Освіта та самоосвіта

Все для студентов и самообразования

Чому «добро» вважають поняттям моралі й категорією етики?

1. Чому «добро» вважають поняттям моралі й категорією етики?

Як етична категорія добро виражає те, що є цінним саме по собі, що сприяє позитивному утвердженню людини в людському способі буття та відкриває перспективу такого утвердження. Звернемо увагу на те, що дати відразу та однозначну відповідь на те, що та хто саме буде вважати щось таким, що є справді людським, інколи дуже важко, а інколи навіть і неможливо, проте коли ми так вважаємо (хай навіть помилково), ми стверджуємо, що це є добро. Більше того, в реальних явищах скоріше за все відсутнє чисте представлення якихось виключно таких характеристик, що підпадають під ознаки добра, але саме такі ознаки дозволяють нам стверджувати, наприклад, що тут доля добра перевершує долю зла.

Важливо також відзначити два моменти у наведеному визначенні змісту категорії добра: а) добро постає в своєму якісному стані (те, що сприяє утвердженню в людському способі буття), а також – б) в часовому вимірі (те, що відкриває перспективу). Адже може бути й так, що в даний момент нам видається щось добром і тільки добром, проте в перспективі це може виявитись скоріше негативно для людини, ніж позитивно. Припустимо, щоби уникнути плачу дитини, ми даємо їй річ, яку давати дітям не можна; на даний момент ми нібито перевели ситуацію в стан добра, проте в майбутньому це може привести до розбещеності та вседозволеності цієї дитини й постати в характеристиках очевидного зла. Отже, за своєю суттю моральне добро конструктивне, що й знаходить адекватне відображення і у етичній категорії.

2. Яке принципове значення для обґрунтування концепції природи і сутності моралі має визначення категорії «добро»?

Етична категорія морального зла навпаки означає спрямованість на негативне у бутті, на руйнування того, що можна вважати справжніми засадами людини та людського способу буття, на дисгармонію і порушення його цільності, на заперечення та руйнування перспективи досягнення та збереження добра. В етичній категорії морального зла фіксується перш за все та переважно саме деструктивність.

Необхідно спеціально наголосити на вторинності зла у відношенні до добра, адже без чогось позитивно ствердженого та усталеного не буде того, що можна руйнувати та заперечувати. Але, з іншої сторони, і добро певною мірою виявляє себе у співставленні із злом, оскільки позитивне може отримати власні характеристики лише тоді, коли воно входить у співставлення із злом. Відомий видатний представник середньовічної схоластики Ф.Аквінський наполягав на тому, що Бог дозволяє проявитися злу в світі виключно для того, щоби люди змогли належною мірою сприйняти і оцінити добро.

3. Проаналізуйте відмінності між абсолютистськими та релятивістськими концепціями добра

Абсолютистські концепції добра і зла. Їх представники онтологізують (надають статусу буття) добро і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії “добро” і “зло” розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не піддаються сумніву. При цьому не враховують, що їх авторами були окремі люди (філософи, апостоли, пророки), які мали специфічні, іноді гранично полярні, несумісні погляди, переконання, світогляди.

Подібні уявлення побутували ще у міфології Давнього світу, божества якої чітко поділяють на добрі і злі. Наприклад, згідно із зороастризмом (релігія Давньої Персії) вся світова історія становить собою боротьбу доброго бога, бога-творця, абсолютного добра Ахурамазди (Ормузда) і злого бога, бога-руйнівника, абсолютного зла Ангро-Манью (Арімана). Всі добрі справи приписувались Ахурамазді, а все зло (смерть, злі чаклуни, хижі звірі, зима тощо) — Ангро-Маньї.

Згідно з абсолютистською етичною концепцією добро часто ототожнювали з духовним началом (у Платона — з освіченою душею), а зло — з матеріальним, тілесним. Душа, мовляв, має божественне джерело, а тіло обтяжує душу різноманітними ницими пристрастями. Тіло як матеріальне, речовинне має потяг до подібного собі — до матеріальних предметів (багатства, їжі, напоїв тощо), а душа — до нематеріальних явищ (ідей, істини). Пізнання розглядають при цьому як шлях до чеснот і протиставляють наживі й насолоді, хибному, порочному шляху (послідовним втіленням такого погляду на природу добра і зла є аскетизм — зречення радощів життя, відлюдництво, умертвління плоті задля досягнення моральної досконалості). Насправді, між душевними й тілесними спонуками немає непримиримого антагонізму, оскільки тілесні спонуки регулюються свідомістю людини, принаймні піддаються регулюванню.

Антична етика вбачала перевагу душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком цього було ототожнення добра зі знанням, а зла — з незнанням, хибністю, неуцтвом. Давньогрецький філософ Сократ (прибл. 470/469 — 399 до н. є.), наприклад, розумів добро і зло як результат діяльності людини. Дотримуючись принципу єдності добра і знання, він вважав, що люди чинять зло під викликом їх пороків — неуцтва, безрозсудності, нечестивості, боягузтва тощо. Головною доброчесністю, за Сократом, є мудрість, а головним моральним недоліком — неуцтво, невігластво. Мудрість і зло несумісні. Проте моральність людини не детермінується знанням, рівнем освіти, а залежить і від ступеня її залученості до системи соціальних зв’язків, змісту цих зв’язків, засвоєння нею вселюдської культури. Це засвоєння не вичерпується знанням сутності речей, “воно проходить численними артеріями емоційних зв’язків, кристалізуючись у несвідомих схильностях і створюючи цілісний ансамбль світогляду. Ці емоційні і несвідомі механізми важливі нітрохи не менше, ніж філософські поняття, оскільки без них моральне життя згасає навіть при розвинутому інтелекті й неослабному пізнавальному інтересі”. Тому недооцінка, а ще більшою мірою ігнорування емоційного аспекту моралі, є істотним недоліком раціоналістичних концепцій.

Основним недоліком абсолютистських концепцій є канонізація і догматизація існуючої моралі, що нерідко призводить до ригоризму (непохитного втілення якогось принципу в життя), а іноді й фанатизму, аскетизму, ханжества й фарисейства, тобто удаваної набожності, доброчесності, лицемірства. Проте відмова від визнання абсолютного моменту в моралі й добрі породжує ще гірші наслідки. Йдеться про етичний релятивізм (відносність).

Релятивістські концепції добра і зла. У цій системі поглядів поняттям моралі надається умовне, відносне значення, що призводить до суб’єктивізму в тлумаченні моральних понять і суджень, до заперечення в них об’єктивного змісту, нерідко — до нігілізму (лат. nihil — ніщо, нічого) та імморалізму (лат. іт… — префікс, що означає заперечення і moralis — моральний) вселюдських моральних цінностей.

Релятивісти бачать лише те, що моральні поняття й уявлення різних народів, соціальних груп, людей, перебуваючи у зв’язку з їх потребами, інтересами, переконаннями й уподобаннями, мають суттєві відмінності, а також залежать від часу, місця, конкретних життєвих ситуацій. Звертаючись до фактів, що засвідчували протилежність моральних уявлень у різних народів, на відносності добра і зла наполягали софісти (Протагор, Горгій, Гіппій та ін.). Подібним було ставлення до моральних, і не тільки моральних, уявлень скептиків (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик), що з особливою переконливістю виявилося в аргументах проти можливості точного знання. Скептики, наприклад, вважали, що існує стільки рівноцінних моральних суджень, скільки є народів і осіб. Вони рекомендували утримуватися від суджень, підкорятися звичаям і законам своєї країни.

4. Яку роль відіграє зло — деструктивну чи конструктивну? Думку обґрунтуйте

Важливим є питання про те, конструктивну чи деструктивну роль відіграє зло; має воно субстанціональний характер чи ні; про діалектичний характер добра і зла. Існує думка, ніби зло не має субстанціонального характеру, оскільки “Немає нікого, хто робив би зло заради його самого, але всі творять його заради вигоди або задоволення, або честі, або чогось подібного…” (Ф. Бекон).

5. Що спільного й відмінного мають добро і зло?

Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики. Самий факт існування в людському житті таких прямо протилежних орієнтирів як добро і зло свідчить про найважливіші особливості тої ситуації, в якій перебуває людина. Ми добре знаємо про те, що людина в своїх діях різноманітного плану як правило має можливість вибору, проте це може бути досить різний вибір: вибір засобів дії, часу та умов дії, вибір варіантів організації наших доцільних дій та вчинків, нарешті, вибір найбільш прийнятного чи оптимального витрат матеріалів та енергії в діяльності. Звернемо увагу на те, що в даних випадках далеко не завжди та не обов´язково вибір має носити альтернативний характер, тобто це не обов´язково повинен бути вибір з-поміж двох протилежних позицій. Із категоріями добра і зла ситуація інакша: тут перед нами саме альтернатива, оскільки сторони відношення виключають одна іншу. Окрім того, добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини. Ще Сократ в своїх знаменитих бесідах із мешканцями Афін висміював софістів за те, що вони ототожнюють такі явища як добро і благо із якимись окремими речами чи явищами. Все це може бути осмислене в такому плані, що у самій альтернативності людського вибору між добром і злом йдеться про внутрішній вибір, точніше – про вибір певного внутрішнього відношення. За великим рахунком це означає, що людина має моральну свободу волі, тобто може здійснювати дещо таке, що не можна звести до конкретності ситуації чи до сукупності речей та явищ, втягнутих у ситуацію, в якій перебуває людина. Наприклад, можна виконувати свої службові обов´язки, перебуваючи у дуже різних відношеннях до цього процесу: можна їх виконувати із радістю, можна – спокійно, із усвідомленням їх необхідності, можна — роздратовано, можна — відсторонено, можна із внутрішньою огидою та ін. Весь цей спектр внутрішнього відношення може супроводжувати приблизно дії того ж самого плану та змісту в їх фізичному вимірі, проте саме з позиції внутрішнього людського відношення до цих дій кожного разу буде відбуватись щось зовсім інше. Отже, вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини.

6. У чому полягає зв’язок між моральною вимогою і моральним обов’язком?

Моральна вимога — найпростіший елемент моральних відносин індивідів, які підпорядковуються різним формам повинності.

Ця вимога не піддасться жорсткій, однозначній інтерпретації і характеризується імперативністю, всезагальністю, всепроникливістю та безособовістю.

Моральні вимоги формулюють по-різному: як моральну норму, моральне правило, моральний припис, заповідь.

У понятті “моральна норма” осмислюється один з найпростіших видів моральної вимоги, вияв моралі як форми суспільної свідомості. Формулюється вона як однаковою мірою адресоване всім людям повеління, яке слід неухильно виконувати за будь-якої ситуації. Об’єктивною основою моральної норми є необхідність однотипної поведінки людей у повторюваних ситуаціях. Вона спрямована на те, щоб стати нормою людської поведінки.

Сформульована як більш-менш чітке повеління моральна норма стає моральним правилом (імперативним положенням, яким керуються у співжитті, праці, поведінці), а за детальнішої конкретизації — моральним приписом (своєрідним каноном). Моральні правила і приписи іноді набувають форми заповідей.

Наявність морального обов’язку, сумління ще не є гарантом життєдіяльності людини згідно з моральними вимогами, оскільки така життєдіяльність передбачає відповідний розвиток волі, яка залежить не лише від свідомості, а й від життєвого досвіду, звичок чинити відповідно до морального обов’язку.

У понятті “моральний обов’язок” моральні вимоги пізнаються, визнаються й оцінюються якнайзагальніше і якнайабстрактніше, що виявляється в принциповому визнанні людиною необхідності рахуватися з громадською думкою, у схильності до позитивного оцінювання моральних норм та їх прийняття. Проте моральний обов’язок реально виявляється в численних обов’язках, а бути самовимогливим у всіх сферах життєдіяльності нелегко. Одні люди вважають священними моральні обов’язки щодо сім’ї, але недооцінюють або ігнорують моральні вимоги в інших сферах життя, наприклад на виробництві. Інші нехтують моральними вимогами у сімейних стосунках, проте є морально самовимогливими в інших сферах життєдіяльності.

Набуваючи життєвого досвіду, людина має справу з численними проявами моральних вимог, їх формами, сферами виявлення (сім’я, виробництво, побут). Одні з них інтеріоризуються у відповідні особистісні завдання, вимоги до себе, тобто набувають статусу конкретного морального обов’язку (зокрема, батьківський обов’язок), інші на деякий час, а то й назавжди, залишаються зовнішніми і неприйнятними. Наприклад, мало хто може сказати, що ця заповідь стала його моральним обов’язком: “Любіть ворогів ваших, благотворіть тих, хто ненавидить вас, благословляйте тих, хто проклинає вас, і моліться за тих, хто кривдить вас”.

7. Обґрунтуйте сутність моральної свободи

Моральна свобода — цінність, до досягнення якої людина прагне й володіння якої є для нього благо. Разом з тим вона одночасно й умова прояву його морального здійснення їм моральних учинків і дій.

Свобода  має два аспекти: негативний і позитивний. Негативна воля — це «воля від», воля заперечлива, руйнуюча залежність «від» — від сил природи, суспільних моральних догм і установок. Така воля приносить людині незалежність і в той же час — почуття самітності, безсилля тривоги. У цих умовах людина знову виявляється перед вибором: або позбутися від цієї волі за допомогою нової залежності, нового підпорядкування, або дорости до позитивної свободи.

Позитивна свобода — «свобода для», що дає можливість повної реалізації інтелектуальних і емоційних здатностей, що вимагає від особистості цієї реалізації, воля, заснована на неповторності й індивідуальності кожної людини.

Виходить, перед сучасною людиною, що набули волю (в «старому», негативному, змісті), відкриваються два шляхи. Перший — подальший рух до «нової», позитивної, свободи, основними способами досягнення якої є любов і творчість. Другий шлях — «втеча» від цієї справжньої свободи.

8. Чому надмірність чи відсутність самоповаги призводить до моральних вад?

Упорядкуємо негативні моральні якості людей:

— моральні вади, що проявляються в схильності до проступків розумом (свідомістю): байдужість, безвілля, безпринципність, боягузтво, жадібність, заздрісність, зарозумілість, легковажність, лінивість, легкодухість, підозрілість (недовірливість), нерішучість, ревнивість, самовдоволеність, самозакоханість, самовпевненість, черствість тощо;

— моральні вади, що проявляються у схильності до проступків словом: брехливість, бундючність, буркотливість, вульгарність, грубість (брутальність), дратівливість, запальність, лихослівність, лицемірність, марнославство, марнослівність, нахабність, неввічливість, непристойність, нескромність, нетерпимість, нечемність, осудливість, пихатість (чванливість), підлабузництво, підлесливість, примхливість (капризність), сварливість, схильність до хамства, святенництво, хвалькуватість, цинізм, чванство;

— моральні вади, що проявляються в схильності до проступків ділом: агресивність, віроломність, дріб’язковість, жорстокість, зрадливість, користолюбство, мстивість, нахабність, невдячність, ненадійність, нерозважливість, низькопоклонство, підлість, підступність, схильність до вбивства, схильність до перелюбу, схильність до самогубства, сутяжність, упертість, схильність до шахрайства.

Деякі моральні вади можуть проявлятися в різних родах проступків. Наприклад, слово буває жорстокішим від аналогічного вчинку. Проте жорстокість раціональніше віднести до практичних проступків і відповідних моральних вад. Це стосується й деяких інших вчинків: зрадити можна не лише ділом, а й словом. До того ж моральним вадам, що виявляються в схильності до проступків словом, передують вади, які виявляються у схильності до проступків розумом, а вадам, що виявляються у схильності до проступків ділом, передують вади, які виявляються у схильності до проступків розумом і словом.

9. Як взаємопов’язані гідність і честь?

Як поняття моральної свідомості й категорія етики “гідність” розкриває моральне ставлення людини до себе, а також ставлення до неї інших людей і суспільства загалом. Вона виражає уявлення про безумовну цінність кожної людини, яка або реалізувала себе, або може реалізувати в майбутньому. Визнання гідності кожної людини випливає з принципу рівності всіх людей у моральному сенсі, прав на повагу безвідносно до соціального статусу. Таке визнання є неодмінною передумовою моральних відносин між людьми. Суспільство повинне визнавати гідність кожної людини незалежно від її віку і реальних чеснот.

Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

Визнання суспільством гідності людини позитивно впливає на розвиток почуття її власної гідності як форми самосвідомості.

городства” (К. Маркс).

Гідність як абстрактна властивість конкретизується у процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах. Самореалізація людини як особистості передбачає насамперед уміння орієнтуватися серед моральних цінностей, оскільки, як зауважив французький мислитель Дені Дідро (1713—1784), без чітких понять про загальне благо гідності немає. Важливе також усвідомлення свого призначення, оскільки “той, хто не розуміє свого призначення, частіше всього позбавлений почуття власної гідності”, як стверджував російський письменник Федір Достоєвський (1821 —1881). А зрештою це почуття має стати помітним у життєдіяльності людини, бо “без яскраво виявленого особистісного втілення в праці, без матеріалізації в ній духовного світу особистості немає почуття власної честі й гідності”, як вважав український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970).

Отже, є принаймні два значення поняття “гідність”, одне з яких пов’язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й соціального становища, друге — з конкретними чеснотами людини, її соціальним статусом (у цьому сенсі воно близьке до поняття “честь”). Гідність як визнання самоцінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини заробляється, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.

На відміну від гідності моральна цінність людини в понятті “честь” пов’язується з її реальною життєдіяльністю, соціальним статусом, визнаними чеснотами. Якщо уявлення про гідність особи ґрунтується на принципі рівності всіх людей у моральному сенсі, то в понятті “честь” люди оцінюються диференційовано, що знаходить відображення в понятті “репутація” (“добра репутація”, “погана репутація”).

Честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується з її репутацією.

Визнання гідності, тобто самоцінності кожної людини, залежить від суспільства, його економічного ладу та політичного режиму, від його здатності забезпечити утвердження невідчужуваних прав громадян. Від цього залежить і те, наскільки особистість зможе у своїй діяльності не заплямувати, зберегти свою честь.

10. У чому виявляється моральний сором і каяття?

Сором виступає як переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших. Інші люди, з якими нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належне і неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до прийнятих моральних норм і зразків. Коли людина боїться, зраджує або виявляє непотрібну агресію, вона зустрічає несхвалення, презирство або глузування оточуючих і соромиться власних учинків, сердиться на саму себе. За висловом К.Маркса, сором — це гнів, повернений усередину.

У соромі ми безпосередньо розуміємо, як глибоко пов’язані з оточуючими, як важко нам почувати себе хоча б тимчасово невизнаними. І якщо «на людях смерть чорна», то сором на людях жахливий. Коли людині соромно перед людьми за себе чи за своїх близьких, її не рятує від страждань ні багатство, ні високе становище. Упасти в чиїхось очах — це значить утратити висоту, цінність, скотитися на нижчий рівень, де місце тільки негідним. Ось чому люди бояться сорому, ганьби, побоюються виявитися невідповідними деякому комплексу вимог, пропонованих співтовариством і оточуючими. Сором підсилює самокритику і тимчасово викликає почуття безсилля.

У соромі домінують інші, навіть якщо в момент здійснення небажаного вчинку людина одна і ніхто безпосередньо за нею не спостерігає. Їй може бути соромно перед собою, а це почуття — не що інше, як спроектований усередину нашої душі погляд інших. Інші спостерігають за нами з глибини нашого «я», судять нас нашим власним внутрішнім голосом, пред’являють моральний еталон, владно вказують на нього.

У результаті переконаності в наявності моральної справедливості перше “Я” людини істотно зміцнює свої позиції і набуває статусу її совісті (сумління). Раніше почуття совісті могло виникати лише епізодично й одразу згасати, будучи загнаним у глухий кут “Я-апологетом”. Під впливом совісті в моральній практиці людини виявляються явища морального сорому (збентеження, ніяковіння за недостойну поведінку) і каяття — зумовленого роботою совісті акту глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості. За своєю суттю каяття є виправленням духовної похибки на основі внутрішньої переорієнтації людської особи, яка істотно коригує її розвиток.

11. Поміркуйте, які аспекти добра розкриваються в таких визначеннях:

Добро — це зберегти життя, сприяти життю (А. Швейцер).

Добро є свобода (С. К’єркегор).

Добром ми називаємо те, що здатне викликати або збільшити наше вдоволення (Дж. Локк).

Добро — це утвердження… прагнення до щастя (Л.-А. Фейєрбах).

Коли в Піднебесній дізналися, що краса — це краса, з’явилась і потворність. Коли дізналися, що добро — це добро, з’явилось і зло (Лао-цзи).

Половина наслідків добрих намірів виявляється злом. Половина наслідків лихих намірів виявляється добром (М. Твен).

Що б робило твоє добро, якби не існувало зла? (М. Булгаков).

Доброго, котрого хочу, не роблю, а злого, котрого не хочу, роблю (Апостол Павло).

Не будь переможеним злом, але перемагай зло добром (Ап.Павло).

Люди завжди лихі, доки їх не примусить до добра необхідність (Н. Макіавеллі).

В цих виразах розкриваються не якісь конкретні прояви доброго в людині, а, в першу чергу, те, що сприяє наближенню до досконалої людяності, або, до «взірця людської природи». Добро в його сутнісному вимірі — це є усе те, що утверджує розумність і моральність людини. Зло — це те, що гальмує розвиток або нівечить і нищить у людині її людські якості. Лише з позицій названого критерію відкривається справжня цінність будь-яких людських учинків, а отже, і підстава оцінювати їх або як добро, або як зло.

Поняття добра пов’язується також із діяльністю творення корисного і красивого. Добре — це те, що корисне для життя у всьому багатстві його проявів. Воно і є благо.

 

12.   Визначте, яка грань зла розкривається в таких висловлюваннях:

Злом… називаємо те, що здатне завдавати нам чи збільшувати якесь страждання (Дж. Локк).

Зло є не що інше, як невідповідність між: буттям і належним (Г.-В.-Ф. Гегель).

Без зла все було б таким же безбарвним, як безбарвною була б людина, позбавлена пристрастей (Я. Бьоме).

Місце злого в цілісній картині досконалого творення відносне. Адже те, що пересічні люди атестують як зло, відбувається внаслідок незнання ними світу як цілого. Останній включає в себе величезну різноманітність елементів. Поняття зла розглядається у зв’язку з поняттям необхідності, оскільки в безконечному універсумі всі явища не можуть бути однозначними і не допускати ніякої своєї протилежності. В цьому тлумаченні зв’язку добра і зла наявні риси діалектичного підходу. Традиція його своїми витоками сягає вчення Фоми Аквінського про Красу цілого в світі внаслідок поєднання хорошого і поганого. Зло служить для добра своєрідною спонукою на розгортання.

13.     Простежте, які аспекти свободи розкриваються в таких висловлюваннях:

Щоб бути свобідним, треба підкорятися законам (Античний афоризм).

Коленій людині притаманна свобода здійснення будь-якого вчинку, тобто того, що вона вважає найкращим (Г. Лейбніц).

Ураю більше заборон, ніж; у пеклі (Єврейське прислів’я).

Людина свобідна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в розмірковуванні не про смерть, а про життя (Б. Спіноза).

Люди ніколи не користуються свободою, яка в них є, але вимагають тієї, якої у них немає (С. К’єркегор).

Свобода означає відповідальність, ось чому більшість людей боїться свободи (Дж.-Б. Шоу).

Свобода є право на нерівність (М. Бердяєв).

Свобода — це право робити все, що не заборонено законом (Ш. Монтеск’є).

Свобода — це розкіш, яку не кожен може собі дозволити (О. фон Бісмарк)

Ніхто не може бути цілком свобідним, поки всі не свобідні (Г. Спенсер).

Свобода бачиться як відсутність моральних зобов’язань людини перед світом, а зрештою і перед самою собою. Свобода ототожнюється з уявленням про безмежність можливостей волі визначатися собою самою без урахування застережень розуму.

Отже, воля людини як розумної істоти є причиною творення нової реальності. Оскільки воля оперта на закони розумного, вона є свобідною волею. Свобода її стає дійсною в діяльності, що засвідчує розумну і творчу природу людини.

14.     Проаналізуйте, які грані справедливості розкриваються у цих висловлюваннях:

Справедливість є найбільшою із чеснот (Аристотель).

Справедливість не є простою рівністю, а рівністю у виконанні належного (В. Соловйов). Справедливість є постійна й незмінна воля кожному відплачувати за заслугами (Античний афоризм).

Бути доброю [людиною] — значить не [тільки] не робити несправедливості, але й не бажати цього (Демокрит).

Людина справедлива не та, що не кривдить, а яка могла б скривдити, і не захотіла (Філон Александрійський).

Справедливість, яка не підтримується силою, немічна; сила, що не підтримується справедливістю, тиранічна… треба поєднати силу зі справедливістю і або справедливість зробити сильною, або силу справедливою (Б. Паскаль).

Справедливий до себе ставиться строго, до інших — поблажливо (Японське прислів’я).

В етиці Арістотеля поняття справедливості відображає найрізноманітніші аспекти моральних та правових стосунків. Філософ розрізняє справедливість відплатну і розподільчу. Йому належить визначення поняття справедливість як «справедлива рівність», як певна середина між двома крайнощами несправедливості тощо. Категоріального значення поняття «справедливість» набуває з поширенням моральних вимог на сферу соціального життя та утвердження істини соціальних стосунків як морально визначених. Поняття «справедливість» осягає широкий спектр стосунків у сфері соціального, економічного, політичного, правового життя суспільства.

Філософ бачить справедливість у дотриманні закону, що оберігає право власності, а несправедливість — у порушенні його. Отже, в етиці Арістотеля утверджується, таким чином, поняття справедливості, оперте на об’єктивні підстави: залежність кількості майна, яким володіє людина, від її внеску в загальнодержавне життя.

15.     Охарактеризуйте висловлювання:

Совість — це глядач і суддя доброчесності (Античний афоризм).

Закон, який живе в нас, називається совістю. Совість є, власне, застосування наших вчинків до цього закону (І. Кант).

Педантичному моралісту можна сказати, що совість — це моральний світильник, що освітлює добрий шлях; проте коли повертають на поганий, то його розбивають (Г.-В.-Ф. Гегель).

Моя совість не що інше, як моє «Я», що ставить себе на місце ображеного «Ти» (Л.-А. Фейєрбах).

Чиста совість є винаходом диявола (А. Швєйцер).

Будь слугою совісті і господарем волі (Азербайджанське прислів’я).

Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна.

Совість — великий рушій вчинків. З почуття совісті особа здатна покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребують її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім’я інших.

16. Прокоментуйте такі висловлювання:

Найбільш повно і концентровано виражається вихованість і моральна культура людини в тому, щоб виміряти однаковою мірою і рівно цінувати як власну, так і чужу гідність (Ф. Бекон).

Людина повинна поважати саму себе і вважати себе гідною найвищого (Г.-В.-Ф. Гегель).

Приниження є, власне, не що інше, як порівняння своєї власної гідності з моральною досконалістю (І. Кант).

Одним з основних визначень честі є те, що ніхто не повинен своїми вчинками давати будь-кому перевагу над собою (Г.-В.-Ф. Гегель).

Честь — це зовнішня совість, а совість — це внутрішня честь (А. Шопенгауер). Об’єктивно — честь є думка інших про нашу цінність, а суб’єктивно — наша боязнь перед цією думкою (А. Шопенгауер).

Право називатися людиною накладає величезні моральні зобов’язання: примножувати чесноти людства. Гідність людини визначається, по-перше, здатністю приборкати пристрасті й підпорядкувати чуттєву природу розумному воле-вияву. По-друге, гідність спирається на уміння формувати досконалий предметний світ та досконалі стосунки, утверджуючи творчу сутність людини. По-третє, за умови нормальності суспільного життя, гідність людини, оперта на творчі уміння, має отримувати адекватну моральну оцінку з боку суспільства.

Отже, гідність об’єктивується, по-перше, діяльністю особистості, що утверджує чесноти людства. По-друге, на підставі першого, гідність має бути принципом ставлення суспільства до особи. Моральність суспільного життя визначається визнанням цінності кожної людської особистості та творенням атмосфери поваги до особи, залежно від її внеску в загальносуспільний добробут. По-третє, гідність є виявом самосвідомості особи і має моральну цінність за умови, що самоповага оперта на об’єктивну підставу: реальну або потенційну цінність особистості.

17. Проаналізуйте ці висловлювання:

Ідеал полягає в реалізації свого справжнього «Я» (Дж.-Е. Мур)

Хто знає, — для того, щоб людина могла зробити один крок до свого морального ідеалу, чи не повинен увесь світ рухатися разом з нею? (В. Гюго).

Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, Що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися.

Моральний ідеал є орієнтиром для самовдосконалення особистості, завдяки йому людина оцінює поведінку інших людей. Прагнучи самовдосконалюватись, особистість не може обійтися без морального ідеалу, який допомагає їй орієнтуватись у світі моральних цінностей, обирати оптимальну лінію поведінки, життєву позицію. Ідеал підносить людину, сприяє зміцненню її духовно-емоційних сил, необхідних для самореалізації.

18.     Дайте інтерпретацію цих висловлювань:

Щастя — спонукальний мотив будь-яких вчинків будь-якої людини, навіть тієї, що збирається повіситись (Б. Паскаль).

Ніколи не вважай щасливим того, хто залежить від щасливої випадковості (Л.-А. Сенека).

Щасливий той, хто влаштував своє існування так, що воно відповідає особливостям його характеру (Г.-В.-Ф. Гегель).

Стосовно щастя неможливий ніякий імператив, який у найстрогішому розумінні слова приписував би робити те, що робить щасливим (І. Кант).

Любов є не що інше, як бажання щастя іншій особі (Д. Юм).

Поняття щастя конкретизується залежно від того, в чому людина бачить сенс життя, тобто воно завжди індивідуально визначене. Поняття самоутвердження як умова щастя об’єктивно покладає два основні аспекти. Перший — самоутвердження людиною себе як носія природної життєвості. Фізичне здоров’я і спосіб життя, що сприяє його збереженню та покращенню природних задатків організму, — явище моральнісного ставлення до феномена життя та до себе як його носія. Фізичне здоров’я — не лише показник гармонійної взаємодії всіх органів, але й запорука душевного здоров’я: налаштованості людини на злагоду з оточенням. Фізично здорова людина сповнена радості буття. її наповнює радістю сама можливість бути, відбутися, відчувати своє тіло і вправно володіти ним.

19. Прокоментуйте такі висловлювання:

Моральні якості видатної особистості мають, можливо, більше значення для даного покоління і всього ходу історії, ніж; суто інтелектуальні досягнення (А. Ейнштейн).

Якщо якийсь вчинок є доброчесним чи порочним, то це є лише ознакою певної душевної якості чи характеру; він повинен випливати з постійних принципів нашого духу, які поширюються на всю поведінку людини і входять до її власного характеру (Д. Юм).

Часто якийсь незначний вчинок, слово чи жарт краще виявляють характер людини, ніж битви, в яких гинуть десятки тисяч (Плутарх).

Безхарактерність ще далі від доброчесності, ніж порок (Ф.Ларошфуко).

Нехай ваш вихованець буде непокірним, свавільним — це незрівнянно краще, ніж безмовна покірність, безвілля (В. Сухомлинський).

Про доброчесності людини треба судити не за її добрими якостями, а за тим, як вона ними користується (Ф. Ларошфуко).

Можливо, доброчесність є не що інше, як душевна делікатність (О. де Бальзак).

Доброчесність — це тільки мудрість, яка змушує узгоджувати пристрасть із розумом і насолоду з обов’язком (К.-А. Гельвецій).

Нерозум — начало і керівник доброчесності, а, скоріше, рух почуттів. Спочатку повинен виникнути якийсь неосмислений порив до прекрасного — як це і буває, — а потім уже розум виносить вирок і судить (Аристотель).

Пороки входять до складу чеснот, як отрута до складу ліків (Ф. Ларошфуко).

Основне призначення людини бачиться в тому, щоб бути гідною щастя, а шлях до цього — не в благах земного життя, адже доброчесність не прокладає шляху до добробуту, а в моральному самоутвердженні. Опредметнитися в служінні добру — це і означає здобути сенс життя та відчуття щастя. «Доброчесність породжує щастя», — говорить Кант.

Список використаної літератури

  1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.
  2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.
  3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.
  4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.
  5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.
  6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005. — 414 с.
  7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.