Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Економічні ідеї грецьких античних мислителів. Аристотель „Політика”

ВСТУП

Найвидатнішим представником економічної думки античного світу є давньогрецький філософ Аристотель (384-322 pp. до н.е.), який здійснив глибоке дослідження політичних, економічних та етичних проблем тогочасного суспільства у творах «Політика» (8 книг), «Економіка» (3 книги) та «Нікомахова етика» (10 книг).

Результатом емпіричних пошуків античної політичної філософії було написання Арістотелем «Політики», твору, який відноситься до числа найбільш відомих і змістовних трактатів людства про державу. Написана більш як за дві тисячі років до нас, вона не втрачає своєї актуальності і по відношенню до сучасних суспільно-політичних реалій. Ідеї, висловлені Арістотелем у «Політиці», випробувані часом і практикою. Нагальна потреба у політичних конструкціях особливо зростає у перехідні періоди людської історії. Так було в давньогрецькій історії IV ст. до н.е., періоду занепаду полісного типу держави, так є і в сьогоднішній час української історії. На наших очах у посткомуністичних країнах Європи відбувається перехід від однієї політичної системи до іншої, від «платонівського тоталітаризму» до демократизму, що включає елементи «арістотелівської демократії» (вчення про політію).

Актуальність. Актуальним залишається не тільки дослідження історичних прикладів демократичних суспільств, але й теоретичної спадщини, в якій розглядаються принципи народовладдя. Перед українською правлячою елітою стоїть завдання вирішення проблем розбудови держави в руслі політичного демократизму. Вирішенню даного питання повинен сприяти як історичний досвід демократичних країн сучасності, так і політичної теорії минулого. Всі теоретики і практики, які звертали свої погляди до державного будівництва, використовували ідеї, висловлені у «Політиці» Арістотелем. Демократична націленість політико-правової концепції філософа викристалізовувалась з реалій афінської демократії, яка у свою чергу виникла з тих традицій народовладдя, що існували в родоплемінний період та часи «військової демократії». За свою двохтисячолітню історію після Арістотеля європейська цивілізація, в уособленні малих і великих державних утворень, випробувала на власному досвіді різноманітні державні форми правління та політичні режими. На кінець ХХ ст. людство зрозуміло, що кращою з відомих йому державних форм є давно випробувана афінянами на практиці (хоча й лише по відношенню до громадян), а Арістотелем описана й теоретично вдосконалена — демократична форма правління (політія).

Актуальним із прагматичної точки зору є дослідження політичної спадщини Арістотеля у зв’язку з демократизацією українського суспільства, починаючи з держави і закінчуючи суто людськими відносинами. Розглянуті філософом такі питання державного будівництва як сутність держави та її елементів, форм державних правлінь, права і закону, органів влади та їхніх функцій, теорія «середнього громадянина» і «середнього власника», вирішення проблеми підкупу посадових осіб та виховання кадрів керівників, а загалом усе те, що становить основу сучасного розуміння правової держави і громадянського суспільства, мало непересічну актуальність як у минулому, так і має практичну значимість і в сьогоденні.

Мета:  розкрити економічні ідеї грецьких античних мислителів та окреслити основні ідеї праці  Аристотеля „Політика”.

Завдання роботи:

  • показати економічні погляди  філософів Стародавньої Греції;
  • життєвий шлях та філософська спадщина Аристотеля;
  • здійснити аналіз основних ідей праці Аристотеля „Політика”.

РОЗДІЛ 1  Економічна думка античного світу

1.1. Економічні погляди старогрецьких філософів

Вивчаючи економічну думку античного світу, треба збагнути, чому саме в літературних пам’ятках античності економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді, а висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч іще й не склалися в цілісну систему поглядів, проте є вже серйозною спробою теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища, чому ідеї мислителів Стародавньої Греції стали підґрунтям усієї економічної науки. При цьому обов’язково треба звернути увагу на еволюцію економічної думки античного світу.

Так, якщо перші вияви економічної думки Стародавньої Греції пов’язано з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, землеробства, то згодом все більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, поділу праці, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу. Оскільки ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства, необхідно спеціально, докладніше розглянути їх.

Економічні ідеї мислителів Стародавньої Греції відобразили проблеми періоду генезису, розквіту та кризи епохи рабовласництва. Вони характеризуються оригінальністю та глибиною, спробою створити учення про організацію, управлінь рабовласницьким господарством (ойкономію) та державою (політику).

У розвитку економічної думки Стародавньої Греції з певною часткою умовності можна виділити три етапи:

Перший етап пов’язаний з економічними ідеями мислителів періоду раннього рабовласництва (X-VI ст. до н.е.), У яких знайшов відображення перехідний характер суспільних відносин, зародження та розвиток рабовласництва в рамках общинного ладу.

Епічні поеми легендарного давньогрецького поета Гомера «Іліада» та «Одіссея» засвідчують натуральний характер господарства стародавніх греків. Гомер захищав общинний лад, прославляв сільське господарство, землеробство та засуджував підступні дії іноземних купців, які підривали основи натурального господарства [11, с. 39].

У поемі давньогрецького поета Гесіода (VIII-VII ст. до н.е.) «Турботи і і дні» ідеалізується общинний устрій, селянське господарство, оспівується сумлінна праця. Водночас припускається існування відносин патріархального  рабства.

На захист натурального господарства та общинного (у подальшому — державного) рабоволодіння були спрямовані економічні закони Лікурга (IX-VIII ст. до н.е.), які заклали основи державного устрою Стародавньої Спарти  як класичного типу ранньої тоталітарної держави. Згідно із законами Лікурга вся земля проголошувалась колективною власністю і поділялась на окремі, приблизно однакові сімейні наділи, які оброблялись безправними землеробами (фактично рабами), вимушеними сплачувати натуральний податок фіксованого розміру; ремесло і торгівля проголошувались ганебними заняттями; заборонялось користування золотими і срібними монетами, виробами із дорогоцінних металів. Гроші у Стародавній Спарті виготовлялись із заліза і досягали ваги у десятки кілограмів. У державі культивувалось негативне ставлення до розкоші, не заохочувалось заняття науками та мистецтвом. Водночас значна увага приділялась розвитку спортивних та військових навичок, існував культ сили, м’язів, витривалості [11, с. 40].

Другий етап, пов’язаний з періодом розквіту давньогрецького суспільства та широким розповсюдженням рабовласництва у VII-VI ст. до н.е., завершенням формування полісної системи, відмовою від родових традицій та створенням умов для розвитку товарно-грошових відносин, торгівлі тощо. Важливу роль у розвитку економічних ідей цього періоду відіграла діяльність відомих афінських реформаторів Солона (638-559 pp. до н.е.), Пісістрата (546-527 pp. до н.е.) та Перікла (490-429 pp. до н.е.), твори давньогрецьких мислителів Демокріта, Сократа, Протагора та ін. [11, с. 41]

Реформи Солона відобразили перехід від родових до полісних відносин і: були спрямовані на подолання суперечностей розвитку давньогрецької держави шляхом відміни боргового рабства, проведення «сейхастейї» (списання рсіх боргів, які були надані під заставу землі). Передбачались заходи з розвитку середнього та дрібного землеволодіння, посилення товарності сільськогосподарського виробництва. З метою заохочення ремісництва у місто запрошувалися іноземні умільці, яким навіть надавалось афінське громадянство. Солон запровадив свободу заповітів і замінив родові привілеї майновими. Відповідно до величини земельної власності і рухомого майна всі громадяни були поділені на чотири категорії, кожна з яких сплачувала податки відповідно до доходу. Дозволявся вивіз оливкового масла, деяких інших сільськогосподарських продуктів, крім зерна; заборонявся вивіз сировини, необхідної для розвитку ремесла.

Реформи Пісістрата, який захопив владу в Афінах і проголосив себе тираном (одновладцем), сприяли реалізації інтересів селянства, ремісників та торговців. Пісістрат зменшив податки з селянських господарств, ввів пільговий державний кредит, організував будівництво доріг, заохочував розвиток торгівлі та ремесла тощо.

Відомий афінський політик Перікл (490-429 pp. до н.е.) керував афінською державою у 444-429 pp. до н.е. Захищаючи рабовласницький устрій, він заохочував розвиток міст, дрібну торгівлю та ремесло, колонізацію нових територій. Щоб полегшити доступ незаможних громадян до управління, він забезпечив ухвалу народних зборів про грошові оплати для членів ради та народних суддів [6, с. 55].

На думку визначного давньогрецького мислителя Демокріта (близько 470 або 460 pp. до н.е. — помер у глибокій старості), первісне суспільство не заслуговує на ідеалізацію. На перше місце Демокріт ставив інтереси держави і піклувався про управління нею. Захищаючи приватну власність та виправдовуючи рабство, він звертав увагу на відносність багатства, виступав проти необмеженого зростання землеволодіння та накопичення грошей. На думку мислителя, жадоба до грошей приносить втрату честі, а перенесення бідності з гідністю є ознакою здорового глузду [6, с. 57].

У поглядах на економіку відомого філософа Стародавньої Греції Сократа (469-399 pp. до н.е.) переважали морально-етичні підходи. Економічну діяльність з метою наживи він трактував як несумісну з доброчинністю. Сократ стверджував, що всі економічні операції випливають із моральних характеристик людини: енергії, настирливості, стриманості тощо. Вважаючи багатство відносним поняттям, він наголошував на тому, що доброчесність пов’язана не стільки з умінням користуватися багатством, скільки з умінням обходитись без нього [6, с. 59].

У багатьох відношеннях греки були більш сучасними людьми, ніж люди середньовічної Європи, а в деяких відношеннях вони випередили наш час.

Але вони не дійшли до концепції визнання достоїнств людини як такої, розглядали рабство як щось зумовлене природою; вони терпляче ставились до сільського господарства, але розглядали всі інші види виробництва як вак, що ведуть до деградації, і вони мало або зовсім нічого не знали про ті економічні проблеми, на яких зосереджена увага в наш час.

Третій етап, пов’язаний з періодом кризи полісної системи та загостренням суперечностей рабовласницького суспільства (V-IV ст. до н.е.), знайшов відображення у працях видатних старогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Аристотеля. У творах цих філософів економічна думка стародавнього світу досягла найвищого розвитку та глибини теоретичного осмислення економічних явищ та процесів [11, с. 42].

Одним із найпопулярніших давньогрецьких мислителів був відомий давньогрецький філософ, учень Сократа Ксенофонт (близько 430-355 pp. до н.е.). Він народився в Афінах і належав до середовища багатої рабовласницької аристократії. Перші роки своєї громадської діяльності філософ провів у військових походах і отримав від спартанців помістя за військові заслуги.

Ксенофонт засуджував політичний та економічний устрій Афін, захоплюючись порядками аграрної Спарти та законами Лікурга. Він стверджував, що вихід із економічних труднощів, які переживали Афіни, полягає у поліпшенні ведення рабовласницького господарства, залученні в країну іноземців та стягненні з них податків, розширенні виробництва срібла та органів Ксенофонтнізації торгівлі рабами.

Економічні погляди Ксенофонта знайшли яскраве Александры відображення у трактаті «Ойкономія» («Про домашнє господарство»), у якому у формі діалогу Сократа і Крітобула мислитель виклав власне уявлення про правила ведення рабовласницького господарства. Цей твір користувався величезним успіхом у Стародавній Греції, був перекладений Ціцероном на латинську мову та здобув популярність у Стародавньому Римі [13, с. 61].

За визначенням Ксенофонта, ойкономія (від давньогр. «ойкос» — дім, господарство, «номос» — правило, закон) — це наука про організацію та збагачення рабовласницького господарства. Філософ здійснював аналіз з позицій натурального господарства, ототожнюючи останнє з володінням майном, речами, корисними для людини: «Ойкономія є назва науки… за допомогою якої люди можуть збагачувати господарство, а господарство, згідно з нашим визначенням, є все без винятку майно…» [13, с. 62].

У своїх творах Ксенофонт наголошував на природності поділу праці на фізичну та розумову.

Він кваліфікував фізичну працю як огидне заняття, придатне лише для рабів, утверджуючи, що вільні еліни повинні займатись філософією, законотворчістю та господарським управлінням. Вбачаючи у рабстві природне та правомірне явище, мислитель закликав поводитись з рабами як із тваринами, знаряддями праці. Водночас Ксенофонт вважав, що підвищити продуктивність рабської праці можна не лише шляхом покарання, але і шляхом застосування матеріального та морального заохочення рабів для того, щоб вони «завжди з охотою продовжували залишатися рабами» [13, с. 62].

Захищав натуральне господарство, кваліфікуючи сільське господарство як найважливішу галузь економіки та джерело добробуту народу. Землеробство мислитель трактував як «матір та годувальницю всіх мистецтв», найдостойніший вид занять, який тренує громадян фізично, штовхає їх на шлях взаємодопомоги, вчить справедливості, оскільки дає більше тому, хто сумлінно трудиться. «Коли землеробство процвітає, — писав Ксенофонт, — процвітають і інші мистецтва. Якщо землеробство занепадає, то разом з ним гинуть і всі інші галузі промислової діяльності на морі та на суші» [13, с. 63].

Був прихильником раціонального ведення господарства, стверджуючи, що єдиний шлях до збагачення — «жити так, щоб залишався надлишок» [13, с. 63], який забезпечує прибутковість натурального господарства. На думку давньогрецького філософа, хороший господар повинен тримати запаси на цілий рік, молоти зерно на ручних млинах, випікати вдома хліб, виготовляти одяг тощо.

Зневажливо ставився до ремесла, заняття яким вважав недостойним вільних людей. Водночас Ксенофонт не засуджував організації ремісничих майстерень на основі рабської праці, вбачаючи в них джерело збагачення рабовласників.

Визнавав гроші як необхідний засіб обігу та концентровану форму багатства. Однак він засуджував їх обіг як торговельного і лихварського капіталу. Торгівлю мислитель вважав заняттям, недостойним вільного грека. Водночас він схвально ставився до торгівлі хлібом, яку здійснювали земельні аристократи, та до дрібної торгівлі з обслуговування сільського господарства.

Першим із давньогрецьких мислителів звернув увагу на значення поділу праці для поліпшення якості продукції та збільшення виробництва споживних благ. Стверджуючи, що спеціалізація призводить до поліпшення навичок ремісників, він зазначав, що той, «хто проводить час за такою обмеженою роботою, в змозі виконувати її якнайкраще» [13, с. 64].

Виявив взаємозумовленість розвитку поділу праці та ринку, здійснив першу спробу дослідження процесів ціноутворення. Коливання цін мислитель узалежнював від зміни пропозиції товарів.

Першим в економічній науці звернув увагу на дві характеристики товару — споживну вартість та мінову вартість. Пов’язуючи цінність з корисністю матеріальних та нематеріальних благ («Цінність є те, від чого » можна отримувати користь»), Ксенофонт водночас трактував цінність блага З для власника як здатність обмінюватись на інше благо («Для того, хто не вміє користуватись флейтою, якщо він її продасть — вона цінність; якщо не продасть, а лише володітиме нею — не цінність») [13, с. 66].

Одним із найвидатніших мислителів античної епохи був давньогрецький філософ Платон (близько 427-347 pp. до н.е.). Економічні ідеї Платона знайшли яскраве відображення у його творах «Держава» та «Закони», присвячених проблемам виходу із кризи, в якій опинилось античне суспільство в V-IV ст. до н.е., та довготривалої стабілізації рабовласницької системи на основі моделі «ідеальної держави» [13, с. 70].

Соціально-економічна концепція «ідеальної держави» Платона набула концентрованого вираження у праці «Держава». Вихідною у цій концепції є ідея справедливості — ідеальної доброчинності, котра об’єднує та врівноважує мудрість, мужність та стриманість На думку філософа:

— мудрість — це здатність дати правильну пораду не тільки у приватній, але і у державній справі. Людей, котрі мають такий природний дар, дуже мало. Вони покликані управляти державою;

— мужність — це спроможність залишатись хоробрим, усвідомлюючи смертельну небезпеку. Люди, котрі мають такий дар, повинні бути воїнами. Вони покликані захищати державу;

— стриманість полягає у здатності підкорятися законам. На це спроможні не тільки мудрі та мужні, але і багато інших людей, гідних бути вільними громадянами: селянами, ремісниками, торговцями [13, с. 71].

Платон вважав справедливим такий устрій, за якого кожен займається лише однією справою, виходячи зі своїх природних здібностей. Таким чином, основу ідеальної держави мислителя становить поділ праці.

На думку Платона, у суспільстві є величезна кількість різноманітних потреб, задоволення яких навіть щодо окремої людини потребує застосування багатьох видів праці. Мислитель був переконаний, що суперечності між обмеженими індивідуальними можливостями людей та їх безмежними потребами вирішуються в результаті утворення держави. «Держава виникає із потреб людини, — писав Платон, — ніхто не в змозі сам задовольнити всі свої потреби… різноманітність потреб збирає людей у суспільство з метою взаємодопомоги, і ми називаємо це суспільство державою» [13, с. 72].

Платон (427-347 pp. до н.е.) — видатний філософ Стародавньої Греції, засновник першої в світі Академії, яка проіснувала майже тисячу років, мислитель, образ якого став символом та легендою.

Платон народився на о. Егіна поблизу Афін у сім’ї аристократів. Його справжнє ім’я — Арістокл. Сім’я була небагатою, хоча і знатною. Платон отримав звичну для знатних афінян освіту: гімнастика, граматика, музика, математика.

У молодості він багато займався художньою літературою, живописом, писав вірші. Після знайомства з Сократом знищив усі свої твори і до трагічної загибелі відомого філософа був його найближчим учнем. За переказами, саме Сократ назвав його Платоном (від гр. platus — «широкоплечий»), чи то за фізичну силу, чи то за широту духовних інтересів. Після смерті свого учителя Платон надовго залишив Афіни і багато подорожував по Єгипту, Італії, Сицилії. У 389 р. до н.е. він опинився у м. Сіракузи (о. Сицилія), де в цей час правив тиран Діонісій Старший. Конфлікт між ними закінчився тим, що Платона продали у рабство, з якого він був викуплений піфагорійцем Архітом. Архіт відмовився від грошей, які намагалися повернути йому друзі Платона. Платон купив на ці кошти сад, який носив ім’я афінського героя Академа і відкрив у ньому свою філософську школу, яка проіснувала з 386 р. до н.е. до 529 р. н.е. [10, с. 48].

Платон мав велику кількість учнів, найвидатніший з них — відомий давньогрецький філософ Аристотель. Деякі ідеї моделі «ідеальної держави» Платона були реалізовані його учнями, шестеро з яких стали правителями — тиранами міст Стародавньої Греції. На думку багатьох мислителів, через середні віки ці ідеї дійшли до Гегеля, а згодом — до ідеологів комунізму і нацизму.

Саме тому Платона інколи називають одним із перших ідеологів тоталітаризму.

Останні роки життя Платон провів у Афінах. До нас дійшли численні його філософські твори, написані у формі діалогів та листів. У Сіракузах Платон намагався реалізувати на практиці свій проект ідеальної держави, однак ці спроби завершились невдачею.

Помер мислитель у вісімдесятирічному віці, залишивши нащадкам не минущу за значенням настанову: «Людський рід не позбудеться зла до тих пір, поки істинні й правильно мислячі філософи не посядуть державні посади або володарі в державах за якоюсь божественною волею не стануть істинними філософами» [10, с. 49].

В «ідеальній державі» Платона відповідно до природних здібностей всі вільні громадяни поділені на 3 стани:

— філософів, покликаних керувати суспільством на основі принципів наукового пізнання;

— воїнів, покликаних боронити суспільство;

— землеробів, ремісників, торговців, покликаних вести господарську діяльність, виробляти та обмінювати матеріальні блага [10, с. 49].

Кожен стан має права та обов’язки, суворо регламентовані державою. Навіть усередині станів заняття закріплюються відповідно до природних здібностей, враховуючи, що кожен може займатись лише одним видом діяльності. Таким чином, держава покладає на кожного члена суспільства певний обов’язок і стежить за його виконанням.

Раби не вважаються громадянами і залишаються поза станами. Виходячи з наявності природної нерівності людей, мислитель розглядав рабство як вічне та незмінне явище, кваліфікуючи рабів як живі знаряддя праці, основну продуктивну силу суспільства.

Вищі стани, покликані управляти державою, не обтяжуються власністю та фізичною працею. Правителі та воїни, на думку Платона, не повинні мати приватної власності, сім’ї, щоб не заздрити, не конкурувати і не відволікатись від щоденних турбот про суспільне благо. Споживання для них має мати усуспільнений характер, матеріально забезпечений працею представників нижчих станів та рабів. Ремісники, землероби та торговці у зв’язку з цим мають право на приватну власність як стимул високопродуктивної праці. На думку Платона, саме такий суспільний устрій сприятиме ліквідації суперечок і чвар у суспільстві та утвердженню загального добробуту. У цьому суть так званого «платонівського комунізму», який інколи називають «аристократичним комунізмом», першою соціальною утопією в історії людства [10, с. 50].

Основою господарського устрою виступає натуральне господарство, в першу чергу землеробство як провідна галузь економіки країни. Ремесло Платон визначав як талан іноземців, не вартий зусиль корінних жителів держави. Водночас мислитель зазначав, що праця ремісників, як і всі інші види господарської діяльності, має регламентуватись державою і підпорядковуватись встановленим правилам, оскільки бурхливий розвиток ремесла на шкоду землеробству може спричинити загибель держави.

Поряд з ремеслом розвивається торгівля, виникнення якої мислитель пов’язував з розвитком поділу праці та необхідністю обміну. Наголошуючи на корисності дрібної торгівлі, Платон називав благодійником того, хто приводить до співрозмірності, порівнянності, подібності різноманітні незіставні споживні блага. Допускаючи існування дрібної торгівлі, давньогрецький філософ навіть спроектував її «ідеальну» організацію, яка нагадувала організацію середньовічних купецьких гільдій з їх численними обмеженнями та жорстким регламентом. Водночас Платон не вважав торгівлю (як і ремесло) заняттям, вартим зусиль вільних громадян ідеальної держави, залишаючи це заняття чужоземцям [10, с. 50].

Вказуючи на геніальність ідеї Платона про зрівнювання різних споживних вартостей у процесі обміну, слід зазначити, що причину цього він вбачав v існуванні грошового обігу, грошей. Філософ визнавав використання грошей у функції міри вартості та засобу обігу, однак він вкрай негативно ставився до грошей як засобу нагромадження, виступаючи проти лихварства та продажу товарів у кредит [10, с. 51].

Слід зауважити, що Платон першим з античних мислителів поставив питання про можливість державного регулювання цін. Він зазначав, що у певних умовах місця та часу товари мають продаватися за однією визначеною ціною. При цьому нормування цін Платон розглядав як важливий інструмент обмеження прибутків купців.

Ще один проект ідеальної держави, який більш реалістично відобразив економічні проблеми Стародавньої Греції періоду кризи рабовласництва, був розроблений Платоном у глибокій старості у праці «Закони». Проголошуючи і як і в попередньому проекті основою держави натуральне господарство та аграрну економіку, державну власність та рабовласництво, давньогрецький мислитель стверджував, що організація нових міст має передбачати:

— віддаленість від морського узбережжя та від спокус торгівлі, заборону лихварства і продажу товарів у кредит;

— верховну власність держави на землю;

— незмінність кількості та розміру земельних наділів, які надаються державою у користування окремим громадянам і успадковуються одним із дітей. При цьому вартість одного наділу становить «межу бідності». Майно будь-якого громадянина не мало перевищувати вартості чотирьох наділів;

— поділ населення на чотири категорії залежно від їхнього матеріального становища;

— призначення на посади та стягнення податків відповідно до майнового цензу;

— державне регулювання виробництва і розподілу, ремісництва та торгівлі, жорстку регламентацію асортименту товарів та встановлення меж коливання цін з метою уникнення надмірних розкошів та злиденності [10, с. 52].

РОЗДІЛ 2 Економічні ідеї Аристотеля

2.1. Життєвий шлях та філософська спадщина Аристотеля

Аристотель (384-322 р. до н.е.) — великий давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист, твори якого охоплюють всі існуючі в стародавні часи сфери знання (логіку, фізику, психологію, етику, політику, економіку, риторику тощо). Він написав 28 книг обсягом 445 270 рядків.

Народився Аристотель у Стагірі — грецькій колонії у Фракії, яка на той час була провінцією порівняно з Афінами — визнаним центром культурного життя. У зв’язку з цим мислителя інколи іменують Стагірітом. Батько Аристотеля Нікомах був лікарем при дворі македонського царя Амінти III. Дитинство Аристотеля пройшло при царському дворі, у цей час він потоваришував із сином Амінти III — Філіппом, майбутнім македонським царем. У 367 р. до н.е. Аристотель поїхав у Афіни для продовження освіти і вступив у платонівську Академію, у якій студіював з 17 до 37 років. У 343 р. до н.е. філософ був запрошений македонським царем Філіппом у якості вихователя його сина — майбутнього великого полководця Александра Македонського. У Македонії Аристотель пробув близько 8 років. З часом Александр Македонський у знак подяки та пошани поставив пам’ятник своєму учителю з надписом: «Александр поставив цей пам’ятник сину Нікомаха, мудрому, божественному Аристотелю» [12, с. 18].

У 336 р. до н.е. Аристотель повернувся у Афіни і заснував власну філософську школу — Лікей (в іншій транскрипції — Ліцей), розташовану поблизу храму Аполлона Лікейського. Згідно з переказами мислитель зазвичай любив вести бесіди з друзями та учнями, прогулюючись по саду. Саме тому його філософська школа увійшла в історію під назвою перипатетиків (від гр. peripateo — прогулююсь). У Лікеї Аристотель прожив більше 12 років, він мав багатьох учнів та послідовників, сина Нікомаха, який загинув молодим на війні, та дочку Піфіаду [12, с. 18].

Закінчилось життя Аристотеля трагічно. Після смерті А. Македонського в Афінах відбулось антимакедонське повстання. Аристотеля, який завжди виступав за зв’язки з Македонією, було звинувачено у «паплюженні богів», але він не став чекати суду і виїхав у Халкіду на острів Евбею, де і помер.

«Шукати істину — і легко, і важко, бо вочевидь ніхто не в змозі ні цілком її осягнути, ні зовсім її не помітити, але кожен додає потроху до нашого пізнання природи, і із сукупності всіх фактів складається велична картина» [9, с. 31], — ці слова Аристотеля вигравірувані на будівлі Національної академії наук у Вашингтоні.

Таким чином Аристотель розглядав рабство як природне явище, виходячи того, що долею рабів є фізична праця, спрямована на задоволення потреб раб« власників. Таланом вільних громадян мислитель уважав розумову працю, заняття філософією та державними справами. На його думку, філософи і політики мають бути найбільш шанованими та привілейованими станами у державі.

Ідеалізуючи рабовласницьку державу та виходячи з незмінності «законів природи», виступав за збереження існуючого розшарування суспільства. На відміну від Платона, він був безумовним прихильником приватної власності. Мислитель вважав, що буде несправедливо, «якщо бідні, спираючись на те, що вони представляють більшість, почнуть ділити між собою майно багатих» [9, с. 65].

Відстоював натурально-господарський характер організації суспільного життя, що яскраво виявилося у висунутій ним оригінальній концепції економіки та хрематистики. Вихідним у цій теоретичній побудові є поділ усіх видів господарської діяльності залежно від способів життєзабезпечення та збагачення на дві сфери економіку, яка є природною, справедливою і пов’язана з нагромадженням засобів «необхідних для життя і корисних для держави чи домашнього об’єднання». На думку Аристотеля, «істинне багатство складається із цих засобів». До цієї сфери філософ відносив заняття землеробством, ремеслом, дрібною торгівлею, яке «не безкінечне, а має свої межі»; хрематистику, яка є протиприродною і безчесною, представляє собою «…мистецтво наживати статок, з чим і пов’язане уявлення, нібито багатство і нажива не мають ніяких меж». До цієї сфери старогрецький мислитель зараховував велику торгівлю та лихварство, які «ніколи не бувають обмеженими у досягненні мети, бо кінцевою метою тут є безмежне багатство та володіння грішми» [1, с. 234].

Відтак, на думку Аристотеля, » …з цілковитою підставою до лихварства ставляться з ненавистю, бо воно робить гроші предметом власності, усуваючи таким чином їхнє призначення, задля чого їх було впроваджено. Адже мета грошових знаків — проводити обмін. Отримання ж процентів призводить до збільшення грошей… І тому таке наживання статку є в основному протиприродним» [1, с. 250].

Водночас Аристотель розумів, що економіка неминуче переростає у хрематистику і не може бути відділена від останньої неподоланним бар’єром. «Первісний розвиток мінової торгівлі був обумовлений природними причинами, — зазначав дослідник, — оскільки одні люди володіють необхідними предметами в більшій кількості, другі — в меншій. …така мінова торгівля не суперечить природі, однак не належить до мистецтва наживати статки, оскільки мета — задовольнити нестачу у звичайних потребах. Але з цієї мінової торгівлі цілком логічно виникає і мистецтво наживати статки» [1, с. 268].

Виявив подвійний характер споживання блага на основі визнання двох властивостей товару: споживчої вартості та мінової вартості. На думку старогрецького філософа, «…користування усяким предметом буває двояким, …в одному випадку предмет використовують з притаманною, в другому — з непритаманною йому метою призначення, скажімо, взуття використовують для того, щоб надягати на ноги, і для продажу та обміну» [3, с. 411].

Висловив геніальну думку про прирівнювання й порівнянність «всіх ремесел і мистецтв», виходячи з неминучості обміну, який випливає із природи речей і полегшує задоволення потреб. Зазначаючи, що необхідною умовою обміну є «встановлена пропорційна рівність», мислитель наголошував на тому, що пропорції не буде, якщо «не відбудеться прирівнювання на якійсь основі» [3, с. 414].

Таким чином, Аристотель першим в історії економічної науки сформулював проблему, яка стала предметом дослідження для багатьох наступних поколінь економістів: чим визначаються пропорції обміну товарів, що робить їх порівнянними?

Однак Аристотель не визначив, що саме робить речі порівнянними. Прирівнювання в обміні у принципі непорівнянних благ він пов’язував з: людськими потребами: «Таким чином, потрібно, щоб все вимірювалось чимось одним… Цим одним є, насправді, потреба, яка для всього є з’єднуючою основою…»; виникненням грошей як засобу, який уможливлює зіставлення різних потреб: «У якості ж замінника потреби, за угодою (між людьми), виникла монета» [3, с. 415].

Обґрунтував концепцію «справедливого обміну» («справедливоїціни»), який трактував як «обмін за достоїнством». На думку Аристотеля, «…мати більше за свою частку, значить «наживатися». Але мати менше, ніж було на початку, означає «терпіти збитки» …А коли немає ні «більше», ні «менше»…кажуть, що у кожного його частка і ніхто не терпить збитків і не наживається» [5, с. 90]. На думку давньогрецького мислителя, встановити «справедливу ціну» допомагає знання істинного достоїнства осіб, які обмінюються. Якщо 100 пар взуття дорівнюють 1 будинку, а достоїнство будівельника у два рази перевищує достоїнство чоботаря, то справедливим буде співвідношення: 200 пар взуття = 1 будинку.

Започаткував конвенціональну (договірну) концепцію походження грошей, трактуючи останні як умовні знаки, які слугують необхідним елементом будь-якого обміну і виникають за спільною домовленістю. Відтак функції міри вартості і засобу обігу мислитель вважав природними функціями грошей. Водночас він різко засуджував використання грошей не за природним призначенням, зазначаючи, що «монета не може породжувати монету». Зізнаючись, що лихварство викликає у нього ненависть, філософ звертав увагу на те, що «…воно робить грошові знаки предметом власності, такими, які втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж процента веде саме до зростання грошей» [5, с. 117].

Проаналізував генезис торгівлі, історичний процес зміни її форм. Досліджуючи етапи розвитку торгівлі як закономірний процес, мислитель в узагальненому вигляді показав перехід від мінової торгівлі, безпосереднього обміну товару на товар (Г-Т), до товарного обігу з функціонуванням грошей як засобу обігу (Т-Г-Т), а від нього — до великої торгівлі, «мистецтва наживати багатство», пов’язаного з функціонуванням грошей як капіталу (Г-Т-Г’). Останню форму торгівлі, як і лихварство, Аристотель різко засуджував [8, с. 49].

Економічні погляди мислителів Стародавньої Греції історично стали відправним пунктом для формування економічної науки і здійснили величезний вплив на подальший розвиток наукового знання. Економічні ідеї видатного давньогрецького філософа Аристотеля, проблеми, на які він першим звернув увагу, стали центральними для багатьох наступних поколінь дослідників в економічній царині.

Хто випереджає в науках, але відстає у моральності, той рухається назад, а не вперед.

Багатство — не те благо, до якого ми прагнемо, адже воно всього-на-всього корисне для досягнення чогось іншого.

2.2. „Політика” Аристотеля

„Політика” Аристотеля цікава і в той же час важлива: цікава вона тим, що показує забобони, загальні освіченим грекам його часу, а важлива як джерело багатьох принципів, вплив яких збереглося до кінця середніх століть. Я не думаю, щоб у ній було багато такого, що виявилося б практично корисним для державних діячів наших днів, але багато що проливає світло на боротьбу партій в різних частинах елліністичного світу. У ній мало відомостей про методи управління в нееллінскіх державах. Правда, там є посилання на Єгипет, Вавілонію, Персію і Карфаген, але, за винятком відноситься до Карфагена, всі вони декілька поверхневі. Немає згадки про Олександра, і ніяк не усвідомлюється то корінне перетворення, яке він вніс у світ. Всі міркування стосуються міст-держав, та відсутня передбачення їх занепаду. Греція завдяки тому, що вона ділилася на незалежні міста, була лабораторією для політичних експериментів. Але від часів Аристотеля до піднесення італійських міст в середні століття не було нічого такого, до чого пріложіми були б ці експерименти. Багато в чому той досвід, до якого звертався Аристотель, мав більше відношення до сучасного світу, ніж до будь-якого такого, який проіснував 1500 років після того, як була написана його книга [9, с. 56].

Там є багато цікавих попутних зауважень; деякі з них можна відзначити, перш ніж ми візьмемося за політичну теорію. Так, ми дізнаємося, що Еврипід, коли він перебував при дворі македонського царя Архелая, був звинувачений якимсь Декамніком в тому, що у нього погано тхне з рота. Щоб втихомирити лють Евріпіда, цар дав йому дозвіл побити Декамніка бичем, що Еврипід і зробив. Прочекавши багато років, Декамнік приєднався до змови, метою якого було вбити царя; змова цей був успішно здійснений, але до цього часу Евріпід вже помер. Ми дізнаємося, що зачинати дітей слід взимку, коли вітер дме з півночі; що потрібно ретельно уникати непристойностей, тому що «ганебні слова ведуть до ганебним діям», і що непристойність неможливо терпіти ніде, крім храмів, де закон дозволяє навіть лихослів’я. Люди не повинні одружуватися дуже молодими, тому що в цьому випадку діти будуть слабкими і жіночої статі, дружини стануть розпусних, а чоловіки зачахнути, залишаться низькорослими. Підходящим віком для вступу в шлюб чоловіка є 37 років, жінки – 18 [9, с. 59].

Ми дізнаємося, як Фалес, коли стали насміхатися над його бідністю, скупив у розстрочку всі преси для видавлювання оливкової олії і завдяки цьому отримав можливість призначати за їх використання монопольні ціни. Він зробив це, щоб показати, що філософи вміють наживати гроші, і якщо вони залишаються бідними, то тому, що у них є предмет більш важливий для роздумів, ніж гроші. Все це, однак, йдеться попутно; пора перейти до більш серйозних питань.

Книга починається вказівкою на важливе значення держави; це вищого роду співтовариство і спрямоване воно на превеликий благу. За часом спочатку йшла сім’я; вона будувалася на двох основних взаєминах — чоловіки і жінки, пана і раба, причому обидва ці види відносин природні. Кілька об’єднаних сімей утворюють селище; кілька селищ — держава, за умови, що кількість об’єднуваних селищ досить велика, щоб задовольняти власні потреби. Держава, хоча воно з’явилося пізніше, ніж сім’я, за своєю природою стоїть вище за сім’ю і навіть вище індивіда, бо «те, чим стає кожна річ у своєму повному розвитку, ми називаємо її натурою, а людське суспільство в повному своєму розвитку є держава, і ціле вище частини. Викладена тут концепція — це концепція організму: рука, коли тіло знищено, не є більш рукою, говорить він. Тут мається на увазі, що рука повинна визначатися своєю функцією — схоплювати, яку вона може здійснювати тільки тоді, коли приєднана до живого тіла. Подібним же чином індивід не може виконати своєї функції, не будучи частиною держави. Той, хто заснував державу, говорить Аристотель, був найбільшим з благодійників, бо без закону людина — найгірше з тварин, а закон своїм існуванням зобов’язаний державі. Держава не є тільки суспільство для обміну і для запобігання злочинів:

«Держава створюється … для того, щоб жити щасливо (1280а); <…> сама ж держава являє собою спілкування пологів і селищ заради досягнення досконалого самодостатнього існування, яке, як ми стверджуємо, полягає в щасливому і прекрасне життя. Так що і державне спілкування — так треба думати — існує заради прекрасної діяльності, а не просто заради спільного проживання » (1281а) [2, с. 351].

Оскільки держава формується з господарств, кожне з яких складається з однієї сім’ї, обговорення політики має початися з сім’ї. Основне в цьому обговоренні пов’язано з рабством, так як в античному світі раби завжди вважалися частиною сім’ї. Рабство доцільно і правильно, але раб, природно , повинен бути нижче господаря. Від народження одні призначені підкорятися, інші — керувати людина, чоловік, який за народженням належить не самому собі, а іншій людині, є за природою рабом. Раби не повинні бути греками, а повинні належати до нижчої раси, менш одухотвореної (1255а і 1330b). Для приручених тварин краще, коли ними управляє людина, це відноситься і до тих людей, які нижче за природою: для них краще, коли ними керують вищі. Можна сумніватися, чи виправдана практика перетворення в рабів військовополонених; сила, яка призводить до перемоги у війні, як ніби має на увазі вищу чеснота, але це буває не завжди. Війна, однак, справедлива, коли ведеться проти тих, хто, хоча і призначений природою бути керованим, не бажає підкорятися (1256b); в цьому випадку мається на увазі, що звертати в рабство переможених правильно. Здавалося б, цього достатньо для того, щоб виправдати будь-якого коли-небудь жив завойовника, бо ні один народ не побажає визнати, що він природою призначений бути керованим, і єдиним свідоцтвом про наміри природи може служити результат війни. Тому в кожній війні переможці виявляються праві, а переможені — неправі. Вельми задовільно!

Потім слід міркування про торгівлю, яка справило глибокий вплив на схоластичну казуїстику. Річ може бути використана двома способами (правильно й неправильно); наприклад, черевик можна носити, тобто використовувати правильно, або його можна обміняти, що буде неправильним його використанням. Звідси випливає, що є щось принизливе в тому, щоб бути шевцем, оскільки швець, для того щоб жити, змушений обмінювати черевики. Роздрібна торгівля, виявляється, не є природною частиною мистецтва наживати багатство (1257а). Природний шлях до придбання багатства — це майстерне управління домашнім господарством і землями. Багатство, наживається таким шляхом, є межа, але немає меж багатства, наживається торгівлею. Торгівля має відношення до грошей , але багатство не є накопичення монети. Багатство, що купується торгівлею, справедливо ненавидять, тому що воно неприродно:

«Тому з повною підставою викликає ненависть лихварство, так як вона робить самі грошові знаки предметом власності, які, таким чином, втрачають те своє призначення, заради якого вони були створені: адже вона виникла заради мінової торгівлі, стягнення ж відсотків веде саме до зростання грошей. <…> Цей рід наживи виявляється переважно противним природі »(1258b) [5, с. 88].

Про те, що випливає з цього авторитетного заяви, можна прочитати в книзі Тоуні «Релігія і підйом капіталізму ». Але, хоча на повідомлювані їм факти можна покластися, його коментарі небезсторонні на користь докапіталістичного ладу.

«Лихварство» означало будь-яку позику під відсотки, а не тільки, як тепер, кабальні боргові позики. З часів стародавніх греків до нинішніх днів людство — або принаймні найбільш розвинена в економічному відношенні частина його — поділялося на боржників і кредиторів; боржники не схвалювали відсотків, а кредитори схвалювали їх. Майже завжди хлібороби були боржниками, а люди, зайняті торгівлею, — кредиторами. Точка зору філософів, за малим винятком, збігалася з грошовими відносинами їх класу. Грецькі філософи або належали до класу землевласників, або служили йому, а тому вони несхвально ставилися до відсотків. Середньовічні філософи були церковниками, а основну власність церкви складали землі, тому вони не бачили необхідності в перегляді думки Арістотеля. Їх заперечення проти лихварства підкріплювалися антисемітизмом, тому що найбільш швидко повертається капітал належав євреям. Церковники і барони вступали в боротьбу між собою, іноді дуже запеклу, але вони могли об’єднуватися проти злого єврея, який допомагав їм пережити часи поганого врожаю, даючи гроші в борг, і вважав, що заслуговує деякого винагороди за свою ощадливість.

З Реформацією становище змінилося. Багато хто з найбільш переконаних протестантів були ділками, для яких давати в борг під відсотки було дуже важливо. Послідовно спочатку Кальвін, а потім і інші протестантські богослови санкціонували відсотки. Нарешті, католицька церква була змушена послідувати цьому прикладу, тому що старі заборони не відповідали новому світу. Філософи, чиї доходи мали своїм джерелом університетські вклади, ставилися до відсотків прихильно з тих пір, як перестали бути церковнослужителям і тому не були більше пов’язані із землеволодінням. Скільки завгодно теоретичних аргументів на підтримку економічно зручною точки зору малося на кожній історичної щаблі.

Арістотель критикує «Утопію» Платона з різних сторін. Насамперед дуже цікаві його коментарі, згідно з якими «утопія» приписує занадто багато єдності державі і перетворює його в індивід. Потім ідуть аргументи проти запропонованої скасування сім’ї, такі, які мимоволі спадають на думку кожному читачу. Платон думає, що людина, просто називаючи «сином» всякого, хто за віком міг би бути таким, придбає до всіх молодим людям ті почуття, які зараз відчувають батьки до своїх справжнім синам, як те ж саме відноситься і до найменування «батько». Аристотель, навпаки, говорить, що загальна багатьом людям користується найменшою турботою і якщо «сини» будуть спільними для багатьох «батьків», вони взагалі виявляться закинутими, про них не поклопочуться; краще бути двоюрідним братом насправді, ніж «сином» в платонівскому змісті; план Платона зробив би любов занадто беззмістовною. Потім є наступний цікавий довід: оскільки утримання від подружньої зради є чеснотою, було б шкода мати таку соціальну систему, яка скасовує цю чесноту і співвідносних з нею порок (1263b). Потім задається питання: якщо жінки стануть спільними, хто буде вести господарство? Одного разу я написав нарис, званий «Архітектура і соціальна система», в якому вказував, що всі, хто ототожнює комунізм зі скасуванням сім’ї, захищають також і комунальне житло для великої кількості людей зі спільними кухнями, столовими та дитячими. Цю систему можна охарактеризувати як монастирі без обітниці безшлюбності. Все це суттєво для проведення в життя планів Платона, але, безумовно, настільки ж неможливо, як багато іншого, їм рекомендований.

Платонівський комунізм дратує Арістотеля. Він привів би, заявляє Аристотель, до вибуху гніву проти лінивих і до такого роду сварок, які звичайні для людей, які подорожують разом. Краще, якщо кожен буде займатися своїми справами. Власність повинна бути приватною, але в людей слід виховувати почуття благодійності, так щоб використання цієї власності було в основному загальним. Благодійність і щедрість — чесноти, а без приватної власності вони неможливі. Нарешті, говориться, що, якщо б плани Платона були гарні, хто-небудь вигадав би їх раніше. Я не згоден з Платоном, але якщо б що-небудь і могло змусити мене з ним погодитися, то це доводи Аристотеля, що висуваються проти нього.

Як ми вже бачили в зв’язку з питанням про рабство, Арістотель не вірить в рівність; хоча він і допускає підпорядкування рабів і жінок, проте все ще залишається питанням, чи повинні всі громадяни бути політично рівними. Деякі, говорить він, вважають це бажаним на тій підставі, що всі революції мають своєю метою врегулювання власності. Він відкидає цей аргумент, стверджуючи, що найбільші злочини відбуваються швидше від надлишку, ніж від недостатку ніхто не стає тираном, щоб не мерзнути.

Уряд тоді добре, коли його метою є благо всього суспільства, і погано, коли воно піклується тільки про себе. Є три роди хороших урядів: монархія, аристократія і конституційне правління (або політія); є три поганих — тиранія, олігархія і демократія. Існує також багато змішаних проміжних форм. Треба відзначити, що погані і хороші правління визначаються етичними якостями тих, хто перебуває при владі, а не формою конституції. Це, проте ж, вірно лише частково. Аристократія є правління людей доброчесних, олігархія — правління багатих. Аристотель ж не вважає багатство і чеснота поняттями суворо синонімічні. У відповідно до доктрини золотої середини він стверджує, що помірний достаток швидше за все асоціюється з чеснотою:

«… не чесноти набуваються і охороняються зовнішніми благами, але, навпаки, зовнішні блага купуються та охороняються чеснотами; … щастя в житті, чи буде воно для людей виражатися в задоволеннях, або в чесноті, або і в тому і в іншому , супроводжує тим людям, які в надлишку прикрашені добрими вдачами і розумом і які виявляють помірність у придбанні зовнішніх благ у набагато більшому ступені, ніж тим, які придбали більше зовнішніх благ, ніж це потрібно, але бідні благами внутрішніми » (1323а-b) [5, с. 98].

Тому є різниця між правлінням кращих (аристократія) і найбагатших (олігархія), бо найкращі, мабуть, мають тільки помірним станом. Є також різниця між демократією і Політило (крім етичної різниці в правлінні), бо те, що Арістотель називає «політія», зберігає деякі елементи олігархії (1293b). Але між монархією і тиранією різниця лише етична.

Він бачить відмінність між олігархією і демократією в економічному статус правлячої партії: олігархія є те, де багаті управляють, не беручи до уваги бідних; демократія — те, де влада знаходиться в руках потребують і вони нехтують інтересами багатих.

Монархія краще, ніж аристократія, аристократія краще, ніж політія. Але гірше всього корупція кращих, тому тиранія гірше, ніж олігархія, а олігархія гірше, ніж демократія. Таким шляхом Аристотель приходить до обмеженою захисту демократії: оскільки більшість існуючих правлінь погано, серед цих правлінь демократію можна вважати кращою.

Грецька концепція демократії була в багатьох відношеннях крайньою, ніж наша; наприклад, Арістотель говорить, що обирати управителів — олігархічно , а призначати їх за жеребом — демократично. У екстремістських демократіях збори громадян було вища за закон і вирішувало кожне питання незалежно ні від чого. Афінські суди складалися з великого числа громадян, які обираються за жеребом і не мали ніякої юридичної допомоги; вони, зрозуміло, легко піддавалися красномовству ораторів чи партійним пристрастям. Коли критикують демократію, треба розуміти, що мається на увазі саме це.

У цьому місці в Арістотеля є розлоге міркування про причини революції. У Греції революції були настільки ж часті, як нещодавно в Латинській Америці, тому Аристотель володів великим досвідом, на основі якого він міг робити висновки. Основною причиною революцій були конфлікти між олігархами і демократами. Демократія, говорить Аристотель, виникає з переконання, що люди, так само вільні, повинні бути рівні в усіх відношеннях; олігархія виникає з того факту, що люди, в якому-небудь відношенні вищі, претендують на занадто багато чого. Обидві форми правління мають деякого роду виправдання, але не найкращого сорту. «З цієї причини ті та інші [громадяни], виходячи зі своїх передумов, раз вони не отримають своєї частки в державному управлінні, піднімають заколот» (1301а) [5, с. 104]. Демократичні правління менш схильні до революцій, ніж олігархії, тому що олігархи можуть посваритися один з одним. Олігархи, мабуть, були дуже енергійними людьми. У деяких містах, виявляється, вони давали таку клятву: «Я незмінно буду ворогом народу і буду надавати йому таку шкоду, який тільки зможу». Сучасні реакціонери не так відверті.

Три фактори необхідні для запобігання революції: урядова пропаганда в процесі виховання; повага до закону, навіть у дрібницях; справедливість у законі та управлінні, тобто «рівність по гідності і за якого кожен користується тим, що йому (по праву) належить» (1307а, 1307b, 1310a) [5, с. 106]. Аристотель немов ніколи не усвідомлює труднощі встановлення «рівності гідно». Якщо це буде справжня справедливість, то «гідністю» повинна бути доброчесність. Ну, а чеснота важко виміряти, і вона є об’єктом партійних суперечок. Тому в політичній практиці є тенденція вимірювати чеснота доходом; відмінність між аристократією і олігархією, яке намагається провести Аристотель, можливо тільки там, де є міцно встановилася родова знати. Якщо там буде існувати численний клас багатих людей, які не належать до знаті, їх доведеться допустити до влади з побоювання, що вони зроблять переворот. Спадкова аристократія не може надовго утримати владу в своїх руках, за винятком тих місць, де земля є майже єдиним джерелом багатства. Всі соціальна нерівність, врешті-решт, — це нерівність у доходах. Довід на користь демократії частково такий: спроба досягти «справедливості по достоїнству», заснована на будь-яких інших перевагах, окрім багатства, приречена на провал. Захисники олігархії прагнуть довести, ніби дохід пропорційний чесноти, пророк говорить, що він ніколи не бачив я праведного, що просить милостиню; Аристотель думає, що хороші люди отримують приблизно такий самий дохід, як він сам, — не надто великий і не дуже маленький. Але така думка є абсурдною. Будь-яка інша «справедливість», порівняно з абсолютним рівністю, буде практично винагороджувати яке-небудь якість, цілком відмінне від чесноти, і тому повинна бути засуджена [7,  с. 85].

Цікавий розділ, присвячений тиранії. Тиран прагне до багатства, тоді як цар прагне до почестей. У тирана охорона продажна, тоді як у царя охорона складається з її громадян. Тирани в основному є демагогами, добивається влади, обіцяючи захистити народ від знаті. У іронічному тоні макіавеллевском Аристотель пояснює, що повинен робити тиран, щоб утримати владу. Він повинен запобігати піднесення будь-якої людини, що володіє винятковими достоїнствами, зраджуючи його страти, якщо це необхідно. Він повинен заборонити спільні обіди, всякі збори та будь-яка освіта, здатне викликати опозиційні почуття. Не повинно бути літературних зборів чи диспутів. Він повинен перешкодити людям близько сходитися один з одним і взяти їх суспільне життя під свій нагляд. Він повинен наймати шпигунів, подібних жінкам-сищикам в Сіракузах. Він повинен сіяти розбрат і приносити зубожіння своїм підданим. Він повинен тримати їх зайнятими: весь час займати їх величними роботами широкого масштабу, як це робили царі Єгипту, змушуючи будувати піраміди. Він повинен дати права рабам і жінкам, щоб зробити їх інформаторами. Він повинен вести війни, щоб його піддані були чим-небудь зайняті і завжди потребували керівника (1313а, b) [5, с. 204].

Як не сумно, з усієї книги це міркування ближче всього підходить до сучасності. На закінчення Аристотель говорить: немає нічого надто низького для тирана. Однак, зауважує він, є й інший метод збереження тиранії, а саме помірність і притульна релігійність. І не можна з упевненістю вирішити, який метод виявиться більш успішним.

Далі слід довге міркування з метою довести, що іноземне завоювання ще не означає кінець держави. Це міркування показує, що багато дотримувалися точки зору імперіалізму. Правда, він робить один виняток — захоплення «рабів від природи» правильний і справедливий. На думку Аристотеля, це виправдало б війни проти варварів, але не проти греків, бо ні один грек не є «рабом від природи». Загалом війна є тільки засіб, але не мета, а місто, ізольований від усього світу, причому такий, що завоювання його неможливо, може бути щасливий; державам, що живуть ізольовано, нічого бути бездіяльними. Бог і Всесвіт діяльні, хоча іноземні завоювання для них неможливі. Те благополуччя, до якого має прагнути держава, досягається тому не війнами, а мирної діяльністю, хоча війна може бути іноді необхідним засобом для цього.

Звідси виникає питання: яке велике за розмірами має бути держава? Ми дізнаємося, що великі міста ніколи добре не управляються, так як великі маси не здатні вести себе дисципліновано. Держава повинна бути достатньо великим, щоб в тій чи іншій мірі задовольняти власні потреби, але воно не повинно бути занадто великий для конституційного правління. Воно повинно бути досить малим, щоб громадяни знали один одного по репутації, інакше вибори і судові процеси не будуть вестися правильно. Територія його повинна бути досить мала, настільки, щоб всю її можна було оглянути з вершини пагорба. Ми дізнаємося, що держава повинна (в один і той же час) сама задовольняти свої потреби (1326b) і мати експорт та імпорт — зовнішню і внутрішню торгівлю (1327а) [5, с. 234]. Це здається непослідовний.

Люди, що живуть на свій заробіток, не повинні отримувати цивільних прав. «Ремісники не мають прав громадянства, як і взагалі будь-який інший клас населення, діяльність якого не спрямована на служіння чесноти» (1329а). Громадяни не можуть бути землеробами, так як їм, громадянам, потрібно вільний час. Громадяни повинні володіти власністю, а землероби приречені бути рабами іншої раси. «Якщо право власності має належати громадянам, то ясно, що землероби повинні бути рабами … не еллінського походження» (1330а). Північні раси, як нам повідомляють, енергійні, мужні, південні — більш розумні, кмітливі; стало бути, раби повинні належати до південних рас, оскільки виникнуть великі незручності, якщо вони будуть мужніми. Тільки греки одночасно та відважні й розумні, ними краще керувати, ніж варварами. І якщо б вони об’єдналися, вони могли б правити всім світом (1327b) [5, с. 238]. У цьому місці можна було б очікувати посилання на Олександра, але її немає.

Що стосується розмірів держави, Аристотель робить ту саму помилку, що і багато сучасних нам ліберали, тільки в іншому плані. Держава повинна бути здатна захистити себе у війні, і навіть якщо якась вільна від забобонів культура може вижити, захистити себе без дуже великої напруги. Наскільки велике повинно бути у зв’язку з цим держава, залежить від техніки ведення війни і від розвитку промисловості. У дні Аристотеля місто-держава вже застарів, тому що не міг захистити себе від нападу Македонії. У наш час Греція в цілому, включаючи Македонію, застаріла в цьому сенсі (що було нещодавно доведено). Проповідувати повну незалежність Греції або будь-який інший невеликої країни тепер так само марно, як захищати повну незалежність одного міста, всю територію якого можна побачити з вершини пагорба. Не може бути справжньої незалежності у держави або союзу, за винятком досить потужного, щоб відобразити всі спроби іноземного захоплення власними зусиллями. Ніщо менше, ніж Америка, об’єднана з Британською імперією, не задовольнить такій вимозі, але можливо, що і це об’єднання виявиться занадто малим [7, с. 90].

Книга у формі, що дійшла до нас, здається незакінченою; завершується вона міркуванням про виховання. Виховання, звичайно, призначений тільки для тих дітей, які збираються стати громадянами; рабів можна вчити корисним мистецтв, таким як кулінарія, але ці мистецтва не є частиною освіти. Громадянин повинен формуватися за зразком того правління, при якому він живе, і тому у вихованні повинна бути різниця в залежності від того, чи є місто, про яке йде мова, олігархічним або демократичним. Тут Арістотель, проте, має на увазі, що всі громадяни беруть участь в управлінні державою. Діти повинні навчатися того, що корисно для них, але без опошлення; наприклад, їх не слід вчити жодному з ремесел, які спотворюють тіло або які дають можливість заробляти гроші. Атлетикою вони повинні займатися помірно, щоб не придбати професійної спритності; хлопчики, що тренуються для Олімпійських ігор, псують своє здоров’я; це доводиться тим фактом, що перемагали ще хлопцем, рідко бували переможцями, коли ставали чоловіками. Дітей слід навчати малювання, щоб вони розуміли красу людських форм; їх також слід навчити цінувати ті малюнки та скульптури, які висловлюють моральні ідеї. Їх можна вчити співу, грі на музичних інструментах — настільки, щоб вони могли насолоджуватися музикою критично, але не настільки, щоб вони стали майстерними виконавцями, так як ні один вільна людина не буде грати або співати, якщо він не п’яний. Звичайно, вони повинні вчитися читати і писати, незважаючи на корисність цих мистецтв. Але метою виховання є «чеснота», а не користь. Те, що Аристотель має на увазі, говорячи про «чесноти», він роз’яснив нам у своїй «Етиці», на яку в цій книзі часто посилається [7, с. 92].

Основні положення Арістотеля, виражені в його «Політиці», дуже відрізняються від положень будь-якого сучасного нам письменника. Мета держави, на його думку, — виховувати культурних людей, у яких розум аристократа з’єднується з любов’ю до наук і мистецтва. Таке з’єднання в свою вищу досконало існувало в Афінах часів Перикла — не в широких масах населення, але серед заможних людей. Воно почало розпадатися в останні роки життя Перікла. Простолюдді, не володіло культурою, піднялося проти друзів Перікла, які змушені були захищати привілеї багатих шляхом зради, вбивств, незаконного деспотизму і іншими настільки ж поганими методами. Після смерті Сократа фанатизм афінської демократії зменшився, і хоча Афіни залишилися центром культури давнини, але політична влада перейшла до іншого місту-державі. Протягом усього пізнього античного періоду владу і культура були звичайно розділені: влада була в руках грубих солдатів, культура ж належала грекам, які не мали влади, і часто рабам. Це тільки в деякій мірі правильно щодо Риму в дні його величі, але це дуже вірно для періоду до Цицерона і після Марка Аврелія. Після вторгнення варварів «благородними» були північні варвари — люди, чия культура була культурою хитрих південних церковників. Це положення в тій чи іншій мірі зберігалася до епохи Відродження, коли миряни почали долучатися до культури. З епохи Відродження грецька концепція урядів, що складаються з культурних благородних людей, починає поступово превалювати все більше і досягає розквіту в XVIII столітті [7, с. 94].

Цьому станом справ поклали край різні обставини, перш за все демократія, втілена у Французькій революції, з її наслідками. Культурні люди, подібні Перикла. повинні були захищати свої привілеї від простолюду і в ході цієї боротьби самі перестали бути і культурними і благородними. Другою причиною був індустріалізму з його наукової технікою, вельми відмінною від звичайної традиційної культури. Третьою причиною було загальнодоступне освіта, яка давала можливість читати і писати, але не давало культури, що дозволило нового типу демагога вести пропаганду по-новому, як це виявилося в диктатурах.

ВИСНОВКИ

Економічні ідеї мислителів Стародавньої Греції відобразили проблеми періоду генезису, розквіту та кризи епохи рабовласництва. Вони характеризуються оригінальністю та глибиною, спробою створити учення про організацію, управлінь рабовласницьким господарством (ойкономію) та державою (політику).

У розвитку економічної думки Стародавньої Греції з певною часткою умовності можна виділити три етапи:

Перший етап пов’язаний з економічними ідеями мислителів періоду раннього рабовласництва (X-VI ст. до н.е.), У яких знайшов відображення перехідний характер суспільних відносин, зародження та розвиток рабовласництва в рамках общинного ладу.

На захист натурального господарства та общинного (у подальшому — державного) рабоволодіння були спрямовані економічні закони Лікурга (IX-VIII ст. до н.е.), які заклали основи державного устрою Стародавньої Спарти  як класичного типу ранньої тоталітарної держави.

Другий етап, пов’язаний з періодом розквіту давньогрецького суспільства та широким розповсюдженням рабовласництва у VII-VI ст. до н.е., завершенням формування полісної системи, відмовою від родових традицій та створенням умов для розвитку товарно-грошових відносин, торгівлі тощо.

Важливу роль у розвитку економічних ідей цього періоду відіграла діяльність відомих афінських реформаторів Солона (638-559 pp. до н.е.), Пісістрата (546-527 pp. до н.е.) та Перікла (490-429 pp. до н.е.), твори давньогрецьких мислителів Демокріта, Сократа, Протагора та ін.

Третій етап, пов’язаний з періодом кризи полісної системи та загостренням суперечностей рабовласницького суспільства (V-IV ст. до н.е.), знайшов відображення у працях видатних старогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Аристотеля. У творах цих філософів економічна думка стародавнього світу досягла найвищого розвитку та глибини теоретичного осмислення економічних явищ та процесів.

Найвидатнішим представником економічної думки античного світу є давньогрецький філософ Аристотель (384-322 pp. до н.е.), який здійснив глибоке дослідження політичних, економічних та етичних проблем тогочасного суспільства у творах «Політика» (8 книг), «Економіка» (3 книги) та «Нікомахова етика» (10 книг).

Аристотель не створив завершеного економічного учення, але геніальною була сама його спроба проникнути у суть економічних явищ та розкрити їх закономірності на основі цінностей традиційного суспільства. Мислитель будував свої висновки спираючись на скрупульозний аналіз практики господарського та політичного життя Стародавньої Греції. Відомо, наприклад, що створюючи «Політику», він з групою учнів зібрав і опрацював матеріали про політичний устрій і закони 158 еллінських та варварських держав, полісів.

У своїх працях вчений виступив з критикою проекту «ідеальної держави» Платона і запропонував свою (оригінальну на ті часи) теорію рабовласницької держави. Вихідною у його теоретичній побудові була концепція «золотої середини», згідно з якою будь-яка доброчинність є середнім між протилежними вадами (наприклад, бережливість як доброчесність є середнім між марнотратством і скупістю). Відтак виявляючи суть держави у прагненні до загального добробуту, Аристотель виступив проти надмірного багатства та крайніх злиднів, поклавши в основу середній стан: «У кожній державі ми зустрічаємо три класи: дуже заможні, вкрай незаможні і треті, що стоять посередині між тими та іншими. Так як загальновизнано, що помірність і середина  — найкраще між двома крайнощами, то, вочевидь, і середній достаток із усіх благ краще всього».

Ідеал мислителя — натуральне рабовласницьке господарство з дрібною торгівлею, без купців та лихварів. Усе населення держави Аристотель поділив на 5 верств: землеробів та скотарів, зайнятих у провідній галузі економіки; ремісників, які перебувають у стані «дещо обмеженого рабства»; торговців, зайнятих купівлею та продажем товарів; найманих робітників; воїнів.

Раби, на думку мислителя, не включаються у громадську спільноту, оскільки є предметом володіння, який дає дохід власнику і є основою багатства.

Виходячи з дії загального природного закону панування та підпорядкування як необхідної передумови «взаємного самозбереження», пояснював поділ суспільства на вільних та рабів виключно «законами природи». Він стверджував, що «…вже від самого народження деякі істоти мають відмінності: одні призначені для панування, інші — для покори», «…у фізичному відношенні вільні люди відрізняються від рабів; в останніх бо тіло велике за розміром, придатне для виконання необхідних робіт, пов’язаних з фізичною силою, вільні люди тримаються пряміше і не здатні до таких робіт», отже «одним за природою належить панувати, іншим — коритися».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Аристотель. Сочинения: в 4 т. / Аристотель; АН СССР. Ин-т философии. — М.: Мысль, 1975 — (Сер. «Философское наследие»). Т.1. — 1975. — 549, с.
  2. Аристотель. Сочинения: в 4 т. / Аристотель; АН СССР. Ин-т философии. — М.: Мысль, 1975 —   (Сер. «Философское наследие»)          Т.3 / Ред. и авт. вступ. ст.  И.Д. Рожанский. — 1981. — 611,  с.
  3. Аристотель. Сочинения: в 4 т. / Аристотель; АН СССР. Ин-т философии. — М.: Мысль, 1975 — (Сер. «Философское наследие»)Т.4 / Ред. и авт. вступ. ст. А.И. Доватур, Ф.Х. Кессиди. — 1983. — 828,  с.
  4. Аристотель. Сочинения: в 4 т. / Аристотель; АН СССР. Ин-т философии. — М. : Мысль, 1976 —  Т.2 / Ред. и авт. вступ. ст. З.Н. Микеладзе. — 1978. — 687 с.
  5. Аристотель. Политика. — СПб.: Азбука-классика, 2007. — 346, с.
  6. Бартенев С. А. История экономических учений: Учебник. — М.: Юристъ, 2000. — 431, с.
  7. История экономических учений : Учебное пособие для студентов высших экономических учебных заведений. — М.: ИНФРА-М, 2008. — 783, с.
  8. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 238, с.
  9. Лосев А. Ф. Аристотель: Жизнь и смысл — М. : Дет. лит., 1982. — 286 с.
  10. Проскурін П. В. Історія економіки та економічних учень: економічна історія індустріальної цивілізації: навч. посіб. — К. : КНЕУ, 2008. — 396 с.
  11. Тараненко О. С. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання. — К.: Університет «Україна», 2007. — 301, с.
  12. Чанышев А. Н. Аристотель. — М.: Мысль, 1981. — 199, с.
  13. Юхименко П. І. Історія економічних учень: Навчальний посібник для студ. вуз. — К.: Знання-Прес, 2000. — 514 с.