Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Київ у творах М.Булгакова

Вступ

Михайло Булгаков — унікальне явище в російській культурі XX століття. Його знамениті романи "Біла гвардія" і "Майстер і Маргарита", а також повість "Собаче серце" стали культовими для багатьох поколінь читачів. Хоча кращі його твори були написані в Москві, але ні для кого не секрет, що великий письменник народився в Києві. Тут він провів своє дитинство і юнацькі роки, закінчив медичний факультет Київського університету. Це також був час перших літературних проб Булгакова. Вже як мешканець Москви Булгаков неодноразово повертався до Києва, а його юнацькі спогади лягли в основу одного з його найзнаменитіших романів "Біла гвардія", а потім і п'єси "Дні Турбіних". У багатьох творах Булгакова знайшов віддзеркалення Київ, званий Булгаковим з великої букви – Місто, картини життя київської інтелігенції: «…Це були часи легендарні, ті часи, коли в садах найпрекраснішого міста нашої батьківщини жило безжурне юне покоління. Тоді-то в серцях цього покоління народилася упевненість, що все життя пройде в білому кольорі, тихо, спокійно, зірки, заходи, Дніпро, Хрещатик, сонячні вулиці літом, а взимку не холодний, не жорсткий, крупний, ласкавий сніг…» («Київ-місто») [2, с. 423].

Прототипом Будинку з п'єси Булгакова «Дні Турбіних» послужив реально існуючий будинок в Києві, по вулиці Андріївський Узвіз, 13, де проживала сім'я Булгакових. Зараз тут знаходиться літературно-меморіальний музей М. Булгакова “Дім Турбіних”. Музей незвичайний тим, що він розповідає не тільки про життя сім'ї Булгакових, але і його літературних героїв – Турбіних.

Тема: «Київ у творах М.Булгакова».

1. Життя і творчість Михайла Булгакова

Коріння Булгакова — з Орловщини. Колись Орел входив до складу Київської губернії. Михайло Васильович Покровський, який сам вінчав Варвару з Опанасом Булгаковим (1 липня 1890), й Іван Авраамович Булгаков, народилися 1830 р., обидва були священиками, обидва в один рік (1894) померли. Один із прадідів, батько Анфіси Іванівни Покровської, носив прізвище Турбін.

Сім'я доцента Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова(1859-1907) оселилася на Воздвиженській вулиці, в будинку Матвія Бутовського, священика Хрестовоздвиженської церкви.

Михайло Булгаков народився 3 (15) травня 1891 р і був першою дитиною у сім'ї. Два тижні він був «Богданом» (так називали нехрещених немовлят). Матвій Бутовський охрестив хлопчика Михайлом. Хрещеними батьками були Микола Петров, професор духовної академії, один із перших академіків ВУАН (Всеукраїнської академії наук), й Олімпіада Ферапонтівна Булгакова, бабуся. Опанас Іванович теж був первістком у великій сім'ї (11 дітей), його теж хрестила бабуся. Батько Булгакова помер від тієї ж хвороби, що й згодом його син, — нефросклерозу, в березні.

«Якщо мати мені служила стимулом для створення роману „Біла гвардія“, то за моїми задумами образ батька мав бути відправним пунктом для іншого задуманого мною твору» [5, с. 11].

Так висловився письменник через кілька років друг письменника про твір, який став «надвечірнім», — «Майстер і Маргарита».

Перше оповідання «Пригоди Світлана» було написане, коли автору виповнилося сім років. Того року в сім'ї з'явився ще один хлопчик — Микола (1898), а до нього — три сестри: Віра (1892), Надія (1893) і Варвара (1895). У 1900 р. народився Іван, а через два роки — Олена (Льоля).

Сім'я часто змінювала адреси в пошуках зручніших квартир: Госпітальна, Волоська, Діонісівський провулок, Кудрявська вулиця та інші.

«Особливе значення для мене має образ лампи з абажуром зеленого кольору. Це для мене дуже важливий образ. Виник він із дитячих вражень — образ мого батька, який пише за столом» казав Михайло Булгаков своєму другові [5, с. 14].

«Моя любов — зелена лампа і книжки в моєму кабінеті» — так він напише в «Незвичайних пригодах лікаря» [5, с. 14].

На рубежі століть відбулися дві події — Михайло вступив до гімназії і родина придбала дві десятини землі в селищі Буча. Був збудований дім на п'ять кімнат і дві веранди.

«Розкіш була в квітнику, що його розвела мати, котра дуже любила квіти», — згадувала Надія Булгакова. Професорські діти на власну втіху і подив сусідів бігали по дачі босоніж. Сюди часто приїжджали друзі й родичі, знайомі Булгакових. У Бучі був театр, де на сцені виступали Михайло й Віра Булгакови під псевдонімами «Агарін» і «Невєрова». За сценаріями Михайлика розігрувалися домашні інтермедії та вистави [5, с. 17].

Одне з найбільших захоплень Михайла в юності було ентомологія — збирання метеликів, були там і рідкісні екземпляри. 1919 р. він віддав її Київському університетові. Єдиний власний — у Бучі — будинок згорів у 1918 р.

1906 р. сім'я Булгакових переїжджає в будинок № 13 по Андріївському узвозу, де пройшли останній період дитинства Михайла Опанасовича. Проте персонажі твору «Біла гвардія» жили на Олексіївському узвозі.

До 1919 р. життя Булгакових пов'язане з цим будинком, що змінював власників, але не мешканців другого поверху, родину професора Булгакова.

Про діяльність доцента, професора Київської духовної академії Опанаса Булгакова збереглися спогади його колег, друзів, учнів. П'ять років до смерті Опанаса помер його молодший брат Сергій Булгаков, учитель співів і регент у 2-й Київській гімназії (в підготовчому класі цієї гімназії вчився Михайло, потім він вступить до 1-ї гімназії, її закінчили всі брати, включаючи «японських» кузенів, батько котрих, Петро Іванович, був священиком у Токіо) був похований на Байковому кладовищі, де знаходиться тепер і могила Опанаса Булгакова.

«Добрі люди» не залишили осиротілу сім'ю — казав Олександр Глаголєв, професор духовної академії, священик церкви Миколи Доброго на Подолі, який вінчав Михайла Булгакова з Тетяною Лаппа й відспівував Варвару Михайлівну Булгакову. У роман «Біла гвардія» він увійшов під своїм ім'ям — отця Олександра. З ними був і друг сім'ї Василь Екземплярський, професор морального богослов'я, засновник журналу «Христианская жизнь» [5, с. 20].

По закінченні гімназії професію лікаря Михайло обрав цілком свідомо. З шести братів матері троє (Василь, Михайло, Микола) були лікарями, а з боку батька лікарем був Ферапонт Булгаков. Другом сім'ї був лікар Іван Воскресенський (за нього після смерті чоловіка вийшла заміж Варвара Михайлівна). В автобіографії 1924 р. Булгаков напише, що навчався в Києві й у 1916 р. закінчив медичний факультет університету, одержавши звання лікаря з відзнакою.

Булгаков працював у військових госпіталях у Кам'янці-Подільському й Чернівцях, потім, після призову, «ратник ополчення II розряду» одержав призначення до Смоленської губернії. Менш ніж за рік юний лікар амбулаторно прийняв 15361 пацієнта. В оповіданні «Зникле око» він трохи змінив цифру — 15613, а в оповіданні «Хуртовина» написав: «…прославився настільки, що під вагою своєї слави ледве не загинув. До мене на прийом торованим санним шляхом почали їздити сто чоловік селян на день» [5, с. 23].

У березні 1918 р. Булгаков із дружиною повернувся до Києва, на Андріївський узвіз, 13. «За підрахунком киян, у них було вісімнадцять переворотів. Я точно можу повідомити, що їх було чотирнадцять, причому десять із них я особисто пережив», — писав Булгаков у нарисі «Київ-місто». Кожна «нова» влада, яка затримувалася в Києві на певний час, вивісивши свій прапор на Думі, на Хрещатику, оголошувала «свою» мобілізацію. «За що ти караєш мене, доле?! Чому я не народився сто років тому? Або ще ліпше: через сто років. А ще ліпше, якби зовсім не народився. Згасла зелена лампа. Стріляють у провулку. Мене мобілізувала п'ята за ліком влада», — читаємо в «Незвичайних пригодах лікаря». «Над Дніпром з грішною і покривавленою і сніжною землею підіймався у чорну, темну вись північний хрест Володимира. Здалля здавалося, що поперечна перекладина зникла — злилася з вертикаллю, і від того хрест перетворився на погрозливий гострий меч. Але він не страшний. Все пройде. Страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне, а от зірки залишаться, коли і тіні наших тіл і діл не залишиться на землі. Нема жодної людини, яка б цього не знала. Так чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? Чому?» — ці гіркі рядки напише Булгаков у романі «Біла гвардія». Дослідники довго сперечалися, коли саме — в серпні чи вересні 1919-го (за білих чи за червоних) — письменник покинув Київ. Коли встановили дату (30 серпня за старим — 12 вересня за новим стилем), питання це вже не було актуальним [5, с. 26].

1921 року, після двох років роботи в газетах і театрах Грозного та Владикавказа, Булгаков на кілька днів приїхав до Києва, на Андріївський узвіз, але вже в будинок не № 13, а № 38, до І.Воскресенського, де колись наймав кімнату з молодою дружиною. Звідси він їде до Москви й через півтора місяця напише в листі: «Шлях пошуків роботи й фах, намічені мною ще в Києві, виявилися цілком правильними. За іншим фахом працювати не можна. Це означало б у кращому випадку голодування. Серед загиблих бути не бажаю» [5, с. 28]. А в постскриптумі додасть: «Найприємнішим моїм спогадом за останній час є — вгадайте, що? — як я спав у Вас на дивані і пив чай із французькими булочками. Дорого б заплатив, щоб хоч на два дні знову так лягти, напившись чаю, і ні про що не думати. Так сильно втомився». Він начебто забув (чи намагався забути) написані й надруковані два роки тому слова у «Прийдешніх перспективах»: «Ті, хто скаржаться на „втому“, на жаль, розчаруються. Бо їм доведеться „втомитися“ ще більше. Треба буде платити за минуле неймовірною працею, суворою бідністю життя. Платити і в переносному, і в буквальному значенні слова» [5, с. 29].

«Якось уночі 1919 р., глухої осені, ідучи в розхлябаному поїзді, при світлі свічечки, вставленої у пляшку з-під гасу, написав перше маленьке оповідання». Такий ліричний опис письменницького дебюту в «Автобіографії» надовго затушовував дату публікації оповідання за підписом «М. Б.» в газеті «Грозний» [5, с. 31].

За кілька місяців до того, як перші 13 глав роману «Біла гвардія» будуть надруковані в журналі «Росія», Булгаков признається: «Рік писав роман „Біла гвардія“. Роман цей я люблю понад усі інші мої речі» (повністю роман було надруковано аж 1966 р., коли в журналі «Москва» побачив світ інший роман — «Майстер і Маргарита») [5, с. 31].

Роман помітили, але були нападки критиків — здебільшого на п'єсу за романом, поставлену в Московському художньому театрі й названу без згоди автора «Дні Турбіних». Певний час у різних театрах (зокрема й київських) ідуть не лише «Дні Турбіних», а й «Зойчина квартира», О.Таїров ставить у Московському камерному театрі «Багряний острів». У рік «великого перелому» всі п'єси Булгакова зі сцени було знято (не друкують уже два роки). Письменник звертається з листом до уряду СРСР наприкінці березня 1930-го: «… всі мої твори були заборонені». Йому не доведеться побачити своїх книг і п'єс. «Біг» починали репетирувати кілька разів, проте домогтися постановки зміг лише Микола Черкасов на початку 60-х. «Мольєр» («Кабала святош») після п'яти років репетицій і семи вистав був заборонений і знятий. Звісно, заборона стосувалася театрів СРСР, а за кордоном п'єси ставилися з успіхом (у Парижі йшла «Зойчина квартира», в Англії, як і в США, двічі ставили «Білу гвардію»). В альбомі критичних вирізок, складеному письменником, було 298 ворожо-лайливих рецензій і тільки три — схвальні. Кількість негативних відгуків збільшилася навіть після смерті автора, а схвальні найчастіше були лише усними, розуміння ж не було ні з боку білих, ні з боку червоних. По-справжньому оцінив «Білу гвардію» лише М.Волошин: «…як дебют письменника-початківця її можна порівняти тільки з дебютами Достоєвського й Толстого» [5, с. 34].

В епістолярній спадщині письменника (не зібраній повністю й досі) серед послань до трьох десятків адресатів варто виділити «особливі» — листи до брата Миколи, який опинився разом із молодшим — Іваном — у Парижі. В них старший, окрім іншого, ніби «програвав», приміряв для себе долю молодших — емігрантів. Після арешту рукопису «Собачого серця» і щоденника, названого «Під п'ятою», інших щоденників Булгаков не вів (відібраний він зміг дістати назад і спалив; копії щоденника були знайдені в архівах КДБ і обнародувані після публікації «найзабороненішого» твору — «третьої повісті» — «Собачого серця»). В одному з листів до Парижа братові: «Вивернуті мої очі на фотографії, яка додається, покажуть тобі, що знімав нас вуличний, дуже симпатичний фотограф. Ми в зелені. Це зелень моєї батьківщини. Це ми в Києві, на Володимирській гірці, у серпні 1934 року» [10, с. 418].

Через півтора року — у вересні 1933-го — почала вести записи Олена Сергіївна Булгакова, хранителька й перший публікатор спадщини письменника, «Маргарита» в уявленні першого покоління читачів роману… Їй Булгаков присвятив повість «Таємному другові», із котрої потім почав вимальовуватися «Театральний роман» («Записки небіжчика»), Олена Сергіївна розповідала, що в другій, ненаписаній, але розказаній їй частині роману, дія мала відбуватися в Києві і що «М. О.» (так вона його зазвичай називала у своєму щоденнику) навіть руки потирав від задоволення, що писатиме про рідне місто. І ще один особливий адресат, від нього відповіді Булгаков не дочекався, хоч один раз говорив із ним по телефону (той подзвонив сам), — Сталін. 15 разів (за записами, що велись у театрі) генсек дивився «Дні Турбіних». Остання п'єса драматурга «Батум», присвячена юності Сталіна, розділила долю попередніх — вона ніколи не побачила сцени. Єдина спроба була у МХАТі (ім. Горького, вже після «поділу» театру), але пройшла тільки генеральна репетиція… [10, с. 426]

Булгаков сам поставив собі діагноз. Як лікар, він розумів, що жити йому лишилося недовго. І до останніх днів диктував дружині правки роману «Майстер і Маргарита», який розпочав писати ще у 1928 р.

Відомо шість редакцій цього роману. Спершу М. Булгаков хотів написати "роман про диявола" — сатиричну фантасмагорію в вставною новелою про Христа і Пілата. Варіанти назв роману були такі: "Чорний маг", "Копито інженера", "Жонглер з копитом", "Син В(…)", "Гастроль (Воланда)", "Інженер з копитом" тощо. У 1931-1932 pp. у роман увійшли образи майстра і Маргарити, а в 1937-1938 pp. з'явилася остаточна назва — "Майстер і Маргарита" [10, с. 427].

У творі порушуються найважливіші моральні й філософські проблеми: свобода і насильство, художник і влада, сенс буття людини, духовна сутність світу, кохання, призначення особистості та вибір її позиції.

Роман "Майстер і Маргарита" починається з того, що Берліоз та його друг, поет Іван Бездомний, відпочивають у парку, а коли до них підходить Воланд, вони ставляться до нього насторожено. Чому? Друзі вважають, що він шпигун, ворог для радянських людей, адже він іноземець. І хоча Берліозу, як освіченій людині, цікаво поспілкуватись з Воландом, він повинен грати під "дудку" радянської моралі [10, с. 429].

Слідкуючи далі за розмовою цих особистостей, ми бачимо ще один сатиричний момент. Берліоз та Бездомний намагаються переконати "іноземця", що Ісуса Христа не існувало, а історії про нього звичайна вигадка. Читаючи ці рядки, ми розуміємо своєю духовною сутністю, що люди забули про Бога, про вічні цінності, а це неминуче веде до трагедій.

Письменник також висміює бажання людей до легкої наживи. Це добре видно в епізоді, де описується виступ Воланда з його свитою у вар'єте. Люди ловлять червінці, вважаючи їх справжніми. Жінки обмінюють свої сукні та черевики на новіші, красивіші. А в кінці сеансу це все виявляється оманою, і люди залишаються ні з чим.

Письменнику сумно, що такі талановиті особистості, як Майстер, не можуть реалізувати свої творчі здібності, їхні твори не сприймають ся належно. Та, навпаки, цінуються такі "митці", як Іван Бездомний та його друзі, такі ж "митці" з "МАССОЛІТу", які понад усе хочуть заволодіти жаданим членським квитком, який дає багато привілеїв. Булгаков вважає, що мистецтво і культура не можуть бути на належному рівні за таких обставин. Він сподівається, що ситуація зміниться. Письменник вважає, що людина здатна зробити правильний вибір і зайняти відповідну позицію. Це видно на прикладі Івана Бездомного. Він розуміє, що поет він аж ніякий і знаходить своє призначення у вивченні стародавньої історії [10, с. 431].

Булгаков загострює увагу на особистості Понтія Пілата, людини, наділеної владою, силою, розумом. За маскою жорстокості, байдужості, відчуження ховається людина, здатна страждати й співчувати. Він розуміє, що засуджений до страти Ісус ні в чому не винний, та в нього не вистачає сили і мужності скасувати волю Синедріону та чисельного натовпу неосвічених жорстоких людей. Булгаков вважає, що людина ніколи не повинна зраджувати своїм принципам і робити неправильні вчинки за бажанням інших людей. Зрадивши своїм принципам, Понтій Пілат все життя жалкував про скоєне, ніс тягар у душі.

Письменник порушує також проблеми хабарництва, пияцтва, нечесності, неосвіченості, боягузтва, фальші почуттів та багато інших. Булгаков показав недоліки тогочасного суспільства і кожної людини, які є і зараз, i, напевне, будуть у майбутньому суспільстві.

Оригінальною є художня структура роману, в якому поєднуються реальність і фантастика, комічне і трагічне, історія і сучасність. Автор вдається до фантастики, зображуючи прихід диявола на землю (традиції "Фауста" Й.В. Гете), аби показати, що вона перетворилася на пекло, що там, де люди забувають про Христа, настає царство сатани. Але Воланд у Романі виступає як добра сила. Сатані вже не треба навіть зваблювати людей, земне пекло жахливіше і чорніше за біблійне, тому навіть диявол тут добрий. Він зневажає земні пристрасті та земних мешканців, показуючи їхнє справжнє обличчя. Але спасіння землі та людства, на думку письменника, має прийти не від диявола і не від будь-якої іншої потойбічної сили. Спасіння повинна здійснити сама людина. Маргарита рятує майстра. Понтій Пілат також намагався врятувати свою душу, наказавши вбити Іуду. Але спасіння душі не може здійснитися через убивство, і Понтій Пілат страждає, доки майстер не звільнив його від докорів совісті. Майстер рятує також Івана Бездомного, Ієшуа — Левія Матвія. А якщо людина врятує людину, стверджує М. Булгаков, ще не втрачено надію врятувати весь світ [10, с. 436].

Допомогти спасінню людства можуть також вічні духовні цінності — добро, любов, милосердя, що втілюються в образі Христа. Цю ідею подано вже на початку роману в розмові Берліоза з Бездомним про існування Ісуса, коли несподівано з'являється Воланд, промовляючи: "Майте на увазі, що Ісус усе ж таки існував…". Здавалося б, виникає певний парадокс — Воланд, диявол, утверджує існування Христа. Але насправді тут немає нічого парадоксального. Значення цього вислову багатозначне: по-перше, кажучи про Христа, Воланд утверджує своє існування як диявола, тобто існування реального зла у суспільстві; по-друге, ім'я Христа є нагадуванням людям про Бога, якого вони забули, і тому стало "все дозволено" у цьому світі (відомий мотив Ф. Достоєвського, що розгортається у романі) [10, с. 437].

Драматичною була доля його творів. Але він, «як ніхто, жартував», і радість буття, всупереч усьому, передається його читачам.

2. Київ у житті та творчості М.Булгакова

Місце, де народилася людина, — це найдорожче для нього. Будь це місто, село або село, воно назавжди залишиться в серце людини. Адже це маленька батьківщина, де пройшли самі щасливі дні життя. Завжди з любов’ю й ніжністю ми згадуємо цей милий серцю куточок. Узи, що зв’язують людину з батьківщиною, можуть лише слабшати, але вони ніколи не рвуться. Вкоти Михайло Опанасович Булгаков був тим людиною, що всім серцем любив свою батьківщину. Письменник народився в 1891 році в Києві. Його батьки знімали будинок на тихої вулиці. Недалеко перебувала церква, де й був хрещений маленький Булгаков. Майбутній письменник був наречений на честь архангела Михайла, заступника Києва. Батьки Булгакова з’їхали з вулиці, коли йому був один рік. І тому прекрасна Воздвиженська не запам’яталася у творах Булгакова. Одним своїм кінцем Воздвиженська виходить на Андріївський спуск.

Андріївський спуск… Як часто ця назва буде зустрічатися у творах Булгакова. Будинок на Владимирській гірці був дуже доріг Булгакову. Тут жили його батьки, саме тут молоді Михайло й Тетяна знімали свою першу кімнату. У них була кутова кімната із двома більшими вікнами. Вуличка звивиста й крута. Її бувала брущатка бере розгін від п’ятиглавого повітряно-ажурного кам’яного дива — Андріївської церкви, стрімко кружляє по похилої повз давні будівлі й, плавно загальмувавши, упирається в сірі громади будинків Контрактової площі на Подолі. Вуличка як вуличка, і навряд чи ми виділили б її сьогодні, якби не двоповерховий будиночок, що приткнувся впритул до майже стрімкого пагорка. Будиночок цієї не простий, а “будівлі дивної”. Якщо піднятися по гірці в крихітний дворик, то другий поверх стає першим і про теперішньому перший нагадує лише мистецьки вирите поглиблення, обнесене огорож кою й обкладене усередині цеглою зі сходами вниз.

Цей от перший поверх із двориком і займав Майстер зі своєї шумної й численної рідної, що стала відомої усьому світу як сім’я Турбінних. Будинок був прекрасний і тим, що, піднявшись із дворика на гірку, можна було годинниками спостерігати за льодоходом на Дніпрі, білими пароплавами з дозвільними людьми на палубах, слухати лементи чайок, любуватися безкрайніми далечінями й відчувати за собою подих древнього міста. А ще з гірки видні були сади — трепетний чарівний міраж у білому серпанку. Саме із цього будинку навесні 1916 року молодий лікар Михайло Булгаков виїхав на фронт. Сюди він вертався у вересні 1916 року й у вересні 1921 року.

Київ завжди надихав Михайла Опанасовича Булгакова, давав йому нові теми для добутків. Саме в Києві в Булгакова з’явилося бажання зайнятися літературою. І він поїхав у Москву із твердою рішучістю завоювати своє місце в літературі. З Москви Булгаков часто писав матері про свої мрії. Письменник мріяв повернутися в Київ, пройтися по його вулицях, які заспокоювали його, коли йому було погано. Своє місто Булгаков не тільки любило, він знав його. Київ був виходжений уздовж і поперек спочатку в дитинстві, потім — у юнацькі роки. Усе було знайомо тут Булгакову, він знав кожний поворот Андріївського спуска. Це стародавнє місто відбилося в його добутках. Особливо подобався Київ Булгакову взимку. Зими в Києві були сніжними, “вулиці курілися серпанком, і скрипів збитий гігантський сніг”. Михайло й Тетяна Булгакови любили прогулюватися взимку в парках. Вони часто любувалися деревами, покритими снігом.

В “Білій гвардії” М. Булгаков пише: “Сади стояли безмовним і спокійним, обтяженим білим, недоторканим снігом. І було садів у місті так багато, як у жоднім місті миру” [8, с. 38]. Письменник завжди знаходив щось особливе в Києві. Щось таке, чого не було ні в якім іншім місті. Образ київських зим і снігу надовго ввійде у творчість Михайла Булгакова відсвітом будинку, спокою й тепла. Михайло Опанасович пише у своєму нарисі “Кий-місто”: “…а взимку не холодний, не твердий, великий ласкавий сніг” [8, с. 39]. Скільки почуття вкладено в цей рядок! Особливе місце у творчості Булгакова займає будинок №13, що на Андріївському спуску. Саме тут оселилися назавжди тіні його героїв. Цей будинок письменник збереже в оповіданні “Будинок Ельпіт Рабкоммуна”, у романі “Майстер і Маргарита” і в “Білій гвардії”. Будинок №13 описаний у романі “Біла гвардія” як будинок Турбінних: “На вулицю квартира Турбінах була в другому поверсі, а в маленький похилий затишний дворик — у першому” [2, с. 45]. В “Білій гвардії” Булгаков з такою точністю передав опис будинку №13, що не упустив навіть такого дріб’язку, як простий електричний ліхтар: “Як дорогоцінні камені, сіяли електричні кулі, високо підвішені на карлючках сірих довгих стовпів” [2, с. 46]. Тут, на Андріївському спуску, їх було зовсім мало. Але принаймні один був за рогом будинку №13. Саме цей ліхтар Булгаков запам’ятав в “Білій гвардії”: “Бризнув з-за рогу свєт високого ліхтаря, і вони минули дощатий забір, що обгороджував двір №13, і стали підніматися нагору по спуску” [2, с. 49].

Булгаков дуже добре знав своє рідне місто. Коли він учився в гімназії, його вчитель часто водив своїх учнів на екскурсії по Києву. Побували на Аскольдовій могилі, у Києво-Печерській лаврі, у церкві Спасу на Берестове й у Золотих воріт, у Царському саду й у Центрального моста, зробили екскурсію пароплавом на Дніпровські пороги. Хлопчика вразила сила, що несли в собі води Дніпра. В “Білій гвардії” Булгаков дуже точно вивчив ту картину, що назавжди залишилася в його пам’яті: “Стрімкі стіни… переходили в берегові гаї… кучеряві по березі великої ріки, що йшла туди, куди навіть із міських висот не вистачає око, де сиві пороги, Запорізька Січ, і Херсонес, і далі море” [2, с. 53]. Після цієї екскурсії, незважаючи на заборони, часто один качався на байдарці по Дніпру. Це захоплення Булгаков передав героєві “Білої гвардії” Миколка. Николка любив вечорами сидіти в густих заводях і вигинах “старого-ріки” і спостерігати за зірками. Часто він бачив, як блискав електричний білий хрест у руках громадного Володимира на Владимирській гірці.

Михайло Булгаков любив підніматися нагору по Андріївському спуску, доходити до найвищої крапки й відтіля дивитися на дахи багатоповерхових будинків і купола церков, на вулиці, провулки й площі. Так і Николка вечорами довго любувався своїм містом, за що його іноді лаяли. “Я тільки дійшов би до площі в Андріївської церкви, — говорив він сестрі, — і відтіля подивився б і послухав. Адже видний весь Поділ” [2, с. 377]. Київ був з М. А. Булгаковим завжди. Це місто відбите в багатьох його добутках. Місто — в “Білій гвардії”. Батьківщина Максутова — в “Театральному романі”. В “Майстру й Маргариті” — опис “весняних розливів Дніпра” і “сонячних плям, що грають весною на цегельних доріжках Владимирської гірки,” — пейзажі, до яких був байдужий нічого не розуміючий Поплавський, за що й був покараний Воландом.

Булгаков любив Київ так ніжно й жагуче, який буває тільки перша, світла любов. Почуття це не змогли затьмарити самі прекрасні міста й екзотичні куточки на землі. “Ах, які зірки на Україні. От сім років майже живу в Москві, а все-таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову побачити обриви, занесені снігом, Дніпро… Немає гарніше міста на світі, чим Київ. Ех, перлин-київ!” — скаже він у нарисі “Кий-місто” [2, с. 379].

Чимало читачів булгаковської «Білої гвардії», і особливо читачі-кияни, переконані в тому, що дія роману відбувається в Києві. Це так, але не зовсім — уточнює дослідник творчості Михайла Булгакова Мирон Петровський. Дія роману відбувається в Місті, що схоже не лише на Київ, а й на Єрусалим. Булгаков міфологізував Київ, точніше створив міф про велике Місто-Град, проте крізь цей міф невблаганно просвічують реальні київські риси. Місту-Граду та його взаєминам із численними Майстрами булгаковських творів і присвячено книжку Мирона Петровського «Мастер и Город. Киевские контексты Михаила Булгакова».

«Киев у Булгакова не в изображении родного города, — пише Петровський, — не в названиях киевских реалий, вообще не в «теме», — он в самой структуре мышления писателя, в типологии его творчества. (…) Его (Булгакова. — О.Р.) модель мира была киевоцентричной. Он, если можно так выразиться, мыслил Киевом» [8, с. 45].

Присутність Києва в структурі мислення й типології творчості письменника справді може й не «задавати» наявність у тексті київських реалій. Тільки про які б міста не писав Михайло Панасович, усі вони — Москва, Єрусалим і навіть Париж — здаються двійниками Києва-граду, що випадково забрели до чужих земель. Так, у «Театральному романі» («Записках небіжчика») Максудову вказують на наявний у його романі київський пейзаж («зоряні ночі українські», «рокіт Дніпра», «запахи акації» і «сріблясті тополі»), але всього цього, як стверджує Максудов, у його романі зовсім немає [8, с. 46].

Тополь, акацій і зоряних українських ночей у Максудова в «Чорному снігу» справді немає, однак Київ і київська тема є. Тільки вона, як і в самого Булгакова, в іншому — у відчутті катастрофи, що насувається, в апокаліптичних мотивах, у заграві за вікнами і крові на снігу.

І ця апокаліптика пов’язана з тим, що, як вважає Мирон Петровський, у всіх своїх текстах Булгаков розповідає про загибель Міста, що одночасно й Київ, і Єрусалим, і Рим. Любителів прямолінійного патріотизму така багатошаровість і еклектичність булгаковського Києва може шокувати, особливо якщо поставити в цей ряд ще й Москву, але киянин Булгаков саме тому киянин повною мірою, що до всього ще й космополіт. І світ бачиться йому у вигляді величезного Міста-Граду, на який з усіх боків насувається хаос, що загрожує поглинути його [8, с. 50]. Пам’ятаєте, в «Мастере и Маргарите»:

«Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла ненавидимый прокуратором город…» Протистоянням Міста й сил ентропії завжди переймався Булгаков, щоправда, далеко не завжди оптимістичними були його прогнози щодо того, хто візьме гору. Мирон Петровський у книжці «Мастер и Город. Киевские контексты Михаила Булгакова» досліджує художній розвиток цього протистояння в текстах Булгакова — від ранніх творів до «Батума» [11].

У «Батумі» остання опозиція зводиться на ніщо страшним і згубним перетворенням майстра на вождя, щоправда, це від початку, якщо так можна висловитися, — трохи зіпсований майстер, самозваний претендент у озваний претендент у майстри. Або як стверджує Мирон Петровський: «Перед нами пьеса о переходе пророка в «инобытие» вождя». Хоча, попри песимізм, який оволодів ним наприкінці життя, Булгаков обмежився лише п’єсою «о переходе пророка в «инобытие» вождя», а не про перехід Міста в інобуття хаосу. Людина може спокуситися, Місто — ніколи. Град небесний із градоначальником Ієшуа Га-Ноцрі ніби ширяє над усіма булгаковськими містами, вказуючи на їх небесну, не підвладну тлінню серцевину. Тому й Максудов — один із численних булгаковських Майстрів – син віце-губернатора, що лякає Івана Васильовича, який очолює в «Театральному романі» Незалежний театр. Зв’язок Майстра й Міста, хоч як би іронічно він подавався, незмінно наявний у булгаковських текстах [8, с. 52].

Книжку Мирона Петровського й присвячено цій незмінній парі — Місту, що супроводжує Майстра в усіх його мандрах, і Майстру, що не втомлюється живописати Місто.

«Предстоит ли художнику-живописцу нарисовать портрет, написать пейзаж или построить жанровое полотно — он все равно окунает кисти в свою палитру, — так Булгаков окунает свои кисти в Киев, что бы ни предстояло ему изобразить». Ця цитата з книги Мирона Петровського (розділ «Миф о городе и мифологическое городоведение») немов принижує Київ перш ніж його возвеличити. «Палітра? І тільки?» — розчаровано запитаєте ви. А хіба цього замало? Адже співав Окуджава: «Живописцы, окуните ваши кисти () В суету арбатских улиц и дворов…» — і Арбат — це не лише не принижувало, а навіть навпаки. Мислити Києвом зовсім не означає навчитися без виправлень його «переписувати». Києвоцентричність булгаковської творчості полягає не в «переписуванні» рідного міста, а в рідкісній здатності розмовляти з Містом за допомогою текстів, на які саме воно й надихнуло, а потім дарувати ці розмови нам [8, с. 69].

Пам’ятають читачі і знамениті рядки з оповідання Булгакова «Киев-город» (1923 р.): «Будто уэллсовская атомистическая бомба лопнула под могилами Аскольда и Дира, и в течение 1000 дней гремело, и клокотало, и полыхало пламенем не только в самом Киеве, но и в его пригородах… по счету киевлян, у них было 18 переворотов. Некоторые из теплушечных мемуаристов насчитали их 12; я точно могу сообщить, что их было 14, причем 10 из них я лично пережил». Можна переконливо сказати, що два з 14-ти пережитих Майстром переворотів він привітав.

Та «опереткове» правління гетьмана Павла Скоропадського на кайзерівських багнетах стало суцільним розчаруванням для монархічно налаштованих киян кола Булгакових, які спочатку підтримали новоспеченого «вінценосця». Прихід же до Києва 31 липня 1919 року денікінських військ багатьма городянами був сприйнятий як повернення «доброго старого часу». Туга за ним настільки часто простежується й у художніх творах письменника, і з ще більшою пронизливістю — у листуванні та щоденниках. «…Мне приснилось: Киев, знакомые и милые лица, приснилось, что играют на пианино… Придет ли старое время? Настоящее таково, что я стараюсь жить, не замечая его… не видеть, не слышать!» [8, с. 74]- пише він сестрі Надії 31 грудня 1917 року.

Михайла Афанасійовича двічі мобілізовували. Спочатку, у березні 1919 року, петлюрівці, і через півроку, уже восени — денікінці. У неприйнятті самої ідеї державної незалежності України він, хоч як дивно, солідаризувався з більшовиками. І білі, і червоні залишалися великодержавниками. Та в другому випадку ми маємо справу зі свідомим вибором: молодий лікар, який добровольцем Червоного Хреста 1916 року відправився на фронт Першої світової війни, прийняв рішення — у лавах білогвардійців боротися («перед нами тяжкая задача — завоевать, отнять свою собственную землю») з усіма, хто вже два роки руйнував його життєвий простір.

Наскрізна думка статті — «нужно драться… Безумство двух последних лет толкнуло нас на страшный путь, и нам нет остановки, нет передышки. Мы начали пить чашу наказания и выпьем ее до конца».

Булгаков ще вірить союзникам — «англичане, помня, как мы покрывали поля кровавой росой, били Германию, оттаскивая ее от Парижа, дадут нам в долг еще шинелей и ботинок, чтобы мы смогли скорей добраться до Москвы». Вже в «Белой гвардии» ми зустрічаємо розчарування, що чергується з презирством до тих, хто не виправдав надій: «Если тебе скажут, что союзники спешат нам на выручку, — не верь. Союзники — сволочи», — пише Ніколка Турбін на печі в будинку №13 на Олексіївському (Андріївському) узвозі.

Михайло Афанасійович опинився в стані тих, хто програв (а хто, власне, переможець у братовбивчій війні?). Він не передбачив найближчих перспектив його Батьківщини. Як зазначає авторитетний київський дослідник Мирон Петровський, «…письменник Булгаков із його трагічним гумором виник у відомому сенсі тому, що ідеали «Грядущих перспектив» зберегли привабливість, а пророцтва провалилися» [8, с. 77]. Політична ж програма Майстра зразка 1919 року віддає кондовим, «посконним» монархізмом, його позиція — правіша за найправішу: «Нужно будет платить за прошлое неимоверным трудом, суровой бедностью жизни. Платить и в переносном, и в буквальном смысле слова. Платить за безумство мартовских дней, за безумство дней октябрьских, за самостийных изменников, за развращение рабочих, за Брест, за безумное пользование станком для печатания денег… за все!» [8, с. 78]

Як щось етнографічне Булгаков сприймав і українство: «Здесь есть элементы, которые хотят балакать на этой мове своей», — каже Шервінський фактично вустами автора в «Белой гвардии». Автор не поділяє пафосу Булгакова з приводу «самостийных изменников», хоча провідники цієї самої національної ідеї програли саме через свої волаючі помилки. Відмова від створення національної армії, ставка на міфічну «народну міліцію», віра у федеративний союз із Москвою (навіть із уже більшовицькою), майже повне ігнорування соціального чинника при будівництві держави, захопливе суперництво безлічі партій соціалістичного й націонал-демократичного напряму, яке влаштовували нескінченні політичні дебати, уряд УНР, що видає немислиму кількість указів… А хмари вже згущалися.

Булгаков разом із денікінцями остаточно залишив Київ і …став письменником. Приїжджав до міста нечасто; поїздки до Києва у 20-30-х роках сприяли відновленню його душевної рівноваги. Як казала Олена Сергіївна Булгакова, дружина, вірний друг і секретар Михайла Афанасійовича, у цих поверненнях було щось «утешающее».

Саме революція і громадянська війна, якщо можна так висловитися, явили світу великого письменника. Майстер і його улюблене місто завжди йдуть поруч. У «Мастере и Маргарите», «Белой гвардии», «Беге», «Жизни господина де Мольера» — в описах чи то Москви, Ленінграда (Санкт-Петербурга), Парижа, Рима, Єрусалима — скрізь бачимо Київ.

«Грядущие перспективы» Булгаков закінчує такими словами: «И мы, представители неудачливого поколения, умирая еще в чине жалких банкротов, вынуждены будем сказать нашим детям: платите, платите честно и вечно помните социальную революцию!» Те, що всім, хто живе на 1/6 частині суші доводилося, та й нині доводиться платити за експерименти з «социальной революцией» [8, с. 81]- це аксіома. Ось тільки назвати Михайла Афанасійовича «жалким банкротом» не можна. Всією своєю творчістю Майстер довів зворотне.

Висновки

Як митець і мислитель, М.Булгаков перебував під значним впливом творчості полтавця Миколи Гоголя та філософа Григорія Сковороди.

Київ займав особливе місце в житті та творчості письменника. Про це він сказав у ліричному нарисі "Київ-місто". Андріївський узвіз, 13, де впродовж тривалого часу мешкала родина Булгакова і де відбувалася дія "Білої гвардії" та "Днів Турбіних", перетворено на літературно-меморіальний музей, відомий в Європі.

Час все розставив по своїх місцях, підтвердив слова «Рукописи не горять». Понині звуть його люди Майстром, шанують за незламний дух свободи і правди в роки тяжкої диктатури, пам'ятають його як людину, який розповів світові про свою любов до міста, пронесену через все життя.

Непростим було повернення Булгакова до читачів, непростим було й відкриття музею в Києві, першого і колись єдиного у світі. У Дім Турбіних, «відкритий» Віктором Некрасовим на Андріївському узвозі, приїжджають ті, хто вивчає, перекладає, читає Булгакова, із різних міст, сіл і країн. Батьки приводять сюди дітей, а діти — батьків. Рідне місто склало шану письменникові… «Київ у Булгакова не в зображенні рідного міста, не в назвах київських реалій… Його модель світу була києвоцентричною. Він, якщо можна так висловитися, мислив Києвом» [8, с. 155], — скаже в книзі «Майстер і Місто» Мирон Петровський.

«Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро… Немає красивішого міста на світі, ніж Київ» [8, с. 180], — скаже в оповіданні «Я убив» доктор Яшвін, у якому легко згадати автора (українське «я ж він»).

Київ також любить і пам'ятає свого знаменитого мешканця. Щорічно тут проводиться Міжнародний Фестиваль імені М.А. Булгакова, який відвідують багато діячів культури ближнього і далекого зарубіжжя, і інтерес до якого росте з року в рік. На даний момент відвідати наступний Фестиваль 2008-го року висловили бажання ісландська співачка Бьорк і композитор Ллойд Вебер, який пише рок-оперу по мотивах найвідомішого роману Булгакова «Майстер і Маргарита». Багато театрів Києва дають вистави по творах письменника, а 16 жовтня 2007 року в Києві, біля будинку-музею, відкритий перший в світі пам'ятник Михайлу Булгакову.

Список використаних джерел

  1. Богданов Н. Киевские реминсценции в московском творчестве Булгакова. – 182 с.
  2. Булгаков М. Біла гвардія. Київ місто. – Х.: Фоліо. — 2008. — 502 с.
  3. Булгаковская энциклопедия /Составитель Борис Соколов. Изд-ва: Локид, Миф. 2000. – 448 с.
  4. Быков Д. Три соблазна Михаила Булгакова. – М. – 214 с.
  5. Варламов А. Михаил Булгаков. ЖЗЛ. М.: Молодая гвардия, 2008. – 264 с.
  6. Гаспаров Б. М. Из наблюдений над мотивной структурой романа М. А. Булгакова «Мастер и Маргарита». – М. — 242 с.
  7. Казак В. Лексикон русской литературы XX века. — М.: РИК «Культура», 1996. — 492 с.
  8. Петровський М. "Майстер і місто. Київські контексти Михайла Булгакова". — К.: Дух і літера. — 2001. — 367 с.
  9. Фельдман Н. Булгаковская Москва. – М. — 318 с.
  10. Чудакова М. О. Жизнеописание Михаила Булгакова. 2-е изд. — М.: Книга, 1988. — 671 с.
  11. http://www.bulgakov.ru