Вступ

Філософія античного світу, що безпосередньо пов’язаний з Стародавньою Грецією та Стародавнім Римом почала формуватися ще в VІІ – VІ століттях до нашої ери у першому з цих державних утворень.

За своїм характером і спрямованістю змісту, а особливо методом філософського мислення, антична філософія значно відрізнялася від стародавніх східних філософських систем, зокрема древнього Китаю та Індії, і власне була першою в історії людського буття спробою раціонального тлумачення світу.

Філософсько-просвітницька думка класичного періоду, що тривав від середини V століття до кінця ІV століття дохристової ери, у великій мірі позначена філософськими поглядами одного з найвидатніших мислителів античної доби філософа Сократа (470-399 д. н. е.).

Саме під впливом цих поглядів у Давній Греції впродовж цього періоду сформувався цілий ряд філософських, так званих сократичних шкіл, зокрема платонівської, мегарської, елідо-еретрійської, кінічної та кіренської, що були засновані учнями та послідовниками Сократа.

Досить помітну роль в поширенні філософської думки у класичний період відіграла і кінічна школа, що була заснована на початку ІV століття до нашої ери учнем Сократа, відомим філософом Антісфеном (435-370 д. н. е.), який був противником теорій та ідей Платона.

Кініки виступали з критикою об’єктивного ідеалізму вчення Сократа і Платона про об’єктивне існування загальних понять — ідей, добра, справедивості та крас%0 і вважали, що реально існують тільки конкретні, сприймані чуттями речі.

Тема: «Класична доба античної філософії».

1. Філософські ідеї та погляди Демокріта

Демокріт народився в місті Абдери у Фракії. Він багато мандрував світом, вивчив філософські та натурфілософські ідеї різних народів (Єгипет, Вавилон, Персія, Індія, Ефіопія).

Демокріт, разом з Льовкіппом, вважається одним із засновників старогрецького атомізму. На перший погляд навчання атомізму гранично просте. Початки всього сущого — це неподільні частинки-атоми і пустка. Ніщо не виникає з неіснуючого і не знищується в неіснуюче, але виникнення речей є з’єднання атомів, а знищення — розпад на частини, в межі — на атоми. Все виникає на деякій підставі і з потреби; причина виникнення — вихор, який і іменується необхідністю. Відчуваємо ми тому, що в нас потрапляють «відики», що відділяються від речей. Душа — сукупність особливих атомів. Кінцева мета людини — душевний добробут, при якому душа перебуває в спокої і рівновазі, не збентежувана ні страхом, ні марновірством, ні якою б то не було іншою пристрастю [4, с. 29].

Все, що існує, — це атоми і пустка. В нескінченній пустці-просторі рухаються, поєднуючись між собою, нескінченне по числу і формам тельця; останні відрізняються один від одного формою, порядком, поворотом. Виникає питання — що примушує нас затверджувати, що є якісь неподільні тельця, що матерія не ділима до безкінечності? Льовкипп і Демокріт були уважними слухачами Зенона і від них не вислизнули ні сильні ні слабкі сторони його міркувань, зокрема, зміст апорій проти множини: якщо розділити тіло на нескінченне число частин, то або ці частини не матимуть величини — і тоді їх сума, тобто початкове тіло звернеться в нічого, або вони матимуть величину — але тоді їх сума буде нескінченно велика. Але і то, і інше безглузде. Проте апорія не виникає, якщо припустити існування межі подільності — неподільний далі атом. Атоми достатньо малі, але ж найпростіший нагляд показує, що матерія дійсно ділима на вельми малі, навіть не помітні оком частинки. Такі порошинки, видимі в промені світла, падаючому в темну кімнату. «Демокріт не говорив, що ці видимі через вікно, підняті (вітром) порошинки (і є ті частинки), з яких складається вогонь або душа, або що взагалі ці порошинки суть атоми, але він говорив: «ці порошинки існують в повітрі, але оскільки вони не помітні через дуже малу величину, то і здається, що вони не існують, і лише проміння сонця, проникаючи через вікно, знаходять, що вони існують; подібним же чином існують і неподільні тіла, дрібні і неподільні через дуже малу величину» [4, с. 36].

Таким чином дозволено відразу дві проблеми. Множинність сущого не веде більше до суперечностей: будь-яке тіло можна розділити на кінцеву безліч частинок, що мають величину, а потім знову з них скласти. А «буття» еліатов знаходить втілення в атомі: він єдиний, неподільний, незмінний, незнищуваний, відповідаючи всім вимогам парменідова «буття». Тільки атомів багато. А для того, щоб вони могли існувати як множина, необхідна пустка, яка відділяла б один атом від іншого і обумовлювала можливість переміщення атомів — руху. Пустка — це вже не «неіснуюче» еліатів, але існуюче ніщо [4, с. 37].

Доказ існування пустки у Демокріта і атомистів взагалі зводиться до того, що, по-перше, без пустки не було б можливе переміщення, оскільки наповнене не може вплинути в себе ще щось; по-друге, про її існування говорить наявність таких процесів, як ущільнення і згущування, можливе тільки в тому випадку, якщо між тілами і їх частинами існують порожні проміжки. Пустка абсолютно однорідна і може існувати як вміщаючи тіла, так і без них. При цьому вона існує як зовні тіл, вміщаючи їх в себе, відділяючи їх один від одного, так і усередині складних тіл, відділяючи один від одного їх частини. Лише атоми не містять пустки, чим пояснюється їх абсолютна густина, — нікуди вставити лезо, щоб розрізати атом, або розколоти його.

Що стосується числа атомів в світі, то Демокріт визнає його за нескінченний. А отже, нескінченної повинна бути і пустка, бо кінцевий простір не може вміщати нескінченного числа атомів і нескінченного числа світів, що складаються з них . Важко сказати, що виявляється тут першим допущенням — нескінченність числа атомів або нескінченність пустки. І то, і інше грунтується на тому аргументі, що як число атомів, так і величина пустки «не більш таке, ніж інше». Розповсюджується цей аргумент і на число форм атомів, яке, по Демокріт, також нескінченно [4, с. 39].

Нескінченність миру в просторі вабить вічність в часі і нескінченність руху. Арістотель повідомляє, що Демокріт затверджував: «вічне і нескінченне не має початку, а причина є початок, вічний же безмежно, тому питати, яка причина якою-небудь з таких речей, на думку Демокріта, те ж, що шукати початок нескінченності». Таким чином, атомізм визнає вічність миру в часі, нескінченність в просторі, нескінченність числа атомів і складених з них світів.

Демокріту для пояснення світових процесів хапає атомів, пустки і руху. Атоми, що рухаються, збираються в «вихор»; розповсюджуючись по окремих місцях в пустці, вони утворюють окремий мир, обмежений своїм «небом». Виникнення миру і всіх речей в ньому відбувається в результаті з’єднання атомів, знищення ж зводиться до роз’єднання і розпаду на складові частини [4, с. 40].

Демокріт першим в старогрецькій філософії вводить в науковий оборот экспліцитно сформульоване поняття причини і розвиває систему матеріалістичного детермінізму. Про це говорить вже те, що він використовує в значенні «причина» слово aitia, яке раніше позначало «винуватця» або «винуватицю» тієї або іншої події. Демокріт же зажадав відшукання причинного пояснення. Льовкіпп додав принципу причинності формулювання, що «все відбувається на деякій підставі і з потреби». Вже тут видно, чим відрізняється детермінізм атомістів від колишнього розуміння передування і подальшого стану речі. По суті справи, до Демокріта ранні грецькі філософи вважали достатнім визначити, «з чого» виникають речі, що приводить до парадоксу — «з нічого» не може виникнути «щось», те виникнення чого б то не було нового немислимо. Вихід, знайдений звідси Емпедоклом і Анаксагором, полягав в тому, щоб визнати за джерело нового певну пропорцію, в якій поєднуються стихії, або ж звести якісно певну річ до сукупності якісно певних частинок — «насіння». Льовкипп і Демокріт поставили питання інакше: нічого не виникає не тільки «з нічого» — «матерія» речі повинна бути не тільки в наявності, але і без причини, без деякого обгрунтовування, тобто «даремно». А отже, вони відрізнили причину виникнення і зміни речей від їх субстанції, матерії [4, с. 44].

Оскільки від творів Льовкіппа і Демокріта залишилися тільки фрагменти, реконструкція їх детермінізму представляє певні труднощі. Як розуміється причина? Найвірогідніше розуміння виражено Аецієм: «опір поштовху, рух і удар матерії». Аецій говорить, що так розуміли Льовкіпп і Демокріт «необхідність», — але саме причина буде тут очевидної коннотацією. Одночасно причинність ототожнюється з необхідністю.

Перше і головне слідство детермінізму — відмова від визнання «розумного початку», рушійного миром. Як писав Аецій, «всі інші вважали, що мир одушевлений і управляється провидінням, а Льовкіпп, Демокріт, Епікур і інші прихильники атомів вважали, що він не одушевлений і управляється не провидінням, а якоюсь безрозсудною природою». Тобто Демокріт і атомісти протиставляють детермінізм релігійно-філософському вченню про розумну істоту, правлячу миром — богу (або богах). Інакше кажучи, атомізм з його природним детермінізмом має на увазі атеїзм [4, с. 45].

Друге слідство античного детермінізму — ототожнення причинності з необхідністю — має подвійний сенс. З одного боку, відшукати причину події — значить показати його необхідність, тобто — пояснити. Оскільки кожна подія має причину, задачею наукового дослідження є відкриття необхідних причинних зв’язків. Але, з другого боку, якщо все необхідне, то слід відкинути «випадок» як те, що причини не має. Звідси витікає не тільки боротьба Демокріта проти випадковості в її античному трактуванні, але і фаталістична тенденція його філософії.

Численні свідоцтва про філософію Демокріта так чи інакше пов’язані з першим слідством. Саме в ньому шукають критики атомізму аргументи проти цієї філософії. В першу чергу, атомізм нібито не в змозі пояснити виникнення впорядкованих тел. Але Демокріт не визнавав руху атомів за те, що відбувається «абияк» або «випадково». Атоми рухаються саме закономірно, підкоряючись закону тяжіння подібного до подібного [4, с. 46].

В намальованій Демокрітом картині видний класичний приклад поєднання необхідності і випадковості: з випадкових, тобто неоднозначно визначених, рухів і зіткнень атомів необхідним чином формуються впорядковані тіла. Проте свідоцтва стародавніх примушують визнати, що Демокріт заперечував існування випадковості. А під останньою за часів засновника атомізму розумілися щонайменше три речі:

1. Випадок — подія, що відбулася без причини. Таке розуміння Демокріт, природно, категорично спростовував, бо немає безпричинних явищ.
2. Випадок — подія або явище, що не має розумної (кінцевої, цільової) причини і з’ясовне лише діючими причинами, такими як поштовх, тиск, рух. Це розуміння було застосовано проти Демокріта прихильниками телеологічного пояснення миру і їм у жодному випадку не розділялося. Поза сумнівом, Демокріт визнавав як «фізично обумовлені явища, так і явища, породжені розумною діяльністю людини. Проте перші він у жодному випадку не іменував «випадковими» — вони необхідні. Навпаки, «випадком» він називав явище, нібито обумовлене, по буденному переконанню, «долею» як випадковим збігом обставин. Але і таких подій не буває — це «вигадка натовпу».
3. Випадок — подія або явище, доконане «по збігу», тобто на перетині причинно обумовлених, але зв’язаних між собою рядів подій. І їх Демокріт не вважав випадковими, оскільки у кожному окремому випадку тут можна знайти причину, а значить, знайти необхідність події [1, с. 112].

У ряді свідоцтв, перш за все арістотелевих, мовиться, що Демокріт приписував спонтанності виникнення світів. Проте Демокріт вважав, що виникнення кожного з світів з’ясовно: загальним виразом причинного зв’язку є тут «вихор» як логічна межа пояснення. Шукати ж причину вихору — значить звернутися до вічного, тобто внутрішньо властивому матерії, руху. Причому свідоцтва дають нам подвійну картину руху.

По-перше, цей коливальний рух атомів, а по-друге, рух, що виникає із зіткнень атомів і складених з них складних тел. Важко сказати, чи є коливальний рух, по Демокріту, невід’ємною властивістю атомів, або ж воно породжується їх зіткненнями. В усякому разі, ясно, що Демокріт не звертається в цілях пояснення до розумного початку, що упорядковує рух. Саме тому критики звинувачують засновника атомізму в зловживанні випадковістю і нездатності пояснити, яким чином з неврегульованого руху виходять закономірність і необхідність. Але Демокріт вважає початковий рух не безладним, а із самого початку підлеглим певній закономірності. Це — закономірність з’єднання подібного з подібним. Для нього все, що має причину, тим самим є необхідним [1, с. 113].

Демокріт є прихильником з одного боку, послідовно, до крайніх логічних слідств проведений принцип детермінізму. З іншою ж — цей односторонній і жорсткий детермінізм, що виключає випадковість, зводить саму необхідність на рівень випадковості. Аналізуючи міркування критиків, приписуючих Демокріту визнання випадковості, К.Маркс писав в своїй докторській дисертації: «Симпліций говорить, що Демокріт не указує причини створення миру взагалі і що він, мабуть, вважає причиною випадок. Але тут справа не у визначенні змісту, а в тій формі, яку Демокріт свідомо застосовував». Згідно Марксу, визнання випадковості не суперечило б концепції Демокріта, оскільки «там, де починається загальне і божественне», тобто при рішенні питання про виникнення «нашого миру» і «всесвіту», — «уявлення Демокріта про необхідність перестає відрізнятися від випадку» [4, с. 51].

І справді, за логікою Демокріта мир в цілому не має причини, бо причина є початок, а мир з його рухом початку не має; «наш мир», у свою чергу, не має іншої причини, окрім необхідності, яка виявилася тотожній випадковості… Стосовно світу в цілому Демокріт констатує безглуздя постановки питання про його «першу причину»: адже те, що нескінченне, не має початку, а отже, і причини. Природно, це не означає «безпричинності». Аналізуючи механістичний матеріалізм ХУІІ ст., що успадковував від Демокріта ототожнення причинності з необхідністю, Ф.Енгельс писав, що в цьому навчанні «випадковість не пояснюється тут з необхідності; швидше навпаки, необхідність зводиться до породження голої випадковості» [4, с. 52].

Але ж те ж саме і у Демокріта: не в силах прослідити причинну обумовленість «нашого миру», він накликав на себе звинувачення в тому, що свою концепцію він засновує на випадковості. Вірніше б сказати, що концепція Демокріта вимагає визнання об’єктивної випадковості, перш за все — в значенні перетину незалежних необхідних рядів подій, а потім і в значенні стохастичному. Проте ні то, ні інше не може бути Демокрітом прийнято через універсальність його детермінізму. Але звідси друга лінія його критики — визнання необхідності всіх подій, що скоюються в світі, народжує фаталістичну тенденцію в розумінні їм людської діяльності, тобто відмова від свободи.

Послідовно матеріалістичну позицію Демокріт займає і в питанні про природу душі і пізнання. Відомо, що часто психічна діяльність людини пояснюється наявністю в його тілі специфічної субстанції або сили — «душі». Зберігаючи цей термін, Демокріт, разом з іонійськими філософами, бачить в «душі», по-перше, рушійне почало, а по-друге, орган відчуття і мислення. Перша функція розкривається просто: те, що не рухається саме, не може приводити в рух інше тіло; тому для того, щоб приводити в рух тіло, душа сама повинна бути тілесною і рухомою. Душа, по Демокріту, складається з кулястих атомів, тобто подібна вогню. Міркуваннями з приводу природи людини він нагадує, за словами Арістотеля, «постановника комедій. Той говорив, що Дедал примусив рухатися дерев’яну афродиту, наливши в неї ртуть. Подібне говорить і Демокріт, він затверджує, що неподільні кульки, ніколи не залишаючись у спокої, рухаючись самі, спричиняють за собою і приводять в рух все тіло». Але по-перше перед нами перша концепція «людини-машини», тобто своєрідна модель людського організму, що дозволяє імітувати органічний рух. По-друге, створивши цю модель, Демокріт на цьому рівні обгрунтовує смертність людини: душа смертна, оскільки із смертю і розкладанням тіла розсіваються і її атоми. Проте, по Демокріту, «всі предмети володіють абиякою душею, навіть мертві тіла. Бо в тілі завжди явним чином укладена деяка кількість теплого і відчуває, навіть після того, як велика частина випарувалася в повітря» [4, с. 54].

Було складніше аналогічним чином пояснити відчуття і мислення. Атомістичне пояснення відчуттів грунтується на уявленні про те, що атоми душі володіють здібністю до відчуттів. В той де час Демокріт приймає як єдино суще тільки атоми і пустку, тоді як плотські якості, подібні, наприклад, «протилежностям» іонійців (сухе-вологе, тепле і холодне), існують тільки «в думці» [4, с. 54]. Інакше кажучи, плотські якості — смак, теплота і т.д. — суб’єктивні, маючи, проте, об’єктивну основу у формі, порядку і розташовує атомів. Здібність же до сприйняття корениться в особливих властивостях атомів душі. Звідси робиться висновок про ненадійність плотського пізнання, не здатного дати істину — адже атоми і пустка відчуттям неприступні.

Сприйняття зовнішніх предметів вимагає, з цієї точки зору, безпосередніх контактів сприйманого з органом відчуття. І якщо слух, дотик, смакові відчуття зрозумілі, то як бути із зором на відстані?

Демокріт уникає утруднень, створюючи теорію «закінчень». Згідно цієї теорії, від предметів відділяються якнайтонші оболонки, як би копії. Демокріт називає їх «чинами» або «подобіями», «зображеннями». Потрапляючи в око, вони і викликають уявлення про предмет.  «Темне» знання, одержуване з відчуттів, грає хоча і підлеглу, але все таки істотну роль в пізнанні. Без нього немає ніякого знання, проте «всякий раз, як темне пізнання не має нагоди ні бачити більш мале, ні чути, ні нюхати, ні сприймати через смак, ні відчувати, треба звертатися до більш тонкого», — до розумного пізнання, тобто перехід від плотського до раціонального є перехід від наочного образу до поняття [4, с. 55].

Проте, сформулювавши важливу здогадку про взаємозв’язок плотського і розумного, Демокріт не може ще дати опис якого-небудь механізму переходу від одного до іншого. Йому невідомі мабуть, логічні форми і операції: думка, поняття, висновок, узагальнення, абстрагування.

Широко і вміло ними користуючись, він не дав їх теоретичного аналізу. В усякому разі, втрата «Канону» Демокріта — його логічного твору, відомого тільки на ім’я, — не дозволяє виявити його роль в області науки про правильне мислення. Правда, свідоцтва Арістотеля говорять про те, що

Демокріт першим підійшов до питання про визначення понять, але в чому цей підхід полягав — на жаль, невідомо. Тому дослідження форм мислення виявилося, фактично справою Арістотеля.

Атєїстічна  етика Демокріта пронизана ідеями гуманізму, вимагаючи людяності відносин між людьми, що мусять панувати в суспільстві. Звичайно, не можна шукати однозначної відповідності навчання атомізму про природу і його етики: подаруй дотепер відсутня єдність вчень про природу і про суспільство. Та все ж підстава етики Демокріта складають деякі загальнофілософські принципи. По-перше, як суспільне явище, вона відноситься до існуючого «по встановленню», а не «за природою». По-друге, вона спирається на навчання Демокріта про критерії. Секст Емпірик так його характеризує: «по Демокріту, існують три критерії: критерій для збагнення невідомого — явища, бо явне є вікно в неявне; критерій для дослідження — поняття… і критерій для вибору і уникнення — афекти: те, що на нас схожий, то і потрібно вибирати, а чому ми чужі — того треба уникати». Етична поведінка визначається останнім критерієм, оскільки споріднено нашому духу задоволення, а чужо — страждання. Проте гедонізм Демокріта не зводиться до переваги задоволення, оскільки воно проголошує вищим благом «блаженний стан духу». А це — «стан, при якому душа перебуває в спокої і рівновазі, не збентежувана ні страхом, ні марновірством, ні іншою якою-небудь пристрастю». Відчуття задоволення і незадоволення може бути критерієм за умови, що воно керується мірою: «прекрасна належна міра у всьому: надлишок і недолік мені не подобаються». Бо «якщо перевищити міру, то найприємніше зробиться найнеприємнішим». В понятті «належної міри» Демокріт мислить необхідність помірності, відповідності поведінка силам і здібностям особи, і в той же час — прагнення до необхідного і уникнення надмірностей. Але ж міра — ознака розумності. Тому етика Демокріта сполучає гедонізм з раціоналізмом, бачивши джерело неправильної дії, у тому числі і в моральному значенні, в недоліку знання [4, с. 57].

Демокріт ввів в етику первинні розробки таких понять, як совість, тобто вимога соромитися своїх власних ганебних вчинків, борг і справедливість. Не «із страху, але з почуття обов’язку треба утримуватися від поганих вчинків» [4, с. 58].

Етика Демокріта не представляє єдиної, логічно стрункої системи. Його етичні причини дійшли до нас у вигляді окремих афоризмів. Є деякі підстави думати, що це результат певної обробки тих творів філософа, де етика висловлювалася в систематичній формі. Проте принципи демоктритової етики дозволяють пролити додаткове світло на політичне навчання мислителя. Вони обкреслюють ідеал демократичного державного пристрою, в якому доля суспільства пов’язана з долею індивіда. Але і тут Демокріт ухиляється від крайнощів — підкорення поведінки індивіда потребам держави, як і навпаки, повного усунення від суспільних справ. Бо основна умова досягнення душевного спокою і блаженного стану духу — це знову-таки помірність, в даному зв’язку, помірність включення індивіда в життя суспільства і держави. Бо той, хто прагне брати участь в державних справах, не «повинен понад міру займатися ні приватними, ні суспільними справами, а в своїй діяльності не брати на себе нічого понад свої сили і природні здібності» [4, с. 59]. Звідси витікає, що блаженний стан духу досягається не ухиленням від діяльності, — особистої або суспільної, — але дотриманням і тут належної міри і відповідністю задач, що покладаються на себе, своїм здібностям.

Обов’язку громадянина і посадовців, покарання, взаємовідношення багатих і бідних, панів і рабів (а ці суперечності розглядаються Демокрітом як універсальні і неусувні), дружба і взаємодопомога, відносини до друзів, родичам і сім’ї визначаються з принципу «золотої середини». Тим самим Демокріт уникає як етичного релятивізму софістів, так і абсолютизації етичного розуму Сократом. І в той же час, його етична концепція зберігає ту основну характеристику, яка властива всій античній філософії, — споглядальність.

        2. Етичний антропологізм Сократа

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ. Сократ – перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення.

Син скульптора Софроніска і повитухи Фенарети Сократ народився близько 469 до н. е. в Афінах. В ранні роки навчався у батька обробки каменя і навіть вважався здібним скульптором, проте скоро покинув батьківську майстерню, аби навчатись риторики та софістичної мудрості в освіченого афінянина Критона. Серед інших учнів Сократа згадуються Продік Кеоський, який надавав великого значення моральним проблемам у філософії, а також Аспасія, дружина афінського стратега Перикла, яка навчала юного філософа риториці. Музикою Сократ займався із Дамоном, наставником Перикла, математикою — з відомим геометром та астрономом Феодором з Кірени. До основного філософського методу «запитання-відповідь» його долучала афінська піфія Діотіма, яка бездоганно володіла риторикою та діалектикою [7, с. 35].

Незважаючи на те, що Сократ не був самоучкою, а здобув гідну освіту, все своє життя він задовольнявся малим і тільки найбільш необхідним, до того ж ніколи не брав грошей з учнів за навчання (чого дружина Сократа Ксантіппа не розуміла), жив у простих, аскетичних умовах. Все своє життя він провів в Афінах, не піддавався спокусі подорожувати, як чинили інші філософи. Проте в добу Пелопоннеської війни відправився у похід та захищав своє місто. У битві при Делії навіть врятував життя своєму майбутньому учневі Ксенофонту. Сократ також брав участь у битві про Потідеї, був нагороджений за звитягу у бою.

Існує переказ про те, що одного ранку Сократ прокинувся і не зміг відповісти на якесь запитання, а тому стояв, не рухаючись, протягом доби, а наступного світанку, помолився до сонця та пішов. Альтернативним поясненням такої поведінки, яка не була поодиноким випадком, Бертран Рассел вважає напади каталепсії. Алківіад описує Сократа в Платонівському «Бенкеті» як солдата — нечутливим до браку їжі чи води, до холоду чи спеки. Він рідко п’є вино, але якщо п’є, то, здебільшого залишаючись тверезим [7, с. 36].

За свідченнями Аристотеля, Сократ двічі одружувався: з Ксантіппою, яка народила йому сина, і з Мірто, дочці Аристіда, що народила йому двох синів. Деякі античні історики, зокрема Сатир та Ієронім, стверджували, що Сократ жив одночасно з обома жінками, оскільки зважаючи на великі втрати періоду війни, афінська влада дозволяла громадянам одружуватись з однією жінкою й одночасно мати дітей від іншої. Історії більше знайома Ксантіппа, ім’я якої стало називним через вибуховий, сварливий характер.

Сократ, будучи первісно софістом, був націлений не тільки на риторику, але й на обґрунтування політики. Як зазначає інший його учень, Ксенофонт (опис якого частіше піддається критиці, ніж платонівська «Апологія», та який сильно відходить від Платона, а там, де ні — вважається, що свідчення переписані із праць Платона), Сократ увесь час був зайнятий проблемою, як привести фахівців до влади. Для цього він займався етичною освітою громадян. Проте Сократ навчав тільки багатих людей — як він зазначає в Платонівській «Апології», вони менш зайняті та мають час вислухати його вчення. Більше того, в (напів-) аристократичному суспільстві такі люди мають більше впливу [7, с. 37].

Сократ став першим публічним грецьким філософом: свої заняття він проводив на вулицях міста, заповнених найрізноманітнішим людом: торговцями, солдатами, ремісниками, аристократами та бездомними. Він швидко здобув популярність серед афінян, хоча ексцентричність філософа ставала й предметом глузувань, навіть серед освічених громадян. Комедіограф Аристофан зробив Сократа головним персонажем своєї п’єси «Хмари», поставленої 423 до н. е. на Великих Діонісіях. Карикатура на Сократа представляє його натурфілософом і софістом, він добре впізнавався завдяки масці «вченого доктора», який пояснював різноманітні явища без зв’язку із божественними силами. Зокрема, дощ і гроза відбуваються через хмари, а не тому що існує Зевс, а самі боги схожі на хмари, що пливуть невідомо куди. Учений доктор вирішує й інші питання: чим пищить комар, на скільки стоп стрибають блохи та інші. Одночасно аристофанівський Сократ розбещує молодь, пропонуючи надійні способи уникнути покарання за проступки, серед яких подружня зрада. Таким чином, перед глядачем розгортались два пороки: неповага до богів та розбещення юнаків.

До часу написання комедії Сократу вже виповнилось 46 років, через 24 роки йому згадають ці звинувачення перед тим, як винести смертний вирок. Суворі хранителі існуючого порядку стверджували, що Сократ серед гулящих людей розмірковує про вище благо, критикує загальноприйняті погляди, закликає громадян не піклуватись ні про що, окрім своєї душі. В« Апології» Платона слова мудреця звучать так:

«Але ж я тільки те й роблю, що переконую кожного з вас, молодого і старого, піклуватись, перш за все, не про тіла ваші або гроші, але про душу. Я кажу вас: не від грошей народжується доблесть, а від доблесті бувають у людей гроші та інші блага, як у приватному житті, так і у державному» [10, с. 48].

Критики ж були певні: такі міркування можуть виявитись корисними тільки для філософа, звичайним людям Сократ не дає їжі, домівки, не спонукає бути покірними владі, яка закликає громадян віддати усі сили батьківщині. Саме так вважали афінські державні діячі Аніт та Лікон. Вони нагадували й про те, що Сократ не просто заперечує силу богів, але й має свого власного бога — Даймона, чий голос слухає, але ж за всіма канонами, тільки піфії та жреці мають право спілкуватись із богами, невідомими полісу. Зрештою у лютому 399 до н. е., коли Сократу виповнилось 70 років, молодий афінянин на ім’я Мелетос виставив в портику архонта скаргу на Сократа. Оратор Лікон та Аніт скріпили скаргу своїми підписами, текст якої був наступним:

«Сократ винен у невірі в богів, визнаних державою, і в тому, що увів в поліс нового бога. Він також винний у розбещенні молоді. Пропоноване покарання: смерть» [10, с. 49].

Звинувачення в атеїзмі не було чимось новим в Афінах. До Сократа відомі принаймні три подібні випадки, коли за невіру в богів притягували до суду, що трапились з Анаксагором, Протагором та Діагором Мелоським. Загалом в місті панувала терпимість. При чому на початку суду допускалось, що звинувачуваний може або відмовитись від своїх поглядів, або наступної ж миті виїхати з міста назавжди. Сократ не забажав чинити першого, не забажав він і покидати Афіни. Головним пунктом обвинувачення стало розбещення юнацтва. Сократу закидали, що своїми пустими балачками, він відволікає громадян від служіння державі, виховує в молоді неповагу до традицій, усталених правил. Афінський закон вимагав, аби звинувачений сам себе захищав. Вважаючи, що не чинив несправедливо, Сократ виступив без підготованої промови. Ця промова — бесіда із суддями, звернення до народу. Він не намагався розчулити суддів, а навпаки зауважив:

«Я той, кого бог дав вам, аби ви стали кращими. Якщо ви мене стратите, то другого разу такого благодіяння годі й чекати» [10, с. 51].

Присяжні зупинили промову обуреними криками і тут же проголосували: Сократ винен. Проте і це рішення не ставало останнім вироком, він міг сплативши штраф або все-таки залишити місто. Сократ відмовився знову, оскільки в протилежному випадку погоджувався б із обвинуваченням. Відомо, що учні Сократа готували його втечу із в’язниці, але Сократ не відгукнувся на щиру пропозицію друзів. Більше того він промовив довгий монолог про те, що громадянин, навіть несправедливо засуджений, не можу відповідати злом на зло.

До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс». Саме за цими творам Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії. Він вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна [8, с. 62].

Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — маєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагає народженню). Мета майевтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Маєвтика — знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину обговорювану з установками того, хто намагається. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

Діалектика, метод питання та відповіді, не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон, проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, які обидва стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, що відбудувати світ за новими принципами, на нових засадах.

Античні філософи до Сократа називаються досократиками.

На початку 4 століття до н. е. деякі учні Сократа заснували власні філософські школи, які отримали назву сократівських, або сократичних. Серед них найбільш відомі: мегарська школа, елідо-еретрійська школа, кіренаїки, а також школа кініків. Перші три отримали свою назву за містом, де жили засновники шкіл, остання — за прізвиськом «пес», яке отримав її представник Діоген із Синопу (не плутати з Діогеном із Аполонії). Кожна з цих шкіл по-своєму розглядала поставлені Сократом питання про можливість пізнання, про предмет загальних понять, про цілі практичної діяльності, про вище благо [8, с. 64].

Філософія Сократа – своєрідний вододіл в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів (їх так і називають в історії філософії–«досократики») світ виступає у вигляді своєрідної «натуралістичної» цілісності, іш) «розчиняє» і підпорядковує собі людину як «одну з» частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу і скеровуючи свою увагу лише на неї, кладе край нечіткому усвідомленню філософами специфічних рамок їх досліджень–відношення «людина–світ» Сократом завершується ранній період історії античної філософії, період її становлення і утвердження, починається класичний її період. Останній представлений іменами Демокріта, який поклав у фундамент своєї позиції індивідуальну унікальність і неповторність буття; Платона, який енергійно і з великою майстерністю і талантом розвинув накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків; Арістотеля, що підвів геніальний підсумок розвитку доСократичної та класичної античної філософії [8, с. 65].

Висновки

Демокріт давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотези пояснення світу. Демокріт розвинув вчення про атоми свого вчителя філософа Левкіппа, що є головним досягненням демокрітової філософії.

Демокріт приходить до ідеї неподільних атомів, які можуть бути різної конфігурації: гачкоподібні, якореподібні, кутасті, вигнуті тощо.

За Демокрітом фізичні атоми неподільні, але подумки в них можна виділити певні частини – точки, які не мають ваги і які не можна від атомів відторгнути. Це – уявна частина атома – „амера” (та, що не має частин). Згідно з деякими свідченнями (серед них є опис так званої „площі Демокріта” у Джордано Бруно), у найдрібнішому атомі було 7 амер: верхня, нижня, ліва і права, передня і задня, серединна. Це була математика, узгоджена з даними чуттєвого сприйняття, які говорили, що, яким би малим не було фізичне тіло — наприклад, невидимий атом, — точки частини (сторони) у ньому завжди можна уявити, ділити нескінченно навіть подумки неможливо.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії. Він вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральність розумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Список використаних джерел

1. Балух В. О. Історичні портрети античності та середньовіччя : навчальний посібник. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 500, с.
2. Білодід Ю. М. Філософія: Український світоглядний акцент: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2006. — 355 с.
3. Воронкова В. Г. Філософія: Навчальний посібник. — Київ: ВД «Професіонал, 2004. — 460 с.
4. Горан В. П. Необходимость и случайность в философии Демокрита: монографія. — Новосибирск : Наука. Сиб. отд-ние, 1984. — 208 с.
5. Зарудний Є. О. Філософія: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2007. — 200,  с.
6. Ільїн В. В. Філософія: Підручник. В 2-х ч. -К.: Альтерпрес, 2002 — Ч.1: Історія розвитку філософської думки. — 463 с.
7. Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
8. Сморж Л. О. Філософія: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 414 с.
9. Філософія: Навчальний посібник /Автори: Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. — 2-ге вид., випр. — К. : Вікар, 2001. — 516, с.
10. Філософія: хрестоматія /укл.: Любов Дротянко, Олександра Матюхіна, Валентин Онопрієнко та ін. — К.: Видавництво Київського університету «НАУ-друк», 2009. — 243, с.