Вступ

1. Сучасна екологічна ситуація світу та екологічна криза

1.1. Неадекватний вплив людини на природу

1.2. Причини виникнення глобальних екологічних проблем світу

2. Моделі вирішення глобальних екологічних проблем

2.1. Розвинуті країни

2.2. Країни, що розвиваються

2.3. Країни з перехідною економікою

3. Міжнародне співробітництво та прогнози вирішення глобальної екологічної проблеми МЕВ

3.1. Напрями вирішення основних екологічних проблем світу

3.2. Кіотський протокол

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність. Проблеми взаємодії людини та природи у світовій економіці найбільш гостро позначилися на сучасному етапі, хоча були помічені вже давно. Видатні економісти попередніх епох неодноразово підкреслювали діалектичну єдність природного та соціального, природного та суспільного на всіх рівнях людських відносин. Людське суспільство має внутрішні зв’язки з природним середовищем через виробничу діяльність, яка залежить від форми соціальної організації та характеру виробничих відносин, притаманних тому чи іншому суспільству. Виникнення глобальних проблем пов’язане як з конкретною сферою життєдіяльності суспільства, так і з конкретним соціально-економічним середовищем, де реалізується та чи інша сфера діяльності людей.

На виникнення подібних проблем вперше звернули свою увагу західні учені в 60-х роках ХХ ст.. Наприклад, Р. Фолк, О. Тоффлер, Д. Медоуз, Дж. Форестер, Р. Хейлбронер до глобальних проблем відносять досить вузьке коло питань: перенаселення планети, порушення екологічної рівноваги, вичерпання ресурсів. В. Леонтьєв, Є. Пестель, Я. Тінберген, визнаючи наявність багатьох глобальних проблем, головною з них вважали економічну відсталість країн, що розвиваються. Г. Кан, Дж. Фелпс вважають, що перед людством стоїть близько 20 глобальних проблем, 9 з яких – найголовніші. Близько до теоретичного обґрунтування глобальних проблем підійшли вчені колишнього СРСР В. Загладін, Д. Гвішіалі, М. Максимова, І. Фролов та ін. Хоч їхні погляди не завжди збігаються і вони не завершили розробку цілісної концепції, в їхніх обґрунтуваннях подаються визначення причин, що спричинюють глобальні проблеми; критерії, які дають можливість виділити їх серед багатьох проблем, що стоять перед людством; розкриті конкретні та специфічні форми їх прояву; визначені внутрішні зв’язки та взаємозалежності між окремими проблемами, а також намічені шляхи їх вирішення. Сьогодні важливий внесок в розвиток глобалістики у світлі цивілізаційного процесу вносять вітчизняні вчені Л.К. Бесчасний, А.С. Гальчинський, А.І. Кредісов, П.М. Леоненко, Д.Г. Лук’яненко, Ю.Н. Пахомов, А.М. Поручнік, А.П. Рум’янцев, В.С. Савчук, А.С. Сіденко, А.С. Філіпенко та ін. [27, с. 3].

Виникнення екологічної проблеми, як і виникнення інших глобальних проблем у сфері взаємовідносин суспільства з природою, пов’язане з прискоренням науково-технічного прогресу, яке створює можливості для посилення впливу людини на навколишнє середовище. Навіть позитивне перетворення природи в інтересах суспільства не може мати, хоча і вторинних та третинних, але негативних наслідків для навколишнього середовища. Прискоривши розвиток виробничих сил та надавши людині нові засоби для підкорення природи, НТР не лише виявила нові взаємозв’язки між людиною та природою, а й визначила нові конфлікти в ході реалізації таких взаємозв’язків.

За даними Всесвітньої комісії ООН з навколишнього середовища та розвитку, в наш час щорічно перетворюється на пустелю 6 млн. га родючих земель, на 11 млн. га скорочуються площі тропічних лісів, 31 млн. га лісів втрачено через забруднення та кислотні дощі. Інтенсивна хімізація сільського господарства та промислові викиди шкідливих речовин викликають непоправні наслідки. Лише в США 50 видів пестицидів отруюють грунтові води у 32 штатах, 2500 звалищ токсичних відходів вимагають термінової очистки. У світі від отруєння пестицидами щорічно помирає 14 тис. людей та захворюють понад 700 тис. осіб. В деяких районах Африки, Китаю, Індії та Північної Америки резервуари підводних вод скорочуються через підвищення попиту на воду, що перевищує її реальне природне поповнення. Все це не може не впливати на тваринний та рослинний світ. Очікується, що в найближчі 20 років може зникнути 1/5 всіх існуючих видів тварин та рослин

Тема: „Екологічні проблеми міжнародних економічних відносин та шляхи їх вирішення”.

Мета: охарактеризуватиекологічні проблеми міжнародних економічних відносин та окреслити шляхи їх вирішення.

Завдання роботи:

• окреслити сучасну екологічну ситуацію світу та екологічну кризу;
• моделі вирішення глобальних екологічних проблем;
• показати міжнародне співробітництво та прогнози вирішення глобальної екологічної проблеми.

1. Сучасна екологічна ситуація світу та екологічна криза

1.1.Неадекватний вплив людини на природу

Негативний вплив є наслідком постійної необхідності задовольняти потреби людини і суспільства. Для нормального існування людині необхідно задовольняти матеріальні і духовні потреби. Оскільки духовні потреби можуть бути задоволені тільки з використанням матеріального – для виконання музики потрібні інструменти, картину треба намалювати на чомусь, а вірші і прозу записати, обидва види потреб вимагають витрат природних ресурсів. Матеріальні потреби сучасної людини складаються з двох частин – природні та комфортні. Природні потреби – це біологічні потреби в їжі, воді, повітрі, житлі, притаманні усякій вищій тварині. Комфортні потреби – це додаткові до природних для покращення умов життя і праці людини. Оскільки поняття “краще” суто якісне, відносне, неконкретне, то і комфортні потреби різних людей значно відрізняються (на відміну від природних потреб, які у всіх людей майже однакові). Витрати природних ресурсів на задоволення комфортних потреб значно перебільшують витрати на біологічні потреби людини.

Потреби суспільства визначаються необхідністю підтримувати здоров’я людей і рівень їх освіти та культури, розвивати наукові дослідження, а також забезпечити реалізацію державної та колективної політики, яка формується під впливом головним чином націоналістичних, релігійних, кланових, амбіційних та фінансових інтересів. Забезпечення цих потреб вимагає витрат великої кількості природних ресурсів для виробництва та експлуатації військової техніки, засобів зв’язку, транспорту, полігонів, складів, спеціальних приміщень і таке інше.

Негативний вплив класифікується за багатьма ознаками, головними з яких є наступні:

− об’єкт впливу: негативна дія може шкодити людині або природній екосистемі, зокрема водній, повітряній чи груповій;

− характер впливу, який може бути двох типів: споживання природного ресурсу (характеризується ресурсоємністю) або забруднення у вигляді газоподібного викиду, рідкого скиду чи твердого відходу. Крім цього, вплив може бути короткочасним чи довготривалим;

− рівень впливу, тобто масштаби екосистеми, яка страждає від впливу. Можливі такі рівні: глобальний, континентальний, державний, регіональний, локальний;

− спосіб впливу – прямий або непрямий. У першому випадку забруднювач впливає на об'єкт безпосередньо. Непрямим буде вплив через проміжного носія забруднення. Наприклад, забруднювач потрапляє до людини з молоком, яке забруднене внаслідок вживання коровою корму, вирощеного на забрудненому полі;

− період впливу може бути трьох типів. Перший – вплив під час будівництва споруди, підприємства. Другий – вплив у процесі виготовлення виробу на збудованому підприємстві. Нарешті третій – під час експлуатації виготовленого виробу. В свою чергу вплив на довкілля під час експлуатації виробу залежить від стадії експлуатації, яка може бути чотирьох видів: робота (діяльність), стоянка (бездіяльність), ремонт, виведення з експлуатації. Під час експлуатації розмір і шкода впливу залежать від режиму роботи виробу;

− вид впливу, який характеризує сутність шкідливості забруднювача [18, с. 39].

Вплив може бути таких видів:

а) механічний, до якого відноситься шум, вібрація;

б) тепловий, тобто забруднення довкілля викидами теплової енергії;

в) електромагнітний, який генерується при отриманні, транспортуванні і споживанні електроенергії;

г) радіологічний;

д) біологічний;

е) токсичний, який в залежності від шкідливості (небезпечності) токсичної речовини (токсиканта) розподілено на чотири класи [18, с. 40].

До токсикантів першого класу віднесено ртуть, свинець, озон, бензапірен, сполуки ванадію, нікелю, хрому, кадмію, миш’яку, хлору та інші речовини. До другого – нафтопродукти, оксиди цинку та марганцю, бензол, сірководень, фенол, оксиди азоту та інші, до третього – металургійні шлаки, сірчаний ангідрид, толуол, ксилоли та інші, до четвертого – оксид вуглецю, аміак, ацетон, етиловий спирт та інші;

− особливість джерела впливу, яке може бути стаціонарним або пересувним. Характерним представником пересувного джерела впливу є транспортні засоби;

− технологічні особливості джерела впливу, які залежать від галузі людської техногенної діяльності. При найбільш укрупненій класифікації цих галузей джерела можна поділити на чотири групи: промислові, аграрні, комунальні, транспортні [18, с. 41].

В межах кожної групи існує своя внутрішня класифікація джерел впливу на довкілля згідно з особливостями технологічних процесів.

Джерела антропогенного впливу за розмірами невеликі: підприємство, технологічне обладнання, транспортний засіб, населений пункт тощо. Вплив на довкілля через забірник природного ресурсу чи джерело забруднення завжди розташовано на локальному рівні. Особливості негативного впливу виробництва на природне середовище визначаються галузевою технологією та сукупністю типових технологічних процесів, серед яких найбільш масовими є зварювання, холодна обробка металу, термічна обробка і таке інше.

Цей місцевий (крапковий) концентрований вплив внаслідок природних кругообігових процесів, розсереджуючись у просторі, переноситься на регіональний рівень, де сумується з впливом від інших джерел і переходить на глобальний рівень. Внаслідок кругообігових процесів антропогенна діяльність відчувається у всіх куточках земної кулі. Наприклад, радіоактивний пил від чорнобильського вибуху не зупинили навіть Карпати, і він відчувся майже у всіх країнах Європи. Наведемо ще декілька прикладів комплексності дії негативного антропогенного впливу.

Забруднення Світового океану відбувається головним чином річковим стоком і атмосферними опадами. З річковим стоком (біля 50 тис. кубокілометрів на рік) у моря і океани потрапляє близько 2 млн. тонн свинцю, 20 тис. тонн кадмію, 10 тис. тонн ртуті. Атмосферні опади додають біля 2 млн. тонн свинцю і 3 тис. тонн ртуті. Уже багато десятиліть річки і вітри скидають у води хлоровані вуглеводні, які штучно виробляються для боротьби з шкідниками і не мають серед мікроорганізмів своїх “споживачів”. Більше тисячі хімічних сполук під загальною назвою “пестициди” включено в природні процеси кругообігу речовини, спричиняючи шкоду живому на кожному етапі міграції.

Велику небезпеку для живих організмів являють стійкі органічні забруднювачі (СОЗ) – первинні і побічні продукти головним чином діоксинового ряду. СОЗ характеризується властивістю накопичуватися в жирових тканинах тварин і людей. Вони викликають важкі захворювання нервової системи, печінки, мозку і шкіри. Діоксани утворюються в хімічних процесах, коли хлор вступає в контакт з якою завгодно органічною речовиною при підвищеній температурі, частіше під час горіння. Тому джерелами СОЗ є не тільки промислові підприємства, а і процеси переробки відходів (агропромислових, побутових, медичних, тощо), хлорування питної води та інші операції з хлором. Транскордонними атмосферними переносами СОЗ розповсюджуються по всій земній кулі і внаслідок довготривалої стійкості виявляються далеко від джерел [9, с. 55]. Наприклад, ДДТ, який не виробляється вже майже двадцять років, знаходять у тканинах антарктичних пінгвінів і в високогірських печерах та льодовиках.

Розпад забруднюючих речовин, що потрапляють у водойми з промисловими, аграрними чи побутовими скидами, відбувається під впливом мікроорганізмів з використанням розчиненого у воді кисню. Якщо кисню достатньо і кількість бруду невелика, то аеробні бактерії швидко перетворюють їх у відносно нешкідливі залишки. За інших умов діяльність цих бактерій пригнічується, вміст кисню різко падає, розвиваються процеси гниття. Спостерігається евтрофікація – різке збільшення планктону і водоростей. Стабільність водної екосистеми порушується, число вищих представників біоти – риб – зменшується [9, с. 56].

Нафтове забруднення моря має різні форми. Плівка нафти на поверхні порушує газообмін між атмосферою та водою, що впливає на процеси розчинення і виділення кисню та інших газів. Змінюються процеси теплообміну та віддзеркалення сонячних променів. З часом утворюється емульсія нафти у воді та виникають грудочки, до яких прилипають дрібні тварини – корм риби і китів. Активно розвиваються мікроорганізми, які вживають вуглеводні і споживаються вищими водними тваринами. Такими шляхами токсична для організмів нафта потрапляє в морепродукти. Крім того, вуглеводні розчиняють у собі інші забруднювачі (пестициди, важкі метали тощо), а ароматичні фракції нафти містять речовини мутагенної та канцерогенної природи, наприклад бензапірен.

Трансконтинентальний перенос робить проблему негативного впливу людства на природу міждержавною, міжконтинентальною, інтернаціональною, тобто глобальною.

Наприкінці нашого століття людство почало відчувати приближения екологічної кризи. Екологічна криза XX століття має якісно іншу природу порівняно з усіма попередніми кризами. Це перша криза, що охопила всю планету та цілком зумовлена не природними процесами, а технолого-виробничими причинами. Темпи зміни параметрів біосфери, причиною яких є ця екологічна криза, виявилися в сотні і тисячі разів більшими, ніж темпи її природної еволюції. Почалася загальна глобальна деградація природного середовища.

Чималу роль грає в розвитку екологічної кризи складний соціальний фон з розколом людського суспільства на конкуруючі блоки: соціалізм — капіталізм, Захід — Схід, країни, що розвиваються — економічно розвинуті країни, сільське населення — міське населення. Соціально-економічні умови в цих блоках не однакові. Так, за даними ООН у 1990 році в розвинутих країнах світу середній прибуток однієї людини складав 11 тисяч доларів США в рік, тоді як в країнах, що розвивалися, проживало 1 млрд. 125 млн. людей із середнім прибутком всього 370 доларів в рік [6, с. 88]. Економічна та соціальна нерівність породжує прагнення досягти більш високого рівня за будь-яку ціну. Національний сепаратизм веде до ігнорування глобальних екологічних проблем. Сільські жителі не можуть сприймати гостроту екологічних проблем великих міст.

Як елементи тиску цивілізації на природне середовище виступають високовідходні та високо витратні технології, що застосовуються в промисловості та сільському господарстві, автомобільний транспорт та урбанізація. Чималу роль в розвитку екологічної кризи грає гонка озброєння. Майже неконтрольовані громадськістю військово-промислові комплекси розвинутих країн світу є найбільшими споживачами ресурсів та енергії.

Відомий канадський соціолог Мюррей Букчин (1979) головною причиною екологічної кризи вважав тип організації людського суспільства [6, с. 89].

На думку чеського вченого Р.Колярського (1989), екологічна криза — це криза філософії, криза духовності. Деградація природного середовища є результатом не просто та не тільки техногенного тиску на нього, а наслідком зубожіння моральності суспільства, сліпоти щодо майбутніх наслідків прийнятого стилю життя [6, с. 175]. Чималий внесок у розвиток кризових явищ додає існуюче протиріччя особистих та суспільних інтересів, переважання регіонального мислення над глобальним.

Техногенний тип розвитку цивілізації в умовах швидкого росту населення вимагає залучення до виробничих процесів все більшої кількості природних ресурсів. Так, тільки з 1958 р. до 1986 р. в світі було використано 117 млрд. тонн викопного палива, яке є невідновним ресурсом. Для видобування викопного палива та руд здійснюються великомасштабні втручання в геосферу планети. В одному тільки колишньому Радянському Союзі в рік видобувалося більше 1 млрд. тонн гірської породи, корисна частина якої складала менш ніж 20%. Відбуваються ці процеси й в інших країнах світу. У результаті порушуються геологічні структури масивів гірських порід, виникають кар'єрно-відвальні комплекси, хвосто- та шламосховища, рови. Змінюється ландшафт величезних територій [6, с. 239].

У світі зареєстровано більш ніж 9 млн. видів штучно отриманих хімічних речовин. Близько 300 тисяч видів їх надходить у продаж. Величезні масштаби отримав штучний синтез органічних речовин: у 1950 році світова промисловість виробляла їх 7 млн. тонн, а у 1985 році вже 250 млн. тонн. Асортимент штучних органічних речовин перевищує 2 млн. назв. Багато з них токсичні для живих організмів, але гранично допустимі концентрації (ГДК) розроблені тільки для 4,5 тис. з них. ГДК для речовин, що токсичні для рослин та тварин, не розроблюються взагалі [6, с. 240]. Для більшості забруднюючих речовин відсутні методи реєстрації їхньої наявності в природному середовищі.

Широкомасштабне споживання ресурсів та матеріалів веде до зростання кількості відходів. У середньому в промисловості тільки 1 — 1,5% споживаних ресурсів включаєтеся в кінцевий корисний продукт. Решта — це відходи, що забруднюють природне середовище. Загальний їхній об'єм в світі оцінюється в 600 млн. тонн на рік. Високовідлодним є сільське господарство та промисловість.

У цілому, екологічна криза кінця XX століття виявилася наслідком спільної дії багатьох факторів. Тому простого шляху виходу з неї немає, хоча варіантів вирішення кризової ситуації розглядається чимало. Один із них зорієнтований головним чином на контроль демографічних процесів у формі обмеження народжуваності. Другий націлений на докорінне перетворення менталітету людини, формування біосферної етики, екологічну конверсію усіх форм промисловості та сільськогосподарське виробництво.

1.2. Причини виникнення глобальних екологічних проблем світу

Глобалізація світогосподарських зв’язків загострює глобальні проблеми людства, які можна визначити як комплекс зв’язків і відносин між державами і соціальними системами, суспільством і природою в загальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів всіх країн світу і можуть бути вирішені лише в результаті їх взаємодії.

Класифікація глобальних проблем:

1. Політичні проблеми (недопущення світової ядерної війни і забезпечення стабільного миру, роззброєння, військові та регіональні конфлікти).

2. Природно-екологічні проблеми (необхідність ефективної і комплексної охорони навколишнього середовища, енергетична, сировинна, продовольча, кліматична, боротьба з хворобами, проблеми світового океану тощо).

3. Соціально-економічні проблеми (стабільність розвитку світового співтовариства, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, проблема розвитку людини, злочинність, стихійні лиха, біженці, безробіття, бідність та ін.).

4. Наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування тощо) [24, с. 81].

Кожна з названих глобальних проблем породжена специфічними причинами, які зумовлені, з одного боку, особливостями розвитку продуктивних сил, географічним положенням країн, рівня прогресу техніки, природно — кліматичними умовами, тобто матеріальним змістом суспільного способу виробництва, а з іншого боку, — специфічною суспільною формою, особливостями розвитку відносин власності. При численності глобальних проблем їм притаманні причинно-наслідкові зв’язки, які визначають розвиток технологічного способу виробництва.

Демографічна проблема. Найбільш поширеною причиною загострення глобальних проблем є інтенсивне зростання в останні роки народонаселення планети, або, так званий, демографічний бум, який до того ж супроводжується нерівномірністю зростання чисельності населення в різних країнах та регіонах, причому найвищий приріст населення спостерігається в країнах з низьким рівнем розвитку продуктивних сил. Так, якщо темпи приросту населення в країнах, що розвиваються протягом ХХ ст. складав близько 2,5% в рік, то в розвинених країнах не перевищував 1%. Це стало причиною того, що в Африці, Азії і Латинській Америці близько 1 млрд. чол. Живуть в умовах абсолютної бідності, близько 250 млн. дітей хронічно недоїдають, а від голоду і недоїдання щорічно помирає майже 40 млн. чол.

Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливою причиною загострення глобальних проблем з точки зору матеріально-речового змісту є низький рівень впровадження ресурсо- та енергозберігаючих, а також екологічно чистих технологій. Внаслідок цього з природної речовини, яка залучається у виробничий процес лише 1,5% приймає форму кінцевого продукту.

Екологічна проблема. Важливою складовою глобальних проблем є екологічні, спричинені варварським відношенням людини до природи, що проявляється у масовій вирубці лісів, знищенні річок, створенні штучних водосховищ, забрудненні шкідливими відходами прісної води. Щорічно у світі знищується 15 млн. га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних.

Порівняно з початком ХХ ст. споживання прісної води зросло більше, ніж в 7 разів і у 90-х рр. складало майже 300 кубометрів в рік на людину. Враховуючи, що чверть людства відчуває нестачу прісної води, проблема забезпечення населення якісною питною водою висувається на перше місце. При цьому за даними Світової організації з охорони здоров’я, виникнення близько 80% різноманітних захворювань пов’язане зі споживанням неякісної питної води.

Злочинно халатне відношення людей до природи спостерігається і у втраті величезних масивів землі. За останні 100 років людство втратило 200 млн. кв. км землі, а на сьогодні щорічно втрачає близько 6-7 млн. га родючих земель [10, с. 312].

З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, яка означає різне загострення протиріч між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин.

Важливими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату і виникнення парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озоновий шар над планетою різко зменшується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої частини населених пунктів Землі, посилення ураганів інше.

Ще однією ознакою екологічної кризи є проблема відходів внаслідок виробничої діяльності людини. Значні відходи накопичуються у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає близько 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого осідає на дно. Цей процес суттєво впливає на зростання вмісту вуглекислого газу в атмосфері планети. Експорт отруйних речовин складає на сьогодні більше 3 млн. т. в рік.

Шляхи вирішення екологічної проблеми. Основними шляхами вирішення екологічної проблеми з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

— швидкий розвиток і використання таких основних видів самовідновлюваної енергії як сонячна, вітрова, океанічна, гідроенергетична інше;

— структурні зміни у використанні існуючих невідновлюваних видів енергії, а саме: збільшення частки вугілля в енергобалансі при зменшенні долі нафти і газу, оскільки запаси останніх на планеті значно менші, а їх цінність для хімічної промисловості набагато більша;

— необхідність створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без шкідливих викидів газу. Це потребує значних державних витрат на природоохоронні заходи. Але якщо у США і Німеччині на ці цілі використовується щорічно до 2% ВВП, в Японії – 3%, то в колишньому СРСР – лише 1,2%;

— розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів – чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;

— вивчення запасів всіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Як відомо, сьогодні розвіданий неглибокий шар Землі – до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, та на дні Світового океану;

— інтенсивний розвиток країнами, що розвиваються, власного сировинного господарства, включаючи переробні галузі господарства. Для вирішення проблеми голоду в цих країнах необхідно розширювати посівні площі, впроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво та рослинництво;

— пошук ефективних методів управління процесом зростання народонаселення з метою його стабілізації на рівні 10 млрд. чол. на початок ХХІІ ст.;

— призупинення вирубки лісів, особливо тропічних, забезпечення їх раціонального використання;

— формування у людей екологічного світогляду, що дозволило б розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як в рамках окремих країн, так і на міжнаціональному рівнях;

— комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі про відходи. Так, в США, Франції та інших країнах уряд зобов’язаний надавати підприємствам і організаціям технічну і фінансову допомогу у переробці відходів, вилучення з них цінних компонентів, проведенні науково-дослідних робіт в даній сфері, поширенні передового досвіду інше. З цією метою використовуються податкові пільги, надання субсидій, зниження тарифів на перевезення вторинної сировини тощо;

— нарощування екологічних інвестицій. Так, в Австрії такі інвестиції складають більше 15% всіх капіталовкладень [10, с. 315-316].

Паливно-енергетична і сировинна глобальні проблеми. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними темпами. На кожного жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий показник досягнутий лише у розвинених країнах світу. У зв’язку з цим нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та регіонів призводить до необхідності нарощення їх виробництва.

Проте енергетичні ресурси планети обмежені. При запланованих темпах розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані в перші десятиліття ХХІ ст. Проте, якщо витрати енергії будуть на рівні енергетики теплового бар’єру, то всі запаси невідновлюваних джерел енергії згорять у перші десятиліття. Тому з точки зору матеріально-речового змісту основними причинами загострення паливно-енергетичної та сировинної проблем є зростання масштабів залучення у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена кількість на планеті.

Шляхи вирішення паливно-енергетичної та сировинної глобальних проблем. Основними шляхами вирішення паливно-енергетичної та сировинної проблем з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

— зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у слаборозвинених державах диктують крупні ТНК, які зосередили у своїх руках контроль на природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох до шести ТНК контролюють 80-85% світового ринку міді, 90-95% світового ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, кави, какао інше;

— об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця стратегія повинна стосуватися об’єму добування всіх видів ресурсів, квот їх продажу на зовнішніх ринках інше;

— оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм знано збільшити доходи від експорту;

— проведення прогресивних аграрних перетворень;

— об’єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем, значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат.

— використання комплексу економічних заходів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів інше [10, с. 330-331].

2. Моделі вирішення глобальних екологічних проблем

2.1. Розвинуті країни

Навряд чи сьогодні хтось буде заперечувати те, що зараз людство в своєму розвиткові знаходиться в системній кризі, яка більшою чи меншою мірою торкається всіх держав світу. З позиції сьогодення ми вже можемо констатувати, що суб’єктами цієї кризи є ми самі, а також певною мірою технічні породження нашої цивілізації і світосприйняття, що були обумовлені механістичною парадигмою, яка панувала до останнього часу. Ми вже розуміємо, що Земля не в змозі витримати людство, яке використовувало її тільки як засіб. Саме ці проблеми виступають зараз на перший план, висуваючи ультимативні вимоги зміни моделі розвитку людства, порушуючи глобальні та фундаментальні питання соціального прогресу (а в його рамках і політичного) та основ подальшого руху у майбутнє, набуваючи світового значення, коли їхнє вирішення стає неможливим локальними суспільствами і потребують світового партнерства.

Зміни, що відбулися в останні десятиліття у структурі та динаміці світового розвитку, дістали відображення у співвідношенні та розташуванні основних економічних сил (підсистем) світового господарства. Країни з розвинутою ринковою економікою, або промислове розвинуті країни, закріпили своє панівне становище у світовій економіці. Значно збільшився розрив у рівнях економічного та соціального розвитку між ними й країнами, що розвиваються.

До цієї підсистеми належить більшість держав — членів Організації економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР). Ця організація створена в 1961 р. і охоплює такі держави: Австралію, Австрію, Бельгію, Велику Британію, Грецію, Данію, Ірландію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Люксембург, Мексику, Нідерланди, Нову Зеландію, Норвегію, Польщу, Португалію, Республіку Корею, СІЛА, Туреччину, Угорщину, Фінляндію, Францію, ФРН, Чехію, Швейцарію, Швецію та Японію [12, с. 310].

Більшість цих країн вирізняють високий рівень розвитку продуктивних сил на основі інформаційно-технологічного способу виробництва, інтенсивний тип відтворення економіки, всебічний розвиток ринкових сил, підприємництва і конкуренції, досить значний державний сектор в економіці та високий рівень соціального розвитку й добробуту. Ці країни зосередили переважну частину виробничого, економічного та науково-технічного потенціалу світу. Про їхнє провідне місце у світовому господарстві свідчить також вага у міжнародній торгівлі На країни ОЕСР у 1997 р. припадало 68,1 % світового експорту (в тому числі на ЄС — 40,5 США — 17,5, Японію — 5, 2 %) та 68,4 % світового імпорту, в тому числі на ЄС — 38,1, США — 11,6, Японію — 9,4 % [12, с. 314]. Про рівень їхнього економічного розвитку свідчить і той факт, що в третинному секторі економіки — секторі послуг створюється найбільша частка валового національного продукту та його частка, яка припадає на душу населення. З погляду узагальнених основних ознак промислово розвинуті країни мають багато спільного в генетичному і функціональному аспектах.

По-перше, в суспільно-економічному плані розвиток їхніх господарств базується на капіталістичному способі виробництва і, незважаючи на еволюцію форм власності, приватна я форма була і залишається провідною (насамперед корпораційною, тобто акціонерною). Товарні відносини, які поширюються на всі фактори виробництва, стають всеосяжними і юридичне рівноправними товарно-грошовими відносинами між власниками засобів виробництва і найманими працівниками. Врешті-решт на сучасному етапі національні господарства промислове розвинутих країн функціонують як ринкові економіки. По-друге, промислове розвинуті країни характеризуються високим рівнем економічного розвитку. Реалізація визначальної мети виробництва в умовах конкуренції — отримання прибутку — спонукає до введення нової техніки та підвищення продуктивності праці, що у свою чергу веде до здешевлення продукції, розширення ринків збуту, стимулює зростання виробництва та економіки в цілому Дослідження, проведене Глобальним інститутом Міккінзі на основі аналізу дев'яти провідних галузей виробництва в 1990 р., показало, що найвищою продуктивність праці була на американських підприємствах: на японських та німецьких вона складала лише 83 % від рівня американських. Хоча в деяких галузях Японії, де діють глобальні ТНК (виробництво автомобілів, побутової електроніки та ін.), продуктивність праці перевищувала американську.

У ФРН лише у виробництві сталі та харчовій промисловості рівень продуктивності праці сягав американського і навіть трохи перевищував його. Порівняння продуктивності праці у промислове розвинутих країнах та в країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою вказує на величезне відставання двох останніх груп. По-третє, соціально-економічну зрілість промислово розвинутих країн відображають кардинальні зміни соціальної структури суспільства порівняно з іншими підсистемами світового господарства (Див. Додаток Б., В). Класові відносини, що сформувалися раніше, характеризуються безперервною зміною економічного і соціального стану багатьох груп і прошарків населення у напрямі численних відхилень від чіткого класового поділу. Серед робітничого класу особливо швидко зростає та його частина, яка зайнята переважно нефізичними видами праці. Відмітною рисою економічної діяльності буржуазії є використання найманих менеджерів і фахівців, котрих самих можна віднести до буржуазії або середнього класу, який дедалі більшою мірою стає основою громадянського суспільства. По-четверте, весь попередній розвиток західних країн привів не просто до існування громадянського суспільства, в якому відбулося обособлення людини, людини самої по собі, універсальної особистості, спроможної до самовираження і соціального просування [12, с. 316].

В цих країнах склалася тришарова структура, в основі якої лежить розвинута ринкова економіка, політичну надбудову складають державні інституції представницької демократії, а між ними існує структура самодіяльних організацій з добровільним членством політичні партії громадські організації. Узагальнюючи названі основні ознаки промислово розвинутих країн, можна зробити висновок, що останні являють собою високорозвинуту економічну систему, є самоорганізуючим і відкритим утворенням, здатним до постійного розвитку і взаємодії з іншим середовищем — іншими підсистемами світового господарства.

Тому стан господарського розвитку розвинутих країн, їхня внутрішня і зовнішня економічна політика по суті справляють визначальний вплив на основні напрями науково-технічного розвитку і структурної перебудови в світовій економіці, стан та динаміку світового ринку. З огляду на історичні особливості, поєднання або добір факторів економічного розвитку, організацію економічних процесів та роль окремих елементів механізму господарювання (держави, ринкових сил, інституційної структури ринків та ін.) можна виділити кілька моделей розвитку промислово розвинутих країн.

2.2. Країни, що розвиваються

До країн, що розвиваються, належать молоді політичне незалежні держави Азії, Африки та Латинської Америки, які досягли національної незалежності, державного суверенітету після другої світової війни, а також країни (в основному латиноамериканські — Аргентина, Бразилія, Мексика та ін.; азіатські — Непал, Таїланд та ін.; африканські — Єгипет, Ліберія), які хоча і досягли державної незалежності раніше або відстояли її, проте в економічному та політичному аспектах мають багато спільного з молодими країнами, що визволилися [12, с. 344].

Отже, традиційне розуміння поняття "країни, що розвиваються", засноване на їхньому генетичному походженні. В Азії налічується 39 таких країн, серед яких 28 досягли політичної незалежності після другої світової війни. До азіатських країн, що розвиваються, належать усі держави ринкової підсистеми світового господарства, за винятком Японії та Ізраїлю, які є високорозвинутими країнами. В Африці знаходяться 52 країни, що визволилися, причому 49 з них належать до молодих незалежних держав, які досягли суверенітету в 60-70-і роки. В цілому на континенті до країн, що розвиваються, належать усі, крім ПАР. Латинська Америка представлена 33 країнами, що розвиваються, з яких 17 досягли державної незалежності після другої світової війни. В Океанії розташовано 9 країн, що розвиваються. В усій цій особливій групі країн світового господарства проживає понад половини населення Землі, і вони займають понад 60 відсотків території держав земної кулі [12, с. 345 ].

Сучасне розуміння поняття "країни, що розвиваються", на відміну від традиційного, більш містке. Одним з головних критеріїв тут є рівень розвитку товарно-грошових відносин у цілому і ринкової економіки зокрема. Групу держав, що розвиваються, поповнюють країни з нерозвиненою ринковою економікою — східноєвропейські, а також Китай, В'єтнам та ін.

Країни, що розвиваються, в традиційному їх розумінні мають спільні економічні риси:

— особливе місце у світовому господарстві. Особливість ця двояка. По-перше, ці країни виникли на периферії ринкової системи світового господарства; по-друге, в більшості з них товарні форми господарювання нерозвинені або слабкорозвинені;

— відсталість розвитку продуктивних сил. В економіці багатьох країн переважають відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, немає сформованого національного господарського комплексу;

— соціально-економічна відсталість. Вона виявляється в специфічній багатоукладності, якій притаманне переважання нетоварних форм господарювання. Оскільки ця риса властива виробничим відносинам у цих країнах, вона є визначальною для подальшого розвитку економічної системи;

— низький життєвий рівень для відносно широких верств населення як прямий наслідок усіх попередніх соціально-економічних ознак країн, що розвиваються [12, с. 347].

Наведені соціально-економічні ознаки тісно взаємопов'язані, мають внутрішню логіку і структуру, дають змогу визначити параметри такої специфічної групи, як країни, що розвиваються.

Багатовимірна сукупність укладів відбиває соціально-економічну структуру країни. Соціально-економічний уклад — це певний тип господарювання, суспільна форма виробництва, що грунтується на певній формі власності на засоби виробництва та відповідних виробничих відносинах. У процесі розвитку серед укладів виділяється провідний, який і визначає пануючу систему виробничих відносин країни. Проте якщо у розвинених державах соціально-економічна структура характеризується кількісною та якісною перевагою сучасних товарних форм господарювання, то країнам, що визволилися, притаманна специфічна багатоукладність. Вона виявляється в тому, що в їх економіці значне місце займають нетоварні форми, які інколи переважають усі інші форми сучасного господарювання.

Головні елементи системи соціально-економічної структури країн, що розвиваються, — це, по-перше, підсистема неринкових відносин традиційних укладів (общинного, патріархального і продовольчої оренди землі у великих власників, де зайнята значна частина селянства, з характерною наявністю позаекономічного примусу); по-друге, підсистема початкове ринкових відносин традиційних укладів (традиційних купців, скупників, перепродувачів, лихварів, а також частина селянства, яка займається товарним виробництвом, ремісників, кустарів, дрібних торговців); по-третє, підсистема ринкових відносин сучасних підприємницьких укладів (приватногосподарського і державного). Між підсистемами при цьому немає чітких меж.

Особливості ринкового господарства в країнах, що розвиваються, відбиваються в специфічних умовах формування в них ринкових відносин: загальна техніко-економічна відсталість; контраст між сучасними товарними формами господарювання і традиційними нетоварними формами; наявність розвиненого ринкового господарства в передових державах світу. В країнах, що розвиваються, існують як ринкові, так і неринкові відносини, причому залежність їх від світового ринку очевидна.

Отже, в економіці країн, що розвиваються, діють дві підсистеми виробничих відносин — та, що змінюється (неринково-традиційна), і та, що змінює (ринкова). Аналіз системи виробничих відносин неможливий без урахування тих виробничих відносин, які виникають у ході становлення системи і при занепаді її. Ці виробничі відносини і є перехідними.

У перехідних виробничих відносинах переплітаються різноманітні за своїм змістом виробничі відносини, поєднуються властивості відмираючих і економічних зв'язків, що зароджуються. При цьому соціальні групи, класи захищають власні інтереси, пов'язані зі збереженням чи зміною будь-якої форми виробничих відносин.

Перехідні виробничі відносини розмаїті та динамічні: вони не можуть бути однаковими навіть при переході від одного й того самого економічного устрою, але в різні історичні епохи і в різних країнах. У різних конкретно-історичних умовах вони виявлятимуться у багатстві форм. Звідси і відносна складність як самих відносин, так і можливостей дослідження їх.

Серед країн, що розвиваються, посилюються процеси диференціації, які здійснюються одночасно в кількох напрямах. Це передусім напрям розвитку економічної системи. До недавнього часу серед країн, що визволилися, існувала група країн (понад 20), що обрали адміністративно-командний напрям розвитку. Більшість же країн, що визволилися, орієнтувалися на ринкову систему господарства.

Інша площина аналізу процесу диференціації країн, що розвиваються, — це розмежування (дуже суперечливе) в країнах ринкової орієнтації. Серед них виділились нові індустріальні країни (НІК), які за багатьма показниками наблизилися до розвинених держав і навіть випередили деякі з них.

Є також група країн-нафтоекспортерів, які отримали внаслідок "революції цін" на нафту великі валютні прибутки (наприклад, щорічний розмір ВНП на душу населення в них перевищує 20 тис. дол.). Ці останні були використані з більшою чи меншою ефективністю, що, однак, не призвело до якісних змін у становищі цих країн (порівняно з промислове розвиненими державами) [12, с. 350].

Інша група країн, що розвиваються, — це держави, де підприємницькі уклади знаходяться на початковому етапі розвитку або мають анклавний, замкнутий характер. Переважають тут нетоварні та дрібнотоварні уклади.

Не можна обійти увагою і таку групу країн, де в центрі розвитку знаходяться концепції ортодоксального релігійного фундаменталізму, зокрема ісламського (Іран, Бангладеш, певною мірою Саудівська Аравія).

Змінюється підхід до поняття "диференціація країн, що визволилися".

На міжнародному симпозіумі, організованому Центром розвитку ОЕСР (Париж, лютий 1989 р.), було запропоновано поділ держав світу на промислове розвинені, нові індустріальні та країни, що розвиваються. В складі першої підгрупи, зокрема США, Японія і члени ЄЕС (Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург та ін.); другої — колишній СРСР, Китай, Індія, а також 6 груп країн: середземноморські члени ЄЕС (Іспанія, Португалія, Греція), середземноморські країни, що не входять до ЄЕС (Єгипет, Ізраїль, Туреччина, колишня Югославія), латиноамериканські країни (Аргентина, Бразилія, Мексика), азіатські НІК (Гонконг, Сингапур, Південна Корея, Тайвань), друге покоління азіатських НІК (Малайзія, Таїланд), європейські НІК (Болгарія, Угорщина, колишні Чехословаччина, НДР, Польща, Румунія); в складі третьої підгрупи: 9 країн з числа основних боржників, країни з низьким доходом (28 з 39 країн з низьким доходом згідно з рубрикатором МБРР, за винятком Китаю та Індії) і 7 країн ОПЕК [12, с. 353].

Ця градація заснована на динаміці світової економіки і загаль-ній логіці змін у її структурі.

Функціональним критерієм сучасної диференціації країн, що розвиваються, є рівень розвитку товарних форм господарювання в поєднанні зі ступенем і глибиною участі цих країн у процесі інтернаціоналізації виробництва і капіталу. Такий підхід зумовлений: 1) взаємозалежністю країн (незважаючи на суперечності, які вже існують і ще виникатимуть у майбутньому), що реалізуватиметься в цілісності світового господарства, яке може бути тільки одним — ринковим; 2) оскільки сучасні продуктивні сили і сучасні виробничі відносини в країнах, що розвиваються, не є результатом розвитку місцевих продуктивних сил і місцевих традиційних структур на основі внутрішньо властивих їм закономірностей, розвиток ринкових відносин усередині цих країн не можна розглядати як автономний, відірваний від вимог економічних законів світового ринку процес.

Необхідно виділити інші чинники, що породжуються науково-технічним прогресом, які по-різному впливають на окремі держави. Це передусім відмінності в рівнях продуктивних сил, неоднакова забезпеченість природними ресурсами тощо.

Згідно з функціональним критерієм диференціації розрізняють чотири основні підгрупи країн, що розвиваються: 1) нові індустріальні країни; 2) країни-нафтоекспортери; 3) середньорозвинені; 4) найменш розвинені країни. Між цими основними підгрупами існують інші угрупування, які неможливо однозначно віднести до однієї з підгруп.

У спеціалізованих доповідях міжнародних організацій використовуються такі критерії відокремлення нових індустріальних країн: частка промислової продукції у ВНП має становити 30 відсотків, готові вироби в експорті — не менше 50 відсотків; доход на душу населення — не менше 6 тис. дол. на рік. До цієї групи належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Південна Корея, Малайзія, Сінгапурі Гонконг, Тайвань та ін.

В сучасних умовах все більша частка їхніх експортних прибутків отримується за рахунок вивезення продукції сучасних галузей промисловості. Так, Бразилія нині належить до десяти держав — найбільших світових виробників промислової продукції, а до 2000 р. вона за цим показником випередить, згідно з прогнозами, Італію. Серед країн, які мають найвищі експортні прибутки, Тайвань і Сінгапур.

В економіці нових індустріальних країн важлива роль належить іноземному капіталу. Розміри його, що невпинно зростають, досягають десятків мільярдів доларів. Негативним наслідком широкого застосування іноземного капіталу стала зовнішня заборгованість,

Поряд із спільними рисами у розвитку цих країн існують і відмітні ознаки: місце у міжнародному поділі праці; розміри і структура економічного потенціалу; структура експортного сектора; частка в соціально-економічній структурі традиційних укладів; місце національного капіталу в економіці тощо.

У цілому нові індустріальні країни показують приклад швидкого економічного розвитку на шляху створення ринкових структур. Динамічність темпів економічного зростання забезпечується передусім глибокими структурними змінами в економіці, формуванням добре налагодженої господарської системи. При цьому продуктивні сили набувають нового змісту, який відповідає сучасним вимогам НТП. Як наслідок, прискорений економічний розвиток НІК призвів до підвищення реальних доходів населення, зростання зайнятості та кваліфікаційного рівня зайнятих, розширення соціальних послуг тощо.

Водночас процес становлення сучасних виробничих відносин спонукав до посилення монополізації їх економічного розвитку, більш тісної взаємозалежності з підсистемою розвиненого ринкового господарювання в масштабі світового господарства. Незважаючи на це, НІК з усієї групи країн, що розвиваються, найбільш гнучко пристосувались до структурних і циклічних криз і не зазнали таких відчутних втрат, як інші країни, що визволилися.

Значну роль у світовому господарстві відіграють держави-нафтоекспортери. Нафтодолари, отримані цими країнами в результаті "революції цін" на нафту, дали їм змогу значно прискорити соціально-економічний розвиток і модернізувати техніко-економічну базу. До цієї групи належать в основному країни, які входять до ОПЕК (Саудівська Аравія, ОАЕ, Лівія, Нігерія, Венесуела та ін.).

Освоєння науково-технічних інновацій у середньо-розвинених країнах третьої підгрупи щодо функціонального критерію (Еквадорі, Парагваї, Колумбії, Перу, Тунісі, Фіджі, Гренаді, Сальвадорі, Нікарагуа, Йорданії, Шрі-Ланці, Камеруні, Марокко, Кенії, Гані, Папуа — Новій Гвінеї та ін.) стримується слабким розвитком промисловості і сфери послуг, телекомунікаційної інфраструктури, низьким рівнем інформаційної забезпеченості, несумісністю вимог найновіших технологій з традиційними стереотипами мислення і поведінки [12, с. 370].

Для найменш розвинених країн (Гаїті, Пакистан, Йемен, Бангладеш, Афганістан, Непал, Нігер, Того, Лесото, Танзанія, Мозамбік, Руанда, Буркіна-Фасо, Бурунді, Заїр, Чад, Малаві та ін.) спільними з точки зору їхньої участі в процесі інтернаціоналізації виробництва і ступеня розвитку товарних форм господарювання є: структура продуктивних сил, що зумовлює низьку сприйнятливість економіки до досягнень науки і техніки, не дає змоги вирішувати нагальні соціальні проблеми; вузька спеціалізація на виробництві одного або кількох видів товарів; переважання в господарській структурі другорядних, допоміжних виробництв по відношенню до всесвітнього виробництва в цілому. Найчастіше це виробництва, які грунтуються на використанні природних ресурсів і зумовлюють застосування малокваліфікованої та дешевої робочої сили; анклавна, орієнтована на експорт організація виробництва, що здійснюється іноземним капіталом.

Розмаїтість (у соціальному розумінні) країн, що розвиваються, грунтується на поєднанні спільних для всієї групи (товарних) і особливих (нетоварних) укладів у неоднакових пропорціях та формах. В жодному укладі процес відтворення не здійснюється тільки на власній основі і тільки у власних межах. Очевидна їхня взаємодоповненість. З натурально-патріархальним укладом в найменш розвинених країнах пов'язується існування родоплеменних пережитків та форм традиційної організації праці. Цей уклад за своєю суттю є основним соціально-економічним грунтом, на якому животіє патріархальне селянство. Показовими в цьому відношенні можуть бути країни Тропічної Африки, в яких колективна власність на землю збереглася донині, хоч і поєднується з індивідуальним привласненням урожаю і закріпленням наділів за окремими родинами. Господарювання характеризується надзвичайно низькою продуктивністю, витримує великий тиск з боку надлишкового населення села і неспроможне забезпечити потреби суспільства в продовольчих товарах.

Водночас спостерігається відносно швидке витіснення традиційних форм виробництва, що історично пов'язувалося з виникненням дрібнотоварного укладу. Останній, в свою чергу, підвладний впливові підприємницького укладу, що постійно міцніє і сприяє існуванню дрібнотоварного (в аграрному секторі, міському ремісництві, торгівлі, обслуговуванні міського населення) виробництва. У такий спосіб вдається частково розв'язувати проблему зайнятості того працездатного населення, яке стікається в міста. Водночас мозаїчність дрібнотоварного укладу розширюється внаслідок сильного впливу згори (з боку іноземного капіталу) і знизу (з боку традиційних форм виробництва).

Нерівномірність розвитку є економічним законом товарного виробництва взагалі і особливо його підприємницьких форм. Це яскраво видно на прикладі традиційних країн, що розвиваються. Так, з початку 50-х до середини 80-х років частка населення "верхньої групи" країн, що розвиваються, де з часом з'явилися і нові індустріальні країни, зросла всього з 14 до 16 відсотків усіх країн, що розвиваються. Проте у ВВП всієї сукупності країн, що розвиваються, частка цієї "верхньої групи" зросла з 36 до 58 відсотків. За той самий період частка "нижньої групи" зменшилась в загальному ВВП з 32 до 16,5 відсотка при майже стабільній частці населення (близько 60 відсотків) [12, с. 364].

2.3. Країни з перехідною економікою

Різке погіршення соціально-економічного стану, кризові явища в національних економіках зумовили прихід до влади в країнах регіону суспільних сил, які прагнуть змінити економічну модель розвитку, створити соціальне зорієнтовану ринкову економіку. На рубежі 80-90-х років у країнах Східної Європи були прийняті програми ринкової трансформації, які визначили основні напрями, шляхи, методи й етапи перетворень: «програма Анте Маркевича» у СФРЮ (1989 р.); «план Бальцеровича» у Польщі (1989 р.); «план Клауса» у Чехословаччині (1990 р.); «плані Купи» в Угорщині (1990 р.); «Короткий виклад стратегії переходу! до ринкової економіки» в Румунії (1990 р.); «Меморандум про економічну політику Російської Федерації», підготовлений піді керівництвом Є. Гайдара (1992 р.); «Програми економічних реформ та політики України» (1992 р.) та ін. Незважаючи на істотні розбіжності у визначенні та реалізації економічної політики, всі ці документи мають чимало спільних рис, пов'язаних з подібністю! завдань і цілей ринкових перетворень [12, с. 371].

Головним напрямом програм та практики ринкових реформ у східноєвропейських країнах є процес роздержавлення й приватизації. На роздержавленні у формах орендних відносин, підвищення економічної самостійності підприємств, ролі трудових колективів в управлінні, тобто формах, які не вели до зміни характеру державної власності, робився наголос у 80-ті роки. Однак у 90-ті роки в більшості країн регіону перевага стала віддаватися і приватизації як такій, що веде до встановлення нової системи відносин власності, заснованої на її різноманітності. Така система починає функціонувати поряд із державною на основі приватної та мішаної форм власності. Відповідно до програм приватизації в Угорщині, Польщі, Чехії та Словаччині в 1995-1996 рр. у недержавному секторі мало вироблятися 40-50 % національного доходу. Основними формами приватизації є викуп, акціонування, безоплатне передання власності із застосуванням чеків, ваучерів, спеціальних приватизаційних рахунків громадян та ін. Незважаючи на досить високі темпи приватизації, зокрема в Польщі, Угорщині, Чехії, можна передбачити, що в недалекому майбутньому державний сектор усе ще буде мати більш вагомі позиції у національних економіках східноєвропейських країн, ніж у державах з розвинутою ринковою економікою. Важливим напрямом ринкової трансформації економіки країн регіону є подолання монополізму й розвиток конкуренції.

На початку 90-х років у Чехословаччині 40 % обсягу промислового виробництва створювалося мінімальною кількістю виробників — від одного до чотирьох. В Угорщині майже 30 % продукції обробної промисловості виробляли монополісти, у Польщі ця величина сягала 70 % загального обсягу промислової продукції. Рівень монополізації національного виробництва та ринку істотно зріс у нових східноєвропейських країнах як наслідок розпаду СРСР, СФРЮ та ЧССР. Демонополізація у сфері виробництва, відносин власності та управління сприяє розвиткові конкурентного середовища в країнах регіону. Поряд із цим практично знято обмеження на приватне підприємництво, галузевий перелив капіталу, лібералізовано умови економічної діяльності, створено законодавчі основи боротьби з недобросовісною конкуренцією, починає формуватися система контролю за діяльністю монополістів. Лібералізація цінової політики у східноєвропейських країнах на рубежі 70-90-х років здійснювалась у формах «шокової терапії» (Польща, Болгарія, Росія, Україна та ін.) й поступового відпуску цін протягом досить тривалого часу (Угорщина, Югославія), її головними рисами стали: відмова від адміністративного регулювання цін (за винятком невеликої групи товарів та послуг); контроль за зловживаннями монополістів у галузі ціноутворення; зближення світових і внутрішніх цін [12, с. 374].

Глибокі деформації як пропозиції (структурні диспропорції, високий рівень монополізації, дефіцит багатьох видів продукції та ін.), так і попиту (значний дефіцит держбюджету, горезвісна система дотацій і пільг окремим підприємствам, адміністративний розподіл продукції, виробленої на основі держзамовлення, високі інфляційні очікування споживачів та ін.) стали причинами високих темпів зростання оптових і роздрібних цін на початку 90-х років у всіх країнах регіону. За цих умов деякі східноєвропейські країни намагалися посилити прямий та опосередкований вплив держави на формування цін (Сербія, Україна у 1993 р.). Кардинально змінюється грошова та фінансово-кредитна політика. З другої половини 80-х років у країнах регіону почала створюватися двоярусна банківська система, яка охоплює національні (центральні) й комерційні банки. Центральні банки при цьому дедалі більше концентрували свою діяльність на формуванні загальнонаціональної фінансово-кредитної та емісійної політики, регулюванні процентних ставок, контролі за діяльністю комерційних банків. Останні безпосередньо займалися обслуговуванням юридичних та фізичних осіб. Були створені ринки: фінансові, кредитні, цінних паперів, валютний. На початку 90-х років у всіх східноєвропейських країнах державний бюджет формувався зі значним дефіцитом. Спроби збалансувати держбюджет здійснювалися за рахунок, з одного боку, скорочення дотацій та субсидій підприємствам, різкого зменшення державних капіталовкладень в економіку, скорочення військових витрат, обмеження певних соціальних програм та допомоги іншим країнам, з іншого боку — через збільшення прибутків держави. Найбільшого успіху в цій сфері досягли Чехія, Угорщина, Польща, де й рівень інфляції був значно нижчий, ніж в інших країнах регіону.

Податкові реформи у цих країнах були спрямовані як на стимулювання економічної зацікавленості підприємців, незважаючи на форми власності, у розвитку виробництва, так і на зростання доходів державного бюджету та вирішення на цій основі загальнонаціональних завдань. Головними видами податків стають податки на додану вартість, податок на прибуток, акцизний збір. При цьому деякі країни Східної Європи (передусім Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Хорватія) здійснюють політику зближення національних податкових систем із системою, що діє з 1993 р. у ЄС, маючи на увазі уніфікувати їх до моменту свого вступу в цю організацію.

Для цих країн, і особливо для України, важливий не так їхній поточний стан за індексом сталого розвитку, як динаміка якісних змін і масштаби розшарування, що відбулися в цій групі протягом останніх 15 — 20 років. Виходячи приблизно з однакових стартових умов кінця 80-х років минулого століття (а в України вони були, мабуть, найкращі), країни цієї групи за історично короткий проміжок часу пройшли через дуже різні політичні, економічні, ментальні зміни. Найкращі приклади успішного сталого розвитку продемонстрували Естонія, Чехія, Словаччина, найгірший – Україна (Див. Додаток А.).

Економіка глобалізується, і це факт. В цьому є багато позитивних моментів, але поки що глобальна економіка все ще залишається нерівномірною. Навіть вимірюваний через паритети купівельної спроможності ВНП на душу населення у країнах світу відрізняється більше ніж у 10 разів. Доход на одну людину з 1990 року зростав щорічно на 3% у 40 країнах, але понад 80 країн мають доход на людину нижчий, ніж десять років тому. Всередині країн розшарування ще більш вражаюче. Понад 10 % людей, які живуть у “багатих” країнах, все ж перебувають за межею бідності, а в багатьох інших нерівність зросла за останні два десятиріччя [6, с. 133]. В цьому руслі і залишається ще невирішеним давнє питання щодо протистояння Півночі і Півдня, набуваючи тепер ще більш загрозливого характеру і нових форм. В цих рамках повстало глобальне питання кризи боргів, що виявляється в тім, що уряди бідних країн на сьогодні настільки багато заборгували урядам багатих країн, що чимало з них витрачають на обслуговування свого зовнішнього боргу більші суми, ніж на елементарне соціальне забезпечення своїх громадян [6, с. 133].

Ці питання, підняті економічною диференціацією, проявляються багато в чому саме в соціальній сфері. Сучасна глобалізація створила умови для того, що економічний добробут і соціальні злидні находяться сьогодні поруч у всьому світі [6, с. 134]. Чи не найпершим в цьому колі проблем, після явища бідності, стоять питання здоров’я. Людина, іноді сама того не помічаючи, псує своє здоров’я – екологічні негаразди, епідемії, вірусні інфекції, загальне падіння рівня природного захисту, імунітету тощо. Все це спричиняє певне падіння людських потреб і цінностей, які переводяться вже у русло виживання, а не гармонійного розвитку. Сюди також додаються питання нерівномірності освіти, падіння її якості в перехідних системах, знижуючи тим самим інтелектуальний потенціал суспільства та його конкурентоспроможність на світовому ринку праці. Крім зазначеного, дедалі стає все труднішим вирішення соціальних проблем у зв’язку зі зростанням населення Земної кулі, що особливо стосується як раз тих суспільств, що знаходяться на більш нижчих етапах розвитку.

Демографічна криза піднімає проблеми голоду і недоїдання, причому при сучасних тенденціях їх навряд чи можливо вирішити [6, с. 135]. Постає питання їжі, з яким вже не можливо впоратися ні засобами аграрної, ні індустріальної цивілізацій. Потрібні нові і негайні кроки щодо цього, без чого стане неможливим нормальне існування людства в найближчому майбутньому.

І нарешті, ще один аспект глобальної проблематики торкається таких явищ, як стихійні лиха. Їхня віднесеність до кола глобальним підтверджується тим, що останнє десятиліття встановило рекорд із катастроф, що відбулися в світі. Протягом десятиліття стихійні лиха нанесли збитків на понад $608 млрд. – більше, ніж за попередні сорок років. У всьому світі дедалі більша частка розорень, спричинених “стихійними” лихами, є результатом екологічно руйнівної діяльності людини, а також того, що ми самі підставляємо себе під їх удар. Багато екосистем виснажені настільки, що вже втратили свою гнучкість та здатність витримувати природні стреси, а це закладає основу для “неприродних катастроф” – тих стихійних лих, що почастішали або стали більш руйнівними внаслідок людської діяльності [6, с. 137].

Всі ці наслідки можна також об’єднати у кризу ще більш узагальнюючого характеру – так називану “нестійкість”, що є загальносистемною кризою: вона не може бути переборений без добре збалансованої стратегії розвитку об’єктивно взаємозалежних суб’єктів і об’єктів світового процесу. З іншого боку, сьогодні вже не можна вести довгострокове планування в рамках окремих чи країн великих областей діяльності людей без самого серйозного зіставлення з глобальними критеріями стійкості [6, с. 138].

Ці питання об’єднують зараз людей в усьому світі за для встановлення гармонії сучасного розвитку. Як бачимо, сьогодні навантаження на людей та природне середовище зростає, оскільки виснаження екологічних та соціальних систем підживлюють одне одного, находяться у взаємозалежності, і ставлять все нові і нові питання, розв’язати які і покликане глобальне співтовариство, розробивши нову світову стратегію розвитку людської цивілізації, долаючи механістичну модель світосприйняття і світорозуміння, через яку наша “цивілізація стала спроможна до самознищення” [6, с. 139].

В той же час, це картина світу, який сьогодні перебуває у процесі надзвичайно швидких змін в умовах глибокого розшарування у всіх сферах, що продовжує зростати і далі. І можливо саме безпрецедентне економічне процвітання, поява демократичних інститутів у багатьох країнах, стрімкий потік інформації та ідей у новому взаємопов’язаному світі дадуть нам змогу вирішувати завдання, що ігнорувалися протягом багатьох десятиліть: забезпечення матеріальних потреб усіх 6 млрд. членів людської раси на планеті та відновлення сталого балансу між людством і екологічними системами на Землі.

Багатьма зараз усе більше опановує впевненість, що проблему виходу із цього замкнутого кола неможливо вирішити з використанням традиційних підходів індустріальної епохи. Потрібна нова парадигма прискореного розвитку, на основі якої були б вироблені конкретні механізми, хоча поки що вона ще не сформульована, а відповідні механізми не вироблені.

Але, все ж таки, ті теорії, концепції і саме реальне життя, що носять характер постмеханістичних можливо і зможуть відповісти на все зростаючі і загрозливі виклики сучасності; і може саме з урахуванням нової суті технології і досягнень людства можлива побудова цієї нової парадигми гармонійного розвитку і продуктивного співіснування людини і природи, основ нової міжлюдської комунікації в процесі становлення суспільства нового типу.

3. Міжнародне співробітництво та прогнози вирішення глобальної екологічної проблеми МЕВ

3.1. Напрями вирішення основних екологічних проблем світу

У міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша держава посідає одне з вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишнього середовища. Українська держава з перших днів незалежності активно співпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічних програм і проектів. Так, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фонд України» від 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України «Про біосферні заповідники», яким затверджено перелік біосферних заповідників в Україні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера» до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом на листопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонська область), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська області), Карпатський (Закарпатська область). Міністерству закордонних справ України і Академії наук України доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди з Республікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародного біосферного заповідника «Східні Карпати» [4, с. 289].

Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища посідає одне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідами Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена урядом України з урядом Ізраїлю; про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації — з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — з Данією, Нідерландами, США [4, с. 290].

Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки здійснюється Україною з МАГАТЕ і Європейським Союзом у рамках програми ТАСIS, а також на двосторонній основі — з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією.

Україна підписала Меморандум про співробітництво урядів України та Канади з питань зміни клімату, а також Протокол про співробітництво з питань зміни клімату з Нідерландами і почала впровадження трьох спільних проектів.

Україна є суверенною стороною 26 багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколів у галузі охорони довкілля. Готується підписання, ратифікації та приєднання ще до 20 міжнародних конвенцій, протоколів і угод. Україна (в особі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України) брала активну участь у розробці Орхунської конвенції, Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р., Протоколу про воду і здоров’я до Конвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнародних озер 1992 р., Протоколу про скорочення викидів азоту, легких органічних сполук, Протоколу про важкі метали до Конвенції про транскордонне забруднення повітря на великі відстані [1, с. 43].

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної Комісії, насамперед, її Комітету з екологічної політики.

З 1995 року Україна, як відомо, є членом Ради Європи — однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності яких питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце. Входження України до європейських політичних і економічних структур є одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України на сучасному етапі. Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузі охорони довкілля передбачає гармонізацію національного законодавства із законодавством ЄС і, зокрема, підходів до створення системи національних екологічних стандартів, впровадження екологічно чистих технологій, ресурсо- та енергозаощадження, гармонізацію системи аналітичних вимірів і оцінку стану навколишнього середовища.

Україна була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні.

Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія, 28-30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційними. Вони відбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році — в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві працювала конференція «Довкілля для Європи», що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охорони довкілля [4, с. 295].

Україна як член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод і разом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодо врятування нашої планети від екологічного лиха.

Світовий банк і його складовий Інститут Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) звернувся до фінансування природоохоронних заходів в 1969 р. Тоді ж був створений спеціальний відділ з охорони природи. З того часу банк відігравав важливу роль у цій сфері, а до середини 1990-х років він уже фінансував багато проектів, які мають природоохоронну компоненту з суто природоохоронними цілями: відновлення лісових масивів, управління водними ресурсами, боротьбу з забрудненням.

Велика організація, якою є МБРР, спочатку створена для забезпечення економічного зростання, логічно дійшла до того, що охорона навколишнього середовища як на рівні регіону, так і в глобальному аспекті стала одним із пріоритетних напрямів його діяльності.

На верхньому рівні формування інвестиційної політики МБРР визначає пріоритетні проблеми в галузі охорони навколишнього середовища. До них належать: руйнування природного середовища проживання; деградація земель; деградація і вичерпання ресурсів свіжої води; міське, промислове і сільськогосподарське забруднення; глобальні проблеми (скорочення різноманіття біологічних видів, виснаження озонового шару, інші форми змін в атмосфері, які створюють умови для глобального потепління та ін.).

Інтеграція України в систему світового господарства дозволяє сподіватися, що вона попадає в орбіту діяльності МБРР. У зв’язку з цим потребує удосконалення технологія виділення коштів під конкретний проект. Самі по собі пріоритети сформульовані досить абстрактно і являють собою вершину піраміди. Кожному пріоритету відповідає деякий набір проблем. Цей етап вибору зветься ідентифікацією пріоритетної проблеми.

На наступному етапі виявляються прямі і побічні причини, які породжують розглянуті проблеми. Потім розглядаються можливі напрями втручання і загальна проблема інвестицій. На заключному етапі аналізу виявляються норми і джерела фінансової допомоги.

Конкретні приклади найбільш важливих програм: організація управління захистом навколишнього середовища і використання природних ресурсів на Філіппінах, охорона природи Середземноморського регіону, захист тропічних лісів та ін.

Природоохоронна спрямованість так чи інакше торкається кожного проекту, який фінансується банком. Перш ніж виділяти кошти, МБРР в обов’язковому порядку проводить оцінку шкідливого впливу на навколишнє середовище щодо кожного проекту. Це необхідний елемент прийняття рішень з проектів, і від їх результатів залежить рішення банку. В недалекому майбутньому можливо МБРР вийде і на наш ринок.

3.2. Кіотський протокол

Кіотський протокол — міжнародна угода про обмеження викиду в атмосферу парникових газів. Кіотський протокол — додатковий документ до Рамкової конвенції ООН зі змін клімату, підписаної 1992 на міжнародній коніференції в Ріо-де-Жанейро. Конвенція набрала силу у 1994. Сьогодні підписантами її є 189 країн, в тому числі більшість промислово розвинутих країн. Сам протокол прийнято в Кіото 11 грудня 1997. Ним було узгоджено, що країни-учасниці зобов’язані зменшити середньорічні обсяги викидів парникових газів в період 2008-2012 рр. в середньому на 5,2 % (у порівнянні з 1990 р.). Окреме зобов'язання щодо їх зниження взяли Японія – на 6 %, США – на 7 % та ЄС – на 8 %. В межах ЄС на окремі країни були накладені різні обмеження. Зокрема, в червні 1998 року Міністри навколишнього середовища країн ЄС своєю постановою зобов’язали Австрію зменшити їх викиди на 13 % (для порівняння: північні країни ЄС зобов'язались досягти максимального їх пониження, на 28 %) [6, с. 86].

Як відомо, для вступу в дію протоколу, із 35 індустріальних країн цей документ зобов’язані були стільки країн ратифікувати, щоб на них, як мінімум, припадало 55 % викидів двоокису вуглецю. Після того, як приєдналася Росія в кінці 2004 року (17,4 % світових викидів СО2), зазначений документ набув чинності 16 лютого 2005 року. Доля країн, які приєдналися до нього, складає на даний момент 62 %. Проте, країни, що ратифікували протокол, не мають особливих стимулів його виконувати, допоки США (25 % світових викидів СО2) та Китай не ратифікували зазначений документ. Україна ратифікувала Кіотський протокол 4 лютого 2004 (за іншими даними Status of ratification 12 квітня 2004) [6, с. 87].

Зменшення викидів кожна країна може здійснювати за допомогою зменшення виробництва, раціональнішого використання тепла та енергії транспортного сектору, а також проведення проектів в інших країнах. Як відомо, Кіотським протоколом передбачаються гнучкі механізми щодо зменшення парникових газів шляхом закупівлі відповідних сертифікатів за кордоном. Заходи щодо зменшення газів в інших країнах поділяються на групи спільного здійснення відповідних проектів між двома країнами, які належать до категорії групи країн додатку 1 ("Joint Implementation") та здійснення відповідних проектів в країнах, які не включені до зазначеної групи країн додатку І цієї Конвенції ("Clean Development Mechanism") [6, с. 88].

Для врегулювання викидів парникових газів, країни ЄС роблять ставку на внутрішню торгівлю сертифікатами викидів, які, "де факто", репрезентують право на забруднення навколишнього середовища вищезазначеними газами. Починаючи з 2005, кожне європейське промислове підприємство отримує певну кількість таких сертифікатів. Якщо деякі підприємства в стані зменшувати шкідливі викиди, наприклад, шляхом технологічних новацій, то вони зможуть продавати залишкові сертифікати іншим фірмам, які перевищують норми наданого їм ліміту. Таким чином, ініціюється національний, а згодом, і європейський ринок сертифікатів, який з точки зору економічної теорії становить один із найкращих методів регулювання ринку шляхом штучно сформованого ринку. Внаслідок цього, ціни не утворюються вільно, оскільки пропозиція формується державою.

Таким чином існує можливість для налагодження міжнародної співпраці у сфері скорочення викидів СО2. Підставою для цього є можливість купівлі країнами контигентів викидів СО2 в інших державах. Як відомо, для встановлення емісійних контигентів для окремих країн за базовий було обрано 1990 р. З урахуванням трансформаційних процесів в економіці України кількість викидів СО2 вітчизняною промисловістю за період 1990-2004 рр. суттєво скоротилися. У цьому зв'язку, Україна може продавати свої емісійні контигенти іншим країнам. Потреба і бажання підприємств, зокрема, ЄС придбати такі контигенти є і, з часом, буде зростати [6, с. 89].

Незалежно від Кіотського протоколу існує також європейське законодавство в галузі захисту якості повітря, зміни клімату та озонового шару. Відповідно до постанови Європейської Комісії (№ 2037/2000) щодо захисту навколишнього середовища і, зокрема, озонового шару країни-члени ЄС повинні інформувати про вжиті заходи стосовно повторного використання ("Recycling"), обновлення та знищення шкідливих речовин, типу фторхлорвуглеводневих (ФХВВ) та інших газів з подібним негативним впливом на озон. На сьогоднішній день, як і було погоджено Монреальским протоколом 1987 року, замість ФХВВ використовуються фторовуглеводневі гази (ФВВ), які не впливають на озон в атмосфері. Але за рахунок цього вирішується тільки питання озонових дір, а проблема парникового ефекту залишається [6, с. 90].

Висновки

Отже, ми окреслили екологічні проблеми міжнародних економічних відносин і можемо зробити наступні висновки.

Пов’язані зі станом природи проблеми виникають на різних рівнях: регіональному, коли мова йде про забруднення або порушення природи на обмежених ділянках поверхні; національному, коли техногенний вплив стосується інтересів цілої держави; планетарному, оскільки діяльність людини впливає і на глобальні природні процеси. Особливість цієї проблеми на нинішньому етапі полягає в тісному взаємозв’язку всіх цих рівнів. Регіональне та національне в наш час збільшується до глобальних масштабів. Наприклад, випадання кислотних дощів на території сусідніх країн, експорт екологічної кризи внаслідок розповсюдження у глобальних масштабах міжнародними каналами токсичних технологій, відходів країн, що розвиваються, та країн, що переходять до ринку. Конференцією ООН з навколишнього середовища та розвитку було визначено 5 суб’єктів, що перешкоджають вирішенню глобальних екологічних проблем. Це США, які відмовляються підписувати міжнародну конвенцію з біологічного розмаїття; Саудівська Аравія, яка постійно збільшує видобуток та продаж нафти; Японія, яка підтримує США; Малайзія, на території якої знищують тропічні ліси; МАГАТЕ, яка підтримує подальший розвиток атомної енергетики на її сучасному рівні, при цьому багато інших суб’єктів так і не було названо. Зрозуміло, що в таких умовах вирішення екологічних проблем можливе лише за умови розвитку міжнародної співпраці.

На сьогоднішній день людство не має єдиної програми вирішення екологічної проблеми. Зусилля вчених та суб’єктів господарювання зосереджені на розробці нових технологій (перехід на ресурсозберігаючі та безвідходні технології); пошуку засобів для фінансування заходів зі збереження навколишнього середовища; розробці національних програм раціонального природокористування.

Національні програми охорони навколишнього середовища будуть ефективними лише тоді, коли відповідатимуть міжнародним потребам. Організатором та координатором цієї діяльності виступає ООН та її спеціалізовані організації, передусім створена у 1972 р. в системі ООН Програма з навколишнього середовища (UNEP). З її ініціативи була розроблена та прийнята Декларація щодо розвитку навколишнього середовища (1992 р.) – свого роду міжнародна екологічна конституція. У наш час UNEP прагне прийняття міжнародної конвенції про збереження глобального біологічного розмаїття.

Як і раніше, гостро стоїть проблема забезпечення людства сировиною та енергією. Значення енергоносіїв та джерел сировини пояснюється тим, що вони є важливою передумовою та фактором економічного зростання, прогресу виробничих сил, фактором природокористування. Сутність проблеми полягає у відсутності на сучасному етапі нової, адекватної НТР, бази постачання суспільного виробництва енергією та сировиною; затримці в освоєнні альтернативних енергоносіїв; наявності диспропорцій у світовому енергобалансі; переважання традиційних енергоносіїв; залежності енергозабезпечення багатьох країн від зовнішніх джерел і т.п.

Енергетична подія тісно пов’язана з іншими глобальними проблемами. Так з проблемою забезпечення миру та запобігання війні зв’язок двосторонній. По-перше, гонка озброєнь пов’язана зі зростанням невиробничого споживання великих обсягів сировини та енергоносіїв; по-друге, залежність від імпорту енергії та окремих видів стратегічної сировини є причиною міжнародного напруження. Наочний зв’язок цих двох проблем виявився під час кризи та війни у Перській затоці. Сутність зв’язку з екологічною проблемою полягає у тому, що енергетика, видобуток сировини змінюють антропогенне та природне середовище, знищують родючі грунти, змінюють природний ландшафт.

Можливості запобігання загостренню проблеми знаходяться у пошуках альтернативних джерел енергії. На них і зосередженні зусилля багатьох вчених із різних країн.

Останнім часом набуло ознак глобальної проблеми і освоєння Світового океану. Світовий океан надає людству біоресурси та мінеральну сировину. Розвідані запаси нафти на континентальному шельфі становлять ¼ світових. розвіданих запасів. Наприклад, на морські надра припадає близько 30 % видобутку олова, 100 % – брому, 20 % – Важкої води.

Проблема економічного відставання країн, що розвиваються, є однією з найбільших глобальних проблем, пов’язаних із взаємовідносинами між державами. Рис глобальності їй надає те, що вона може бути подолана виключно глобальним справедливим регулюванням у межах світового товариства, яке, у свою чергу, гарантувало б економічну безпеку всіх країн та народів, сприяло б стабільному та гармонічному розвиткові міжнародної економіки. Одним із проявів цієї проблеми є криза заборгованості.

Зараз перед людством постала інша глобальна проблема світогосподарського розвитку – проблема країн, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкової, яка полягає у необхідності подолання їх кризового стану та залучення їх на рівноправній основі у світову економіку. Це є комплексною проблемою, що пов’язана з суспільними взаємовідносинами та вимагає для свого вирішення активного здійснення даними країнами ринкової трансформації для підвищення ефективності господарювання в інтересах широких верств населення за умови обов’язкової зацікавленості у сприянні міжнародного співтовариства, головним чином з боку економічно розвинених країн.

Список використаних джерел

1. Андрейцев В.І. Екологічне право. – К., 1996. – 326 с.
2. Буравльов Є. Нова еколого-економічна політика // Экотехнологии и ресурсосбережение. — 1998. — № 3. — С. 33-37
3. Дуднікова І. І. Екологія: Навчальний посібник. — К.: Видавництво Європейського університету, 2006. — 327, с.
4. Екологія і закон: Екологічне законодавство України: У двох кн. – К., 1997
5. Екологія: Підручник для економічних вищих навчальних закладів і факультетів / С. І. Дорогунцов, К. Ф. Коценко, М. А. Хвесик та ін. — 2-ге вид., без змін. — К. : КНЕУ, 2006. — 371, с.
6. Екосередовище і сучасність / С. І. Дорогунцов, М. А. Хвесик, Л. М. Горбач, П. П. Пастушенко. — К.: Кондор, 2006 — Том 8: Природно-техногенна безпека. — 2008. — 527, с.
7. Жарова Л. Економічні механізми Кіотського протоколу: можливості та загрози для України // Економіка України. — 2009. — № 4. — С. 86-92
8. Жук М. В. Регіональна економіка : підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К. : Видавничий центр "Академія", 2008. — 415, с.
9. Івашура А. А. Екологія: теорія та практика: Навчальний посібник. — Харків : ВД "ІНЖЕК", 2004. — 207 с.
10. Колотило Д. М. Екологія і економіка: Навчальний посібник. — К. : КНЕУ, 1999. — 367 с.
11. Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. – К., 1996. – С. 312-345
12. Купінець Л. Інструменти екологічної безпеки у міжнародній торгівлі // Економіка України. — 2006. — № 4. — С. 66-73
13. Кухарська Н. О. Міжнародна економічна діяльність України: Навчальний посібник. — Харків : Одіссей, 2007. — 455, с.
14. Макогон Ю. В. Роль Кіотського протоколу і сучасних екотехнологій в енергозберігаючій політиці України // Стратегічні пріоритети. — 2006. — № 1. — С. 135-143
15. Малишко М.І. Основи екологічного права України. – К., 1999. – 348 с.
16. Марчишин С.М. Екологічний словник-довідник (основні терміни і поняття). – К., 1998. – С. 151-160
17. Мельник Л. Г. Екологічна економіка: Підручник. — Суми: Університетська книга, 2002. — 345 с.
18. Мельник Л. Г. Екологічна економіка: Підручник. – Суми: Університетська книга, 2003. — 346 с.
19. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 314 с.
20. Основи соціоекології / За ред. Г.О. Бачинського. – К., 1995. – С. 186-187.
21. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: Курс лекцій. – К., 1997. – С. 150-159
22. Синякевич І. Екологізація розвитку: об'єктивна необхідність, методи, пріоритети // Економіка України. — 2004. — № 1. — С.57-64
23. Соколовський О., Кардубан В., Бойчук О. Методичні рекомендації по застосуванню нормативних актів з питань охорони навколишнього середовища. – Тернопіль, 2000. – 112 с.
24. Поплавська Ж. В. Економічні аспекти екологізації //Вісник Національної академії наук України. — 2005. — № 10. — С. 26-34
25. Україна в глобалізованому світі: Збірник наукових праць / НАН України, Ін-т світової економіки і міжнародних відносин, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського. — К., 2007. — 175, с.
26. Хвесик М. А. Інституціональна модель природокористування в умовах глобальних викликів: Монографія. — К. : Кондор, 2007. — 479, с.
27. Царенко О. М. Навколишнє середовище та економіка природокористування: Навч. посіб. для студ. вуз.. — К.: Вища школа, 1999. — 176 с.
28. Шевчук В. Еколого-економічний підхід до проблем природокористування і охорони навколишнього середовища // Український географічний журнал. — 1997. — № 2. — С. 3-10
29. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. – К., 1989. – 175 с.
30. Шматько В. Г. Екологія і організація природоохоронної діяльності: Навчальний посібник. — К.: КНТ, 2006. — 303, с.
31. Экология и экономика природопользования = Ecology and Environmental and Resources Economics : Учебник для студ. вуз.. — М. : Закон и право : ЮНИТИ, 1998. — 455 с.