Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Формування європейської спільноти безпекової і оборонної політики

Вступ

Актуальність. Перспективи перетворення Європейського Союзу в повноправного об’єкта міжнародних відносин із функцією формування спільної зовнішньої політики визначають актуальність цього дослідження. Складність розмежування повноважень між національними державами та наднаціональним утворенням вимагає особливої уваги науковців до вказаного питання.

Спільна зовнішня політика та політика безпеки ЄС у разі успішного її втілення в життя стане безпрецедентним явищем у системі міжнародних відносин. Європа, колись консервативна, перейшла на якісно новий рівень. Дослідження еволюції інтеграційних процесів на європейському просторі дає змогу передбачити, яким шляхом піде Європа, яким чином будуть поєднуватися національні та наднаціональні структури. 2008 р. став показовим, адже вивів на поверхню всю суперечливість взаємодії інституційних структур. З одного боку, відчувалася спільна позиція європейських держав у відповідь на загрози миру та безпеці (наприклад під час російсько-грузинського конфлікту), з іншого — залишаються позиції окремих країн з особливих питань, що представляють національний інтерес.

Чимало вітчизняних та зарубіжних учених присвятили свої дослідження окремим аспектам європейської інтеграції. Зокрема, варто зазначити таких науковців: Є. Камінського, А. Зленка, В. Манжоли, В. Копійки, В. Крушинського, Н. Яковенко, С. Гринько, В. Шемятенков, Д. Фабр, Ф. Сеттон, Ж.-М. Дюмонд, М. Лебедєва, П. Циганков.

Слід зазначити, що актуальність дослідження також полягає в аналізі й розумінні ряду історичних подій, від економічного об’єднання ЄОВС до ЄС із можливою своєю конституцією та спільною зовнішньою політикою і політикою безпеки.

Оскільки Україна заявила про свої євроінтеграційні устремління дослідження проблематики, пов’язаної зі спільною зовнішньою політикою та політикою оборони, ЄС має важливе значення для вироблення стратегії політичної поведінки України на міжнародній арені.

1. Динаміка розвитку спільної зовнішньої політики та політики безпеки країн ЄС

З початком 90-х років стартував новий рівень європейської інтеграції. Створення ЄС передбачало формування економічного, політичного і валютного союзу. Зокрема, політичний союз мав опікуватися проведенням спільної зовнішньої політики та політики безпеки (скорочено СЗПБ) у межах ЄС.

Аналізуючи духовно-ціннісні і цивілізаційні реалії сучасного світу, можна стверджувати, що нині має місце криза технологій взаємодії між людиною, суспільством і державою. На протидії таким загрозам і зосереджена Європейська політика безпеки і оборони.

Безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства й індивідуума від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Національна безпека – державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його громадянина.

Європейська безпека – такий стан міжнародних відносин, за якого створюються умови, необхідні для існування та функціонування держав, забезпечення їхнього повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-політичному натиску й агресії, рівноправних відносин з іншими країнами[1].

На цій підставі основними показниками національної безпеки можна визнати:

  • національну незалежність і суверенітет, територіальну цілісність держави;
  • розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість законодавчої бази правової держави, захищеність особи;
  • економічні можливості держави;
  • стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготовність; національне визначення та самобутність;
  • розвиток національної самосвідомості та культури;
  • наявність загальної стратегії національного розвитку, «національної ідеї», загальновизнаної мети;
  • національну згоду і єдність;
  • внутрішньополітичну стабільність;
  • готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.

При цьому треба мати на увазі, що сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання безпеки:

  • стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів тиску, в тому числі воєнної сили;
  • покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти нього тих чи інших практичних заходів впливу або ж їх поєднання;
  • політичний процес як з метою доповнення силових рішень, так і всебічної легітимації (правової, політичної) підсумків даних міжнародних подій.

Розвиток можливостей Європейської політики безпеки і оборони означає не посилення автономності Європейського Союзу, а посилення можливостей європейських країн-членів у рамках НАТО. Тобто європейська оборонна складова має стати європейською опорою НАТО. Провідні європейські країни переконані, що ЄС і НАТО можуть ефективно діяти тільки за умови взаємодоповнюваності. Погляд на модель європейської безпеки з точки зору функціоналізму визначає її розуміння як процесу динамічної співпраці країн, як спільність політичних настанов, стратегій та методів, які використовуються для запобігання війни при дотриманні здібності до політичного визначення. Політика безпеки являє собою курс, що гарантує захист власної держави, своїх політичних та соціальних інтересів від загроз ззовні незалежно від їх характеру та прагне підвищити ризик для потенційного агресора, аби зберегти негативний мир – постійний діалог з можливим супротивником для вирішення найважливіших протиріч на шляху до узгодження компромісів[2].

Цілі спільної зовнішньої та безпекової політики, визначені Амстердамським договором, наступні: оберігати спільні цінності, інтереси, взаємозалежність та єдність Союзу; зміцнювати безпеку Союзу всіма можливими засобами; зберігати мир і зміцнювати міжнародну безпеку відповідно до принципів, визначених у Статуті ООН, Гельсінському заключному акті та Паризькій хартії; розвивати міжнародну співпрацю; зміцнювати демократію та сприяти дотриманню принципів верховенства права, поваги до прав та основних свобод людини (ст. 11 ДЄС). Зазначені цілі свідчать про те, що спільна політика охоплює майже всі напрями зовнішньої та безпекової політики.

Спільна зовнішня політика і політика безпеки охоплює всі питання, які стосуються безпеки Союзу, зокрема й поступове оформлення спільної оборонної політики, що свого часу може привести до формування спільної оборони Союзу, про що обережно згадувалося в Договорі про ЄС. Поступове оформлення спільної оборонної політики буде підкріплене, за потреби, співпрацею держав-членів у сфері озброєнь. Формули, що їх ужито в статтях Амстердамського договору, свідчать про надзвичайну обережність держав-членів щодо питання про запровадження спільної оборони, зокрема й подальшої інтеграції національних збройних сил.

Безпекова політика Союзу спрямована на зменшення ризиків і джерел небезпек, що можуть загрожувати територіальній цілісності й політичній незалежності Євросоюзу та його держав-членів, їхній демократичній природі, економічній стабільності, а також стабільності сусідніх з ЄС регіонів. У цій сфері важлива роль відведена Західноєвропейському Союзу. Одинадцять держав-членів ЄС є членами ЗЄС; Ірландія, Данія, Швеція та Фінляндія отримали статус спостерігачів у цьому утворенні. Інші європейські держави-члени НАТО — Норвегія, Туреччина та Ісландія — мають статус асоційованих членів, тоді як Угорщина, Польща, Чеська Республіка,

Словаччина, Румунія, Болгарія, Литва, Латвія, Естонія вважаються асоційованими партнерами. Структурні інституції ЗЄС (Рада, Генеральний Секретаріат і Парламентська Асамблея) залишаються відокремленими від Європейського Союзу, однак мають тісно співпрацювати з ним та узгоджувати методи своєї роботи. Згідно з Амстердамським договором, ЗЄС проголошувався невід’ємною частиною розвитку Союзу, забезпечуючи йому доступ до операційних можливостей — надання гуманітарної допомоги, проведення рятувальних робіт, здійснення миротворчої місії, залучення збройних формувань до розв’язання кризових конфліктних ситуацій (ст. 17 пп.1, 2). ЄС має розвивати тісніші інституційні зв’язки із ЗЄС, із перспективою подальшої інтеграції ЗЄС до Європейського Союзу[3].

Проаналізувавши під цим кутом зору «Стратегію європейської безпеки», керівництво ЄС дійшло висновку, шо зазначений документ не в повній мірі відповідає новим вимогам і потребує корекції з урахуванням набутого досвіду та змін, які відбулися у сфері безпеки. В 2008 р. Секретаріатом Ради ЄС було підготовлено спеціальний звіт щодо Стратегії — «Забезпечення безпеки у світі, що змінюється». В цьому документі відзначалося, що через 5 років після прийняття Стратегії європейської безпеки і через десятиріччя після започаткування ЄПБО військові можливості ЄС при здійсненні операцій з врегулювання криз залишаються обмеженими. Більшість попередніх військових заходів не досягали бажаного результату, внаслідок чого імідж ЄС як контрибутора міжнародної безпеки погіршився.

Основні причини низької ефективності діяльності ЄС у військовій сфері становили:

— повільні темпи реформування збройних сил. особливо щодо розвитку експедиційних можливостей;

—         недостатнє фінансування збройних сил (за 2003 — 2008 рр. базові показники фінансування збройних сил країн-членів ЄС практично не змінилися, близько 3/4 коштів витрачалося на утримання особового складу та забезпечення повсякденної діяльності:

—         низький рівень інтеграції країн-членів ЄС у сфері розробки і закупівлі озброєнь та військової техніки.

Було констатовано, що кожна країна продовжує розбудовувати свої збройні сили без урахування загальних союзницьких потреб, що негативно впливає на ефективність використання ресурсів у масштабах ЄС. Таким чином, незважаючи на активні зусилля щодо розвитку ЄПБО. військові можливості ЄС залишалися недостатніми для виконання всього спектру завдань[4].

З метою поліпшення виконання програми «Стратегічна Мета 2010» було розроблено «Довгостроковий огляд потреб розвитку європейських оборонних можливостей». Огляд має характер стратегічного документу в сфері ЄПБО, який визначив спрямованість та пріоритети розвитку оборонних планів і програм країн ЄС на період до 2025 р. Положення цього документу уточнюють положення Стратегії європейської безпеки з проблемних питань та підлягають періодичному перегляду. Відповідно до стратегічних висновків, збройні сили країн ЄС повинні бути готовими до проведення експедиційних багатонаціональних операцій з врегулювання криз, а також відповідати таким основним вимогам: сумісності, маневреності та стійкості[5].

2. Розвиток європейської інтеграції у сфері зовнішньої політики та політики безпеки

Європейська рада в ролі регулярних зустрічей глав держав та урядів країн-членів відповідає за встановлення пріоритетів спільної зовнішньої політики та політики ЄС і надає рекомендації щодо її здійснення.

В Амстердамському договорі з’являється посада Високого представника, який діє від імені Ради на прохання президії для здійснення зовнішньополітичних рішень і проведення діалогу з третіми країнами.

У рамках секретаріату Ради створено групу, яка займається політикою планування та раннього попередження. Вона здійснює моніторинг, аналіз й оцінку міжнародних подій і заходів для виявлення потенційних криз. У разі необхідності група представляє на розгляд Ради доповіді та проекти стосовно стратегії і пропозицій щодо спільної зовнішньої політики й політики безпеки.

Із підписанням Ніццького договору відбувається посилення ролі Комітету постійних представників, повноваження якого розширювалися за рахунок поєднання функцій із Комітетом із політичних питань.

Крім того, діє мережа європейських кореспондентів, які забезпечують постійний обмін інформаційними повідомленнями між державами-членами та секретаріатом Комісії. Це сприяє швидкому прийняттю відповідних рішень у разі виникнення загрозливих або кризових ситуацій на європейському континенті.

Розробкою програмних документів займаються робочі групи в складі експертів із держав-членів з окремих регіонів (Азія, Африка, Латинська Америка) або конкретними проблемами (питання ООН, наркотики, тероризм).

Не слід забувати і про органи військового спрямування. Так, діють військовий комітет, який надає поради й рекомендації військового характеру, і військовий штаб, що займається проведенням військових операцій з урегулювання криз. До речі, з реформуванням договору про спільну політику безпеки й оборони ЄС держави-члени зобов’язувалися надавати допомогу та сприяти всіма засобами державі, яка стала жертвою збройної агресії на своїй території. Зобов’язання мають бути сумісними із зобов’язаннями в рамках Організації Північноатлантичного договору для тих держав, які є її членами. Це розмежовує компетенцію двох організацій безпеки в одному регіоні. Європейське оборонне агентство було створене з метою узгодження та підтримки розвитку цивільного та військового потенціалу Європейського Союзу[6].

Головною метою розвитку європейської військової потужності є здатність швидко розгортати й утримувати, принаймні рік, оперативно потужні сили. На засіданні Європейської ради міністрів у Санта Марія да Фейра, у Португалії, у 2000 р. керівники Європейського Союзу визначили необхідність пожвавити процес СЗПБ ЄС із низки напрямів, особливо щодо домовленостей, яких має досягти Рада стосовно внесків третіх країн у врегулювання криз військовими засобами під егідою ЄС. Маються на увазі консультації про участі європейських країн-членів НАТО, які не є членами ЄС, та інших держав, які є кандидатами на вступ до ЄС. Рада також погодилась із тим, що Росія, Україна й інші європейські держави, які залучені до політичного діалогу із Союзом, а також інші заінтересовані країни, можуть бути запрошені до участі в операціях під проводом ЄС. Рада вітала заінтересованість Канади в цьому контексті. Запропоновано створити чотири тимчасові робочі групи, які будуть займатися питаннями безпеки; цілей військової спроможності; деталей доступу ЄС до ресурсів і потужностей НАТО; вироблення постійних домовленостей щодо проведення консультацій ЄС — НАТО.

2001 р. позначився прийняттям під час засідання Європейської ради декларації щодо подальших дій та можливостей СЗПБ і тим самим було визнано можливість ЄС як наднаціональної структури проводити операції з урегулювання криз.

Після тривалої підготовки Європейська рада у 2003 р. прийняла першу стратегію європейської безпеки. Саме у цій стратегії було визначено тероризм, розповсюдження зброї масового знищення, регіональні конфлікти основними загрозами, які мають бути подолані задля безпеки та стабільності. Крім того, Союз зосереджуватиме свою увагу на підтриманні міжнародного порядку й розвитку відносин з окремими регіонами.

Підписаний 2004 р. Лісабонський договір передбачав кардинальні зміни у формуванні спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Саме цей документ мав передбачити посаду постійного президента Європейського Союзу, скорочення кількості комісарів, надання Союзу повноправного статусу юридичної особи та появи міністра закордонних справ (Верховного представника ЄС із закордонних справ та політики безпеки). Саме забезпечення посади єдиного міністра закордонних справ у рамках організації має привести до більшої узгодженості Союзу в його зовнішньополітичних заходах та підвищити ефективність діяльності в системі міжнародних відносин.

Стаття 3 цього документа визначала важливість прав своїх громадян. Відтепер ЄС мав не лише просувати цінності у своїй зовнішній діяльності, а й захищати ці цінності. Пріоритетними цінностями були визначені права людини, сталий розвиток і мир в усьому світі, а також збільшення довіри до Союзу з боку третіх країн. Очікується, що кандидати на вступ до Європейського Співтовариства та треті країни будуть дотримуватися стандартів ЄС[7].

Щодо прийняття рішень у сфері спільної зовнішньої політики й політики безпеки пропонується брати за основу принцип кваліфікованої більшості. Але тут існує особлива позиція окремих держав. Наприклад, Великобританія виступає проти такого принципу, зазначеного в статті 23, та виступає за реформування договору і встановлення принципу одностайного голосування, що забезпечить можливість окремим країнам просувати свої національні інтереси. На мою думку, лише принцип кваліфікованої більшості забезпечить чітку координацію дій держав-членів ЄС у зовнішній та безпековій політиці.

Початок 2009 р. посилив проблеми спільної зовнішньої політики Європейського Союзу. Постала проблема енергетичного характеру з Росією як постачальником й Україною як транзитером. Відчутною була відсутність сильної енергетичної стратегії Європейського Сюзу в цілому. Зростаючий контроль Москви над енергетичною інфраструктурою та ринками в Центральній Європі матиме довгостроковий ефект на енергетику та всієї Європи. Європа зробила свої висновки, і на цей рік заплановано декілька загальноєвропейських зустрічей із питань енергетичної безпеки ЄС.

Європейський Союз займає активну зовнішньополітичну позицію стосовно гуманітарних питань. ЄС бере участь у фінансуванні низки проектів, спрямованих на захист прав людини. В основному така діяльність має на меті забезпечити зміцнення демократії, ефективного управління та верховенства права, надавати підтримку скасуванню смертної кари в усьому світі, боротися проти застосування тортур, безкарності, виявляти випадки та боротися з проявами расизму, ксенофобії, дискримінації у ставленні до меншин і корінних народів. Актуальним на сьогодні є внесок Європейського Союзу у вирішенні питання міграції. Співпраця ЄС з ООН та Союзом для Середземномор’я допомагає виявити торгівлю людьми й ефективно їй протистояти.

ЄС має пройти довгий шлях, перш ніж досягти дійсно скоординованої зовнішньої політики, оскільки наразі відсутня єдність держав стосовно майбутнього Європи. Провал прийняття Конституції ЄС виявив усі внутрішні протиріччя між державами. Політичне різноманіття держав на європейському континенті вимагає перегляду інституційних засад СЗПБ ЄС. Досягнення консенсусу та повної координації зовнішньої політики європейських країн у рамках співтовариства дасть змогу Європейському Союзу говорити в один голос за світовою трибуною політики[8].

На сьогодні простежуються чіткі тенденції до визначення спільної зовнішньої політики й політики безпеки стосовно окремих регіонів, а саме Африки та Латинської Америки. Можливо, саме діяльність у цих регіонах стане базовою основою для майбутнього взаємопорозуміння європейських держав стосовно розвитку СЗПБ ЄС.

Крім того, перед Європейським Союзом залишається стояти завдання — подолати суперечку між національними інтересами окремих держав й інтересами ради подальшої інтеграції.

Особливістю формування нової системи відносин у сфері європейської безпеки було її формування переважно на основі євроатлантичних інституцій, що виникли в період «холодної війни» та організаційно зміцнилися в ході декількох фаз просторового розширення 1999, 2003 та 2009 рр.. однак без докорінних змін в їх структурі та характері завдань. Еволюція НАТО не передбачала скасування пріоритетних військових та оборонних функцій, проте відбувалася шляхом раціоналізації воєнно-політичних засобів, необхідних для виконання визначених оборонних цілей за нових умов формулювання додаткових, здебільшого політичних, екологічних та миротворчих функцій і нових структур широкої взаємодії з усіма країнами, які висловити прагнення співпрацювати з ЄС та НАТО в якості партнерів[9].

Висновки

Розробка засад стратегії національної безпеки відповідно до національних інтересів, базових геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів є сьогодні одним з найважливіших завдань України. Однозначне вирішення геополітичної дилеми – повернення до європейського цивілізаційного простору як повноправного суб’єкта євроатлантичної геополітики – це сьогодні єдино логічний вибір для українського народу. Внутрішнє і зовнішнє середовище України обумовлює її геополітичну стратегію, що звичайно характеризується як багатовекторна. Вона продиктована необхідністю збереження стратегічної рівноваги в наявному геополітичному оточенні та спрямована на зміцнення національної і міжнародної безпеки. Безпека України у контексті загальноєвропейської безпеки ґрунтується на тому, що розвиток i зміцнення Європейського Союзу поглиблюють загальноєвропейську безпеку в усіх її вимірах.

Європейський вибір України, який був визначений у початковий період формування основ її зовнішньої політики, став природним наслідком здобуття країною державної незалежності. Він відображає життєво важливі інтереси України, викристалізувався з усієї попередньої історії українського народу, його ментальності та глибоких демократичних традицій, ґрунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід’ємною частиною єдиної Європи.

Інтеграція України до європейської системи безпеки означає приєднання України до Європейської політики безпеки і оборони, тобто вступ до Європейського Союзу.

Список використаної літератури

  1. Бєгун В. Європейські принципи безпеки та їх впровадження в Україні: Ставлення до управління безпекою вимагає докорінних змін / Василь Бєгун // Надзвичайна ситуація. — 2010. — № 8. — С. 48-51
  2. Бучик В. Інституційне забезпечення реалізації спільної безпекової політики Європейського Союзу // Стратегічні пріоритети. — 2010. — № 3. —  С. 18-22
  3. Вонсович О. Передумови та тенденції розвитку європейських інтеграційних процесів у сфері безпеки / Олександр Вонсович (Введено зміст) // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — С. 228-235
  4. Вонсович О. Трансформація Європейських структур безпеки / О. Вонсович // Політика і час. — 2007. — № 2. —  С. 43-44
  5. Горбулін В. Європейська безпека: можливий шлях послабити виклики і загрози [Текст] / Володимир Горбулін, Олександр Литвиненко // Дзеркало тижня. — 2009. — 7 листопада. — С. 4
  6. Гуцало М. Європейська політика безпеки у сфері протидії тероризму [Текст] / Марія Гуцало // Політичний менеджмент. — 2010. — № 1. — С. 147-154
  7. Дван Р. Спільна європейська політика безпеки і оборони: запобігання та врегулювання криз // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 9 . — С. 42-45
  8. Дзьобань О. Фундамент європейської безпеки — воєнний [Текст] / О. Дзьобань // Політика і час. — 2003. — № 9. — С. 30-39
  9. Зєлонка Я. Основні характеристики європейської політики безпеки і оборони // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 9 . — С. 48-51
  10. Їжак О. Форми правління і розподіл повноважень у сфері національної безпеки: європейський досвід і перспективи для України / Олексій Їжак // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — С. 211-217
  11. Мельников О. Організаційно-правові аспекти та еволюція розвитку європейської системи державного управління у сфері прикордонної безпеки // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 1. — С. 100-107
  12. Роупер Л. Європейська безпека: наслідки розширення НАТО та ЄС / Л.Роупер // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 9 . — С. 46-47
  13. Толстов С. Європейська безпека в умовах багатополярного світу // Зовнішні справи. — 2010. — № 3-4. — С. 50-54 ; Зовнішні справи. — 2010. — № 5-6. —  С. 35-39
  14. Толстов С. Європейське співробітництво в сфері зовнішньої політики та політики безпеки // Інституційні реформи в ЄС. — 2003. — № 4. — С. 41-51