ReferatsS

Все для студентов и самообразования

Міжнародна спеціалізація виробництва

Міжнародна спеціалізація виробництва означає спеціалізацію країн на виробництві певних видів продукції або послуг і міжнародний обмін ними. Досить легко уявити собі спеціалізацію за продуктами харчування. Наприклад, банани вирощують у тропіках і не вирощують в умовах помірного клімату. Тропічні країни експортують банани до країн помірного поясу, а останні експортують до тропіків свою продукцію.

Країни можуть спеціалізуватися також на послугах, зокрема на рекреаційних (тобто курортних). До країн з розвиненою сферою надання рекреаційних послуг приїжджають туристи з усього світу. При сходженні, скажімо, на вершини у Гімалаях послуги альпіністам надають місцеві жителі — шерпи, адже саме вони можуть переносити великі вантажі в умовах високогір’я, бо добре знають його особливості.

Лондонські фінансисти надають банківські послуги замовникам з багатьох країн світу. Лондон також відомий як світовий центр із створення першокласної комерційної реклами, яка вже завоювала чимало престижних міжнародних призів.

Міжнародний поділ праці — реальне явище. І ним не можна нехтувати, оскільки між різними країнами завжди існували, існують і будуть існувати відмінності у географічному положенні, природних ресурсах, структурі господарства, навичках і майстерності трудового населення тощо.

У результаті міжнародного поділу праці у країнах світу формуються галузі міжнародної спеціалізації, які значною мірою орієнтовані на експорт своєї продукції до зарубіжних країн. Саме ці галузі представляють країну у міжнародному поділі праці. Скажімо, якщо у зв’язку з географічним поділом праці згадати Об’єднані Арабські Емірати, то вони постають в уяві як світовий експортер нафти. Швейцарські майстри відомі як найкращі у світі виробники точної механіки, альпійські фермери — як неперевершені виробники одного з найкращих у світі сортів сиру. Швейцарія ще й світовий центр рекреаційних послуг.

Говорячи про Канаду, не можна не згадати канадських фермерів (у тому числі й українського походження), які є відомими у світі експортерами зерна. Аргентина відома своїми неосяжними степами і кваліфікованими фермерами (знову ж таки, серед них чимало українців), вона є великим експортером м’яса худоби на світовому ринку. Перефразовуючи відомого поета, можна сказати: «Ми говоримо — Куба, а маємо на увазі — цукор. Ми говоримо — цукор, а маємо на увазі — Куба!»

Утвердитися на світовому ринку як виробник найбільшої кількості видів і високоякісної промислової продукції, а отже, завоювати вигідне місце у світовій економіці — дуже непросто. Так, від часу здобуття державної незалежності колишніми колоніями в Африці минуло кілька десятиліть. А вони нині, як і раніше, постачають на світовий ринок лише сировину та сільськогосподарську продукцію. На світовий ринок потрібно прориватися і щодня зміцнювати свої позиції.

Міжнародний поділ праці розвивається у двох напрямах — територіальному та виробничому. Перший напрям — спеціалізація країн і регіонів на виробництві певних товарів (їх частин) або послуг. Другий напрям охоплює міжгалузеву, внутрішньогалузеву спеціалізацію та спеціалізацію на рівні окремих підприємств.

Вирізняють такі основні види міжнародної спеціалізації виробництва:

  • предметну (виробництво готових товарів);
  • подетальну (виробництво складових частин товарів);
  • технологічну (стадійну).

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації вважаються коефіцієнт спеціалізації галузі щодо експортної спеціалізації (розраховується як питома вага певного товару у світовому експорті) та експортна квота (частка галузі).

Міжнародне кооперування виробництва перетворюється на міжнародне промислове співробітництво. Найважливішою ознакою промислового співробітництва є комплексність.

Провідними у міжнародному кооперуванні вважаються такі методи:

  • виконання спільних програм;
  • договірна спеціалізація;
  • створення спільних підприємств.

Країни спеціалізуються для того, щоб брати участь у міжнародній торгівлі товарами та послугами, яка може відбуватися у таких режимах:

  • вільної торгівлі;
  • торговельних обмежень;
  • протекціонізму.

Поставки товарів і послуг по лінії міжнародної торгівлі сплачуються відповідною валютою. Можлива і компенсаційна (зустрічна) торгівля.

У зв’язку з міжнародним поділом праці потрібно згадати і про явище, якому поки що не приділяють достатньої уваги.

Зазначення походження товару з того чи іншого географічного регіону часто ніби магнітом притягує до себе споживачів.

У багатьох країнах світу маркування про географічне походження товарів або послуг перебуває під правовою охороною держави. В юриспруденції використовують поняття «найменування місця походження». Його розуміють як географічну назву країни або місцевості (області), яка використовується для позначення товару, що походить з цієї країни або місцевості (області), якщо властивості чи особливості цього товару винятково або істотно визначаються характерними для країни або місцевості (області) природними умовами та(або) людськими факторами. Наприклад, пухову хустку можна правомірно назвати «оренбурзька пухова хустка», якщо вона справді виготовлена у цій місцевості з пуху кіз, які скубають траву у тих далеких степах. Шампанське вино буде справді таким, якщо воно виготовлене у провінції Шампань, у Франції. Трембіту матимуть право називати «гуцульською», якщо вона насправді виготовлена на Гуцульщині з місцевих матеріалів і місцевими майстрами, яким кваліфікація передавалася з діда-прадіда.

У багатьох країнах світу зазначення місця походження товарів реєструються у складі товарних знаків (тобто позначень, що застосовуються для розпізнавання на ринку товарів різних виробників). У США регіональне походження товарів посвідчується окремо за допомогою так званої сертифікаційної марки.

Деякі країни світу прийняли спеціальне законодавство щодо маркування географічного походження товарів та послуг. 18 червня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів».

Спеціалізація господарств країн відбувається з урахуванням передусім порівняльних переваг для виробництва товарів і послуг, які має кожна з країн. Людство зацікавлене в міжнародному поділі праці, як і в тому, щоб різні люди мали різні спеціальності.

Міжнародний поділ праці почався давно, існує нині і триватиме у майбутньому. Країни, які ставали на рейки автаркійного розвитку, рано чи пізно були змушені відмовлятися від такої хибної політики. Великою китайською стіною або залізною завісою від навколишнього світу надовго відгородитися не можна.

У нинішній світовій економіці роль населення та ресурсів як визначальних чинників спеціалізацій знижується. Розміщуючи підприємства, що виробляють продукцію, нині орієнтуються переважно на кінцевого споживача. Деякі країни перетворилися на центри наукових досліджень, тоді як інші є джерелом низько-кваліфікованої робочої сили.

Економічна наука у зв’язку з міжнародною спеціалізацією виробництва використовує поняття «трансматеріалізація» і «дематеріалізація». Перше поняття означає зниження попиту на природні ресурси, оскільки на зміну традиційним мінералам прийшли матеріали із заданими властивостями (напівпровідники, оптичні волокна тощо), друге — зменшення частки сировини у вироблених товарах. Іншими словами, трансматеріалізація — це зміна суті ресурсів, а дематеріалізація — зміна суті продуктів.

Більшість країн спеціалізуються на виготовленні не цілісних виробів, а їх компонентів. Міжнародну виробничу спеціалізацію визначають переважно транснаціональні корпорації. Вони враховують при виборі спеціалізації не лише географічні чинники, а й соціально-економічні.

Економічні зв’язки між державами не лише необхідні, а й взаємовигідні. Крім міжнародної торгівлі, зовнішньоекономічне співробітництво розвивається і в інших формах.

У світі набули поширення спільні підприємства. Підприємства й організації різних країн об’єднують свої фінансові та інші ресурси і здійснюють спільну виробничо-економічну діяльність на території однієї або кожної з країн.

Важливим напрямком міжнародного співробітництва стало створення вільних економічних зон. Така зона є певною частиною території країни, у межах якої діє особливий режим господарювання. Цей режим надає значні пільги для зовнішньоекономічної діяльності. Існує понад 600 офіційно встановлених вільних економічних зон у 70 державах світу.

2. Світовий ринок енергоносіїв

Світовий ринок природного газу розвивається під впливом змін на ринку рідкого палива. Провідні експортери природного газу в континентальні західноєвропейські країни — Росія, Норвегія, Нідерланди. Експорт газу Росією становив у 2005 р. 240 млрд. куб. м, а в 2010 р. сягне -270 млрд. куб.м.

Якщо в першій половині XX ст. в енергобалансі світового господарства переважало вугілля і мали важливе значення дрова, то в останні десятиліть; провідну роль відіграють нафта і газ. Кілька десятиліть на їх частку припадали 3/5 обсягу енергоспоживання. Вважають, що на початку XXI ст. їх частка знизиться, водночас збереже значення споживання вугілля і дещо збільшиться ролі ядерної енергетики і нетрадиційних (альтернативних) джерел енергії.

Основні постачальники енергоносіїв знаходяться в Азії (країни Перське: затоки, а також Китай); в Англо-Америці (США і Канада); в Північній Євразі; (Росія, а також за окремими видами палива Азербайджан, Туркменістан, Узбеки стан, Казахстан). В Європі краще забезпечені енергоносіями Великобританія, ФРН, Польща, Норвегія. Основними ж споживачами є СІЛА, Канада в Північній Америці, провідні країни Західної та Центральної Європи, Японія, Китай, а серед краї; СНД — Росія та Україна.

Не всі країни мають власні енергоресурси. Цілком ними забезпечені тільки США, Росія, Китай, Великобританія, Канада, Австралія. Досить велика група країн покриває потреби власним паливом частково, наприклад, ФРН, Україна, Польща, Індія, Аргентина, Мексика, ПАР та ін. Але чимало з-поміж промислове розвинутих країн і таких, що практично не мають своїх енергоресурсів. Це Японія, Італія, Шве­ція, Республіка Корея, не кажучи вже про малі промислове розвинуті країни світу.

Провідною галуззю енергетики є нафтова промисловість. Тривалий час у другій половині XX ст. економіка Європи, США та Японії розвивалась за рахунок дешевої нафти, видобуток якої в країнах, що розвиваються, контролювався нафтовими транснаціональними корпораціями. Але після створення в 1960 році Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК*), що взяли видобуток і продаж нафти в свої руки, ера «дешевої нафти» минулася, нафтовим монополіям довелося ділитися прибутками. До того ж ускладнилися умови видобутку. Нафтодобувні фірми працюють у дедалі менш освоєних районах, значна частина нафти видобувається на морському шельфі, часом на великих глибинах. Політична нестабільність і конфлікти, особливо на Близькому Сході, також додають проблем у нафтовому бізнесі.

Видобуток нафти в 1990-2004 роках становив 3,5 млрд тонн на рік. У географи нафтової промисловості вже десятки років провідним є регіон низького Сходу, на який припадає 1/4 світового видобутку нафти. Найбільше її видобувають у Саудівській Аравії (щорічний видобуток коливається в межах по-над 400 млн тонн), Ірані (до 200 млн тонн), ОАЕ, Іраку, Кувейті. Майже 1/5 видобутку дають країни Північної Америки: США (понад 350 млн тонн), Мексика, Канада. Зберігає значення нафтова промисловість СНД, де із понад 400 млн тонн видобутку 9/10 припадає на Росію. Серед країн Європи вирізняються Норвегія та Великобританія; в Азії — Китай (понад 170 млн тонн) та Індонезія; в Африці — Нігерія, Лівія, Єгипет, Алжир; в Південній Америці — Венесуела.

Основні потоки нафти ідуть з Близького Сходу в Японію та США: з Країн Латинської Америки — в США, з Південно-Східної Азії — в Японію; з Африки — в Європу. Знизився вивіз нафти з Росії, паливне господарство якої переживає кризу.

Значення природного газу в енергобалансі світу різко зросло в другій половині XX ст. (2,2 трлн м3). Найбільший видобуток мають країни СНД (36 % світового), зокрема Росія і Туркменістан; США (1/4 видобутку), а також Нідерланди, Великобританія, Нафтовий термінал Норвегія в Європі; Канада в Америці; Індонезія та країни Перської затоки в Азії, Алжир в Африці.

Вугільна промисловість — найстаріша серед паливних галузей. Вона базується на величезних запасах вугілля, що є в світі, покриває майже 1/3 потреб світу в енергоносіях. У 2003 році було видобуто 3,5 млрд тонн вугілля в перерахунку на кам’яне. За останні десятиліття різко змінилася географія видобутку. Понад 1/3 вугілля світу дає Китай, 1/4 — США, близько 1/6 — країни СНД, де основні потужності мають Росія, Україна та Казахстан. Понад 250 млн тонн вугілля видобуває Індія, а Австралія, ПАР та Польща мають показники, близькі до цього. Торгівля вугіллям порівняно невелика, вивозять в значних розмірах його тільки США, Австралія, ПАР, Польща, Росія, Казахстан та Канада,

Електроенергетика. Рівень розвитку електроенергетики — один з найважливіших показників науково-технічного прогресу. Обсяги виробництва електроенергії та її виробництво на душу населення опосередковано визначають економічний потенціал та економічний рівень розвитку тієї чи іншої країни. У 1994 році світове виробництво електроенергії перевищило 12 млрд кВт • год, 2/3 її виробляється на теплових (ТЕС), 1/6 — гідравлічних, 1/6 — на атомних електростанціях. Теплові станції використовують як паливо переважно вугілля та мазут, оскільки нафта та газ більш цінні енергоносії. Будівництво ТЕС порівняно дешеве, але несприятливим є екологічний вплив — забруднення атмосфери та теплове забруднення. Гідроелектростанції, навпаки, дорогі в будівництві, але дають дешеву енергію, їх будівництво залежить від запасів гідроресурсів, які зосереджені в гірських районах Азії та азіатської частини СНД, Північної та Південної Америки, екваторіальної Африки.

Роль атомних електростанцій безперервно зростає. Станом на 2002 рік у світі вже працювало 428 реакторів загальною потужністю 358 млн кВт, 108 реакторів 30 % потужностей) було в США, 55 (17 % потужностей) — у Франції, 49 (10 % потужностей) — в Японії, більш як по 10 реакторів мали ФРН, Канада, Великобританія, Росія, Україна, Швеція та Республіка Корея (кожна з країн 4-6 % світових потужностей АЕС). В окремих країнах частка електроенергії, що виробляється на атомних станціях, винятково велика. Так, у Франції АЕС виробляють 3/4 електроенергії країни, в Бельгії та Литві — 3/5, в Україні, Швеції, Угорщині, Словаччині і Республіці Корея — понад 1/3. Видобуток урану для атомної енергетики світу зосереджений у невеликій групі країн: Канаді, ПАР, Австралії СІЛА, Нігері, Франції, ФРН, Україні, Казахстані, Узбекистані.

Сьогодні економіка України, суспільство в цілому стали перед справжнім викликом часу, діюча модель ресурсоспоживання та передусім використання енергоносіїв є безперспективною, програшною з погляду пошуку країною місця в системі міжнародної кооперації та міжнародного поділу праці. Необхідним є перехід до якісно більш ефективних та заощадливих технологій, як це було здійснено країнами Заходу протягом десятиліття після енергетичної кризи та злету цін на пальне в різні періоди.  Тоді радикальні підходи до споживання енергоносіїв у промисловості, на транспорті, в сільському господарстві у побуті та в інших сферах життєдіяльності людини дали змогу зменшити зовнішню залежність країн – імпортерів енергоносіїв, домогтися зниження світових цін на цей об’єкт міжнародної торгівлі, підвищити загальну ефективність виробництва, поліпшити стан навколишнього середовища. Україна належить до держав,залежних від зовнішніх постачань ресурсів,що видобуваються.

Список використаної літератури

  1. Бугас В. В., Веклич О. О., Чубукова О. Ю., Козаченко В. М., Костевич Н. О., Романенко О. В. Міжнародні економічні відносини: навч. посібник / В.В. Бугас (ред.). — К. : ПП ВМБ, 2008. — 111c.
  2. Гурін В. Економіка та зовнішньоекономічні зв`язки України: навч. посібник для студ. спец. 7.050201 «Міжнародні економічні відносини» / Міжнародний Слов`янський ун-т. Харків. Факультет економіки та менджменту. Кафедра міжнародних економічних відносин / Г.А. Носирєва (ред.). — Х., 2007. — 400c.
  3. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 380с.
  4. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник. — 7-ме вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 406с.
  5. Моцок В. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: навч.-метод. комплекс / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 259с.
  6. Романчиков В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 256с.
  7. Світова економіка: конспект лекцій для студ. / Оксана Василівна Килин (уклад.). — Л. : Видавництво Львів. комерц. акад., 2006. — 175с.
  8. Філіпенко А. Міжнародні економічні відносини: теорія: підручник для студ. екон. спец. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2008. — 408c.
  9. Школа І. Міжнародні економічні відносини: підручник для студ. вищих навч. закл. / Чернівецький торговельно-економічний ін-т Київського національного торговельно-економічного ун-ту. — Вид. 2., переробл. і доп. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 544с.