Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Економічний неолібералізм: Ф.Хайєк

Вступ

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи) Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле). Віденська школа економічного неолібералізму розвинула провідні ліберальні економічні ідеї класичної школи політекономії, традиції неокласичного мікроекономічного аналізу та суб’єктивно-психологічний підхід австрійської школи маржиналізму. Фундаторами цієї школи є Людвіг фон Мізес та Фрідріх Август фон Хайек.

Найвпливовішим теоретиком неолібералізму ХХ ст. є Фрідріх Август фон Хайек, найпослідовніший захисник ідеалів економічної свободи, опонент Дж. М. Кейнса, переконаний критик соціалізму, лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р. Наукову спадщину Ф. фон Хайека складають 18 книг, до яких належать: “Чиста теорія капіталу” (1941), “Використання знання у суспільстві” (1945), “Контрреволюція науки” (1952), “Структура сприйняття” і “Конституція свободи” (1960), “Право, законодавство і свобода” (у трьох томах, 1973 – 1979), дві збірки лекцій і статей “Дослідження в філософії, політиці, економіці та історії ідей” (1967 – 1978), “Безробіття і грошова політика”, “Уряд як генератор ділового циклу” (1979) та багато інших праць. Його лекція “Згубна самовпевненість”, за яку він разом з Г. Мюрдалем став Нобелівським лауреатом, написана в 1988 р.

Мета: показати сутність економічного напрямку неолібералізм, та охарактеризувати головні ідеї одного з теоретиків необералізму Фрідріха фон Хайєка.

Завдання роботи:

— окреслити розвиток неокласичних ідей у ХХ ст.;

— загальна характеристика неолібералізму: англійська, французька, чиказька, віденська та німецька школа;

— розкрити економічні ідеї теоретика неолібералізму Ф.Хайєка.

Розділ 1. Розвиток неокласичних ідей у ХХ ст.

Ідейні корені економічного лібералізму сягають часів А. Сміта та його «невидимої руки». Неолібералізм прийшов на зміну класичному економічному лібералізму, причиною краху якого стала економічна криза 1929-1933 pp. XX ст. Неолібералізм, як напрям економічної теорії базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованої економічної системи та вільної конкуренції. Ринок трактується як ефективна система, яка сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетні права суб’єктів економічної діяльності на засадах конкурентного економічного устрою. Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

— обстоювання ідей природного порядку та природних прав;

— заперечення будь-якого розширення державного втручання;

— захист конкурентних принципів господарювання;

— обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;

— розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;

— підтримка політики вільної торгівлі [2, с. 512].

Разом з тим неоліберали, на відміну від своїх попередників-неокласиків, певною мірою модифікують методологічні засади ліберальної концепції.

По-перше, вони оцінюють процеси господарського життя з макроекономічних позицій, не обмежуючись мікроекономічним рівнем аналізу. Макроекономічна спрямованість неолібералізму пояснюється зокрема тим, що як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки він виник майже одночасно з кейнсіанством, синтезувавши ідеї неокласики та традиційного лібералізму зі здобутками історико-соціального й інституційного напрямів.

По-друге, на відміну від авторів неокласичних теорій економічного зростання, що зосереджували увагу на дослідженні кількісних залежностей процесу відтворення, неоліберали намагалися вивчати якісні зміни та перетворення інституційних умов. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою умовою для автоматичного встановлення фундаментальних кількісних пропорцій суспільного відтворення.

По-третє, для представників неолібералізму використання граничних величин не є провідним методологічним інструментом, а для деяких шкіл (наприклад, німецької) не має самостійного значення, а лише визнається поширеним теоретичним прийомом неокласичної теорії.

По-четверте, неолібералізм відрізняється від традиційного класичного лібералізму визнанням можливості коригування державою ринкового ладу і навіть активного формоутворюючого впливу держави на економіку. Однак, на противагу кейнсіанському регулюванню, об’єктом цього впливу визнавався не сам процес відтворення, а передусім інституційні основи конкурентного механізму. Основний зміст неоліберальних концепцій ринкового господарства спробував визначити німецький економіст А. Рюстов у 1932 p., використавши термін «ліберальний інтервенціонізм», під яким розумів державне «втручання не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для прискорення природного процесу розвитку». Лібералізація економіки, використання принципів вільного ціноутворення, провідна роль приватної власності та недержавних структур — основоположні принципи нового економічного лібералізму [2, с. 514].

Представники неоліберального руху ще у 30-ті pp. XX ст., коли кейнсіанська теорія і практика набирали обертів, намагалися виробити єдину науково-практичну програму, вихідні принципи якої були представлені на міжнародній конференції, що відбулася у Парижі у 1938 р. («колоквіум Ліппмана», названий так за співзвучність ухвалених на конференції теоретичних принципів і практичних настанов ідеям, висловленим у книзі американського економіста В. Ліппмана «Вільне місто», що була опублікована того ж року). Суть схвалених принципів неолібералізму зводилась до визнання правомірності обмеженого державного втручання в економічні процеси, широкого сприяння вільному і стабільному функціонуванню підприємництва та необхідності підтримання правил вільної конкуренції. Було зазначено, що пріоритет приватної власності, свобода угод і вільних ринків можуть бути переглянуті державою лише в екстремальних випадках (війни, стихійні лиха, катастрофи) [2, с. 515].

У вільному суспільстві держава не управляє справами людей. Вона забезпечує справедливість поміж людьми, що управляють власними справами.

У першій третині XX ст. засновано основні школи, які розвинули ліберальну традицію й заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

Представники цих шкіл неолібералів були одностайні в розумінні ролі ринку й тих загроз для нього, які приховані в монополізації економіки й державному інтервенціонізмі. У 30-ті pp. XX ст. з метою протидії засиллю кейнсіанських ідей регулювання економіки в деяких країнах були створені неоліберальні центри, функціями яких стала розробка альтернативних заходів державного втручання в економіку, що сприяли б відродженню і практичному застосуванню ідей економічного лібералізму. Неолібералізм визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку на відміну від кейнсіанського активного державного втручання. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової економічної реальності, а значить, про започаткування нового етапу його розвитку.

Немає причин, чому б державі у вільному суспільстві не забезпечити всім захист від тяжких утрат у вигляді гарантованого мінімального прибутку, тобто рівня, нижче якого ніхто не опуститься. Участь у такій гарантії від граничної скрути цілком може відповідати загальним інтересам або ж усі можуть вважати за безперечний моральний обов’язок допомагати в межах організованої спільноти тим, хто не здатний допомогти собі сам. Доки такий одностайний мінімальний прибуток забезпечується поза ринком для всіх тих, хто з будь-яких причин не здатний заробити в умовах ринку достатніх засобів до існування, це не обов’язково призводить до обмеження свободи чи суперечності з принципом панування права.

Доводилася абстрактність макроекономінного підходу, неповнота і фрагментарність знань про загальні тенденції економічного життя, неувага до практичних знань суб’єктів господарювання, які є основою реальних економічних процесів. Домінувало неприйняття вивчення макроекономічних залежностей, аналоги яких відсутні у реальній дійсності, оскільки всі економічні рішення приймаються лише індивідами з урахуванням їх суб’єктивних оцінок і переваг [5, с. 384].

Визнавалася необґрунтованість кейнсіанської концепції ефективного попиту, яка взагалі не розглядала проблему співвідношення структури попиту і пропозиції. При значному розходженні цих структур, зазначав Ф. фон Хайєк, товари не будуть реалізовані, незалежно від загального обсягу сукупного попиту. На відміну від кейнсіанської теорії криза розглядається як результат не недостатнього, а надлишкового інвестиційного попиту порівняно із споживчим. Цей надлишковий попит виникає внаслідок кредитних вливань і призводить до спотворення структури виробництва й структури відносних цін.

Кейнсіанське пояснення причин безробіття вважалося необґрунтованим. За Ф. фон Хайєком, безробіття виникає не внаслідок недостатнього рівня ефективного попиту, а через високий рівень заробітної плати, зумовлений жорсткими вимогами профспілок. Це призводить до невиправданого скорочення прибутку підприємств і зменшення попиту на працю. Тому немає підстав розглядати безробіття як макроекономічну проблему і перекладати відповідальність за нього на уряд, зобов’язуючи його вживати заходів активної політики на ринку праці щодо зменшення безробіття [5, с. 385].

Критикувалася кейнсіанська концепція «керованих грошей», що використовувала помірну інфляцію як засіб боротьби з безробіттям. Подібні дії, на думку Ф. фон Хайєка, посилюють безробіття і доповнюють його інфляцією за такою схемою: зростання кількості грошей в обігу викликає нерівномірне зростання цін та нераціональне використання ресурсів, їх спрямування до галузей зі штучно високою кон’юнктурою, визначеною зростанням цін. Для підтримки цієї кон’юнктури будуть потрібні нові грошові вливання, що посилять інфляцію, а структурні диспропорції, що виникнуть разом з цим, підвищать рівень безробіття. Ф. фон Хайєк зазначав, що цю проблему не пояснює і не вирішує «міфічна» крива Філіпса, і вважав, що в дійсності вибір між інфляцією і безробіттям — це вибір між політичною доцільністю й економічною необхідністю. Якщо хоча б одного разу перемагає політична доцільність, то кожного наступного разу повернутися до економічних пріоритетів стає набагато важче. У результаті кейнсіанська політика «точного настроювання» відтворює інфляційний процес [5, с. 386].

До середини 70-х pp. XX ст. вихід з подібного становища Ф. фон Хайєк пов’язував зі зміною принципів діяльності центрального банку, його відмовою слугувати політичним цілям на шкоду економічним, в чому проявилася ідейна спорідненість з теоретичними настановами Чиказької школи та принциповими вимогами монетаризму. Згодом учений дійшов висновку, що «політична нейтральність» центрального банку ефемерна, й запропонував радикальне рішення — відмову від монопольних функцій центрального банку щодо здійснення емісії платіжних засобів. Мова йшла про так звану денаціоналізацію грошей — наданні на конкурентній основі права приватним фінансовим інституціям здійснювати емісію стабільних платіжних засобів на відміну від не досить стабільних, які пропонує монополіст-держава. На думку вченого, конкуренція приватних емітентів відповідала б ринковій природі грошей і була б спроможна не допустити інфляції та економічних спадів, що породжуються політикою державного регулювання економіки.

Неоавстрійська школа, що принципово заперечувала макроекономічну теорію та будь-які форми державного втручання, довгий час вважалася ідейним пережитком лібералізму. Посилення інтересу до ідей Хайєка й неоавстрійської школи в цілому, що спостерігається з 70-х pp. XX ст., пов’язане з комплексом обставин:

— кризою теорії та практики кейнсіанства у 70-ті pp. XX ст. та державно-соціалістичних моделей розвитку економіки у 90-ті pp. XX ст.;

— розчаруванням в ідеях соціального реформізму й усвідомленням значимості ліберальних цінностей, насамперед індивідуальної свободи;

— посиленням сумнівів у можливості проведення державної політики, що не підривала б ефективність ринкової системи, усвідомленням того, що цілі такої політики можуть вступати в конфлікт із базисними цінностями демократичного суспільства;

— кризовими потрясіннями у відтворювальному процесі, які привели до розуміння того, що існування проблеми незайнятих ресурсів не усуває проблеми їхньої обмеженості й ефективного використання. Звідси визнання того, що макроекономічний підхід не є універсальним, навіть коли мова йде про вирішення питань практичної економічної політики [5, с. 387].

У цих умовах вірність соціальній філософії лібералізму, принципам методологічного індивідуалізму і суб’єктивізму, готовність інтегрувати в економічну теорію фактор невизначеності надали економістам неоавстрійської школи переваги порівняно з представниками інших напрямків, насамперед кейнсіанського й ортодоксального неокласичного.

Розділ 2. Загальна характеристика неолібералізму

2.1. Англійська (лондонська) школа неолібералізму

Англійська (лондонська) школа неолібералізму зробила сучасним класичне трактування завдань і цілей економічної науки, функціонування ринкових механізмів в умовах обмеженості ресурсів. П очолював Лайонелл Чарльз Роббінс (1898-1984), професор Лондонської школи економіки та один з керівників популярної у фінансових колах газети «Financial Times», який вдало поєднував наукову, викладацьку і практичну діяльність. Саме Л. Роббінсу належить хрестоматійне неокласичне визначення предмета економічної теорії: людська поведінка як відношення між заданими цілями й обмеженими ресурсами, що мають альтернативні можливості використання [14, с. 422].

Показово, що це формулювання з’явилося у роботі «Нарис про природу й значення економічної науки» (1932) в період розпалу світової економічної кризи 1929-1933 pp.

Методологічна концепція Л. Роббінса одержала назву апріоризму, яку підтримали авторитетні вчені-неоліберали Л. фон Мізес, Ф. фон Хайєк та Ф. Найт. Ця концепція виходить з того, що будь-яка наука свої кінцеві теоретичні висновки формулює дедуктивним шляхом, користуючись обмеженим набором фундаментальних положень. Разом з тим підкреслюється, що процес встановлення цих положень у природничих та суспільних науках суттєво відрізняється. Представникам природничих наук необхідно розробити інструменти спостереження за досліджуваним об’єктом, методику експериментів, провести потрібні досліди, обробити отримані результати, що дасть змогу сформулювати базові положення для наступних теоретичних висновків. В економічній науці процедура визначення базових положень інша, адже повно-масштабний контрольований експеримент в економіці, а тим більше його повторення, є малоймовірним, а індуктивне узагальнення історичних даних не завжди приводить до формування теорії. Але якою є ця процедура формування основних положень. Л. Роббінс, визначаючи її, сформулював основи доктрини апріоризму: «Твердження економічної теорії, як і будь-якої іншої наукової теорії, природним шляхом дедуктивно виводяться з набору постулатів. А головними постулатами є всі передумови, що містять в собі прості й беззаперечні дослідні факти, які стосуються того, як рідкісність благ, що є предметом нашої науки, проявляє себе у реальному світі. Основним постулатом теорії вартості є факт, згідно з яким індивіди можуть ранжирувати свої переваги у певному порядку, і насправді так і чинять. Основний постулат теорії виробництва полягає у тому, що факторів виробництва існує більше ніж один. Головним постулатом теорії динаміки є той факт, що ми не знаємо напевно, які блага стануть рідкісними у майбутньому… Нам не потрібен контрольований експеримент для встановлення їх обґрунтованості: вони настільки вкорінилися у нашому повсякденному досвіді, що достатньо їх просто сформулювати, щоб визнати очевидними» [14, с. 424].

Як бачимо, доктрина апріоризму передбачає використання положень, взятих «на віру», побудову теорії на основі базисних аксіом, отриманих в результаті інтроспективного аналізу, які не потребують емпіричної перевірки. Так само відхилялася ідея емпіричної перевірки одержаних висновків та теорії в цілому.

2.2. Французька (паризька) школа неолібералізму

Французька (паризька) школа неолібералізму своїм виникненням завдячує Жаку-Леону Рюефу (1896-1978), який розробляв проблеми економічного розвитку, грошового обігу, кредиту та міжнародних фінансів в контексті неокласичного лібералізму. Вчений був одним з радників Р. Пуанкаре в період стабілізації франка (1926-1928), фінансовим аташе посольства Франції у Лондоні (1930-1933), займав різні посади у міністерстві фінансів, у 50-ті pp. XX ст. брав участь у розробці теоретичних основ економічної політики Ш. де Голля. Заходи з лібералізації французької економіки та пропагування ліберальних цінностей забезпечили Ж.-Л. Рюефу значний вплив на економічну політику при трьох республіках. Основна праця вченого — книга «Суспільний порядок» (1945), де він захищав об’єктивно зумовлений соціальний порядок, ринкову цивілізацію, яка проявляється у саморегулюючому потенціалі ринку, зумовленому процесом врівноваження цін та стабільності грошового обігу в умовах вільної конкуренції. Ж.-Л. Рюеф критикував як прихильників соціалізму та марксизму, так і Дж.М. Кейнса, ідеї якого щодо державного регулювання економіки суперечили власним уявленням вченого та стали, на його думку, джерелом багатьох подальших хибних рішень (цікаво, що Ж.-Л. Рюеф іменує Кейнса «чарівником із Кембриджа» за надзвичайну силу переконання й велику кількість учнів та продовжувачів) [14, с. 426].

Втручання французької держави в економіку, «економічний дирижизм», передусім у формах націоналізації та планування призвели до відродження неоліберальних поглядів на початку 60-х pp. XX ст. Теоретичним поштовхом до цього стала доповідь «Про перешкоди економічній експансії» (1960), яка доводила потребу створення і стимулювання державою заходів ринкової саморегуляції, підготовлена групою експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та директором державних залізниць Л. Арманом. Було покладено початок формуванню школи французького неолібералізму, до якої належали Е. Малінво, С. Кольм, Л. Столерю, головною постаттю якої став майбутній Нобелівський лауреат М. Алле.

Моріс Фелікс Шарль Алле (р. н. 1911) народився у м. Парижі в сім’ї комерсанта. Одержав освіту інженера і фізика у Національному гірничому інституті. Поїздка до США під час Великої депресії стала переломним моментом його життя — він був вражений і зрозумів, що повинен присвятити себе іншій науці – економіці [14, с. 427].

У 1936 p. M. Алле влаштувався на державну інженерну службу, з 1937 р. він працював контролером у Національному гірничому управлінні, керуючи у м. Нанті службою гірничої промисловості. Практика переконала молодого інженера: контроль — малодієвий інструмент, єдиний об’єктивний і ефективний контролер — це ринок.

З 1943 р. до 1948 р. М. Алле працював директором Бюро документації і статистики гірничої справи. Саме з 40-х pp. починається його теоретико-економічна діяльність — під час війни та німецької окупації вчений опрацював дослідження великих економістів — Л. Вальраса, В. Парето, І. Фішера — і написав власну працю «У пошуках економічної дисципліни». Він направив її Національному центру наукових досліджень у 1943 p., але її відхилили.

У 1944 p. M. Алле почав викладати у Національному гірничому інституті у ранзі професора, де працював до 1988 р. Паралельно викладав курс економічної теорії в Інституті статистики Паризького університету. З 1944 р. пов’язано кілька сторінок трудової біографії М. Алле: з цього року і до кінця 80-х pp. він — директор Центру економічного аналізу, з 1947 до 1980 р. — член Національного комітету з наукових досліджень [14, с. 427].

М. Алле завжди була властива незалежність мислення, прагнення зрозуміти фундаментальну структуру економіки, виявити закономірності функціонування економічної системи. Про його наукову діяльність вдало висловився всесвітньо відомий економіст Поль Самюелсон. Він, зокрема, зазначив, що більшість істин, які вчені відкрили після війни, вже були викладені до них у працях французького теоретика, як, наприклад, знамените «золоте правило» нагромадження капіталу.

У 1988 p. M. Алле за фундаментальні дослідження в галузі теорії ринків і ефективного використання ресурсів присуджено Нобелівську премію з економіки. Він — перший француз, який одержав цю престижну нагороду, причому вперше її присудили за праці, опубліковані не англійською мовою.

Впродовж усієї своєї наукової діяльності М. Алле намагався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, виявити сутнісні фактори економічної системи та механізми її функціонування, займаючись дослідженнями у п’яти взаємопов’язаних галузях. Це — теорія максимальної ефективності економіки й основ економічного розрахунку; теорія міжчасових процесів і максимальної ефективності інвестицій; теорія невизначеності; теорія грошей, кредиту і грошової динаміки; теорія випадкового й екзогенних фізичних впливів. Творчість М. Алле багатогранна, вона включає в себе праці не тільки з теоретичної та практичної економіки, а й фізики, соціології, історії цивілізації.

Одна з основних проблем досліджень — шляхи досягнення і поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості. На думку М. Алле, економічна ефективність — вихідна й обов’язкова умова вирішення усіх соціальних завдань. Умови досягнення ефективності: достатня інформація, децентралізація рішень і самостійність економічних агентів, зацікавленість у реалізації найприбутковіших рішень, конкуренція. На відміну від ефективності, справедливість у розподілі доходів поняття етичного порядку, тобто суб’єктивне. Розподіл доходів має забезпечувати як достатнє стимулювання ефективності, так і відповідати критерію соціальної прийнятності. М. Алле вважав, що економісти помиляються, розглядаючи як критерій економічного прогресу зростання реального валового національного продукту. Треба брати до розрахунку чистий споживчий реальний дохід на душу населення як єдиний прийнятний критерій. Він переконаний, що будівництво нових заводів чи літаків, створення нового обладнання чи технологій може бути виправданим лише тоді, коли дасть змогу краще жити людям, адже основна мета економіки — задоволення людських потреб [14, с. 429].

Раніше ринкова економіка трактувалася як єдиний глобальний ринок, де економічна інформація є доступною для всіх. Модель М. Алле — це система ринків для різних товарів, причому один і той самий товар може продаватися і купуватися на різних ринках, а тому немає єдиного набору цін, акти ринкового обміну здійснюються не одномоментно, а відбуваються безперервно. Модель вченого наближає до розуміння основ функціонування реальної сучасної західної економіки. З 1966 р. М. Алле повністю відмовився від моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса, який вважав, що в кожний даний момент ринок характеризується єдиною системою цін, однаковою для всіх економічних агентів. На думку М. Алле, ця гіпотеза зовсім нереалістична, тому він замінив поняття «економіка ринку» чи «ринкова економіка» терміном «економіка ринків» [14, с. 429].

Використовуючи методи економіко-теоретичного і порівняльно-історичного аналізу, М. Алле доводить, що, по-перше, тільки ринкова, конкурентна організація господарства може бути економічно ефективною і, по-друге, без ефективної роботи економічної системи не може бути реального соціального прогресу. Потрібен пошук соціального компромісу, спрямованого на підтримання мирних і стабільних умов життя у суспільстві, який забезпечується існуванням політичної системи: «це міф, ніби економіка ринків може бути результатом стихійної гри економічних сил і політики laissez faire. Реальність полягає у тому, що економіка ринків невіддільна від інституційних рамок, в яких вона працює» [14, с. 430].

Соціальний компроміс визначає і реалізує виключно державна влада, й у сфері економіки він передбачає: задоволення колективних потреб та їх фінансування, визначення інституційних меж «економіки ринків» (антимонопольне законодавство, законодавство про корпорації, патентне законодавство, закони про соціальне забезпечення, трудове законодавство), реалізацію грошово-кредитної та фіскальної політики. Організація економічної діяльності має поєднувати вільну й самостійну діяльність економічних агентів в межах економіки ринків та планування інституційних рамок економіки, що забезпечує справедливість у розподілі доходів, соціальне визнання, стабільність та безпеку. Праці М. Алле продовжують традиційний для французького неолібералізму структуралістський підхід та започатковують новітній інституційний підхід, що спричинив у подальшому виникнення ринково-інституційних досліджень.

2.3. Чиказька, віденська та німецькі школи неолібералізму

Чиказька школа неолібералізму на чолі з М. Фрідменом, досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, основну увагу зосереджувала на поведінці суб’єктів господарювання за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань, відкривши при цьому шлях монетаристській інтерпретації сучасного неолібералізму.

Неоавстрійська (віденська) школа неолібералізму Л. фон Мізес, Й Ф. фон Хайєка поєднала принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією, що надало їй ще більшої суб’єктивно-психологічної спрямованості та уможливило зосередження уваги на аналізі умов і процесів економічного життя.

Зазначимо, що англійська та неоавстрійська школи в подальшому інтегруються в єдину неоліберальну течію, взаємно збагачуються, зокрема завдяки тому, що Ф. фон Хайек на запрошення Л. Роббінса переїздить до Лондона [4, с. 176].

Німецька школа неолібералізму В. Ойкена — Л. Ерхарда зосереджувалась на визначенні основних принципів функціонування суспільства: поєднанні економічної свободи та невтручання держави в економіку з принципом соціальної справедливості, не обмежуючи роль держави функцією охоронця ринкових відносин, визнаючи за нею право організатора суспільного життя. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності як умови нормального розвитку економіки, провідною для неоліберальної теорії стає ідея сильної держави — організатора конкурентно-ринкових відносин.

Розділ 3. Економічний неолібералізм Ф.Хайєка

3.1. Життєвий та творчий шлях Ф. фон Хайєка

Світову економічну та філософську думку неможливо уявити без Фрідріха Августа фон Хайєка — найвпливовішого теоретика неолібералізму XX ст. і найвидатнішого представника неоавстрійської традиції в сучасній економічній науці. Його ім’я стало синонімом захисту ліберальних цінностей, ідеології індивідуалізму, непримиренності у боротьбі з будь-якими проявами соціалістичного світогляду. Специфіка творчого шляху Ф. фон Хайєка — постійне активне протистояння провідній інтелектуальній течії свого часу — кейнсіанству.

Фрідріх Август фон Хайєк (1899-1992) народився у Відні в родині з глибокими академічними традиціями: не тільки батько, але й обидва діди були професорами провідних університетів Австрії. З березня 1917 р. розпочав армійську службу артилерійським офіцером. У наступному році, після завершення Першої світової війни, вступив до Віденського університету. В університеті він вивчав юриспруденцію, філософію, психологію, політекономію, соціологію.

У 1921 р. Ф. фон Хайєку був присуджений докторський ступінь в галузі права. Під керівництвом Л. фон Мізеса він розпочав працювати в Урядовому управлінні з урегулювання післявоєнної заборгованості, продовжуючи вивчення економічної теорії. Невдовзі, у 1923 р., став доктором економіки. 1923/1924 навчальний рік провів у Колумбійському університеті, де відвідував лекції представника американського емпіричного інституціоналізму В. Мітчелла і семінар американського маржиналіста Дж.Б. Кларка. Після повернення до Відня, у 1927 р. залишив державну службу і разом з Л. фон Мізесом заснував Австрійський інститут економічних досліджень (досліджень економічної кон’юнктури). Після чотирьох років керівництва інститутом Ф. Хайєк у 1931 р. на запрошення англійського економіста Л. Роббінса переїхав до Лондона. Працював спочатку професором місцевого університету, а потім — завідувачем кафедри економіки й економічної статистики Лондонської школи економіки.

У Лондоні Ф. фон Хайєк став ініціатором однієї з найбільш жвавих економічних дискусій, що розгорнулася у зв’язку з виходом його критичної рецензії на дослідження Дж.М. Кейнса «Трактат про гроші» (1930). У полеміці фактично зіткнулися дві економічні школи — неоавстрійська і кейнсіанська.

Дискусія з Дж.М. Кейнсом і його прихильниками з проблем теорії грошей, циклу і капіталу знайшла відображення у працях вченого «Ціни і виробництво» (1931) та «Чиста теорія капіталу» (1942). У 30-ті pp. виходять «Монетарна теорія і торговий цикл» (1933), «Монетарний націоналізм і міжнародна стабільність» (1937), у яких Ф. фон Хайєк передбачив багато положень монетарної теорії М. Фрідмана, а також книга «Прибуток, процент та інвестиції» (1939), де він знову виступає опонентом Дж.М. Кейнса на захист вільного конкурентного ринку. Разом з Л. фон Мізесом Ф. фон Хайєк виступив проти О. Ланге й А. Лернера з критикою економічних перспектив ринкового соціалізму [2, с. 521].

У 1940-1943 pp., коли світ потрясла Друга світова війна, талановитий вчений працював над книгою «Дорога до рабства», яка була опублікована у 1944 р. Причини війни автор вбачав у боротьбі ідей всередині самої європейської цивілізації. Книга зробила Ф. фон Хайєка знаменитим, стала класикою XX ст., проповіддю неоліберальних ідей.

У 1947 р. вчений створив «Товариство «Мон-Пелерін», яке об’єднало інтелектуалів проринкової орієнтації.

У 1950 p. Ф. фон Хайєк переїхав до США і протягом 12 років працював у Чиказькому університеті, де його колегами стали економісти неоліберальних переконань Ф. Найт, М. Фрідмен, Г. Саймон, Дж. Стігліц. Курс лекцій, який читав професор соціальних наук і етики Ф. фон Хайєк у Чиказькому університеті, приніс йому світову славу.

Незважаючи на те, що 1950-1962 pp. для вченого були періодом плідного наукового пошуку на американському континенті, Ф. фон Хайєк повертається до Європи. До 1969 р. вчений працював професором економічної політики у Фрайбурзькому університеті (ФРН), а у 1970-1974 pp. — професором-консультантом Зальцбурзького університету (Австрія). В останні роки свого життя Ф. фон Хайєк знову повернувся до Фрайбурга, де помер у березні 1992 р. [2, с. 522]

У 1974 р. Ф. фон Хайєк одночасно з Г. Мюрдалем одержав Нобелівську премію з економіки. В такий спосіб був відзначений його внесок у розвиток теорії грошей і економічних коливань, порівняльний аналіз ефективності різних економічних систем, дослідження в галузі правових основ економічної системи, а також «глибокий аналіз залежності економічного, соціального й інсти-туційного феноменів».

Наукову скарбницю Ф. фон Хайєка становлять 18 книг, серед яких «Чиста теорія капіталу» (1941), «Використання знання у суспільстві» (1945), «Контрреволюція науки» (1952), «Структура сприйняття» та «Конституція свободи» (обидві — 1960); роботи пізнього періоду — трилогія «Право, законодавство і свобода» (у трьох томах, 1973-1979), дві збірки лекцій і статей «Дослідження в філософії, політиці, економіці та історії ідей» (1967-1978), «Безробіття і грошова політика, «Уряд як генератор «ділового циклу» (1979), до якої включена його Нобелівська лекція, «Згубна самовпевненість» (1988) та інші, а також десятки статей [2, с. 522].

Хайєк відстоював їх з надзвичайною послідовністю. Переконаність у власній правоті не послаблювалася через ігнорування його ідей або поразку у наукових дискусіях з Дж.М. Кейнсом і його прихильниками у 30-ті pp. XX ст.

3.2. Економічні погляди Ф. фон Хайєка

Ф. фон Хайєк розробив комплексну систему соціального знання, у якій суспільство з’являлося як спонтанний порядок. Провідну роль в його економічній теорії посідає вчення про спонтанний характер ринкового порядку. Сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі й не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей «розширений, або спонтанний» порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Спостерігається ідейна спорідненість з класифікацією німецького неоліберала В. Ойкена про «природно зростаючий» та «законодавчо встановлений» лад, з тією відмінністю, що В. Ойкен пропагував ідею можливості й необхідності свідомого формування досконалішого суспільного ладу. Важливою складовою спонтанного порядку є ринок та інститути, на яких він базується, передусім інститут приватної власності.

Для розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві необхідно відрізняти цей тип порядку від порядку, створеного кимось, хто ставить на свої місця елементи тієї чи іншої сукупності або спрямовує їх рух. Для характеристики кожного типу ми маємо в своєму розпорядженні кілька термінів. Створений порядок, якому ми вже давали назву екзогенного порядку чи упорядкування, можна також схарактеризувати як побудову, штучний порядок або — там, де йдеться про керований суспільний порядок, — організацію. З іншого боку, порядок як наслідок розвитку, що його ми згадували як самоутворений або ендогенний порядок, англійською мовою найзручніше характеризується як spontaneous order (спонтанний порядок) [14, с. 433].

Саме за умов ринкового порядку, на думку Ф. фон Хайєка, створюється і накопичується більше знань і багатства, аніж у централізованій плановій економіці. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямовуючої сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності — свободи особи.

Ф. фон Хайєк розрізняв два принципи регулювання взаємодій між індивідами, які, очевидно, виходили з визнання сутності людини як істоти біосоціальної. По-перше, це регулювання на основі інстинктів, що відображає біологічну природу людини, яке відігравало провідну роль на початкових етапах розвитку людства. По-друге, це взаємодії, що ґрунтуються на правилах «розширеного» порядку, які виникли спонтанно й перетворилися на регулятор людської поведінки в суспільстві й стосуються «чесності, договорів, приватної власності, конкуренції, прибутку й приватного життя». Ці правила, на відміну від інстинктів, що передаються природним шляхом, поширюються завдяки навчанню, звичкам і традиціям. До моральних норм учений відносить «інститути власності, свободи і справедливості», зазначаючи, що саме «моральні норми і традиції, а не інтелект і розважливий розум дозволили людям піднятися над рівнем дикунів» [10, с. 68]. Подібні положення праць Ф. фон Хайєка підкреслюють наявність потужної інституційної складової у його вченні.

Спонтанний ринковий порядок означає, що свідомий контроль над господарським життям та економічна політика, спрямована на отримання певних результатів — повної зайнятості, економічного зростання, боротьби з інфляцією або економічним спадом, неможлива у принципі. Пояснюється це тим, що політичні й державні діячі не в змозі врахувати і використати весь обсяг знань, необхідний для успішної реалізації економічної політики, бо ним володіють в сукупності тільки окремі індивіди. Тому втручання у ринковий порядок з метою його реформування або удосконалення, незалежно від намірів тих, хто його здійснює, може мати лише руйнівні наслідки. Участь держави в економічному житті, за Ф. фон Хайєком, зводиться до створення структур, які забезпечують людям найкращі умови для реалізації їхніх власних цілей, тобто вчений підтримує класичну версію «мінімальної держави» [12, с. 117].

У першій половині 40-х pp. напрямок дослідної діяльності Ф. фон Хайєка змінюється — у центрі його уваги опиняються проблеми методології соціальних наук, філософії знання, права, проблеми свободи. Початок цього етапу було покладено знаменитим памфлетом «Дорога до рабства» (1944), у якому в період фашистської диктатури, воєнних дій та загального захоплення соціалістичними ідеями звучало нагадування про небезпеку відмови від базисних принципів вільного суспільства, про загрозу державного інтервенціонізму та тоталітаризму. Суб’єктивізм як принцип аналізу господарських явищ логічно запозичений Ф. фон Хайєком у своїх попередників з австрійської школи маржиналізму. Суб’єктивний підхід ґрунтується на визнанні того факту, що головним об’єктом людських дій виступають не об’єктивні факти, як у природничих науках, а уявлення про них. Звідси випливає заперечення об’єктивної природи багатьох економічних категорій: вартості, ціни, попиту та ін. На думку Ф. фон Хайєка, економічні явища не можуть бути відображені в «об’єктивних» термінах, оскільки вони репрезентують виключно суб’єктивні уявлення людей,. Крім того, немає об’єктивних критеріїв істини в аналізі економічних процесів, оскільки будь-який дослідник за необхідності вносить у процес аналізу своє «я» — власний досвід, світогляд, переконання, помилки [14, с. 435].

Об’єкт дослідження в економічній науці невіддільний від його суб’єкта, тоді як у природничих науках дослідник знаходиться поза об’єктом, який вивчає. Предмет суспільних наук — поведінка людей та її мотивація — передбачає, що власні погляди та переконання дослідника включені в цей предмет, що не може не позначатися на результатах дослідження. Тому завдання суспільних наук Ф. фон Хайєк вбачав не у формулюванні об’єктивних законів суспільного розвитку, а у визнанні обмеженості пізнавальних можливостей людини. Від економічної науки не можна вимагати нічого більшого, аніж формулювання суб’єктивно-психологічних оцінок економічних явищ. Звідси Ф. фон Хайєк робить висновок про принципову неможливість математизації економічної науки, яка передбачає об’єктивну основу, що, на думку вченого, не відповідає дійсності. Філософською основою подібного «войовничого суб’єктивізму» є філософія неокантіанства, яка визнає обмеженість людського розуму і відсутність об’єктивних критеріїв істини в науці, в тому числі економічній. Саме тому Ф. фон Хайєк переконливо заперечує можливість та позитивні наслідки втручання у суспільний порядок, у спонтанний хід суспільної еволюції, що здійснюється реформаторами на основі перебільшення ролі раціонального розуму в соціальному розвитку. Такою є основна ідея його пізньої праці 1988 p., відображена у назві — «Згубна самовпевненість» [14, с. 436].

Принцип недосконалого знання означає визнання обмеженості людського знання й того факту, що знання не може існувати в концентрованій формі як остаточний, зведений і завершений набір положень. Елементи знання «розсіяні», «розпорошені» серед індивідів, кожен з яких володіє його часткою, а значна частина знання має неформальний, інтуїтивний характер. Наслідок обмеженого знання — визнання неможливості розробки об’єктивної й загальної характеристики економічної системи, оскільки остання буде значно вужчою і схематичнішою порівняно з реальною інформацією і знаннями, наявними в системі. На думку Ф. фон Хайєка, ринковий порядок здатний найкраще використовувати «розсіяне» знання завдяки притаманній йому конкуренції, яка є єдиним відомим людству механізмом інформування суб’єктів господарювання про найприбутковіші напрямки економічної діяльності.

Безмежна віра сучасної людини в можливості науки — головна причина її небажання визнати, що елементарна обмеженість наших знань становить постійну перешкоду для можливості раціональної побудови всього суспільства. Ми так багато чуємо про швидкий поступ наукових знань, що стали вважати близьким і неминучим зникнення будь-якої обмеженості знань. Однак ця віра ґрунтується на хибному уявленні про завдання й можливості науки, тобто на помилковому переконанні, нібито наука — це спосіб виявлення окремих фактів і прогрес її методів дозволить нам виявити всі окремі факти й маніпулювати ними за своїм бажанням.

Суб’єктивний підхід та обмеженість знання передбачає таке:

— сформовані оцінки та уявлення індивідів різні через відмінності їхніх особистих систем переваг, знань та інформації, якими вони володіють;

— діяльність економічних суб’єктів відбувається на основі власних, недосконалих і обмежених уявлень про поточну й майбутню ситуацію;

— уявлення, оцінки і рішення економічних суб’єктів можуть бути помилковими через неправильне трактування ситуації на основі недостатніх теоретичних знань, невірогідності або неповноти інформації, а також тому, що вони орієнтовані на невідоме майбутнє;

— реакція індивідів на власні прорахунки — це зміна своєї поведінки, яка відбувається під впливом як змін економічного життя, так і їхніх переконань щодо того, що вважати правильним [14, с. 438].

Методологічний індивідуалізм, або атомізм, визначає суспільні та колективні дії похідними від незалежних індивідуальних дій. Ф. фон Хайєк вдається до відродження менгерівського розуміння народного господарства як сукупності індивідуальних господарств, які реалізують свої приватно-господарські наміри. З цих позицій критикується принцип методологічного холізму, який наділяє соціальні цілісності якісними характеристиками, відмінними від характеристик господарських одиниць, що їх формують. Якщо К. Менгер цей методологічний підхід пов’язував з історичною школою, то Ф. фон Хайєк — з сучасними школами, в яких переважає макроекономічний підхід (передусім, кейнсіанством) [3, с. 89].

Апріоризм — методологічний принцип, введений в економічну науку англійським неолібералом Л. Роббінсом, підхоплений Л. Мізесом та Ф. фон Хай-єком. Він передбачає, що будь-яка соціальна наука засновується на сукупності аксіом про поведінку індивідів, які є беззаперечними й не доводяться. Аксіоми отримані інтуїтивно, а висновки, сформульовані на базі цих аксіом, є беззаперечними й апріорними. На відміну від Л. фон Мізеса, ортодоксального прихильника апріоризму, Ф. фон Хайєк у книзі «Контрреволюція науки» (1952) все ж таки визнав, що теоретичне знання є вихідним щодо знання емпіричного. Ця позиція, наприклад, чітко відображена у розумінні вченим сутності прогнозу — останній є не оцінкою конкретних кількісних значень параметрів системи, а науковим передбаченням про ймовірний хід розвитку подій та зміни, що будуть відбуватися [14, с. 440].

Соціологічний підхід означає, що сукупність проблем, які розглядаються економічною теорією, не вичерпується суто економічними питаннями, а розширюється за рахунок включення до аналізу соціальних, політичних та етичних аспектів життєдіяльності суспільства. Цей підхід певною мірою нагадує міждисциплінарний підхід ранніх інституціоналістів, хоча й має суттєві відмінності: Ф. фон Хайєк виключав можливість запозичення методів дослідження економічної системи з інших наук, особливо заперечуючи перенесення методів природничих наук на дослідження суспільних явищ без урахування принципової відмінності між явищами соціального та фізичного світу. Незважаючи на близькість неоавстрійської школи і традиційної неокласики, нові австрійці критикують трактування рівноваги як ідеального стану економічної системи, в якому саме з причини ідеальності відсутні стимули до змін і розвитку. При цьому виділяється два взаємозалежних і взаємодоповнюючих напрямки критики. Для першого, початок якому поклав Л. фон Мізес, характерне заперечення статичного підходу до рівноваги, підміни ідеї ринкового процесу ідеєю стану ринку. Мова йде про заклик відмовитися від механістичної картини світу, що бере початок від Ньютона, в економіці — від А. Сміта, і знайшла своє втілення у моделі загальної рівноваги Л. Вальраса. Інший напрямок критики — припущення про недосконале знання економічних суб’єктів, яке свідчить про те, що учасники ринку не знають рівень рівноважних цін до здійснення угод, тоді як вальрасівська система рівноваги передбачала досконале знання.

Методологічний індивідуалізм і суб’єктивізм Ф. фон Хайєка зумовив мікроекономічну спрямованість його концепцій і заперечення ним макроеконо-мічного аналізу. На його думку, макроекономічні залежності, якими оперують представники багатьох шкіл економічної думки (кейнсіанства, марксизму, монетаризму), відірвані від реальної економічної дійсності, бо основа господарського життя — індивідуальні суб’єктивні оцінки і уявлення господарюючих агентів, які аж ніяк не зводяться до загальних закономірностей. Визнаючи можливість економічної рівноваги окремих фірм і ринків, тобто часткової рівноваги на мікрорівні, Ф. фон Хайєк заперечує застосування цього поняття на макроекономічному рівні.

Ф. фон Хайєк вважає, що конкуренція — це своєрідний інформаційний механізм, який забезпечує отримання систематичних і повноцінних знань про економіку, без яких неможлива ефективна господарська діяльність. Ринковий процес як процес розповсюдження і консолідації «розпорошеного» знання невіддільний від процесу конкуренції. Остання трактується не як ринковий стан досконалої конкуренції, а як процес руху, процедура «відкриття» нових потреб та способів їх задоволення, нових ресурсів і можливостей виробництва. Відзначається динамічний, а не руйнівний зміст конкуренції, її спрямованість у невідоме, невіддільність від ризику. Специфічне трактування Ф. фон Хайєком і проблеми монополії — на відміну від багатьох економістів він не обґрунтовує негативний вплив на економіку процесу монополізації виробництва. На його думку, економічний індивідуалізм і приватна власність забезпечує конкурентність будь-яким організаційним формам, зокрема й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і надає поштовх пошуку нових форм економічної поведінки, прискорює інноваційний розвиток [14, с. 442].

Вивчення проблеми структурної координації займає центральне місце в економічній системі Ф. фон Хайєка і неоавстрійської школи порівняно з макроекономічними теоріями, а врахування часового аспекту координації (міжчасової рівноваги) відрізняє підхід австрійців від підходу інших представників маржиналізму та неокласичного напряму. Вирішення проблеми координації означає намагання дослідити механізми, що забезпечують узгодження дій економічних суб’єктів. Проблема узгодження (координації) має два аспекти: просторовий — економіка реагує на збурювання зміною структури виробництва і споживання і, як наслідок цих процесів, — зміною агрегатних величин та часовий — рішення, які учасники господарського процесу, передусім інвестори, приймають у даний момент, відбивають їхні уявлення про можливі в майбутньому зміни умов. Та обставина, що виробництво вимагає тривалого часу, збільшує ймовірність помилок у процесі координації.

Ф. фон Хайєк визначив основні теоретичні блоки економічної теорії, сукупність яких забезпечить вирішення проблеми координації:

— ціни як ефективна інформаційна і комунікаційна система і теорія цін, покликана показати механізм адаптації системи цін до зовнішніх змін;

— капітал як складна структура, що складається з неоднорідних індивідуальних капіталів, і теорія капіталу, яка описує механізм адаптації в межах цієї структури;

— гроші як сполучна ланка між сьогоденням й майбутнім і теорія грошей, покликана пояснити взаємозв’язок між змінами структури цін (що відображають зміни в структурі капіталу, виробництва і споживання) і змінами маси грошей в обігу (що відображають політичні рішення), тобто взаємозв’язок між відносними й абсолютними цінами;

— теорія циклу, де поєднано попередні уявлення про причини і характер «збоїв» у процесі координації та досліджено вплив грошово-кредитної політики на механізм циклічних коливань [14, с. 443].

Структурний підхід Ф. фон Хайєка визначив критичне відношення як до антикризової кейнсіанської політики, так і до антиінфляційної політики монетаризму, оскільки обидві ґрунтувалися на макроекономічному баченн економічних процесів та ігнорували проблему розміщення (алокації) ресурсів Однак основним об’єктом критики Ф. фон Хайєка стало кейнсіанство що проявилося в таких положеннях.

Концепція спонтанного ринкового порядку Ф. фон Хайєка у принципі заперечувала будь-яке втручання держави в економічне життя суспільства. Роль держави, за Ф. фон Хайєком, має обмежуватися виконанням інституційних функцій, полягати в охороні природного соціального порядку — свободи вибору та розвитку, вільної конкуренції та монополії. Вона реалізується через формування законодавчих норм, суспільних моральних цінностей, охорону усталених традицій. Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут. Держава не повинна займатися питаннями соціального регулювання, надавати соціальну допомогу (крім пенсій у зв’язку зі старістю та допомог у зв’язку з безробіттям), бо це підриває стимули до активної економічної діяльності. Індивіди повинні отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати допомоги від держави. Соціальна нерівність, на думку Ф. фон Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє розвиткові суспільства [14, с. 445].

Висновки

Неолібералізм увібрав у себе й плідно розвиває такі основні ознаки класичного лібералізму:

— обстоювання ідей природного порядку та природних прав;

— заперечення будь-якого розширення державного втручання;

— захист конкурентних принципів господарювання;

— обстоювання ідеї індивідуальної свободи на основі захисту і заохочення приватної власності на засоби виробництва;

— розвиток місцевого самоврядування та добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади;

— підтримка політики вільної торгівлі.

Провідною ідеєю економічної філософії Ф. Хайека є концепція “спонтанного порядку”, яка об’єднує такі положення:

— ринкова економіка виникає та еволюціонує як результат взаємодії людей, але це не означає можливості цілеспрямованого впливу людей на ці процеси;

— розвиток ринкової системи відбувається за власною внутрішньою логікою, зумовленою тим, що у її формуванні люди керуються своїми практичними знаннями. Ці знання є неусвідомленими, і тому не можуть бути формалізованими, узагальненими в теоріях і взятими за основу економічної політики;

— практичні знання господарюючих суб’єктів являють собою розсіяну і неякісну інформацію про умови та параметри поточної діяльності у сфері економіки;

— ринковий порядок цілком виключає можливість будь-якого зовнішнього втручання у цей процес без загрози часткової або повної руйнації;

— ринковий порядок принципово відрізняється від природних і технологічних об’єктів і систем, знання про які легко можна формалізувати за допомогою математичних графіків і формул і використовувати для управління ними.

Централізована планова економіка позбавлена механізмів компенсації помилок господарюючих суб’єктів, бо вона нездатна використовувати їх неявні знання, ліквідує економічну свободу і перетворює людей у пасивні об’єкти планування. Помилки планової економіки виявляються і виправляються лише після того, коли господарству буде завдано непоправної шкоди. Ф. Хайек вважає, що послаблення майнової нерівності і перерозподіл доходів на користь малозабезпечених за соціалізму позбавлене змісту, оскільки соціальна справедливість – це етичне поняття, неприйнятне для регулювання соціально-економічних так само, як і фізичних процесів. Окрім цього, політика соціальної справедливості підриває адаптивні, конкурентні властивості ринкового порядку.

Соціально-економічна філософія неоавстрійської школи протягом тривалого періоду оцінювалася як релікт епохи laisser faire, пережиток старомодного лібералізму. Лише у зв’язку із кризою кейнсіанства 70-х рр. і марксизму 80 – 90-х рр. концепції неоавстрійської школи отримали належну оцінку, а їх автори – офіційне визнання. Саме прихильникам неоавстрійської школи належить заслуга захисту принципів вільного підприємництва, а їх концепції „спонтанного ринкового порядку”, „очищення” ринків від впливу держави, профспілок і інших „забруднюючих”

Список використаних джерел

  1. Білоконенко О. В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій. — К. — 1998. — 89, с.
  2. Злупко С. М. Історія економічної теорії: Підручник. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
  3. Ковальчук В. Історія економічних вчень. — Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.
  4. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
  5. Мазурок П. П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
  6. Фридмен М., Хайек Ф. О свободе. — М.: Три квадрата; Челябинск: Социум, 2003. — 192 с.
  7. Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма — М.: Новости, 1992. – 292 с.
  8. Хайек Ф. А. Цены и производство. — Челябинск: Социум, 2008. — 199 с.
  9. Хайек Ф. А. Частные деньги. — М.: Институт национальной модели экономики, 1996. – 342 с.
  10. Хайек Ф. Индивидуализм и экономический порядок. — М.: Изограф, 2000. — 256 с.
  11. Хайек Ф. Контрреволюция науки. Этюды о злоупотреблениях разумом. — М.: ОГИ, 2003. — 288 с.
  12. Хайек Ф. Право, законодательство и свобода: Современное понимание либеральных принципов справедливости и политики. — М.: ИРИСЭН, 2006. — 644 с.
  13. Хайек Ф. Судьбы либерализма в XX веке. — М.: ИРИСЭН, Мысль; Челябинск: Социум, 2009. — 337 с.
  14. Юхименко П. І. Історія економічних учень: Підручник. — К.: Знання, 2005. — 583 с.