедентне право з прав людини. — К., 2002.
  37. Эбзеев Б. С. Ограничения конституционных прав: понятие и пределы // Теория и практика ограничения прав человека но российскому законодательству и международному праву. -Ч. 1 / Под ред. В. М. Баранова. — Н. Новгород, 1998.
  38. Экштайн К. Основные права и свободы. По российской Конституции и Европейской Конвенции. Учебное пособие для вузов — M.: NOTA BENE, 2004. — 496 с.