ReferatsS

Все для студентов и самообразования

Етнонаціональні й етнополітичні процеси у сучасному світі

3. Тенденції етнонаціонального розвитку українського суспільства

Український етнос незважаючи на обмежені (ідеологічно й економічно) можливості за часів Радянського Союзу зберіг потенціал своєї самобутності, а після отримання незалежності почав реалізовувати цей потенціал і не лише у рамках географічної території, яка і раніше була населена переважно етнічними українцями у складі іншої держави, але вже у рамках етнополітичного організму (ЕПО)6, де він складає домінуючу частину населення. За цих умов, особливо у перші роки незалежного розвитку, були відчутні результати етнічного відродження українців: від впровадження української етнічної символіки у якості державної до формування досить стійкої етнічної самосвідомості і належності до єдиної спільноти. Цей процес супроводжувався утвердженням позицій української мови в усіх сферах суспільно-громадського життя, зокрема у державному управлінні, і, навіть, у сфері особистісних стосунків; мала місце до певної міри інтенсивна дерусифікація різними обставинами зрусифікованих українців. Відбувалося відродження традицій та історичної пам’яті українського народу, прикладом чого може слугувати козацький рух, відновлення діяльності громадських організацій (що було притаманно українському національному рухові, зокрема на початку минулого століття) й різних форм участі громадян країни у її суспільному житті (наприклад, жіночі клуби, народні доми, об’єднання за поза професійними інтересами тощо).

Специфічним чином етнічний ренесанс українського етносу відбився у середовищі його субетнічних груп. Це виявилося передовсім у зацікавленості особливостями (історичними, географічними, етнокультурними) свого походження та свого статусу у сучасній ієрархії українського етносу. Така зацікавленість, як правило, переростала у більш бережливе ставлення до етнографічної спадщини груп і плекання самобутніх традицій і звичаїв у рамках українського етносу як частки цієї етнічної спільноти. Одночасно етнополітичний ренесанс українського етносу та національних меншин дав поштовх лідерам русинської субетнічної групи до артикуляції претензій на свою окремість від українського етносу й переконань до необхідності боротьби за визнання русинів щонайменше окремою національністю, а той взагалі нацією. Констатуючи відсутність у русинів багатьох рис, притаманних етнічній меншині, етносу, а тим більше нації (як в етнічному, так і у політичному сенсі), можна стверджувати безпідставність подібних претензій і класифікувати це як найбільш концентрований вияв процесу політизації етнічності, що має місце в умовах етнополітичного відродження не лише в Україні, але й інших поліетнічних країнах світу.

Щодо етнополітичного ренесансу у середовищі національних меншин, то тут варто звернути увагу на два моменти: 1) інтенсивне „пробудження“ етнічної самосвідомості і прагнення до відродження етнічної самобутності; 2) пошуки шляхів до ефективної участі у суспільно-політичних процесах, до самоутвердження як дійових чинників державотворення з зайняттям відповідних ніш в економічному і політичному житті нової держави. Серед типових і найхарактерніших рис етнічного відродження національних меншин можна назвати наступні: 1) утворення організацій з переважаючим членством однієї етнічності. Таких організацій на всеукраїнському, регіональних та місцевих рівнях нараховується понад 400; 2) діяльність художньо-мистецьких колективів, які збирають, відтворюють і пропагують фольклор, традиції, звичаї своїх етносів (за попередніми підрахунками нині таких в Україні налічується близько 2000); 3) функціонування державних шкіл з повним, частковим або епізодичним навчанням етнічними мовами; недержавних учбових закладів (як правило, недільні школи); наявність середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які готують фахівців мовами етнічних меншин, або ж у яких викладаються спеціальні дисципліни (переважно філологічного циклу та народознавчого характеру); 4) видання преси етнічними мовами або ж для етнічних меншин — вони виходять з різною періодичністю і різними накладами (на кінець минулого століття їхня кількість сягала 105, а з’являлися вони 23 мовами); 5) радіомовлення (угорською, румунською, єврейською, болгарською), телемовлення (тими ж мовами); 6) видання літератури (не лише підручників) мовами національних меншин (з цією метою у 1992 році була утворена Головна редакція літератури мовами національних меншин)[4, c. 592-594].

Свої особливості ренесанс має у середовищі етнічних спільнот з „невизначеним статусом“. У цьому контексті варто мати на увазі кілька моментів:

— сьогоднішня кримськотатарська спільнота складається переважно з репатріантів — депортованих та їхніх нащадків, які поступово повертаються до Криму, в основному із Узбекистану. Високий ступінь етнічної солідарності та опанування ареалом попереднього розселення (звісно, не завжди у окремих випадках тотожного до того, який був до депортації) — два визначальні фактори темпів етнополітичного ренесансу кримських татар. Наявність етнічного ареалу, практично всього переліку індикаторів „конституційної наповненості“ (етнічні організації, релігія, середні та вищі навчальні заклади, преса, художні колективи, література кримськотатарською мовою тощо), координуючого політико-адміністративного органу (Меджліс кримськотатарського народу), представництво у органах місцевого управління сприяють формуванню нового типу етнічного самоврядування. Тут поєднуються риси територіальної і національно-культурної автономії.

— гагаузи чи не єдина етнічна спільнота України, яка практично на сто відсотків розселена компактно (Одеська область, на кордоні з Молдовою). Маючи свій етнічний ареал, досить високу ступінь етнічної солідарності, тісні контакти з гагаузькою спільнотою Молдови, ця спільнота за умов сприятливої офіційної етнополітики зберігає добрі шанси для підтримання і розвою своєї етнічної самобутності. Разом з тим, на мою думку, гагаузи України, володіючи багатьма ознаками для реалізації своїх прав за територіальним принципом, повністю схильні до вирішення проблеми свого розвитку у рамках всеукраїнського контексту. Підстави для такого висновку дає той факт, що лідери гагаузів не піднімають питання про якесь спеціальне етнічне територіальне утворення (типу ЕСО).

— основні зусилля кримчаків та караїмів у процесі етнічного ренесансу зосереджуються на відродженні і підтриманні символів та знакових рис своєї самобутності: мови, пам’яток історії та культури. У випадку з цими етнічними спільнотами очевидно йдеться не про відтворення, репродукування себе як спільноти (принаймні цей мотив не є превалюючим), а скоріше про збереження історичної пам’яті через збереження пам’яток історії і культури про дуже специфічні етнічні групи населення України й інтегрування своєї історичної пам’яті в історичну пам’ять всього українського народу. Останній термін вжито тут у політичному контексті — всі громадяни України.

Щодо такої категорії громадян України як „представники інших етносів“, то етнічний ренесанс у їхньому середовищі має обмежені можливості для свого вияву. Можливо, найхарактернішими його ознаками є усвідомлення належності до тієї чи іншої етнічності і співвіднесення себе з етносом, який розташований за межами України; спроби реанімувати свою історичну пам’ять через реалізацію інтересу до свого етнічного походження і етнічної батьківщини (не обов’язково у розумінні етнополітичного організму, але й у прив’язці до певного місця у цьому ЕПО, яке є тим чи тим етнічним ареалом); інтенсифікація зв’язків з етнічною батьківщиною.

Оцінюючи стан етнополітичного ренесансу в Україні та його вислідив на етнонаціональний розвиток українського суспільства, варто врахувати також ще дві категорії населення неукраїнського походження, які, власне, не є усталеним компонентом його етнонаціональної структури — біженців та іммігрантів, котрі тимчасово перебувають на території нашої країни. Річ у тім, що етнополітичний ренесанс українського етносу, національних меншин стимулююче діє на посилення їхньої етнічної солідарності й збереження їхньої самобутності у нових умовах проживання[5, c. 159-161].

Отже, на підставі виявлених тенденцій (для деяких компонентів етнонаціональної структури етнополітичного ренесансу, а для деяких етнічного ренесансу) та перерахованих його рис (безумовно, тільки незначної їхньої частини) можна зробити кілька попередніх висновків:

у стадії етнополітичного чи етнічного ренесансу перебувають всі компоненти (усталені й тимчасові) етнонаціональної структури українського суспільства;

етнополітичний (етнічний) ренесанс виявляється з різною силою у різних етнічних спільнотах і його результати по-різному дають себе знати як у середовищі самої спільноти, так і у взаємодії цих спільнот, а також впливають на формування визначальних тенденцій етнонацінального розвитку України;

найбільш відчутно й інтенсивно етнічне відродження відбувається у середовищі українського етносу, болгар, греків, німців, поляків, рома, румунів, угорців та деяких інших. Це виявляється передовсім у відродженні занедбаних (до чого спричинилася офіційна політика тодішньої держави) етнічних мов, традицій, інших ознак етнічності, а для української спільноти ще й у прагненні вибудувати й зміцнити державу, у якій вона складає основу державотворення. Щодо росіян, то етнонополітичний ренесанс у їхньому середовищі має дещо своєрідну форму — дискусії, особливо останніх років, про становище російської етнічної спільноти в Україні засвідчує, що лідери їхніх організацій, за поодинокими винятками, обертають свою діяльність проти втрати позицій, і російське населення займало у межах усього колишнього Радянського Союзу, у тому числі й в Україні. До речі, з новою ситуацією зіткнулися росіяни у всіх країнах колишнього СРСР;

фази етнополітичного ренесансу українців й етнічного ренесансу національних меншин та інших спільнот України практично співпадають, вони почалися наприкінці 1980-х років й інтенсифікувалися після проголошення незалежності у 1991 році. Важливим моментом для оцінки направленості дії відроджувальних факторів у середовищі різних компонентів етнонаціональної структури українського суспільства є те, що під час проведення всеукраїнського референдуму з приводу незалежності України понад 90 відсоток проголосували за незалежність. Це означає, що реалізацію ідеї українського етнополітичного організму, носіями котрої, за рідкими винятками, були українці, масово підтримали і представники інших етносів, які мешкають в Україні. Цей факт дає підстави для висновку, що на початковій стадії (фазі) етнополітичного (етнічного) ренесансу попри різні цілі щодо суто внутрішнього розвитку різних етнічних спільнот була закладена добротна основа інтегративного типу етнонаціонального розвитку й українського суспільства в цілому.

На основі викладеного вище можна зробити наступний висновок: у ході етнополітичного ренесансу в Україні виявляються дві чіткі тенденції. Перша із них — це прагнення побудови національної держави. Найбільш концентровано його уособлюють представники українського етносу, преважна частина членів національних меншин. Дискусія точиться в основному навколо того, яким чином втілювати це прагнення. Очевидним є той факт, що згідно Конституції України — наша держава є унітарною8.

Друга тенденція — відродження етнічної самобутності інших компонентів етнонаціональної структури супроводжується зростанням етнічної солідарності, внутрішньої групової згуртованості і активізацією етнічних рухів за реалізацію прав меншин. Останнє, за певних обставин, може породжувати конфліктогенні ситуації й якщо не сепаратистські, то, принаймні, обособленські настрої у середовищі національних меншин. Наявність двох зафіксованих тенденцій навіть без оцінки їхньої взаємодії (про це йтиметься далі) не дає підстав робити однозначний висновок про те, що в Україні вибудовується жорстка етнічна гомогенізація суспільства, не дивлячись на сильний пасіонарний, за М.Гумільовим, вплив українського етнічного компоненту на етнонаціональний розвиток країни. Для того, щоб визначити закономірності дії двох тенденцій, про які йшлося вище, та їхніх можливих наслідків, варто мати на увазі кілька обставин: 1) історичну тяглість безконфліктного (за поодинокими винятками) співіснування представників багатьох етносів на території нинішньої України; 2) фактор підлеглості, а до певної міри і національного пригнічення, але, безумовно, обмеження можливостей розвитку як етносоціальної спільноти українців, а також представників інших етносів; 3) перспективу розвитку самобутності усіх компонентів етнонаціональної структури українського суспільства, яка відкрилася з отриманням Україною незалежності; 4) засади етнонаціональної політики української держави та механізми її реалізації; 5) позиції держав етнічних батьківщин щодо частин своїх етносів, які знаходяться у рамках українського етнополітичного організму; 6) можливості взаємодії різних частин етносів, у тому числі і українського; 7) зовнішньополітичні пріоритети й орієнтації України.

На моє переконання, вирішальну роль у взаємодії двох тенденцій в етнонаціональному розвитку України і перспектив збереження поліетнічного й формування полікультурного характеру українського суспільства з чітко визначеним українсько-етнічним ядром мають відіграти досконалі механізми впровадження правничих засад етнополітики держави та вправна управлінська система (етнічний, етнополітичний менеджмент). На сьогоднішній день можна констатувати, що як перші, так і друга лише формуються. Зусилля управлінців концентруються лише на частковій реалізації „компенсаційних прав“ меншин. На початковому етапі формування етнополітичного менеджменту особливо чітко виявляється прагнення лідерів як українського національно-патріотичного руху, так і лідерів етнічних рухів утвердити у цьому менеджменті свої позиції, погляди, підходи й ідеологію в цілому, котрі впливали б на зміст етнонаціонального розвитку країни. Зокрема, йдеться про створення можливостей для зміцнення позицій українськості у суспільно-політичному розвиткові України (проект Закону України „Про розвиток і застосування мов в Україні“, проект „Концепції державної етнонаціональної політики України“, „дерусифікація“ шкільництва і громадського життя), про спротив цьому процесові й прагнення вибороти собі більш вигідні й зберегти привілейовані ніші у суспільному житті (деякі лідери російського етнічного руху в Україні), про формування власних адміністративно-управлінських структур в етнічних ареалах (кримські татари, румуни, угорці) з закритими циклами (дитячий садок-школа-вищий навчальний заклад) підготовки спеціалістів етнічними мовами тощо. Сюди можна додати і пропозиції змін до чинного законодавства України про національні меншини, які мають на меті закріпити їхній статус, що не відповідає реальним їхнім можливостям соціального функціонування, а скоріше потенціалові, не завжди об’єктивно визначеному лідерами етнічних рухів.

Врахування і закріплення крайніх поглядів на перспективу етнонаціонального розвитку України як перших, так і других у етнополітичному менеджменті, однозначно, створить перешкоди на шляху до конституювання в Україні поліетнічного, полікультурного суспільства. Продуктивним у запобіганні такого сценарію є децентралізація управлінських зусиль й створення умов для участі представників різних компонентів етнонаціональної структури у прийнятті рішень, які їх стосуються, особливо на регіональному і місцевому рівнях. Крім того, необхідно створювати умови для формування системи толерантності у міжетнічній взаємодії. Історичний досвід і специфічний статус України (або її частин) у складі різних етнополітичних організмів дає підстави для ствердження тези про те, що для України були властиві засади міжетнічної толерантності. У новітніх умовах ця теза підтверджується чисельними етносоціологічними дослідженнями[1, c. 67-69].