Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Огляд вчень про звичаєве право

Вступ

Актуальність теми. Звичаєве право — перша історична форма права, нині найпоширеніша серед країн з консервативним способом життя. Воно складається з норм, санкціонованих державою, тобто таких, що набули її захисту. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей історичного розвитку й економічних та політичних умов, що склалися в них.

Звичаї — це норми, які склалися історично, закріпилися у суспільній практиці у результаті багаторазового застосування в регулюванні певного роду суспільних відносин.

Функціонування традиційного звичаєвого права € одним із способів збереження національної самобутності соціуму: розвитку національного духу, характеру формування патріотичних світоглядних орієнтацій громадян України. Тим більше, що проблематика звичаєвого права і правового плюралізму сьогодні висвітлює нові аспекти правової дійсності, коли норми місцевих та групових систем звичаєвого права, що знаходились у стані бездіяльності, регулюють значний масив суспільних відносин.

Відтак, на нашу думку набуває актуальності потреба катетеризації звичаєвого права з огляду на історичні, суспільно-політичні та інші чинники формування окремих його різновидів.

Протягом століть, аж до кінця XIX ст., звичаєве право в Україні дуло одним з основних засобів регулювання міжособистісних відносин на родинному рівні. Хоча практично у всіх сферах буття, пов'язаних із застосуванням норм правового регулювання, звичаєве право досить часто функціонувало як єдиний правовизначальний механізм, а згодом було запозичене системою державного права. Не можна сказати, шо на сучасному етапі розвитку українського суспільства старовинні звичаї і обряди, пов'язані зі звичаєвим правом, втратили свою сил}*. Так. стародавні норми звичаєвого права лягли в основу формування сучасного сімейного права. Чимало успадкованих правових конструкцій простежується у різних галузевих аспектах національного права. Відтак дослідження історико-правових засад, окремих правових звичаїв у сфері родинно-побутових, шлюбних відносин тощо, зберігає свою актуальність нині, з огляду на стан розвитку соціально-правових норм у сучасному українсько-суспільстві.

Протягом століть, аж до кінця XIX ст. звичаєве право в Україні було одним з основних засобів регулювання міжособистісних відносин на родинному рівні. Хоча практично у всіх сферах буття, пов'язаних із застосуванням норм правового регулювання, звичаєве право досить часто функціонувало як єдиний правовизначальний механізм, а згодом було запозичене системою державного права. Не можна сказати, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства старовинні звичаї і обряди, пов'язані зі звичаєвим правом, втратили свою силу. Так. стародавні норми звичаєвого права лягли в основу формування сучасного сімейного права. Чимало успадкованих правових конструкцій простежується у різних галузевих аспектах національного права. Відтак дослідження історико-правових засад, окремих правових звичаїв у сфері родинно-побутових, шлюбних відносин тощо, зберігає свою актуальність нині, з огляду на стан розвитку соціально-правових норм у сучасному українському суспільстві.

Проблеми функціонування української сімейно-обрядової культури завжди привертали увагу вітчизняних дослідників. Наприкінці ХЕХ — у XX ст. їм присвячували свої фундаментальні праці етнографи й історики культури Д. Антонович. Ф. Вовк. О. Воропай. О. Курочкін. В. Скуратівський. Л. Савчин. М. Ткач та ін. Проте у вітчизняному культурознавстві й донині бракує досліджень, які містили б системний аналіз розвитку української сімейно-обрядової культури в контексті звичаєвого права. Цим і визначається тематична актуальність даної роботи.

Необхідність поглибленого осмислення ролі звичаю у формуванні і функціонуванні права продиктована перш за все забезпеченням урахування прав людини в цих процесах, що потребує перш за все не абстрактного нормативного підходу, а аналізу тріади ― Особа ― Суспільство ― Держава, в якій звичай виступає в ролі форми взаємного нормативного обміну. Становлення людини як суб’єкта історії, відношення людей до природи і один до одного є критерієм рівня і ступеня культурного розвитку. У процесі практичного освоєння світу людина набуває певних сил, що дозволяють зберігати і застосовувати соціальні цінності і норми.

По мірі розвитку соціального життя відбуваються зміни якості регулювання, ускладнюється система регулятивних засобів. Створюється своєрідна інфраструктура регулятивних механізмів, серед яких звичай є досить своєрідною формою соціальної регуляції.

В суспільному значенні звичай ― це форма поведінки людей, яка в результаті багаторазового повторення в часі і просторі набуває певну стійкість, закріплюється в практичному досвіді, психології, а також в ідеології тієї чи іншої соціальної групи. В основі звичаю лежать елементи суспільної необхідності, які на початкових етапах роблять його найбільш близькою до реальних потреб формою регулювання їх дій. Вимоги звичаю засвоюються людьми в процесі безпосередньої діяльності чи взаємного спілкування.

Звичаї значно впливають на процеси виникнення і успішного функціонування права як одного з найбільш звичних і широко укорінених у масовій свідомості засобів і правил поведінки. Це пов’язано з тим, що звичай здатний виступати формою існування правових норм. Право, в свою чергу, суттєво впливає на формування звичаїв.

Концепція, що покладена в основу вивчення співвідношення права і звичаю, виходить з того, що розвиток суспільства і всіх його інститутів, включаючи державу і право, ― це природно-історичний процес, що протікає по об’єктивним законам. Беззаперечно, право належить не тільки до найбільш важливих, але й найбільш складних суспільних явищ.

1. Історичні умови становлення та розвитку звичаєвого права

Звичаєве право існує в писемній формі як інтегральна частина позитивного права, і в неписемній — як життєві орієнтації індивідуальної свідомості і суспільної психології. Відомо, що умовою існування звичаю (і одночасно засобом доказу його існування) є застосування звичаю. Наприклад, у Франції — країні кодифікованого цивільного права — звичаї були абсолютно різноманітними в різних провінціях, департаментах і містах. Французькі королі здавна робили спроби провести уніфікацію і кодифікацію звичаїв, що. зрештою, і призвело до прийняття Кодексу Наполеона. У Німеччині звичаєве право визнане джерелом права поряд із законами.

Водночас варто зазначити, що в науковій літературі поняттями „правовий звичай" і „звичаєве право" часто оперують рівною мірою. За висловом С. Дністрянського, звичай не має тієї сили, що нею наділене державне право, але все таки має дуже життєву внутрішню силу, оскільки носить на собі авторитарну марку народу [4; 38]. О. Огоновський зазначав, шо звичаєм називаємо тривалість практики, звідси і назва цієї категорії права — звичаєве. Звичаєве право опирається на правнім почутті народу [5; 25]. Д. Мейєр визначав звичаєве право як юридичний стан, що розкривається через неодноразове і однакове застосування. Звичай, за його ж висловом, настільки могутній в юридичному повсякденні, що напевне, виведе із застосування закон, спрямований проти його застосування [6:55-56].

В юридичному словнику зазначається, що звичаєве право — сукупність обов'язкових до виконання звичаїв внаслідок санкціонування їх державою [S: 291]. Але. звичай, санкціонований державою, є правовим звичаєм — юридичною нормою. Сукупність таких правових звичаїв (юридичних норм) не може бути охарактеризована як звичаєве право. Санкціоновані звичаї, набувши характер)* юридичної норми, не можуть складати якоїсь цілісної системи, оскільки такі правові звичаї (юридичні норми) належать до різних галузей юридичного права.

Однак, насамперед, потрібно відмітити, що в основі звичаєвого права лежить звичай — найпростіший тіш культурної регуляції у контексті усталених зразків соціальної поведінки людей в певний час і в певному місці. Він має яскраво виражену соціумну специфіку, тоді як звичка є ознакою суто індивідуальної поведінки людини, зумовленої її біографічним досвідом. Звичай має свої особливості: його дотримуються всі члени суспільства за будь-яких обставин, порушення ж його може призвести до небажаних соціальних наслідків. Це стереотипи поведінки, яких дотримуються спільноти людей, соціальні групи за певних обставин, і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, передаючись із покоління в покоління. Звичаєві правила поведінки не фіксуються в жодних документах: вони „узаконені" громадською думкою. Звичаї фіксують елементи прийнятного у суспільстві способу життя, тому формування, закріплення і успадкування їх від покоління до покоління є важливою стороною функціонування суспільства.

Щоб глибше "зрозуміти суть і призначення обряду, доцільно порівняти його з феноменом звичаю. Звичай як такий є практичною дією, завдання якого — запропонувати зразок для наслідування, показати, як слід діяти, успадковуючи соціокультурного досвід, й досягнута конкретного результату з розвитком суспільних відносин роду та племені склались родоплемінні звичаї, які докладно регламентувати способи реалізації тих чи інших суспільних відносин. Вони були неодмінним засобом організації єдності дій родоплемінного колективу, способом накопичення досвіду поведінки і передавання його від старших поколінь до молодших. На відміну від традицій, які почали формуватися в період утворення класового суспільства, родоплемінні звичаї давали ретельні приписи щодо того, що,коли, як послідовно робити те чи інше. Вимог до духовних якостей людини вони не висували. Ці особливості формувалися в процесі дотримання звичаїв.

Звичай у буденному розумінні нерідко ототожнюється з обрядом, котрий € також однотипною дією, яка повторюється за певних обставин. Але якщо від традиції звичай відрізняється сферою, то від обряду — характером дій. Мета звичаю — відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, регулювання стосунків між людьми. Старовинні звичаї багато в чому визначають життя людей. Вони виникали й усталювалися у процесі еволюції господарсько-побутових стосунків, спираючись на багатовікові норми поведінки.

Відтак, звичай — це загальноприйнятий порядок, спосіб дій або загатьноприйнята норма поведінки: те, що стаю звичним, засвоєним, визнаним, увійшло у вжиток. Слово звичай є похідним від дієслова звикнути, привикнути, привчитися до чогось, узяти щось за звичку Це — звичка робити щось певним чином у праці, побуті, громадському або мистецькому житті. Він. як і інші компоненти традиції, слугує засобом збереження й передачі досвіду, освячення порядків і форм життя, які усталися, регламентації й контролю поведінки індивідів, зміцнення їх зв'язку з тією соціальною групою (нацією, суспільством), до якої вони належать. Звичай функціонує у сферах праці, побуту, сімейних відносин, міжособистісної комунікативної культури [9].

Вивченню історичних умов становлення традиційного звичаєвого права в Україні, а також різноманітних внутрішніх та зовнішніх чинників впливу на цей процес упродовж багатьох століть присвячені наукові праці С. Безклубенка. Т. Гаєвської, П. Герчанівської. М. Гримич, Р. Гузій та ін. Метою зазначених учених був розгляд історичного контексту та соціально-етнічних умов вироблення національної системи традиційного звичаєвого права, дослідження обставин її розвитку та деталізації щодо тих чи інших сфер буття народу.

У радянський період проблематика звичаєвого права практично не досліджувалася. Сучасні дослідження звичаєвого права в культурології, зазвичай, епізодичні, пов'язані з дослідженням джерел цивільного права України.

М. Гримич [ 1] у своїй дисертації розглянула питання народної правосвідомості і проаналізувала особливості українського звичаєвого інституту власності. Досліджуючи сімейні звичаї поділу майна і спадкування, "жіноче право", інститут приймацтва. внутрішньосімейні та позасімейні договірно-зобов'язальні й економічні традиції. М. Гримич проаналізувала загальноукраїнські моделі побутування звичаїв та їх локальну специфіку.

У роботі Р.Б. Гузій «Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (ХІХ-ХХ ст.)» проаналізовано сукупність звичаєво-ритуальних явиш у широкому етнокультурному контексті, на загальноукраїнському всеслов'янському, загальноєвропейському фоні та в історико-генетичній перспективі. З'ясовано походження та первісне значення багатьох елементів народного похорон}: простежено їх міжобрядові паралелі [2].

У дисертації О. Галько «Шлюб і сім'я у бойків Карпат наприкінці XIX ст.» виявлено вплив звичаєвого права й традиції на успадкування майна в сім'ї, одержання віна. на лідерство у родині. Досліджено дошлюбні звичаї та традиції, а також простежено локальну специфіку весільних, родильних, поховальних обрядів. Розглядаючи форми дошлюбного спілкування молоді як важливого етапу підготовки до подружнього життя та створення сім'ї, дослідником з'ясовано, що регулюванням стосунків молоді займались парубочі і дівочі об'єднання (громади). які мали неписаний статут, очолювались виборними особами з наданими їм функціями керівників організації і проведення дозвілля [3].

За роки державної незалежності активізувалися фахові етнографічні розвідки на ниві історії звичаїв, обрядів і свят українців (праці Н. Аксьонової. Т. Гаєвської. Н. Здоровеги. В. Скуратівського та ін.).

Водночас в українській культурології на даний момент бракує комплексних досліджень розвитку традицій звичаєвого права в культурі України. Так само й ремінісценції звичаєвого права в сучасній українській культурі, тлумачення його категорій фактично залишаються поза увагою.

Український термін «обряд» походить від слова обряджати, тобто приводити у належний вигляд, упорядковувати, прикрашати, прибирати, робити красивим, ошатним тощо. Обряд — це сукупність умовних, традиційних символічних колективних дій. призначених для фіксації важливих подій суспільного й особистого життя, який актуалізує й закріплює у певному суспільстві ідеї, норми, ідеали, цінності, надає їм емоційного забарвлення художнім оформленням всього його комплексу.

У повсякденній мові обряд і звичай розрізняються. Обряд зустрінеш частіше, але не прийнято називати обрядом щоденне вставання, сніданок і обід, похід на роботу тощо. Проте все це може бути подібним з обрядом хоча б у тому відношенні, що для всіх цих звичаїв характерні повтор, циклічність, сталість. Культура і суспільство не можуть без цього існувати, як і без поділу на значне і незначне, важливе і неважливе, престижне і непрестижне. Незважаючи на тиск десакралізуючнх впливів, сучасність не обходиться без цього, як і колишня культура. І навіть більш того, саме повторюваність, ритуальність обрядоподібних звичаїв відкриває перед сучасною людиною безліч внутрішніх можливостей для самовираження.

Загалом право (в об'єктивному розумінні) — це система встановлених та охоронюваних державою загальнообов'язкових, формально визначених норм (правил), що врегульовують найважливіші суспільні відносини. Вони мають повноваження визнавати правомірними чи неправомірними певні діяння (дії або бездіяльність), дозволяють або забороняють певні стосунки між людьми і об'єднаннями, забезпечують методи гарантування справедливих відносин, прав і свобод людей та їх об'єднань, і забезпечують відповідальність і покарання для тих. хто не дотримується встановлених правил поведінки. Право не регулює питання етики, моралі, норми пристойності тощо. Все це передбачено в морально-етичних, релігійних та естетичних нормах. Але в окремих випадках правові норми передбачають відповідальність і покарання за порушення цих правил в законодавчому порядку.

2. Вчення про звичаєве право у розвинутих суспільствах

У розвинутих суспільствах право пов'язане з державою і не може існувати окремо від нього, оскільки його загальнообов'язковість забезпечується заходами державного впливу а самі норми, як правило, приймаються, змінюються або скасовуються тільки державними органами. У суспільствах, де державна влада відсутня чи її вплив дуже слабкий, правові взаємини можуть регулюватися встановленими традиціями, релігією.

Правовий звичай — не одне з джерел права, звичаєве право — це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону або писаного права. Характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те. що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів: по-друге, звичаєве право є правом неписаним. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, тому що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується.

В цілому ж. можна дати таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її. як обов'язкової.

Поняття „правовий звичай" слугує лише вказівкою на походження норми звичаєвого права — вона з'явилася завдяки існуванню звичаю. З моменту фіксації звичаю в нормативному акті звичай не перестає бути звичаєм, а зафіксований у нормі, набуває всіх ознак властивих правовій нормі. Тому звичай є джерелом права в розумінні походження, народження права. Формою ж є нормативний акт. в якому зафіксований звичай вже як загальнообов'язкове правило поведінки.

В історичній пам'ятці писаного права українців «Руська правда» звичаєве право було не тільки санкціоноване (узаконене), а доповнене нормативними приписами держави. Наприклад, копний суд — суд. який чинили члени громади на громадському сході на підставі звичаєвого права. Розбирав виключно кримінальні справи. Особливе поширення мав до XYІІІ ст. у Карпатах, на Волині, Київщині. Копний суд був проявом сусідських колективних інтересів та гарантією їх вираження. Через нього громада сама вела слід, чинила попереднє слідство, допити та пилноє шуканье, визначала ступінь покарання і виконувала вирок.

Крім того, існував ще й такий різновид звичаєвого права, як церковне звичаєве право — сукупність правил поведінки, шо не набули законодавчого затвердження, але їх обов'язково слід було дотримуватися в житті (наприклад, поведінка в церкві, під час богослужіння, виконання повинностей на користь церкви). Вони не набули письмової фіксації, але їх обов'язково дотримуватись члени громади, побоюючись кари і гніву Божого. Нерідко переказ про прецедент чи традицію були єдиним джерелом для розв'язання суперечки чи то майнової (наприклад, виконання посполитими так званого "звиклого послушенства" на користь монастиря чи храму), чи еттгчної. наприклад, дотримання певних правил поведінки під час богослужінь чи у спілкуванні з церковнослужителями.

В останні роки увагу культурологів все більше привертають питання традиційної культури. У вітчизняній та зарубіжній історіографії продовжуються дискусії з визначення термінів „традіційна" „традиційно-побутова", „народна культура" [9:92]. Одним з основних ознак традиційної культури, на думку Н. Сподаревої, є принцип породження (оскільки індивід тут частина природи, потрібно було вивести родовід від тваринного предка — у тотемізмі, пізніше в антропоморфній релігії — від богів, героїв, знатних людей — принцип шляхетного походження) [12]. На нашу думку це доцільно назвати спадкоємністю. Панують у цій культурі норми, зразки, канони, що стосуються не тільки побуту (одягу зачіски, багатства), але й знання (опора на авторитети). Моральні норми передбачали відповідальність перед "своїми" (родом, родиною, релігією, державою, класом), але тільки не перед самим собою.

У сучасній культурології під поняттям „традиція" розуміють соціальну та культурну спадщину, що передається від покоління до покоління і репродукується у певних суспільствах і соціальних групах протягом тривалого часу. Заслуговує на увагу, зокрема, визначення традиції сучасним українським культурологом С. Безклубенком як сукупності усталених, успадкованих від попередніх поколінь уявлень про навколишній світ і місце людини в цьому світі, які мають одиночний (аксіологічннй) та нормативний (регулятивний) характер" [14:34]. Аналізуючи структуру традиції, дослідник виокремлює три аспекти: по-перше, це цілісна система світоглядних уявлень, що відтворює певну народну (національну, етнічну) картину світобачення: по-друге, це сфера почуттів, пов'язаних з певним уявленням, а отже, стереотипів сприйняття соціального середовища. його оцінок за принципом "сприйняття-несприйняття" (добре-зле, гарне-погане, корисне-шкідливе): по-третє, — це сфера практичних дій — жестів, рухів, церемоній, маніпуляцій, ритуалів, що відповідають світоглядним уявленням й спрямовані на задоволення почуттів, які супроводжують ці уявлення, на їхню підтримку й поглиблення, вироблення стереотипів поведінки [12:34].

На думку П. Герчанівської, якщо розставити акценти у визначенні поняття традиції, то виходить, що 1) традиції є колективною пам'яттю соціальних груп (етносів, нації): 2) вони є механізмом передачі соціально важливого досвіду, який виробляється, засвоюється соціальними групами (етносом, нацією) і проходить апробацію часом та суспільством, забезпечуючи їхню самототожність та спадкоємність розвитку: 3) традиції — самокоригуюча система зі своєю власною структурою (матеріальні та духовні об'єкти соціокультурної спадщини) та іманентною динамікою: 4) традиції характеризуються варіативністю, обумовленою як внутрішньою логікою їхнього розвитку так і особливостями функціонування у соціокультурному просторі [13:32].

Наведені визначення свідчать про соціально обумовлену варіативність змісту поняття традиції відповідно до того чи іншого історичного контексту його осмислення. Традиція складається внаслідок систематичного здійснення певних заходів і є, подібно до звичаю, засобом соціальної регуляції діяльності в певному суспільстві. Традиція характеризує зміст поведінки людей, яка властива суспільству, на відміну від моральних норм, які характеризують спосіб дотримання суспільної дисципліни.

Таким чином, у дослідженні звичаєвого права слід виокремити такі категорії, як традиційне звичаєве право, канонічне звичаєве право, церковне звичаєве право, юридична норма тощо. Окрему категорію становлять правові традиції та правова культура як суспільства загалом, так і окремої особи. Передаючи новим поколінням усталені зразки конкретних дій. звичаєве право орієнтує на певний тип соціальної поведінки. Організовуючи суспільну життєдіяльність кожної нової генерації людей на стереотипових засадах історичного успадкування, воно сприяє формуванню сукупності духовних якостей представників певної соціальної верстви або групи.

Висновки

Отже, дослідження національної культури неможливе без детального аналізу основ державно-правових інститутів, значення звичаєвих засад їх становлення, еволюції та функціонування.

Звичаєвість як соціально-історичне явище досліджувалася філософами, істориками, культурологами, етнографами та іншими вченими. Зокрема. її аналізує І.В. Суханов у праці "Звичаї, традиції і зв'язок поколінь", акцентуючи на феноменах звичаю і традиції родини. їх відмінностях та структурі, Л. Савчин "Звичаєва сімейно-побутова обрядовість та її значення в традиційній культурі Волинського полісся (на матеріалах польових досліджень 20-30-х. pp. XX ст)" та ін. Причому головну увагу вчені звертають на зв'язок між культурою і традицією, пов’язуючи їх із спадкоємним повторенням звичаїв і норм. Зокрема. Ю.Н. Давидов пропонує таке визначення культурної традиції: "Передання від покоління до покоління, від епохи до епохи культурних норм і зразків: чи то моральних заповідей, правових норм або вічних зразків художнього досягнення".

Вивчення звичаєвого права в сучасних умовах існування суверенної незалежної держави України є важливою умовою розвитку юридичної науки в нашій країні і становлення національної правової системи.

Світові інтеграційні процеси висувають вимоги до сучасних юристів й науковців по перегляду традиційних історико-правових і теоретико-правових поглядів та розширення досліджень інститутів світових правових систем. Вивчення ролі звичаю в формуванні та розвитку світових правових систем повинно поглибити праворозуміння та сформувати цілісне сприйняття розвитку права.

Процес ухвалення законів складний та багатоступеневий, існують стадії та етапи. В історичних пам’ятках, літописах, статутах, договорах, піснях, приказках, працях вчених збереглася інформація про те, якими саме звичаями керувалися люди від найдавніших часів та як окремі з них ставали законами, кодифікувалися, а окремі відживали і залишались в історії.

Вивчення звичаєвого права передбачає знання історії державно-правових явищ світової культури, історичну еволюцію на українських землях, знання звичаїв та традицій різних народів.

Список використаної літератури

1. Гримич М В. Звичаєво-правова традиційна культура українців XIX— початку XX ст.: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня д-ра істор. наук: спец. 07.00.05„етнологія" /М.В. Гримич; Київ. naif, ун-т їм. Т.Шевченка. — К, 2005. — 30 с.

2. Гузій Р. Б. Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (XIX—XX ст.): Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.05 /Р.Б. Гузій /Інститут українознавства ім. І. Крип 'якевича; Інститут народознавства. — Львів, 2002. — 23 с;

3. Галько О. Ю. Шлюб і сім'я у бойків Карпат наприкінці XIX ст. — до 1939 p.: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.05 / О.Ю. Галько / Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К, 2004. — 16с;

4. Дністрянський С. Звичаєве право — Асоціяльні зв'язки. Часопись правнича і економічна. — Т. IV, V / Дністрянський С. — Львів, 1902. — С. 38;

5. Огоновський О. Система Австрійського права приватного. ТІ/ Огоновський О. —Львів : В-во д-ра П.Стебельського, 1897. —417с;

6. МейерД. И. Русское гражданское право (в 2-X ч. Часть 2) /МейерД. И. — М. : Статут, 1997. — 661 с;

7. Звичаєве право //Юридичний словник. За ред. Б. М. Бабія, Ф. Г. Бурчака, В. М. Корецького, В. В. Цвєткова. — К: Головна редакція Української Радянської Енцикюпедії, 1983. — С. 291;

8. Суханов И. В. Обычаи, традиции и преемственность поколений / Суханов И. В. — М.: Политиздат, 1976. — 216 с;

9. Чистов В. В. Народные традиции и фольклор : Очерки теории / Чистов В. В. — Л. : Наука, 1986. — 303 с;

10. Кочергин А. Н. Философия и глобальные проблемы: Спецкурс / Кочергин А.Н. —М.: РОУ, 1996. — 228 с;

11. Ильинич Т. К. Социально-философский анализ динамики этнической культуры : автореф. дис. на стиск, науч. степени канд.фил.наук / Т. К. Ильинич. —Нижний Новгород, 1992. —18с;

12. Сподарева Н. И. Традиционная культура : виды, пути развития / Сподарева НИ. -К.: Магістр —S, 1997. —144 с;

13. Герчанівська П. Е. Традиції як спосіб формування та функціонування народної культури / П. Е. Герчанівська//Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. —2005. — № 3. — С. 32—37;

14. Безклубенко С. Д. Теорія культури: Навч. посібник/Безклубенко С.Д. -К. : КНУКіМ, 2002. — 324 с.