Зміст

Вступ

1. Сутність та цілі бюджетної політики

2. Механізм бюджетної політики

3. Аналіз бюджетної політики України

4. Пріоритети бюджетної політики України

5. Проблеми та перспективи бюджетної політики України на сучасному етапі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Реформування суспільно-економічних відносин в Україні підтверджує необхідність якомога скорішого вирішення проблеми фінансової стабілізації — основи загальнодержавної стабілізації і виходу з економічної кризи.

Бюджет як фінансовий план держави формується під впливом бюджетної і податкової політик. В Україні остання формувалася в умовах надзвичайно жорсткої економічної кризи, що не могло не позначитися на характері змін. Оскільки, з одного боку, постійною залишалася проблема мобілізації коштів до бюджету для виконання державою своїх функцій і зобов’язань, а з іншого — об’єктивним був безперервний процес втрати одних джерел фінансових надходжень до бюджету і, у зв’язку з цим, пошуку інших, які б відповідали новій системі господарювання. Це постійно загострювало проблему дефіциту бюджету та методів його фінансування. Крім того, серед принципово нових умов з’явилися такі, які пов’язані з низькою фінансовою й управлінською дисципліною, тінізацією економіки, неефективністю здійснення окремих видів видатків, марнотратством, фактами розкрадання державних коштів.

Україна пережила проблеми наповнення бюджету грішми, уникнення надходження до бюджету шляхом взаємозаліків, невиконання більшості прийнятих щорічних бюджетів, реструктуризації боргів як засобу поліпшення фінансового стану підприємств та їх розрахунків з бюджетом. Із часом завдяки трансформації бюджетної і податкової систем окремі із зазначених явищ відійшли в минуле, а деякі змінили свій характер, хоча ще залишаються не розв’язаними повною мірою. Але такі проблеми, як масове ухиляння від податків, втрати доходів бюджету від податкових пільг, зростання зовнішньої заборгованості, залишаються актуальними.

Актуальність.Основу фінансової політики становить бюджетна політика, яка пов'язана насамперед із формуванням і виконанням бюджетів усіх рівнів, цільових загальнодержавних фондів. Державний бюджет України — це головний фінансовий план країни, який віддзеркалює суспільно-економічний стан у державі. Економічна нестабільність і спад виробництва негативно впливають на формування доходів та фінансування видатків бюджету. Бюджет, його дохідна частина прямо пов'язані із Державною програмою соціально-економічного розвитку України на поточний фінансовим рік. І навпаки, виконання зазначеної програми залежить від її фінансового забезпечення. У ньому напрямку Державний бюджет виступає основою фінансування загальнодержавних програм та сприяє їх виконанню. Державна програма соціально-економічного розвитку України і Державний бюджет України мають своє особливе місце, роль і призначення в системі суспільно-економічних відносин.

Тема:«Бюджетна політика як інструмент державного регулювання економіки України».

Мета: охарактеризувати бюджетна політика як інструмент державного регулювання економіки України.

Завдання:

— визначити сутність та цілі бюджетної політики;

— розкрити механізм бюджетної політики;

— провести аналіз бюджетної політики України;

— визначити пріоритети бюджетної політики України;

— показати проблеми та перспективи бюджетної політики України на сучасному етапі.

1. Сутність та цілі бюджетної політики

Основу фінансової політики становить бюджетна політика, яка пов'язана насамперед із формуванням і виконанням бюджетів усіх рівнів, цільових загальнодержавних фондів. Державний бюджет України — це головний фінансовий план країни, який віддзеркалює суспільно-економічний стан у державі. Економічна нестабільність і спад виробництва негативно впливають на формування доходів та фінансування видатків бюджету. Бюджет, його дохідна частина прямо пов'язані із Державною програмою соціально-економічного розвитку України на поточний фінансовим рік. І навпаки, виконання зазначеної програми залежить від її фінансового забезпечення. У ньому напрямку Державний бюджет виступає основою фінансування загальнодержавних програм та сприяє їх виконанню. Державна програма соціально-економічного розвитку України і Державний бюджет України мають своє особливе місце, роль і призначення в системі суспільно-економічних відносин[13, с. 29].

“Єдиним хорошим бюджетом є збалансований бюджет” (Адам Сміт, 1776 р.)

“Хорошим правилом є те, що бюджет ніколи не повинен бути збалансованим — крім моменту, копи надлишок, що стримує інфляцію, змінюється на дефіцит, щоб боротися зі спадом” (Воррен Сміт, 1955 р.)[6, с. 48].

Адміністративно-командна економічна політика в СРСР призвела до нерівномірного економічного розжитку усіх регіонів, створення неструктуризованого, неефективного та однобокого народногосподарського комплексу. Функціонування адміністративно-командної системи сприяло розподілу і перерозподілу більше 25 відсотків валового внутрішнього продукту СРСР, який вироблявся в Україні.

З проголошенням незалежності України починається новий етап, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин. Початком економічних перетворень в Україні стало прийняття Закону УРСР" Про економічну самостійність Української РСР" від 3 серпня 1990 року. Згідно з ним Україна самостійно визначає економічний статус і стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах усього народу, а також розробляє і формує незалежну фінансову (бюджетну, податкову, валютну) політику в контексті загальнодержавної економічної політики і займається її виконанням.

Фінансова політика охоплює нейтральну ланку системи економічних відносин і відіграє провідну роль у реалізації загальнодержавних функцій. Організація і регулювання цих відносин здійснюються відповідно до діючого (фінансового правового поля) етапу та стану суспільно-економічного розвитку країни. Без врахування останнього політика стає гальмом розжитку економічних відносин.

Фінансова політика має бути жорсткою, але справедливою й активною, і повинна стимулювати економічне зростання, захищати національні інтереси та бути привабливою для суб'єктів іноземних країн. Побудова і формування фінансової політики – це досить складний процес.

Розвиток суспільно-економічних відносин в Україні підтверджує необхідність якомога скорішого вирішення проблеми фінансової стабілізації — основи загальнодержавної стабілізації і виходу з економічної кризи.

Основу фінансової політики становить бюджетна політика, яка пов'язана насамперед із формуванням і виконанням бюджетів усіх рівнів, цільових загальнодержавних фондів. Державний бюджет України — це головний фінансовий план країни, який віддзеркалює суспільно-економічний стан у державі. Економічна нестабільність і спад виробництва негативно впливають на формування доходів та фінансування видатків бюджету. Бюджет, його дохідна частина прямо пов'язані із Державною програмою соціально-економічного розвитку України на поточний фінансовим рік. І навпаки, виконання зазначеної програми залежить від її фінансового забезпечення. У ньому напрямку Державний бюджет виступає основою фінансування загальнодержавних програм та сприяє їх виконанню[13, с. 30]. Державна програма соціально-економічного розвитку України і Державний бюджет України мають своє особливе місце, роль і призначення в системі суспільно-економічних відносин.

Практика розвитку фінансових відносин ще раз підтверджує це і вимагає:

— по-перше, формувати Державний бюджет України і Державну програму соціально-економічного розвитку України на основі єдиної концепції суспільно-економічного розвитку й у контексті загальнодержавної фінансово-економічної політики;

— по-друге, досконалого аналізу та оцінки соціально-економічного стану регіонів і держави та розробки реальних макроекономічних показників розвитку на плановий рік і перспективу;

— по-третє, виконання Державного бюджету і Державної програми соціально-економічного розвитку має проходити ж руслі єдиних підходів, цілісного механізму, ефективних норм і методів організації фінансово-економічних відносин;

— по-четверте, підтримки загальних принципів економічного розвитку і, насамперед, принципу формування і виконання доходів бюджету за рахунок платежів, які активно й ефективно впливають на виробництва, виконання показників економічного розвитку, а не шляхом розширення кількості податків та зборів, як сьогодні відбувається, та використання емісійних джерел поповнення бюджету;

— по-п'яте, проведення належного, своєчасного контролю та піднесення рівня відповідальності за стан виконання доходів бюджету та показників соціально-економічного розвитку регіонів, міністерств (відомств), держави ж цілому [6, с. 50].

Бюджет є головним фінансовим документом країни. Виходячи з нього можна зробити висновок, що вивчення бюджету (процесу його формування) є однією з першорядних задачею економічної науки.

Пояснення цьому лежить у зв'язках бюджетної політики з усіма сторонами економіки країни. Так процес формування бюджету тісно пов'язаний із податковим законодавством, а також із процесом виробництва: або стимулює його, або натискає. З іншого боку, розподіл бюджетних засобів також тісно пов'язаний з виробництвом: фінансові вкладення направляються у виробництво. Також із бюджету фінансуються соціально-необхідні програми і служби такі як: армія, міліція, охорона здоров'я і т.п.

Як очевидно з усього вищевикладеного бюджет щиро пов'язаний із добробутом країни. І це в черговий раз підкреслює всю актуальність проблеми бюджету і процесу його нормування, і необхідність його вивчення.

2. Механізм бюджетної політики

Бюджетний процес — регламентований законодавством порядок, розглядання, затвердження бюджетів, їхнє виконання і контроль за виконанням, затвердження звітів про виконання бюджетів, що входять у бюджетну систему України.

При формуванні Державного бюджету основною задачею є його збалансованість або говорячи іншими словами якнайближче наблизитися до ідеального варіанта — це повне покриття витрат прибутками й утворення залишку засобів, тобто перевищення прибутків над витратами.

Цього стану, на перший погляд, можна досягти двома засобами:

1. зменшення розміру витрат;

2. збільшення розміру прибутків.

Державні витрати структурно можна уявити так:

Витрати на соціальні послуги.

Витрати на господарське споживання.

3. Витрати на озброєння і матеріальне забезпечення зовнішньої політики.

4. Витрати адміністративно-управлінські.

5. Платежі по державному боргу.

З даної структури очевидно, що витрати державного бюджету виконують функції політичного, соціального і господарського регулювання[3, с. 42].

Перше місце в бюджетних витратах займають соціальні статті: соціальні посібники, утворення, охорона здоров'я та ін. У ньому виявляється головний напрямок бюджетної політики, як і всієї державної економічної політики в цілому — стабілізація, зміцнення і пристосування існуючого соціально-економічного ладу до розумів, що змінюються. Ці витрати покликані зм'якшити диференціацію соціальних груп, неминуче властиву ринковому господарству.

У витратах на господарські споживання звичайно виділяються бюджетні субсидії підприємствам, сільському господарству, на здійснення державних програм. Усе це робиться з метою стимулювання їхніх виробничих можливостей.

Витрати на озброєння і матеріально-технічне забезпечення зовнішньої політики, а також адміністративне — управлінські витрати випивають на структуру попиту.

Кон'юнктурним цілям бюджетного регулювання служать витрати по внутрішньому державному боргу (наприклад, дострокове погашення частини боргу), розміри витрат на кредити і субсидії приватним і державним підприємствам, сільському господарству, на створення і удосконалення об'єктів інфраструктури, на закупівлю озброєння і військове будівництво [3, с. 43]. Таким чином, держава намагається задовольнити вимоги різноманітних соціальних груп, зменшити соціальну напруженість у товаристві.

У періоди криз і депресії витрати державного бюджету на господарські споживання, як правило, ростуть, а під час кон'юнктури — скорочуються.

Важливо відзначити, що структура державного бюджету робить регулюючий вплив на розміри попиту і пропозиції, а також на галузеву і регіональну структуру економіки, національну конкурентноздатність на світових ринках.

Структуру державних прибутків можна уявити такою уявою:

1. Податки (у тому числі акцизні збори і мита).

2. Податкові надходження: прибутки від державної власності, державної торгівлі.

3. Внески в державні фонди соціального страхування, пенсійний, страхування від безробіття[3, с. 44].

Головком статтею бюджетних прибутків є податки. Під податком, збором, митом і іншими платежами розуміється обов'язковий внесок у бюджет відповідного рівня або ж позабюджетний фонд, здійснювані платниками в порядку і на умовах, визначених законодавчими актами.

Податки та їх види:

1. Податки на прибутки і майно: прибутковий податок із громадян; податок із прибутку; податок на соціальне страхування і фонд заробітної плати і робочої сили; майнові податки, у тому числі податки на власність, включаючи землю й іншу нерухомість; податки на переклад прибутку і капіталу за рубіж і ін. Ці податки стягаються з конкретної фізичної особи, їх називають прямими податками.

2. Податки на товари і послуги: податок з обороту, що в даний час замінений податком із додаткової вартості; акцизи (податки, прямо що включаються в ціну товару або послуги); податок на спадщину, на доходи з нерухомістю і цінними паперами й ін. Ці податки називаються непрямими. Вони частково або цілком переносяться на ціну товару чи послуги[3, с. 45].

З вище викладеного очевидно, що податки виконують три найважливіші функції:

1. Фінансування державних витрат (фіскальна функція).

2. Підтримки соціальної рівноваги шляхом зміни співвідношення між прибутками окремих соціальних груп з метою згладжування нерівності між ними (соціальна функція).

3. Державного регулювання економіки (регулююча функція)[3, с. 45].

У минулому й у даний час податки в основному виконували фіскальну функцію. Проте в плані останніх десятиліть помітний розвиток одержали соціальна і регулююча функції.

За допомогою податків держава намагається зменшити соціальну напруженість у товаристві, і тим самим запобігти соціальному вибуху. Це досягається гнучкою податковою політикою, наданням усіляких податкових пільг: пільги багатодітним сім'ям, переселенцям через межу на свою історичну батьківщину, студентам і особам збільшуючи свою кваліфікацію. Часто податкові пільги даються дрібним і середнім підприємцям, особливо вперше починаюча самостійна справа, ферма, але ці податкові пільги носять не тільки соціальний, але і регулюючий характер.

Регулююча функція податків також широко використовується державою. Глобальне зниження податків веде до збільшення чистих прибутків, посиленню стимулу господарської діяльності, росту капіталовкладень, попиту, зайнятості до пожвавлення господарської кон'юнктури, підвищення додатків — звичайний засіб боротьби з перегрівом кон'юнктури. Змінюючи податкові ставки на прибуток, держава може підсилити або зменшити додаткові стимули для капіталовкладень, а маневруючи рівнем непрямих податків — впливати на фонд споживання ж цілому, на рівень цін.

III. Видатки державного бюджету і його види

Видатки з державного бюджету України — це економічні відносини, які виникають у зв'язку з розподілом централізованого фонду грошових коштів держави і його використання за цільовим призначенням [3, с. 47].

Значна кількість певних видів бюджетних видатків обумовлена низкою факторів: природою і функціями держави, рівнем соціально-економічного розвитку країни, адміністративно-територіальним устроєм держави, формами надання бюджетних коштів тощо. Поєднання цих факторів породжує систему видатків державного бюджету України. Однак соціально-економічний розвиток України останніми роками кардинально змінив як систему, так і структуру та класифікацію видатків. Командно-адміністративні методи господарювання засвідчили, що бюджет був дуже перевантажений видатками, які пов'язані з економічною функцією держави. Левова частка бюджетних коштів, майже 65-70%, спрямовувалась у галузі матеріального виробництва. Соціальна функція бюджету, що поширена у розвинених країнах, і яка зорієнтована безпосередньо на забезпечення благ людини, не має свого фінансового втілення[3, с. 48]. Тому з реформою системи господарювання в Україні акценти в розподілі бюджетних коштів повинні зміститись, насамперед, у бік посилення соціальної функції держави і зміни напрямку та змісту економічної функції.

У зв'язку з переходом економіки України на ринкові засади господарювання у бюджеті держави з'явились нові напрямки спрямування коштів централізованого фонду, яких не було за умов командно — адміністративної системи. Так, низку видатків перекладено на позабюджетні, соціальні та економічні фонди у державному бюджеті України та місцевих бюджетах. Знайшли також відображення нові напрямки витрачання і бюджетних коштів, а саме — соціальний захист населення, надання бюджетних позик, зовнішньополітична та зовнішньоекономічна діяльність, національна оборона, обслуговування державного зовнішнього боргу, національна космічна програма тощо.

Видатки бюджету поділяються на певні види, які можуть характеризуватись якісно та кількісно.

Якісна ознака видатків характеризує їхнє суспільне призначення, а кількісна — загальний обсяг. Ці дві ознаки можуть бути у протиріччі. Так, наприклад, потреби держави, що визначаються якісною ознакою, часто перевищують кількісну, тобто суму видатків, яка потрібна для задоволення відповідних потреб держави. Це призводить до негативних наслідків, а саме — до недофінансування видатків, передбачених законом про державний бюджет, зростання зовнішнього та внутрішнього боргу, дефіциту бюджету та інфляції.

Під час кризи фінансові можливості держави обмежені, тому потреби суспільства не відповідають обсягам наданих коштів. Видатки бюджету у повному та всебічному обсязі характеризуються тим, яку вони відіграють роль і яке місце посідають у процесах суспільного відтворення, яке їхнє соціальне призначення.

За соціальним призначенням видатки державного бюджету України поділяються на: соціальний захист населення; фінансування соціально-культурних закладів, установ; фінансування науки, народного господарства і державних капітальних вкладень; фінансування національної оборони; правоохоронної діяльності та забезпечення безпеки держави; утримання органів законодавчої, виконавчої та судової влади; фінансування зовнішньополітичної діяльності; заходів, пов'язаних із ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та соціальним захистом населення; видатки з обслуговування державного зовнішнього та внутрішнього боргів та інші видатки [3, с. 52].

Співвідношення видатків між окремими групами визначається спрямованістю бюджетної політики. Останніми роками найбільша частка видатків припадає на соціально-культурні заходи та соціальний захист населення. Це викликано кризою в економіці та необхідністю соціального захисту громадян з невеликим рівнем доходів.

Кошти державного бюджету України витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених законом про державний бюджет. Кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами народних депутатів. До державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України.

Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємству установ, організацій і органів на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення та інших, що не належать до видатків розвитку. У складі поточних видатків окремо вирізняються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об'єктів із зазначенням усіх факторів, які вплинули на обсяг видатків [3, с. 52].

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної діяльності, зокрема, фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови народного господарства, субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням [3, с. 53].

Забороняється використання бюджетних коштів для фінансування позабюджетних фондів. Позабюджетні фонди можуть бути утворені за рахунок надходження від необов'язкових платежів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, інших позабюджетних джерел.

3. Аналіз бюджетної політики України

Державний бюджет України передбачає видатки на:

— фінансування загальнодержавних централізованих програм підтримання та підвищення життєвого рівня населення, заходів щодо соціального захисту;

— фінансування заходів у галузі освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення, що має загальнодержавне значення;

— фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт, що здійснюються відповідно до загальнодержавних програм;

— національну оборону;

— охорону навколишнього природного середовища;

— утримання правоохоронних і митних органів;

— утримання органів законодавчої, виконавчої, судової влади та прокуратури;

— здійснення зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної діяльності;

— трансферти, що передаються з державного бюджету України до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя;

— виплату усіх видів пенсій, видатків, спрямованих на захист громадян, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, виплату допомог з безробіття, витрати на професійне навчання незайнятого населення та заходи для створення додаткових робочих місць;

— утворення державних матеріальних і фінансових резервів;

— обслуговування внутрішнього та зовнішнього державних боргів та їх повернення;

— інші заходи, що фінансуються з державного бюджету України відповідно до законів України[9, с. 4].

У державному бюджеті України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів сумою не більше, ніж два відсотки від обсягів видатків державного бюджету України для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження державного бюджету України.

У державному бюджеті України понад передбачені видатки утворюється оборотна касова готівка сумою не більше двох відсотків від загального обсягу видатків бюджету. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути поновлена у тому ж році до обсягів, встановлених під час затвердження державного бюджету України.

З республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів здійснюються видатки на:

— фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що підпорядковані органам державної влади та управління Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів згідно з покладеними на ці органи влади функціями;

— утримання органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів державної влади і самоврядування;

— фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

— інші заходи, що фінансуються відповідно до законодавства України з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів [3, с. 58].

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, місцевих, міських, (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) і районних бюджетах утворюються резервні фонди уряду Автономної Республіки Крим, виконавчих органів обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування) районних рад народних депутатів сумою не більше одного відсотка від обсягу видатків кожного з відповідних бюджетів для фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені під час затвердження зазначених бюджетів [9, с. 6].

У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим, обласних, міських, районних, селищних, сільських бюджетах утворюється оборотна касова готівка. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути поновлена у тому ж році до обсягів, встановлених під час затвердження відповідного бюджету[9, с. 6].

Розмежування видів видатків між бюджетами, що входять до складу бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, здійснюється відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, міськими (міст Києва і Севастополя) радами.

Створення принципово нового механізму бюджетного фінансування науки, удосконалення державної системи підготовки і перепідготовки кадрів для народного господарства, використання пільгового податкового режиму у реалізації нових видів продукції й інші бюджетні заходи покликані стимулювати наукові відкриття і нові технічні досягнення, скорочувати строки впровадження їх у виробництво, а в кінцевому підсумку — слугувати каталізатором прискорення науково-технічного прогресу.

Видатки у повному і усесторонньому обсязі характеризуються функціональною структурою, до якої долучаються: міжнародна діяльність; фундаментальні дослідження та сприяння науково-технічному прогресові; правоохоронна діяльність та забезпечення безпеки держави; державне управління; промисловість та енергетика; будівництво; сільське господарство, лісове господарство, рибальство і мисливство; транспорт, дорожнє господарство, зв`язок телекомунікації й інформатика; інші послуги, пов'язані з економічною діяльністю.

У невиробничій сфері видатки державного бюджету, згідно з бюджетною класифікацією, поділяються за галузями і видами суспільної діяльності. Це видатки на: освіту; охорону здоров'я; соціальний захист і соціальне забезпечення; житлово-комунальне господарство; культуру і мистецтво; засоби масової інформації; фізичну культуру і спорт; державне управління; судову владу.

Функціональний поділ видатків дозволяє виявити пропорції в розподілі бюджетних коштів І, змінюючи їх, добиватись необхідних зрушень у галузевій структурі суспільного виробництва. Так, необхідність посилення соціальної спрямованості усього суспільного розвитку потребує на сьогодні більше коштів спрямовувати у соціальну сферу, забезпечуючи тим самим прискорені темпи її росту.

Щодо установ і організацій бюджетної сфери можна вирізнити такі витрати:

— оплата праці працівників бюджетних установ;

— придбання предметів постачання та матеріалів:

— видатки на відрядження;

— оплата послуг з утримання бюджетних установ;

— оплата комунальних послуг та енергоносіїв;

— інші[3, с. 61].

До недавнього часу найбільше видатків з бюджету спрямовувалося до народного господарства. За умов переходу на ринкові умови господарювання система витрачання бюджетних коштів на народне господарство повинна зазнати суттєвих змін. Бюджетні асигнування покликані забезпечити вирішення найважливіших і масштабніших державних завдань: фінансування пріоритетних заходів, пов'язаних з прискоренням розвитку основних галузей економіки, створення фінансових можливостей для удосконалення виробничої та соціальної інфраструктури. Правда, ще деякий час цільові бюджетні дотації збережуться. Однак обсяг бюджетних видатків та їхня структура зазнають суттєвих змін.

Зменшення обсягу бюджетного фінансування витрат у народному господарстві пояснюється тим, що до мінімуму зводиться участь держави у виробничих інвестиціях за рахунок скорочення централізованих капітальних вкладень; послідовно виконується програма приватизації державної власності та скорочується сфера державної економіки.

Тенденція до зменшення бюджетних видатків на народне господарство не може закінчитися повною відмовою від бюджетного фінансування цих витрат. А за умов ринку теж залишаться такі видатки, які потребують обов'язкового залучення державних коштів, оскільки, по-перше, триває функціонування державного сектора економіки, який потребує розробки державних інвестиційних програм, згідно з якими і здійснюється бюджетне фінансування капітальних витрат. По-друге, для стабілізації економіки та розвитку підприємництва потрібна фінансова допомога держави у вигляді бюджетних субсидій, субвенцій.

Значні бюджетні кошти щороку спрямовуються на фінансування соціально-культурних заходів. Вони дозволяють державі розвивати систему освіти, культури, задовольняти мінімальні потреби населення в медичному обслуговуванні, здійснювати соціальний захист громадян, підвищувати рівень їхнього соціального забезпечення.

IV. Бюджетне фінансування. Форми та методи бюджетного фінансування

Бюджетне фінансування — це безповоротне, безвідплатне виділення коштів з бюджету. Основна суть бюджетного фінансування полягає у тому, що за допомогою цього механізму налагоджуються грошові відносини, які виникають між державою, з одного боку, і підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності та фізичними особами, — з іншого, з точки зору спрямування та використання грошових коштів централізованого фонду на розширене відтворення, підвищення рівня життя, задоволення суспільних потреб і забезпечення інших безпосередніх державних заходів. Обсяг, своєчасність і повнота фінансування значною мірою залежать від рівня централізації фінансових ресурсів і мобілізації коштів до бюджету, а це в свою чергу залежить від дотримання фінансової дисципліни окремими платниками податків, від рівня виконання доходної частини бюджету [3, с. 64].

На сьогодні державний бюджет України характеризується високим ступенем централізації фінансових ресурсів, що закономірно для країн перехідного періоду. Так, бюджетні ресурси України становлять нині майже 45 відсотків від ВВП. Така централізація коштів повинна забезпечити своєчасне і повне фінансування усіх загальнодержавних програм, а також додаткові заходи, пов'язані з підвищенням заробітної плати та інших соціальних виплат. Однак, якщо проаналізувати бюджетне фінансування останніх чотирьох років, то можна переконатись, що в цілому видатки були недофінансувань від 20 до 30 відсотків порівняно із затвердженими сумами. Основними причинами неповного фінансування було невиконання доходної частини, розбалансованість економіки, важке фінансове становище підприємств. Отже, можна дійти висновку, що механізм бюджетного фінансування тісно пов'язаний з доходами бюджету. Цей взаємозв'язок полягає у кількісній відповідності, коли при забезпеченій доходній базі бюджет має змогу фінансувати своєчасно і повною мірою суми запланованих видатків.

Однією з проблем, пов'язаних з функціонуванням механізму бюджетного фінансування, є необхідність чіткого визначення і розподілу сфери фінансування державного і місцевих бюджетів. На загальнодержавному рівні доцільно фінансувати видатки, які мають вирішальне значення для економіки України. На рівні місцевих органів влади слід залишити видатки, спрямовані на вирішення соціальних питань і підтримку їхнього економічного становища щодо комунальної власності. Інакше кажучи, при здійсненні механізму бюджетного фінансування необхідно чітко розподілити компетенцію між центральними органами влади та органами місцевого самоврядування і законодавче закріпити її за ними. Оскільки бюджетне фінансування є складовою бюджетного механізму, за допомогою якого здійснюється реалізація бюджетних функцій, то можна дійти висновку, що саме за допомогою бюджетного інвестування та фінансування відбувається надання коштів, які завдяки розподілу і перерозподілу ВВП спрямовуються державою на економічні та соціальні потреби країни.

4. Пріоритети бюджетної політики України

Роль бюджетного фінансування визначається передусім тим, що є основним методом забезпечення прогресивних зрушень в економічній структурі. Тільки за допомогою бюджетного фінансування створюються умови і забезпечується розвиток нових галузей виробництва.

Система бюджетного фінансування вміщує в собі принципи, форми та методи надання бюджетних асигнувань суб'єктам господарювання.

Незалежно від джерел покриття фінансування здійснюється на основі таких принципів: плановості; цільового спрямування коштів: безповоротності та безвідплатності; ефективного використання коштів; оптимального поєднання власних, кредитних і бюджетних джерел: додержання режиму економії та здійснення постійного контролю за їхнім використанням [9, с. 6].

Принцип плановості означає, що витрати з державного бюджету визначаються законом про державний бюджет України на кожний рік. Обсяг витрат та цільове спрямування коштів місцевих бюджетів ухвалюються рішенням сесій відповідних місцевих рад народних депутатів. Витрати з децентралізованих фондів грошових коштів відображаються у фінансових планах і кошторисах витрат установ, балансах доходів і витрат підприємств, об'єднань, міністерств і відомств [9, с. 7].

Принцип цільового спрямування коштів полягає у тому, що кошти плануються, відпускаються та використовуються на суворо визначені цілі та заходи відповідно до затверджених фінансових планів.

Принцип безповоротності та безвідплатності фінансування державних витрат — це надання коштів без прямого їх відшкодування (непряме ж відшкодування полягає в матеріальному прирості основних фондів для виробничої та невиробничої сфери, перспективна підготовка кадрів для суспільства тощо).

Принцип ефективного використання коштів має на меті одержання суспільне необхідного результату за мінімальних витрат фінансових ресурсів. Практичне здійснення цього принципу супроводжується вдосконаленням форм і методів оперативного управління виробничою та фінансовою діяльністю, розробкою додаткових важелів і стимулів, спрямованих на скорочення витрат та інтенсифікацію виробництва.

Принцип поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел полягає у тому, що під час визначення обсягу фінансування як держава, так і вищестоящі органи враховують наявність власних коштів, можливості одержання банківського кредиту і лише тоді, коли неможливо покрити витрати з зазначених джерел, вирішується питання про бюджетне або відомче фінансування. Цей принцип здійснюється як за покриття поточних витрат, так і за фінансування капітальних вкладень.

Принцип здійснення постійного контролю наявний за усіх виробничих, господарських і фінансових операцій у фінансуванні державних витрат. Контроль виконання дає можливість викрити недоліки й помилки у фінансовій діяльності, вжити заходів до їх усунення, а також надає зустрічну інформацію для перспективного й поточного планування державних витрат як під час визначення цільового спрямування коштів, так і під час визначення їхнього обсягу [9, с. 7].

Україна, як незалежна держава, має державний бюджет, завдяки якому здійснюється фінансування усіх загальнодержавних видатків, а згідно з бюджетним устроєм і адміністративно-територіальним поділом до складу бюджетної системи входять місцеві бюджети, за допомогою яких здійснюється фінансування видатків місцевого значення. Порядок та умови надання і використання коштів затверджується Верховною Радою України.

Бюджетні кошти витрачаються лише за цільовим призначенням і в межах, затверджених відповідним правовим актом — законом про державний бюджет чи рішенням місцевої ради народних депутатів. У правові акти про бюджет не можуть долучатися статті видатків, які не передбачені чинним законодавством.

Нині використовуються наступні форми бюджетного фінансування: кошторисне; державне фінансування інвестицій; позики з бюджету державним підприємствам; державні дотації.

Кошторисне фінансування — забезпечення державними грошовими коштами установ і організацій соціально-культурної сфери, оборони, органів державного управління.

Вони отримують кошти на своє утримання із бюджету на підставі Фінансових документів — кошторисів. Так фінансується майже вся невиробнича так звана бюджетна сфера. Установи й організації, які діють у цій сфері, є бюджетними установами.

До бюджетної сфери належать соціально-культурні заходи й установи, фундаментальні дослідження, національна оборона, правоохоронна діяльність і органи безпеки, судова система і органи прокуратури України, утримання законодавчої і виконавчої влади держави[9, с. 8].

Державне фінансування інвестицій. Відповідно до бюджетної класифікації видатків фінансування будівництва об'єднано в одну групу разом з архітектурою і вміщує в собі державні інвестиції на основні об'єкти економічного і соціального розвитку України за ринкових умов.

За наявності різних форм власності і різних організаційно-правових структур, об'єднань підприємств і організацій правове регулювання фінансування інвестицій в умовах ринку є складним.

Фінансування капітальних вкладень із бюджету за умов ринку на відміну від планової системи має свої особливості: воно не є сталим, держава також втручається в процес фінансово-кредитного забезпечення капітальних вкладень державних підприємств.

Поряд з державними, в основному бюджетними коштами, залучаються також іноземні джерела інвестиційного фінансування як з боку іноземних держав, так і з боку міжнародних і приватних вітчизняних комерційних банків і кредитних установ.

Позики з бюджету державним підприємствам — це фінансова підтримка державних та інших підприємств, у яких понад 50% майна є державною власністю. Здійснюється вона з бюджетних асигнувань, як правило, на поворотній основі під затверджені проекти використання коштів, що надаються як державна підтримка. Фінансову підтримку як бюджетну позику надає Міністерство фінансів на договірних засадах[9, с. 10].

Умовами договору мають бути передбачені зобов'язання сторін щодо обсягів, строків надання позики, її цільового використання, заходи щодо забезпечення її своєчасного повернення, відповідальність сторін за порушення умов договору, а також обсяги і порядок сплати процентів за використання бюджетних позик.

Державні дотації. Це форма бюджетного фінансування, яка застосовується при фінансуванні планово-збиткових підприємств, організацій і установ, які надають послуги або виробляють необхідні товари, витрати на виробництво яких перевищує ціну продажу.

Форми бюджетного фінансування визначаються економічними умовами, із змінами яких міняються як форми бюджетного фінансування, так і їхнє застосування. Нині, при переході до ринкових відносин, визріла потреба в удосконаленні форм бюджетного фінансування.

При цьому до існуючих форм бюджетного фінансування не можна застосовувати однаковий підхід, а перспективи розвитку кожної із форм повинні пов'язуватись з тими цілями, яким вони слугують.

Цілі можуть бути поділені на загальні та спеціальні. Загальні втілюються за допомогою тих форм фінансування, які відповідають системі управління економікою в цілому.

Спеціальні пов'язані з особливими умовами господарювання, згідно із завданнями економічної політики держави на відповідному етапі розвитку.

Форми бюджетного фінансування, які обумовлені загальними цілями, у подальшому повинні удосконалюватись, аби повніше відповідати потребам розвитку ринкової економіки, їхнє удосконалення, з одного боку, повинно провадитись у напрямку посилення стимулюючих факторів певних форм фінансування, а з іншого — у напрямку запровадження нових умов надання бюджетних коштів.

Нині застосовуються два методи бюджетного фінансування:

1. Метод єдиного казначейського рахунку. Цей метод використовується для фінансування заходів з державного бюджету України. Це система бюджетних рахунків органів Державного казначейства, відкритих в установах банків за відповідними балансовими рахунками, з яких органами Державного казначейства здійснюються платежі безпосередньо суб'єктам діяльності;

2. Метод перерахування бюджетних коштів з поточних рахунків місцевих бюджетів на рахунки головних розпорядників бюджетних коштів. Суть його полягає в тому, що відповідно до бюджетного розпису фінансові органи перераховують кошти бюджету головним розпорядникам у порядку фінансування, на їхні рахунки згідно з кошторисом[9, с. 11].

5. Проблеми та перспективи бюджетної політики України на сучасному етапі

Бюджет як фінансовий план держави формується під впливом бюджетної і податкової політик. В Україні остання формувалася в умовах надзвичайно жорсткої економічної кризи, що не могло не позначитися на характері змін.

Незважаючи на значні суперечності реформ, у деяких своїх частинах зміст податкової системи відповідає вимогам, що склалися у світовій практиці. Так, основу податкової системи України утворюють податки, які становлять ядро податкових систем розвинених західноєвропейських країн, — податок на доходи громадян, податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір і мито. Ці податки забезпечували дві третини загальної суми надходжень до зведеного бюджету 2006 року. Закони, якими регулюється справляння більшості з цих податків, розроблені з урахуванням норм західноєвропейського податкового права.

Водночас податкова система України характеризується низкою особливостей, які відрізняють її від податкових систем розвинених країн. До них належать:

— існування двох підсистем оподаткування — стандартної і спрощеної, що порушує цілісність податкової системи;

— значна нерівномірність розподілу податкового тягаря внаслідок масштабного ухиляння від сплати податків та наявності податкових пільг;

— високий рівень податкової заборгованості;

— неповна відповідність податкової системи України основним принципам оподаткування — справедливості, ефективності, стабільності, адміністративної простоти й економічності[10, с. 45].

Слід зауважити, що як податкова, так і бюджетна системи критикувалися і критикуватимуться, оскільки в їх основу мають бути закладені механізми подолання значної маси суспільних і особистих суперечностей, досягти оптимальності в розв’язанні яких практично неможливо, особливо з огляду на те, що економіка в кожний окремий період перебуває на різних стадіях свого розвитку, залежно від яких змінюється зміст і податкової, і бюджетної політик. Часто це призводить до порушення окремих, навіть загальновизнаних принципів фіскальної політики — таких, наприклад, як справедливість, стабільність. Останнього принципу можна і слід дотримуватися тільки певний період часу і відповідно до умов, що склалися в економіці. Для прикладу можна навести сучасну позицію міністра фінансів Німеччини Х.Ейхеля, який заявив, що «…стабільність не є пріоритетом, нам потрібне зростання» [9, с. 5]. У даному випадку йшлося саме про фіскальну стабільність.

Нині можна стверджувати, що головні проблеми етапу становлення бюджетної та податкової систем України і вирішення завдань фінансової стабілізації для виходу економіки з кризи були певною мірою розв’язані, оскільки інфляція як основний показник фінансової нестабільності увійшла сьогодні в межі контрольованості. Але слід зауважити, що економіка України, як і кожної країни, з тих чи інших причин може опинятися під загрозою зростання інфляції й фінансової нестабільності. Тому ці питання мають постійно перебувати у центрі уваги економічного блоку уряду та Національного банку.

Розвиток економіки України повинен відзначатися надалі активізацією економічної діяльності. У зв’язку з цим важливо оцінити, наскільки зміни, що відбуваються й відбуватимуться у бюджетній та податковій системах, відповідають по суті засадничим вимогам стабільного зростання.

З цієї точки зору важливим є рівень співвідношень між податковими і неподатковими надходженнями до бюджету й те, наскільки одночасно відбувається концентрація доходів бюджету за рахунок головних бюджетоутворюючих податків: ПДВ, податки на прибуток, податки на доходи фізичних осіб, акцизний збір. Водночас у цій частині існує ряд суперечливих тенденцій. Зокрема простежувалося зменшення фіскальної ефективності прямих податків відносно ВВП від 15,0% у 1997 р. до 9,2% у 2006 р. і непрямих податків — від 12,9 до 7,1%. 2006 року частка прямих податків у ВВП збільшилася до 10,3, непрямих — до 8,0%[9, с. 12].

Зниження фіскальної ефективності прямих податків відбувалося за рахунок податку на прибуток (дохід) підприємств, фіскальна ефективність якого зменшилася за означений період з 11,9 до 3,9% відносно ВВП, тобто більш ніж утричі; 2006 року вона трохи зросла — до 4,3%. Натомість фіскальна ефективність прибуткового податку з громадян характеризувалася стійкою тенденцією до зростання з 2,8% в 1998 р. до 4,9% відносно ВВП у 2006 році. При цьому 2005 та 2006 рр. фіскальна ефективність прибуткового податку з громадян уперше перевищила фіскальну ефективність податку на прибуток підприємств. З одного боку, ця тенденція свідчить про формування в Україні податкової структури, сприятливої для економічного зростання. З іншого — вона стала наслідком надмірного податкового тягаря на доходи громадян[9, с. 12].

Зниження фіскальної ефективності непрямих податків зумовлене передусім зниженням фіскальної ефективності ПДВ від 10,8% відносно ВВП у 1998 р. до 5,0% 2005 року. 2006 року частка цього податку у ВВП зросла до 6,1%. Однак, по-перше, це відбувалося на тлі перевищення надходжень ПДВ із ввезених на територію України товарів над надходженнями від вітчизняних товарів; по-друге, надходження податку зростали на тлі зниження виконання державою вимог з відшкодування ПДВ[9, с. 12].

Слід також зауважити, що коли порівнювати співвідношення неподаткових надходжень до бюджету і до ВВП, то існувала тенденція зростання останніх. Якщо 1998 року неподаткові надходження до бюджету становили 2,5% до ВВП, то у 2005 р. вони досягли 8,0%, і лише починаючи з 2006-го цю негативну тенденцію певною мірою було подолано (6,8% у 2007 р.). Водночас неподаткові надходження у співвідношенні з ВВП за підсумками 2007 року залишалися у 2,7 разу вищими, ніж 1998 року (період жорсткої фінансової кризи)[9, с. 13].

Наведені дані свідчать, що при формуванні дохідної і видаткової частин бюджету органи влади виходили не тільки з реальних розрахунків. Недосконалість і нестабільність податкового законодавства сприяє розширенню впливу на цей процес політичних, корпоративних та інших факторів. Крім того, при формуванні видаткової частини бюджету нерідко приймаються популістські рішення, які вимагають відповідних джерел фінансування.

У цих суперечностях криються витоки таких явищ, як неузгодженість податкової і бюджетної політик; прагнення парламентських комітетів завищувати планові показники доходів бюджету, а уряду — їх занижувати; перевищення державними зобов’язаннями, що випливають із чинного законодавства, фінансових можливостей економіки; ухвалення рішень щодо зниження податкових ставок і гальмування ухвалення рішення з розширення податкової бази, необхідного для збереження рівня бюджетних надходжень на незмінному рівні; ланцюгова реакція боротьби за податкові пільги і преференції і, як наслідок, — загострення корупції; вибір податкових пільг, що підлягатимуть першочерговому скасуванню, залежно не від їх соціально-економічної значущості, а від міцності позицій тієї групи депутатів, які лобіюють у парламенті інтереси певної категорії платників.

Незважаючи на зменшення податкових надходжень до зведеного бюджету щодо ВВП на 2,0 відсоткового пункта за 2000-2006 рр., податок на прибуток підприємств і податок на доходи громадян тривалий час зберігали свою питому вагу у ВВП (1996 р. — 8,5, 2006 р. — 8,1%), що означало зростання їх ролі у формуванні бюджетних доходів. Це створювало передумови для підвищення еластичності впливу основних податків як на бюджет, так і на процес формування й розподілу ВВП, що надзвичайно важливо для забезпечення умов стабільного економічного зростання за рахунок стимулювання економічної активності.

Поруч із вищезазначеними змінами в податковій системі, останніми роками відбулися й інші. Зокрема було скасовано відрахування до деяких цільових державних фондів, питома вага яких у дохідній частині зведеного бюджету становила 15,2% у 2004році. За рахунок скасування відрахувань до чорнобильського фонду питома вага цільових державних фондів вже 2005р. знизилася до 11,9%, а скасування відрахувань у Фонд ремонту та будівництва автодоріг 2004 року та інноваційний фонд (2005 р.) звела нанівець ці джерела дохідної частини бюджету. В перерахунку на умови 2006-го підприємства реального сектора додатково отримали до 10 млрд. грн. вільних від оподаткування коштів[9, с. 13].

Водночас практично завжди були й залишаться суперечності між дохідною та видатковою частинами бюджету. Це поширене явище в умовах представницької демократії. Досить звернутися до сучасного досвіду Німеччини та Франції, які заявили про недоцільність дотримання ліміту дефіциту бюджету на рівні 3% ВВП, встановленого відповідним пактом для країн ЄС, оскільки сьогодні економічні умови вимагають перевищення цього ліміту.

Загалом бюджетний процес в умовах представницької демократії завжди є процесом пошуку шляхів розв’язання низки суперечностей:

— між інтересами громадян як платників податків, зацікавлених у їх зниженні, та як споживачів суспільних благ, що фінансуються за рахунок тих самих податків;

— між інтересами різних груп платників, кожна з яких, керуючись ідеологією «безквиткового пасажира», не проти долучитися повною мірою до споживання суспільних благ, переклавши тягар їх фінансування на інших;

— між виконавчою та законодавчою гілками влади. Народні обранці, що репрезентують у парламенті об’єктивно суперечливі інтереси виборців (які одночасно є платниками податків), обстоюють позиції зростання державних видатків й одночасно зниження податкового навантаження на всіх платників, або принаймні на тих, чиї інтереси вони лобіюють. Водночас уряд об’єктивно більш зацікавлений у збалансуванні державних доходів і видатків, а щоб убезпечити себе від несподіванок, він, швидше, прагнутиме до перевищення фактичного обсягу доходів над видатками шляхом свідомого зниження планового обсягу їх надходжень;

— між інтересами платників та інтересами державного апарату (державної бюрократії), зацікавленого у розширенні контрольованого ним обсягу фінансових ресурсів і, відповідно, підвищенні податкового навантаження на платників [3, с. 70].

Правові держави в процесі тривалої еволюції винайшли шляхи розв’язання більшості з цих суперечностей і забезпечення консенсусу інтересів. Серед цих шляхів — створення системи громадського контролю за ефективним витрачанням бюджетних коштів, системи правових обмежень дискреційних фіскальних дій уряду та парламенту.

Реформування податкової системи має базуватися на принципі фіскальної достатності, тобто формуванні дохідної частини бюджету на рівні, достатньому для здійснення державних функцій, а також на засадах забезпечення обов’язковості й рівнонапруженості у сплаті податків; недопущення проявів дискримінації щодо окремих платників або категорій платників податків, а також стосовно оподаткування товарів вітчизняного чи іноземного походження. Неприпустимим є масове надання пільг в оподаткуванні окремим суб’єктам підприємницької діяльності. Найінтенсивніше обсяг пільг зростав протягом 2001-2004 рр. — у 2,4 разу, тоді як обсяги доходів зведеного бюджету за цей час збільшилися в 1,7 разу. 2002 року з’являється тенденція, за якої обсяг наданих пільг перевищує сумарні надходження до зведеного бюджету на 35,1%, 2004 р. — вже на 47,5%. Останніми роками частка пільг у доходах зведеного бюджету та у ВВП трохи зменшується. 2006 року податкові пільги сягнули близько 90% загальної суми доходів зведеного бюджету, або 25% від ВВП, за дев’ять місяців 2005-го — відповідно 88,9 та 27,1%[9, с. 14].

До основних причин інтенсивного зростання податкових пільг можна зарахувати: розкручування «пільгової спіралі»; значну корумпованість (корупція заохочує рентний тип поведінки); намагання розв’язати суперечність між фіскальною та регулюючою функціями податкової системи. Остання причина потребує докладнішого розгляду, оскільки зумовлює появу галузевих пільг, які є об’єктом найгострішої критики.

Проблема в тому, що, з одного боку, галузеві пільги є одним із основних інструментів державного регулювання розвитку економіки. З іншого — вони найменш ефективні, оскільки їх результативність залежить від правильного визначення пріоритетних галузей. А для цього необхідна докладна інформація про технологічні особливості виробництва, потреби ринків, у тому числі світових. Дехто з учених взагалі заперечує можливість урядів правильно вибирати пріоритети, що підтвердила практика надання галузевих податкових пільг в Україні.

Найбільші пільги надавалися таким галузям, як вугільна промисловість, гірничо-металургійний комплекс та сільське господарство, які, з погляду орієнтації на інноваційну модель розвитку, навряд чи можуть належати до пріоритетних. Надання таких пільг здійснюється з соціально-політичних міркувань. Зокрема метою проведення економічного експерименту в гірничо-металургійному комплексі було визнано створення умов для подолання кризового стану в галузі. Аналогічні завдання — забезпечення економічного зростання в агропромисловому комплексі та підтримки сільськогосподарського товаровиробника — ставляться в процесі надання різного роду податкових пільг цій групі товаровиробників.

Характеризуючи сільськогосподарські пільги, слід зазначити, що самі по собі вони нездатні розв’язати поставлених завдань. Так, незважаючи на надані протягом 2001-2005 рр. податкові пільги сільському господарству майже на 2,6 млрд. грн., внаслідок чого ця галузь, виробляючи 17% ВВП країни, формує лише 3% доходів бюджету, зростання обсягів виробництва сільськогосподарської продукції супроводжувалося зниженням прибутковості виробництва. Якщо за підсумками 2004 р. чистий прибуток від усіх видів діяльності сільгосппідприємств становив 1,4 млрд. грн., то 2005-го, при зростанні виробництва сільськогосподарської продукції на 10,2%, фінансовий результат знизився до 834,1 млн. гривень. У 2006 р. сільськогосподарські виробники зазнали збитків на 295 млн. гривень[10, с. 67].

Причини негараздів у стагнуючих галузях комплексні й глибокі, вони нагромаджувалися протягом багатьох років. Так, однією з основних причин збитковості сільськогосподарських підприємств вважається високий рівень монополізації ринків матеріально-технічних ресурсів АПК та ринків заготівель сільгосппродукції, наслідком чого стало завищення цін на ресурси та заниження їх на продукцію сільського господарства (ефект «цінових ножиць»). Замість проведення заходів, спрямованих на демонополізацію та регулювання монопольних цін, держава сприяла консервації негативних явищ на цих ринках, оскільки як покупець сільськогосподарської продукції до своїх резервів була безпосередньо зацікавлена в низьких цінах на неї. Тепер неправомірне втручання у розвиток села та зволікання з ринковими реформами в Україні намагаються компенсувати податковими пільгами. Хоча всім уже зрозуміло: без створення умов для розв’язання основних проблем стагнуючих галузей надання їм численних пільг (крім податкових пільг — регулярне списання боргів перед державою, яке лише за 2004-2006 рр. сягнуло 6,2 млрд. грн., прямі дотації, бюджетні кредити, субсидовані кредити комерційних банків тощо) може розглядатися як неефективне використання державних коштів, їх розпорошення, котре лише консервує неконкурентоспроможність аграрного бізнесу[13, с. 30].

Навіть перші кроки на шляху розв’язання глибинних проблем можуть дати позитивні результати. Так, вирішальною причиною зростання рентабельності зернового виробництва у 2004 р. до 64,8%, порівняно з 12,0% у 2002 р., було підвищення ціни на зерно у 2,2 разу, що поліпшило умови розвитку галузі[13, с. 30].

Податкові пільги, які надаються всім підприємствам галузі, — нерідко менш ефективний інструмент державного регулювання, ніж цільові субсидії. Досвід розвинених країн свідчить, що поширеними формами підтримки підприємств вугільної галузі є субсидії перспективним вугледобувним підприємствам, а також субсидії для поступового припинення вугледобування на неперспективних шахтах.

Надання податкових пільг стагнуючим галузям передбачає попереднє визначення глибинних «провалів» ринку (тобто його неспроможності забезпечити ефективний розподіл ресурсів) й адекватних інструментів їх коригування, а також визнання того факту, що пільги не можуть замінити ринкових реформ. Якщо ж вибір зроблено на користь податкових пільг, то важливо застосувати їх лише протягом обмеженого терміну.

Необхідно зупинитися й на доцільності запровадження пільгового режиму оподаткування в гірничо-металургійному комплексі. Оцінити цей крок неможливо без урахування стану та місця галузі в системі національного виробництва напередодні проведення економічного експерименту. Зросла її частка в структурі промислового виробництва за роки незалежності (питома вага продукції чорної металургії з 1991-го по 2000-й збільшилася з 11,0 до 23,8%), зменшився попит на продукцію на внутрішньому ринку, збільшилася орієнтація на зовнішні ринки і, відповідно, частка експорту чорних металів у загальній структурі експорту. Експортна орієнтація ГМК обумовила посилення залежності відтворювальних процесів у ньому від зовнішньої кон’юнктури, а отже — більш їх нестабільність.

Незважаючи на валютні надходження від експорту, фінансове становище галузі залишалося складним, кошти, що вкладалися у її технічне переоснащення, — недостатніми (2001 р. інвестиції в основний капітал галузі зменшилися у 2,5 разу, порівняно з 1991 р.). Внаслідок техніко-технологічної відсталості та спрацьованості обладнання, а також недосконалої галузевої структури виробництва продукція галузі характеризувалася високим рівнем енергоємності, яка, у свою чергу, становить загрозу економічній безпеці держави. Посилилася ще одна негативна тенденція — підвищення рівня монополізації галузі, що може спричинити консервацію негативних процесів і тенденцій[13, с. 31].

Іншим аргументом проти доцільності фінансової підтримки гірничо-металургійного комплексу шляхом надання пільг є те, що у валовій доданій вартості чорної металургії частка податків, за даними міжгалузевого балансу України (напередодні ухвалення Закону «Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України»), становила 24,0%, порівняно з 42,1 у легкій промисловості, 58,0 — у харчовій, 33,2% — у валовому внутрішньому продукті промисловості в цілому [13, с. 31]. Отже, чорна металургія не належала до галузей, котрі найбільше потерпали від податкового тягаря і тому потребували першочергової державної підтримки. Остання лише загострила проблему нерівномірного розподілу податкового навантаження між підприємствами різних галузей.

Надаючи фінансову підтримку підприємствам гірничо-металургійного комплексу, держава фактично компенсувала (частково чи повністю) збитки, яких вони зазнавали від реалізації продукції на зовнішніх ринках за демпінговими цінами. Це створило додаткові прецеденти для антидемпінгових розслідувань і призводило до консервації відсталої структури національного виробництва та експорту.

Водночас результати експерименту в ГМК свідчать про те, що він сприяв розв’язанню деяких поточних проблем та позитивним змінам у роботі підприємств (збільшення обігових коштів, зростання рівня рентабельності, обсягів виробництва тощо). Однак, по-перше, ці зміни відбулися під впливом не лише експерименту, а й інших чинників, передусім — сприятливої кон’юнктури зовнішніх ринків та збалансованої курсової політики Національного банку; по-друге, вони навряд чи перетворяться в сталі тенденції.

Короткочасний ефект від зниження рівня оподаткування в гірничо-металургійному комплексі пов’язаний із тим, що його проблеми в принципі не можна розв’язати з допомогою експерименту. Вивільнених завдяки пільгам кошти достатньо лише для «латання дірок», а не для подолання глибокого технологічного відставання підприємств комплексу не тільки від розвинених країн, а й від Росії. Вирішення цієї проблеми потребує значних інвестицій — як іноземних, так і внутрішніх, передачі об’єктів в руки ефективних власників, орієнтації інвесторів на досягнення стратегічних цілей. А в умовах жорстких обмежень державних фінансових ресурсів ефективною могла б бути, на нашу думку, селективна податкова політика, спрямована на підтримку лише прогресивних, потенційно конкурентоспроможних підгалузей та видів виробництва, його техніко-технологічного оновлення. Крім того, ця політика має проводитися в комплексі з іншими заходами державного регулювання розвитку ГМК: антимонопольними, проведенням ефективної приватизаційної політики, розробкою правового механізму забезпечення виконання власниками своїх інвестиційних зобов’язань тощо.

Більш обґрунтованим є надання податкових пільг молодим галузям, які мають реальні можливості стати конкурентоспроможними і потребують державної підтримки та захисту від конкуренції з боку розвинених країн.

Крім галузевих пільг, в Україні поширена практика надання преференцій суб’єктам підприємницької діяльності, що функціонують на територіях спеціальних (вільних) економічних зон, а також територіях пріоритетного розвитку. Більшість їх створено протягом 2002-2004 років.

Недоліки, що виникають у процесі функціонування СЕЗ, породжують сумніви в ефективності численних пільг, що їм надаються, та доцільності створення цих зон узагалі. По-перше, немає єдиної, науково обґрунтованої програми розвитку в Україні спеціальних (вільних) економічних зон, узгодженої із загальнонаціональною концепцією реформування економіки, внаслідок чого їх створення не розглядається з позицій поступального розвитку економіки в цілому, не працює на загальнонаціональний прогрес. По-друге, велика кількість спеціальних (вільних) економічних зон означає зростання числа фіскальних винятків для окремих економічних суб’єктів і посилює сумніви щодо прийнятності ціни, яку платять юридичні та фізичні особи, позбавлені податкових преференцій, за поліпшення соціально-економічної ситуації на окремих, обмежених територіях. По-третє, відсутність системного підходу при створенні зон призводить почасти до надання цього статусу територіям, які є недостатньо перспективними і привабливими для інвесторів. Часом зони створюють не за критеріями народногосподарської доцільності, а для розв’язання локальних проблем і задоволення групових інтересів.

За обмежених фінансових ресурсів держави створення зон із пільговим податковим режимом доцільне, на наш погляд, лише в тому випадку, якщо задовольняються такі вимоги: а) воно дозволяє розв’язати одну з важливих загальногосподарських, а не локальних проблем або вирішує локальну проблему, яка стає відправною точкою чи важливою ланкою на шляху досягнення загальнонаціональних цілей; така вимога пояснюється тим, що преференції певній території надаються за рахунок державного, а не місцевих бюджетів, отже, й ефект від цих преференцій повинен мати загальноекономічний характер; б) такий ефект має досягатися в порівняно короткий термін, що можливо за наявності на певній території внутрішніх резервів ефективного розвитку, а також при виборі швидкоокупних проектів, що є ефективними відповідно до ринкових критеріїв [13, с. 34].

Аналіз оподаткування в історичній ретроспективі підтверджує таку закономірність: стягнення податків за досить високими ставками супроводжується наданням різноманітних пільг, тоді як зниження податкових ставок у процесі податкових реформ — розширенням податкової бази за рахунок скасування низки пільг. За таким сценарієм розгортається і сучасний етап податкової реформи в Україні.

Проектом держбюджету України на 2006 рік передбачалося скасування ряду податкових пільг. Та оскільки внесення змін до законів з питань оподаткування іншими законодавчими актами, у тому числі й законом про Державний бюджет, суперечить вимогам статті 1 Закону України «Про систему оподаткування», було розроблено проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Державний бюджет України на 2006 рік». Однак цей законопроект і досі не ухвалено. Натомість, не довго дискутуючи, Верховна Рада ухвалила Закон «Про Державний бюджет України на 2006 рік», в якому залишилися норми, котрі зупиняють на 2006 р. дію окремих статей законів з питань оподаткування, зокрема тих, що стосуються надання податкових пільг як галузевого, так і соціального характеру[13, с. 34].

Найбільший суспільний резонанс викликало призупинення ряду пільг щодо податку на додану вартість. При цьому якщо надання галузевих пільг зупинено лише на 2006 р., то соціальні пільги передбачається скасувати взагалі. Такий підхід не можна вважати справедливим, бо соціальні пільги порівняно незначні, та й не вони, а галузеві пільги породжують найбільше негативних соціально-економічних ефектів.

Не підтримуючи вище зазначеного сценарію перегляду системи податкових пільг і оцінюючи його як такий, що відповідає інтересам промислово-фінансових груп, вважаємо за необхідне зауважити, що не завжди податкові пільги, які законодавець має намір надати громадянам як кінцевим споживачам, ті отримують. Ці наміри досягаються лише тоді, коли ціни придбаних громадянами товарів та послуг зменшуються на суму ПДВ, від сплати якого операції з продажу цих товарів та послуг звільняються. Якщо ж таке звільнення не позначається на цінах і ті змінюються незалежно від режиму оподаткування, пільга втрачає свій соціальний характер, оскільки її отримують продавці товарів та послуг, а не їх покупці.

Хто в тому чи іншому випадку насправді отримує податкову пільгу, достовірно визначити дуже важко, бо немає достовірної публічної інформації щодо рівня монополізації ринків конкретних товарів та послуг, справжнього, а не декларованого рівня рентабельності та заробітної плати підприємств, які продають такі товари та послуги.

Свого часу з метою здешевлення житлового будівництва було застосовано звільнення від податку на додану вартість новозбудованого житла. Це сприяло нарощуванню темпів будівництва за рахунок коштів громадян. Проте досвід минулих двох років (особливо у зв’язку з різким зростанням цін на нерухомість) засвідчив, що у цій сфері, зокрема в Києві, спостерігається значне підвищення цін на новозбудоване житло безвідносно до рівня інфляції, рівня курсу гривні до долара США та режиму оподаткування.

Платоспроможний попит на дороге житло створюється в основному невеликим прошарком, який має доходи значно вищі за середні доходи більшості населення. Пропозиція житла у великих містах не встигає за платоспроможним попитом на нього, що об’єктивно викликає тенденцію зростання ціни 1 кв. м житла. Це чітко простежується з динаміки цін на житло в Києві останніми роками. Якщо у січні 2005 р. середня вартість 1 кв. м житла у столиці дорівнювала еквіваленту 430 дол. США, то в грудні 2007-го вона зросла майже до 800 дол. США, тоді як за цей період в Україні не сталося істотних змін у рівні споживчих цін (і курсу гривні до долара США). У середньому по Україні 1 кв. м житла на кінець 2007 р. коштував 1587 грн., або в 2,7 разу менше, ніж у Києві[13, с. 35].

Зрозуміло, що введення ПДВ на новозбудоване житло такого типу не приведе до зменшення попиту на нього. Проте, очевидно, слід передбачити пільги для недорогого житла, особливо для молодих сімей, які будують його за рахунок державної кредитної підтримки.

Щодо звільнення від ПДВ продажу ліків та виробів медичного призначення, яке на 2006 р. зупинене стосовно тих лікарських засобів, котрі не входять до затвердженого Кабінетом міністрів України переліку, можна зауважити ось що. Ліки оподатковуються в багатьох країнах, але за іншими ставками. Зокрема у Франції ставка ПДВ становила 2,1%, у Бельгії — 6%, в Італії — 9%, в Росії — 10%. В Україні частина ліків і надалі не оподатковуватиметься. Однак для того, щоб ця пільга була соціально ефективною, а також аби запобігти значному підвищенню цін на лікарські засоби, які підлягатимуть оподаткуванню, слід забезпечити належний контроль за виконанням постанови Кабінету міністрів від 16.11.2001 р. № 1499 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету міністрів України». Нею встановлено граничний рівень торговельної надбавки при формуванні роздрібної ціни на лікарські засоби, що реалізуються через аптечну мережу населенню, на рівні 35% оптової ціни виробника (митної вартості), а на ті, що купуються державними та комунальними закладами охорони здоров’я за бюджетні кошти, — на рівні не вище 10% оптової ціни виробника (митної вартості) [13, с. 35].

Про те, як виконується ця постанова, свідчить факт, що на сьогодні в аптечній мережі величина торговельної надбавки коливається в межах від 35 до 200%, що відповідним чином впливає на рівень рентабельності цих закладів. А за умов дотримання вимог цього урядового рішення оптова ціна на лікарські засоби вітчизняного виробництва, які не ввійшли до визначеного Кабінетом міністрів України переліку, за підрахунками фахівців, не повинна зрости більш ніж на 3,5-4%.

Трохи під іншим кутом зору слід оцінювати призупинення дії підпункту 5.1.2 пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про податок на додану вартість», за винятком операцій із продажу учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників вітчизняного виробництва, а також закону про державну підтримку книговидавничої справи в Україні. Державна підтримка книговидавництва та продажу (передплати) друкованих засобів масової інформації, які видаються українською мовою, є питанням державної ваги. Оскільки в Росії пільги з ПДВ поширюються на весь комплекс робіт та послуг із виробництва й реалізації книжкової продукції, періодики, відповідна українська продукція зможе витримати конкуренцію з російською лише за умови адекватної державної підтримки. Тому більш виваженим нам видається підхід, передбачений у проекті закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік», яким не лише пропонується зберегти пільгу, а й викладено її в більш конструктивній редакції. Сподіватимемося, що зупинення дії Закону України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» матиме тимчасовий характер і в 2008 р. його дію буде поновлено[13, с. 36].

Висновки

Основу фінансової політики становить бюджетна політика, яка пов'язана насамперед із формуванням і виконанням бюджетів усіх рівнів, цільових загальнодержавних фондів. Державний бюджет України — це головний фінансовий план країни, який віддзеркалює суспільно-економічний стан у державі. Економічна нестабільність і спад виробництва негативно впливають на формування доходів та фінансування видатків бюджету. Бюджет, його дохідна частина прямо пов'язані із Державною програмою соціально-економічного розвитку України на поточний фінансовим рік. І навпаки, виконання зазначеної програми залежить від її фінансового забезпечення. У ньому напрямку Державний бюджет виступає основою фінансування загальнодержавних програм та сприяє їх виконанню. Державна програма соціально-економічного розвитку України і Державний бюджет України мають своє особливе місце, роль і призначення в системі суспільно-економічних відносин.

Розвиток економіки України повинен відзначатися надалі активізацією економічної діяльності. У зв’язку з цим важливо оцінити, наскільки зміни, що відбуваються й відбуватимуться у бюджетній та податковій системах, відповідають по суті засадничим вимогам стабільного зростання.

З цієї точки зору важливим є рівень співвідношень між податковими і неподатковими надходженнями до бюджету й те, наскільки одночасно відбувається концентрація доходів бюджету за рахунок головних бюджетоутворюючих податків: ПДВ, податки на прибуток, податки на доходи фізичних осіб, акцизний збір.

Поряд із розв’язанням проблеми податкових пільг та стимулювання економічного зростання, не менш важливою є амортизаційна політика, яка регламентує процес розподілу авансованих капітальних витрат, що зменшують оподатковану частину прибутку. Амортизаційні кошти не просто стають потужним джерелом фінансування капіталовкладень (іноді понад 70%), а й можуть бути чинником прискореного оновлення основних засобів. Однак ця проблема в Україні залишається не вирішеною.

Не менш важливим для забезпечення економічного зростання в перспективі є розв’язання проблеми ренти і рентних відносин в Україні. Держава, на нашу думку, втрачає контроль над рентою, а отже, й важливий ресурс для розвитку. Ці проблеми, як і ряд інших, можуть бути предметом окремих статей.

Список використаних джерел

1. Артус М. М. Бюджетна система України: Навчальний посібник. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2005. -219 с.

2. Бюджетна політика 2008 року зорієнтована на прискорений ріст рівня та якості життя населення та зміцнення економічного потенціалу нашої політики // Урядовий кур'єр. — 2007. — 19 вересня. — С. 5-8

3. Бюджетна система: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни. -К., 2002. -334 с.

4. Бюджетний кодекс України /Укл. М. П. Кучерявенко. — Харків: Право, 2005. -162, с.

5. Василик О. Д. Бюджетна система України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 543 с.

6. Єпіфанов А. О. Бюджет і фінансова політика України: Навч. посіб. для студ. вуз. -К.: Наук. думка, 1997. -301, с.

7. Іщенко Д. Бюджетна стратегія та її реалізація у 2007 році // Урядовий кур'єр. — 2006. — 30 листопада. — С. 4-5

8. Криворак А. Бюджетная стратегия в Украине // Економіст. — 2007. — № 1. — С. 34-36

9. Лютий І. О. Бюджетна політика і стабільність соціально-економічного розвитку України // Фінанси України. — 2006. — № 10. — С.3-12

10. Ляшенко Ю. І. Формування бюджетних коштів України в умовах ринкової трансформації економіки (теорія і практика): Монографія. -Ірпінь: Академія ДПС України, 2003. -199 с.

11. Науково-практичний коментар Бюджетного кодексу України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 414 с.

12. Пасічник Ю. В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2002. -4 95 с.

13. Полозенко Д. В. Бюджет і бюджетна політика України в умовах трансформаційної економіки // Економіка АПК. — 2006. — № 12. — С.29-36

14. Сазонець І. Л. Управління місцевими фінансами: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -261, с.

15. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун, та ін.. -К.: Знання , 2006. -247 с.