Вступ

Інтенсивність книгодрукування в наш час вступила у протиріччя з фізичними можливостями людини в сприйнятті й переробці інформації. Починаючи з ХV ст., часу появи друкованої книги, до наших днів у світі видруковано понад 40 млн. книг. Людина і книга розділені простором і часом. Простором – книги зберігаються в бібліотеках різних країн. Тільки в Україні функціонує близько 45 тис. бібліотек різних відомств. У них зібрано понад 1 млрд. документів3. А часом – видань ХV, XVI, ХVІІ, XVIII та і ХІХ ст. немає в більшості бібліотек України. Як виявити наявні і, особливо, – відсутні в тій чи іншій книгозбірні книги, збірники, газетні, журнальні матеріали, що відібрати з величезного інформаційного масиву для читання, наукового опрацювання – ці питання сьогодні стоять ще гостріше, ніж у минулі роки. Цю проблему вирішує бібліографічна інформація – інформація про твори друку, яка дозволяє заглянути в документальний масив, стежити за літературно-документальним потоком, оперативно виявляти й відбирати для користування конкретні публікації. Для такої інформації навіть достатньо мати загальні відомості про твори друку, взяті з титульних сторінок відповідних видань або з інших бібліографічних джерел-каталогів, покажчиків літератури тощо. Такими відомостями є прізвище автора, назва твору, місце і рік видання та інші. А ще краще, якщо ці дані доповнює анотація – коротка, стисла характеристика письмового твору, або реферат – стислий виклад змісту твору з наведенням основних даних і висновків.

Така інформація створюється в ході бібліографічної діяльності, якою займаються Книжкова палата України, спеціальні інститути наукової, науково-технічної інформації, підрозділи національних і регіональних бібліотек, книговидавничі і книготорговельні організації, окремі бібліографи. Зміст бібліографічної діяльності складають різні процеси. Насамперед, – підготовки бібліографічної інформації, його ще називають бібліографуванням, а також – бібліографічного обслуговування користувачів, доведення до них бібліографічної інформації.

1. Характеристика видання Книжкової палати України «Літопис книг», історія та сьогодення

Літопис містить поточну інформацію про книги і брошури, що виходять в Україні. Видається з 1924 року двічі на місяць.

Перший номер (частина) «Літопису українського друку» побачив світ 1924 року, він був підготовлений на основі безоплатного обов’язкового примірника, який надсилався всіма друкарнями України. Це видання поклало початок регулярній державній реєстрації, повному обліку, систематичній інформації і єдиним методам бібліографічного опису друкованої продукції, що виходила різними мовами в межах УСРР та українською мовою за кордоном [2, 44].

Біля витоків часопису стояла плеяда видатних вчених і патріотів України — І. Огієнка, П. Дорошенка, Д. Багалія, Ю. Ковалевського, Ю. Меженка, М. Годкевича і багатьох інших талановитих бібліографів, книгознавців та фахівців видавничої справи України.

Упродовж 1924—1935 років удосконалювалася структура, зміст, принципи відбору матеріалу, бібліографічний опис та допоміжний апарат, неодноразово уточнювалася схема класифікації бібліографічного матеріалу і систематизація видань у зв’язку з необхідністю запровадження єдиних форм і методів державної бібліографічної реєстрації. Назва часопису «Літопис українського друку» змінилася тільки в 1935 році — спочатку на «Літопис друку УСРР», пізніше на — » Літопис друку».

Періодичність виходу «Літопису» протягом декількох років була різною: в 1924 році (12 номерів) — щомісяця, у 1925—1926 роках (по 24 подвоєних та частково подвоєних номерів) — двічі на місяць, у 1927—1928 роках (по 52 частково подвоєних номерів) — щотижня, в 1929—1930 роках (по 4 номера) — щоквартально, в 1935 році (12 номерів) — щомісяця. У 1924—1928 роках в «Літописі» реєструвалися книги й брошури, графічні та нотні видання, календарі, таблиці та аркушівки, періодичні видання, в 1929 році — тільки книжкові та нотні видання, в 1930 — книжкові і нотні видання, журнальні статті, рецензії, вступні статті, передмови, біографії, бібліографія та інші складові монографічних видань, книжкову частину було поповнено офіційно-документ-ними виданнями, що виходили друком на терені УСРР, в 1935 році — книжкові і нотні видання, кількість яких становила: в 1924 році: — 2347 книг, 436 назв періодичних видань, в 1925 році — 4174 книги, 542 назви періодичних видань, в 1926 році — 3554 книги, 473 назви періодичних видань, в 1927 році — 4163 книги, 491 назва періодичних видань, в 1928 році — 4747 книг, 312 нотних видань, 898 назв періодичних видань, в 1929—1930 роках — вибіркова реєстрація книг, нотних видань, в 1935 році — 4804 книги, 118 нотних видань. У «Літописі» 1924—1930, 1935 років було вміщено передмови від редакції Української книжкової палати щодо особливостей підготовки видання, інструкції з порадами для користувачів часопису, статистичні огляди зареєстрованих видань, інформаційно-методичні матеріали, рекламну інформацію [1, c. 12].

«Літописи» були оснащені допоміжними покажчиками, а саме у 1924 році щомісячними: іменними; назв періодичних видань; систематичними покажчиками неперіодичних видань, складеними за правилами, запровадженими Міжнародним бібліографічним інститутом; у 1925—1926 роках — за півріччя: іменними покажчиками; покажчиками назв періодичних видань, складеними за змістом та соціальним призначенням; покажчиками творів, складеними за соціальним призначенням; систематичними покажчиками неперіодичних видань (упорядкованими за правилами Міжнародного бібліографічного інституту); у 1927—1928 роках — щоквартальними: іменними; назв творів друку за соціальним призначенням; систематичними; зведеним предметним покажчиком (1928); у 1929—1930 роках — щоквартальними: іменними; назв творів; у 1935 році — допоміжним «Покажчиком основних розділів, уміщених в №№ 1—12 «Літопису друку» за 1935 рік. Крім того, у «Літописі» за 1930 рік було вміщено перелік «Найголовніших книговидавництв УСРР» та «Скорочень назв журналів і збірників».

Розробляючи методологічні основи бібліографічної справи в Україні, Українська книжкова палата вперше в світовій бібліографічній теорії запропонувала використання принципу «соціального призначення» в бібліографічній роботі; принципу бібліографічного опису книг мовою оригіналу (національна рівність мов в бібліографії); методів анотування книги, що знайшло відображення в практичній діяльності установи, зокрема при укладанні бібліографічного покажчика «Літопис українського друку».

У 1925 році «Літопис» складався з двох частин. У порівнянні з попереднім роком у покажчику відбулися значні зміни в структурі, розподілі бібліографічного матеріалу — замість систематизації описів книжкових видань за змістом, упроваджено розподіл матеріалу за соціальним призначенням, де описи видань розміщувалися за видами друкованої продукції, та мовною ознакою, а в межах мов — за схемою класифікації, що складалася з восьми розділів; до описів, крім детальних бібліографічних індексів за міжнародною десятковою системою класифікації, було додано скорочені бібліотечні індекси, погоджені з Головполітосвітою, що призначалися для складання систематичних каталогів бібліотек. Бібліографічний опис спрощувався за рахунок запровадження скорочень слів. 1927 року «Літопис» знову змінив структуру, принципи відбору матеріалу, класифікацію і бібліографічний опис видань, що виходили друком різними мовами в межах УСРР та українською мовою поза межами УСРР.

Класифікація книг (індексація) здійснювалася за двома схемами: скорочених таблиць десяткової класифікації, ухвалених Управлінням Головполітосвіти — для масових бібліотек і Міжнародного бібліографічного інституту — для наукових і відомчих бібліотек. Індекс для масових бібліотек доповнювався авторським знаком («кетерівський знак») [1, c. 14-15].

Бібліографічний опис в цілому збігався з аналогічним бібліографічним описом видань на друкованих картках і здійснювався мовою оригіналу з використанням скорочення слів, за потреби наводилися короткі анотації та позначення читацьких груп за соціальним призначенням книги. Розташування елементів опису книги відповідало їхньому логічному зв’язку — «…внутрішньої (соціально-ідеологічної) характеристики літературного або наукового витвору й зовнішньої (виробничо-економічної) характеристики його матеріального втілення — друкованого твору» [2, с. 5]. Крім того, Українська книжкова палата на сторінках «Літопису» запровадила рубрикацію всієї друкованої книжкової продукції України за предметним принципом, а також значно скоротила реєстрацію відомчих, інструктивних, директивних і методичних матеріалів.

З 1927 року в «Літописі» була започаткована рубрика «Інформація Л.У.Д.», де вміщувалися, зокрема, офіційна хроніка та інформаційно-методичні матеріали.

Відповідно до змін каталографічної інструкції «Літопису українського друку» на поточний рік було змінено і структуру, принципи класифікації матеріалу, методологію й техніку бібліографічного опису в «Літописі» за 1928      рік.

1930  року кожен номер «Літопису» складався з трьох частин: 1) книги й брошури (окремі видання); 2) твори, вміщені в журналах і збірниках; 3) рецензовані твори і personalia (біографії). У перших двох частинах бібліографічні описи систематизовано за розділами децимальної класифікації. Третя частина складалася з: а) рецензованих видань УСРР українською мовою та українознавчих видань; б) інших рецензованих видань; в) personal, некрологів, літературно-наукових характеристик, розташованих за прізвищами характеризованих осіб.

1931  року випуск «Літопису українського друку» було тимчасово припинено. Тільки з 1935 року Українська книжкова палата відновила видання органу державної бібліографії, але зі зміненою назвою — «Літопис друку УСРР», а з № 6 — «Літопис друку» і налагодила його регулярний випуск. До «Літопису» були включені книжкові та нотні видання, що виходили в межах Радянської України українською мовою та мовами національних меншин. Бібліографічний опис був тотожний опису видань друкованих карток (карткового репертуару Книжкової палати УСРР). Систематизація матеріалу здійснювалося за «Схемою Літопису друку УСРР», складеною на основі схеми Державної центральної книжкової палати РСФРР та десяткової системи в переробці Троповського. Удосконалюючи систему бібліографічної реєстрації, Українська книжкова палата з 1935 року розпочала реєструвати рецензії і видавати «Літопис рецензій».

Система «Літописів…» Книжкової палати створювалася впродовж багатьох років — від покажчика «Літопис українського друку», що виходив у 1924—1930, 1935 роках, до сьогоднішньої розгалуженої, з використанням електронних технологій, системи поточного бібліографічного інформування, остаточно сформованої наприкінці минулого століття. У цей період до шести покажчиків «Літопис книг», «Літопис журнальних статей», «Літопис газетних статей», «Літопис рецензій», «Літопис образотворчих видань», «Літопис нот» додалося два нових бібліографічних видання: «Літопис картографічних видань» і «Літопис авторефератів дисертацій». Літописи подають інформацію про українську книгу традиційними і зрозумілими для кожного учасника цього сектора діяльності засобами без витрачання значних додаткових коштів на її рекламування, оскільки бібліографічний запис — універсальна система представлення інформації про публікацію, якою послуговуються спеціалісти в усьому світі.

Ефективність такої систематизованої, насамперед за видами видань, інформації набагато вища, ніж вибіркові відомості про твори друку, що розпорошені в різних професійних та масових часописах і газетах. Вона забезпечується наявністю довідкового апарату, доданого до кожного покажчика (іменного, географічного, предметного, серій, назв та ін.), а також чітким групуванням бібліографічного матеріалу за міжнародною системою класифікації творів друку » Універсальна десяткова класифікація» (УДК), що охоплює всі галузі людських знань. Тобто пошук публікації можна здійснювати за багатьма параметрами: прізвищем автора, назвою, темою, предметом, рубрикою, класифікаційними індексами та іншими ознаками. Це дає можливість читачеві не тільки знайти конкретну книгу (статтю), а й близькі за тематикою твори друку, випущені іншими видавництвами. Не менш вагомим є також формування позитивного образу українського інформаційного простору, популяризація наукових і культурних досягнень нації [4, c. 32].

2. Опис та відбір джерел для «Літопису книг»

Бібліографічний опис складають за самим документом, так би мовити – “de vizu”. Основним (приписаним) джерелом бібліографічної інформації є титульна сторінка. Але допускається опис і на основі вторинних документів.

Бібліографічний опис складається мовою тексту видання. Може фіксуватися і мовою, якою подано місце видання та назва видавництва.

Опис складається за сучасною орфографією.

Числівники в описі подаються у такій формі, як їх зазначено у виданні (римськими, арабськими чи в словесній формі). Але при зазначенні дати виходу, повторюваності видання, номерів чи випусків багатотомних, серійних видань вживаються тільки арабські цифри незалежно від запису в першоджерелі. Кількісні числівники пишуться без нарощування закінчень (У 6 т. – у шести томах), а порядкові – з нарощуванням (2-ге вид.).

У бібліографічних описах з метою забезпечення їх компактності допускається скорочення слів відповідно до правил ДСТУ 3582-974. У географічних назвах, що пишуться через дефіс, відсікають другу складову, якщо вона має закінчення – ський: Кам’янець-Поділ., Корсунь-Шевченків. Тільки в 6 українських географічних назвах відсікається слово до першої букви і в описі вона зазначається з великої літери: Дніпропетровськ – Д., Київ – К., Львів – Л., Одеса – О., Тернопіль – Т., Харків – Х. Російська столиця Москва позначається літерою – М., Санкт-Петербург – С.Пб.

Скороченню підлягають й інші слова, терміни, назви місяців.

З метою міжнародної уніфікації (стандартизації) та механізованої (електронно-обчислювальної) обробки бібліографічної інформації запроваджено систему розділових знаків, як: крапка й тире (.–), крапка, двокрапка (:), кома, крапка з комою (;), коса (похила) лінія (/), дві косих (похилих) лінії (//), круглі дужки, квадратні дужки, знак рівності (=), знак плюс (+). До і після кожного розділового знака залишається проміжок в один друкований знак за виключенням крапки і коми – проміжки ставляться тільки після них.

Бібліографічний опис складається з елементів (слів, словосполучень або груп слів), кожен з елементів характеризує документ з певної сторони. Бібліографічні елементи об’єднують у певні області (зони) бібліографічного опису. Повний набір цих частин складає 8 функціональних областей, розташованих у певній послідовності. Вони поділяються на обов’язкові і факультативні.

Як правило, у заголовку бібліографічного опису стоїть прізвище одного чи кількох авторів. Автор – це той, хто, зібравши документальний матеріал, літературу, написав нове дослідження, відмінне від попередніх. У заголовку бібліографічного опису, якщо авторів не більше трьох, ставиться прізвище та ініціали лише одного, а в області назви і відповідальності вказуються усі прізвища і в такому вигляді, як вони зафіксовані у приписаному (основному) джерелі – на титульній сторінці [3, c. 56].

Слід пам’ятати, шукаючи книгу тільки за прізвищем, можна потрапити в скрутне становище, якщо прізвище автора маловідоме або в нього є знамениті однофамільці. Російських письменників Іванових є аж вісім, українських письменників, літературознавців Модзолевських – три. А якщо автор ховається за псевдонімом чи криптонімом?

У будь-якому випадку треба знати ще й назву, яка фіксується в області назви і відомостей про відповідальність.

Назва – найважливіший елемент бібліографічного опису. Назви статей, втрачаючи стислість і виразність, у більшій мірі передають їх зміст, ніж назви книг. Назву слід брати не з обкладинки, а з титульної сторінки. Дати, що належать до основної назви, подають в описі через кому, якщо в книзі вона не подана в круглих дужках. Напр.: Поділля в роки визвольної війни українського народу, 1648–1654. Але: Нарис історії Волинської землі (до 1914 року).

Якщо книга крім основної назви має паралельну (іноземною мовою) та підназву (відомості, що пояснюють загальне призначення видання – підручник, навчальний посібник, монографія, історичний нарис, збірник статей, тези доповідей, науковий збірник, роман, повість тощо), то це має бути відображено в області назви і відповідальності. Паралельна зазначається після знаку (=). Напр.: Африканські казки та оповідання = Tales and stories of Africa. Підназва подається після двокрапки з маленької літери. Напр.: Кушнаренко Н.М., Удалова В.К. Наукова обробка документів: підручник… Після основної назви в квадратних дужках дається загальне позначення матеріалу [Текст]. Однак це – факультативний елемент і використовується здебільшого в описі для інформаційних масивів, що вміщують відомості про документи різних видів, у списку використаної літератури він опускається. За підназвою через похилу (косу) лінію даються відомості про відповідальність – спочатку імена авторів тексту, редакторів, перекладачів, авторів передмови, вступної статті, інших осіб, що брали участь у створенні книги, а далі – найменування установ (організацій), від імені яких опубліковано видання. При складанні опису на книгу одного, двох, трьох чи чотирьох авторів у відомостях про відповідальність наводять імена всіх авторів, якщо авторів п’ять і більше, зазначають перших три і в квадратних дужках повідомляють [та ін.]. На книгу без зазначення авторів (збірники наукових статей, бібліографічні покажчики) в області відповідальності спочатку наводяться відомості про організації, а потім про осіб – укладачів, редакторів. Даються назви не більше двох організацій і вказується [та ін.]. Всередині відомостей про відповідальність ставиться крапка з комою (;), нею відокремлюються різні групи відомостей або різні організації. Напр.: / Національна парламентська бібліотека України; автори-укладачі Г.І.Гамалій, О.В.Булдак. Або / Нац. парлам. бібліотека України; Державна іст. бібліотека України. Якщо в області відповідальності зазначаються організація та підпорядкований їй підрозділ, то вони, як і прізвища авторів, укладачів, редакторів, відділяються комою. Напр.: К-ПНУ, Наук. бібліотека

Область видання вміщує відомості про перевидання, передрук, характер перевидання, особливості форми відтворення. Як і будь-яка область, ця від попередньої відділяється крапкою і тире (. –). Вона містить два обов’язкових елементи – слово “видання” з числівником і додаткові відомості до нього (виправлене, доповнене, змінене, стереотипне). До порядкового числівника додаються – “е”, – “ге”, – “ме”. Напр.: Казьмирчук Г.Д. Історична бібліографія: курс лекцій і метод. матер. для студентів іст. ф-ту / Г.Д.Казьмирчук. – 2-е випр. і допов. вид. – Ці елементи подаються у формулюваннях і послідовності, вказаних у джерелі [4, c. 71-72].

ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 після області видання введена нова область специфічних відомостей, яка застосовується при описі об’єктів, що є особливим типом публікації або розміщені на специфічних носіях (картографічні, нотні, серіальні документи, стандарти і технічні умови, патентні документи, мікроформи (див.: Вказані рекомендації Книжкової палати України, С.25-27).

Область вихідних даних має такі елементи: місце видання, видавництво або видавнича організація, дата видання. Напр.: – К.: Знання, 2006. –

Якщо у видавництва відсутня характерна назва (Знання; Наукова думка; Абетка-Нова; Оіюм), тоді дають повну назву видавництва: К.: Вид-во ім. О.Теліги. Або: К.: Центр навч. л-ри. Якщо місце видавництва чи назву видавництва встановити неможливо, то в квадратних дужках даються скорочення [Б.м.], [б.в.]. Друге і наступне місця видання відокремлюються крапкою з комою (К.; Нью-Йорк; Париж…).

Припустиме місце видання зазначається у квадратних дужках зі знаком питання. Якщо місто встановити не можливо, подають назву області, провінції, штату або країни [Canada?].

Позначення “б.р.”, як правило, не застосовують. Якщо відсутній рік видання, то зазначають рік, наведений у знаку охорони авторського права, рік друкування або встановлений приблизно і беруть його в квадратні дужки зі знаком питання [189?].

В області фізичної характеристики фіксується кількість сторінок, наявність ілюстрацій. Напр. – 260 с.: іл. – Або: – 284 с.: 16 іл. – Не враховуються в описі сторінки з випускними даними, оголошеннями, рекламою, переліком помилок, не заповнені. За наявності не більше трьох пагінацій (нумерацій) сторінки наводяться в послідовності і тими цифрами, які зазначені в об’єкті опису: Х, 136, VІ с.

У цій області за ДСТУ ГОСТ 7.1: 2006 введено новий елемент – специфічне позначення супровідного матеріалу, який подається через знак (+) після кількості сторінок та ілюстрацій: . – 56 с.: іл. + 1 електрон. опт. диск.

Інколи після даних про сторінки й ілюстрації через крапку з комою подають розмір – висоту стандартної або висоту і ширину не стандартної книги: – 120 с.: іл.; 25х30 см. –

Бібліографічні елементи названих областей є обов’язковими і, як правило, достатніми, щоб ідентифікувати документ. Ними послуговуються майже всі дослідники, створюючи списки використаної літератури, списки посилань.

Але є ще ряд бібліографічних елементів, об’єднаних в областях серії, приміток, Міжнародного стандартного номера книги (ISBN), ціни, які відносяться до факультативних, тобто тих, що дають додаткову інформацію. Ними здебільшого послуговуються видавці, Книжкова палата України.

В області серії після зони фізичної характеристики в круглих дужках відомості подаються в тому вигляді й послідовності, як вони зазначені в джерелі. Номер випуску серії позначається арабськими цифрами. Через навкісну подаються відомості про відповідальність за серію: (Навчальні посібники з бухгалтерського обліку / за ред. Ф.Ф.Бутинця; вип.6).

В області приміток спочатку даються примітки, які стосуються окремих областей в послідовності їх розташування, а потім – до видання в цілому. Напр.: Пирожков С.І. Польсько-українські відносини: погляд з України / С.І.Пирожков, А.С.Крамаревський. – Варшава: ДБМ, 1995. – 51 с. – Текст: пол., укр. У цій області подаються дані про місцезнаходження бібліографії, сторінки, кількість назв.

За вимогою нового ДСТУ ГОСТ 7.1: 2006 у цій області тепер подаються дані про тираж – арабськими цифрами і з скороченнями “пр.”, “екз.” Напр.: – 1000 пр. або: – 1500 екз.

Наприкінці, в останній області, фіксується Міжнародний стандартний номер книги у формі, поданій у книзі (Напр.: – ISBN 966-518-161. –) та умови доступності:

– ISBN…: б.ц.

– ISBN…: безкошт. для студентів ун-ту.

За наявності кількох ISBN їх наводять з назвою відповідної організації. Напр.: ISBN 966-518-161-0 (КМ “Academia”), 966-7671-06-2 (“Пульсари”) [1, c. 71-72].

Підводячи підсумок, варто підкреслити, що бібліографічний опис – це результат аналітико-синтетичної обробки первинних документів, що регулюється правилами, які почали вироблятися з появою рукописних книг і продовжують удосконалювалися в наш час під тиском різних обставин – зміни виду носіїв інформації, способів і форм їх доведення до користувача тощо. З 1974 року український національний стандарт книгоопису узгоджується з міжнародними правилами. Останні зміни сталися на початку ХХІ ст., їх відобразив ДСТУ ГОСТ 7.1:2006, введений з 1 липня 2007 р. Спочатку ці зміни Книжкова палата України ввела в свої видання, насамперед, – у “Літопис книг”, “Літопис журнальних статей”, “Літопис газетних статей”, підготувала і поширила рекомендації щодо складання бібліографічного опису в картках для каталогів і картотек5. Вища атестаційна комісія України також зажадала від здобувачів наукових ступенів послугуватися новими правилами книгоопису. З 1 вересня 2008 року з урахуванням змін веде опис книг, статей наукова бібліотека Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Перелічимо основні із них:

– у заголовку бібліографічного опису незалежно від кількості авторів пишеться тільки прізвище першого;

– в області назви і відомостей про відповідальність підназва подається після двокрапки з маленької літери, а далі – після похилої лінії – відомості про відповідальних осіб (авторів, редакторів, перекладачів, авторів передмови, вступної статті тощо) та установи, відповідальні за інтелектуальний і художній зміст видання, прізвища та ініціали зазначаються в послідовності, вказаній у приписаному джерелі – на титульній сторінці. Якщо авторів п’ять і більше, то подаються прізвища перших трьох і в квадратних дужках вказується [та ін.];

– спочатку подаються імена авторів, інших осіб, потім – установ, а в описі на книгу без автора (збірки, бібліографічні покажчики тощо) навпаки – спочатку установи, а потім прізвища укладачів тощо;

– в області вихідних даних друге і наступні місця видання відділяються крапкою з комою;

– після даних про фізичну характеристику дають інформацію про бібліографію описаної книги (. – Бібліогр.: С.295-311).

– інформацію про тираж (у разі потреби) тепер вміщують в області примітки, дані про доступність видання (ціну) – після Міжнародного стандартного номера книги (ISBN) [3, c. 104-105].

Висновки

У ході підготовки бібліографічної інформації для «Літопису книг» бібліограф – суб’єкт бібліографічної діяльності спрямовує свої дії на об’єкт бібліографування, у першу чергу – на друковане джерело (книгу, статтю, інший матеріал друку). Він піддає первинний документ науковій обробці з допомогою методів аналізу і синтезу. Тому така операція називається аналітико-синтетичною обробкою документа і полягає в перетворенні інформації, що міститься в первинному документі, з метою створення вторинного документа. Під первинним документом розуміється документ, створений автором (відправником інформації), який відображує факти, події, явища дійсності чи думки автора. А вторинний документ – це результат аналітико-синтетичної обробки одного чи кількох первинних документів з метою пристосування інформації до інформаційних потреб споживача. У ході аналітико-синтетичної обробки документа відбувається згортання інформації – її концентрація, зменшення фізичного обсягу до такої межі, поки вона здатна ідентифікувати документ. Однак, не завжди бібліограф визначає рівень згортання інформації. Нерідко самі користувачі ставлять вимоги щодо глибини, повноти інформації. Одним достатньо знати, хто і на яку тему написав книгу, статтю, дисертацію, інші хотіли б знати загальний напрям дослідження, а комусь потрібен і короткий зміст твору. Виходячи з цього і проводиться аналітико-синтетична обробка джерел й підготовка бібліографічної інформації різних видів: бібліографічний опис твору друку, індексування, анотація чи реферат, бібліографічний огляд низки джерел. Спільним для всіх цих видів аналітико-синтетичної обробки є одне – процес виробництва бібліографічної інформації різного рівня глибини.

Серцевиною бібліографічної інформації «Літопису книг» та одним з головних і найпоширеніших видів її фіксування є бібліографічний опис. Бібліографічний опис – це множина (сукупність) зафіксованих у певному порядку бібліографічних даних про окремий документ, його частину чи групу документів. Він створюється за умови дотримання методики, певних прийомів і правил.

Список використаної літератури

1. Загальне бібліографознавство: Навчально-метод. посібник для студ. вищих навч. закл. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. Кафедра бібліотекознавства і бібліографії / Галина Миколаївна Швецова-Водка (уклад.). — Рівне, 2003. — 167с.
2. Ломачинська І. Бібліографознавство: Навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К. : Університет «Україна», 2004. — 300с.
3. Швецова-Водка Г. Вступ до бібліографознавства: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — К. : Кондор, 2004. — 222с.
4. Швецова-Водка Г. Загальне бібліографознавство (Основи теорії бібліографії): Навч. посібник для студ. ін-тів культури / Рівненський держ. ін-т культури. — Рівне, 1995. — 183с.